РУБРИКИ |
|
№ 3/2005 | |
архів номерів
|
Закони соціального розвитку й управління: вступ (початок)Георгій ЩОКІН Соціальний розвиток — це процес життєдіяльності людства та його складових частин (рас, мегаетносів, етносів, субетносів) у навколишньому природному середовищі, який зумовлений як свободою людської волі, так і об'єктивними закономірностями. Ці закономірності або закони — певна фіксація стану, який виражає загальний перебіг речей. Науковий закон — це знання, яке формулюється людьми в поняттях, які закорінені у природі (тобто в об'єктивному бутті). При цьому будь-які явища відбуваються не внаслідок того чи іншого закону, а, навпаки, ці закони завжди бувають наслідком відповідних явищ. Людина як ланка соціально-історичного процесу сама підпорядкована об'єктивному закону, але завдяки своєму знанню природи вона може певною мірою підкорити собі її власну закономірність, створивши умови, при яких, відповідно до конкретного об'єктивного закону, відбувається і певна подія [3, c. 162]. Люди, однак, самі не створюють законів соціального розвитку, а тільки обмежують або розширюють сферу їхньої дії відповідно до своїх потреб та інтересів, оскільки закони існують об'єктивно, незалежно від свідомості людей, «як вираження необхідних, істотних, внутрішніх відносин між властивостями речей або різних тенденцій розвитку» [8, c. 134]. Закон, таким чином, — це відображення встановленого порядку й динаміки речей, який протистоїть Хаосу. Хаос — це неупорядкована першопотенція, яка поєднує можливість універсального породження й універсального поглинання всього існуючого. Звідси Хаос можна розглядати не тільки як причину порушення порядку, а й як джерело його виникнення. Тому закон і хаос перебувають в онтологічній єдності й одночасно протистоять один одному, даючи змогу фіксувати єдність таких протилежних аспектів буття, як сталість, повторюваність, упорядкованість, загальність, з одного боку, і випадковість, непередбаченість, безладність, ірраціональність — з іншого [9, с. 220]. Закономірності соціального розвитку, які прокладають шлях через подолання соціального хаосу, вивчає соціальна філософія. Це, у широкому сенсі, — розділ філософії, в якому вивчається якісна своєрідність людського суспільства (його відмінність від природи, його взаємозв'язок із державою, релігією, мораллю, культурою), а також його цілі (суспільні ідеали або цінності), генезис і розвиток (соціальна історія), долі й перспективи, а у вузькому сенсі — це розділ соціології, який досліджує зазначені проблеми за допомогою категорій соціологічної теорії і близьких до неї наук (політичної економії, антропології, психології, культурології та ін.). У цій площині філософського знання лежить філософія історії, яка охоплює найзагальніші закони розвитку соціально-історичного процесу, як от сенс і напрямок історії, розчленовування й послідовність основних історичних епох, специфіка історичного процесу, зіставлення в ньому природи й цілеспрямованої людської діяльності, свободи й необхідності, а також можливості пізнання світу людиною, критерії істинності і вірогідності знання [6, с. 319–320]. У ХХ ст. науковий підхід до аналізу категорій і понять соціально-історичного розвитку поєднав філолофсько-ан-тропологічний, соціологічний, психологічний, а також синергетико-кібернетичний* підходи. Різні підходи до розуміння соціальної історіїУ цілому весь перебіг наукової дискусії у галузі теорії соціального розвитку визначався тривалий час конкуренцією двох теоретико-методологічних підходів до розуміння історичного процесу: перший підхід затверджував єдність історичного процесу, який підкоряється певним загальним законам (так звані теорії соціального прогресу), а другий — подавав історію як складну конфігурацію співіснуючих цивілізацій і культур, які послідовно змінюють одна одну в часі (теорії історичного круговороту). Із появою кібернетики (40-ві роки ХХ ст.) і синергетики виникає можливість певного об'єднання зазначених підходів у новий, системно-циклічний підхід, який відстоює, з одного боку, багатомірність і багатоваріантність історичного процесу, його альтернативність, а з іншого — необоротність і закономірну поступальність соціального розвитку [2; 11]. Теорія соціального розвитку в руслі різних підходів і концепцій схематично представлена на рис. 1. Таким чином, системно-циклічний підхід до розуміння історичного процесу фіксує важливий результат: хоча в навколишньому світі все у загальному стабільно, але все стабільне лише відносно, до певної міри, тільки на якійсь (нехай навіть тривалій) стадії розвитку, оскільки складноорганізо-ваним системам властиво розпадатися, досягаючи найвищого розвитку. Стабільність виростає з нестійкості, тому що початок, народження нового пов'язане з хаосом, тобто абсолютною нестійкістю [2]. Однак, знаючи об'єктивні закономірності певного етапу соціального розвитку, можна з певною мірою впевненості здійснювати соціальне управління в напрямку найбільш адекватному для суспільства цього конкретно-історичного етапу. Теорія соціального управлінняСучасну науку управління прийнято поділяти на такі рівні знань: перший — представлений теоріями соціального управління, які є частиною швидше загальних політико-економічних і соціально-філософських концепцій, які пояснюють механізм функціонування соціуму на різних історичних етапах, а другий — більш конкретний, забезпечує науково-методичну базу для вироблення практичних рекомендацій у вигляді прикладних теорій організації й управління (4; 7; 12). Управління — це сфера людської діяльності, яка виникла внаслідок поділу праці і за допомогою якої людина впливає на різні процеси (технологічні, економічні, соціальні) для досягнення певних цілей. Управління як об'єктивне явище різноманітне й охоплює неживу і живу природу, а також людське суспільство. Управління суспільством називається соціальним управлінням (влада, керівництво, адміністрування, менеджмент), що поділяється на відповідні підкласи, види, підвиди, форми й рівні, що схематично показано на рис. 2. Теорія соціального управління — це комплексна система знань, яка використовує різноманітні методи кібернетики (від грецької — мистецтво управління), теорії систем і соціальних наук; вона вивчає й розробляє шляхи комплексного застосування методів впливу на людей у соціальних процесах [7]. Характерними рисами соціального управління є пізнання й свідоме використання об'єктивних законів соціального розвитку і виявлених закономірностей керівництва суспільством. Таким чином, соціальний розвиток як процес життєдіяльності людства є результатом дії об'єктивних закономірностей, з одного боку, а з іншого — соціального управління, яке базується на усвідомленому використанні правильно зрозумілих закономірностей. Основні групи соціальних законівПоняття закономірності (або багато в чому тотожного їй закону) близьке до поняття сутності, — це сукупність глибинних зв'язків процесів, які визначають найважливіші риси і тенденції розвитку об'єктів. Пізнання закону припускає перехід від явища до сутності й завжди відбувається через абстрактне мислення, тобто відволікання від багатьох несуттєвих ознак явищ [8, c. 133]. Тому через дію у суспільстві безлічі факторів, закони суспільного розвитку здобувають характер тенденцій, які необхідно враховувати кожному досліднику при вивченні соціальних закономірностей [10]. При цьому можна виділити три основні групи таких закономірностей-тенденцій: 1) загальні (універсальні) закони як основні закономірності світу, що виражають відношення між загальними, всюди існуючими властивостями або тенденціями розвитку. Це закон тотожності різнорівневих структур світобудови; закон єдності й різноманіття світу; закон протилежностей; закон циклічності та ін.; 2) загальні (соціальні) закони для більших груп явищ, які виявляються в досить широкому діапазоні соціальних умов і характеризують відносини між загальними властивостями більших соціальних систем. Такі, наприклад, соціальні закони ритмічної зміни релігійно-етичних й ідеологічних систем, форм політичного правління й історичних часів, культур і цивілізацій; 3) специфічні, або часткові соціальні закони, які виражають відносини між конкретними специфічними соціальними явищами або приватними властивостями соціальних систем. Вони, як правило, мають точну кількісну і якісну визначеність і можуть бути виражені в математичній формі. Водночас грані й розходження між цими групами законів умовні й рухомі: у часткових, специфічних законах виявляються дії загальних законів, в останніх — універсальних, а загальні й універсальні закони пізнаються через узагальнення конкретних явищ, зокрема й часткових законів [8, c. 133–134]. У наступних розділах ми будемо дотримуватися розглянутої вище класифікації соціальних законів. Актуальність пізнання соціальних законів Необхідність пізнання закономірностей суспільного розвитку і їхнього використання в практиці соціального управління стає особливо актуальним на сучасному етапі всесвітньо-історичного процесу. Більшість дослідників сходяться у тому, що в цей час, після відомих структур чотирьох епох соціальної історії (Давнього світу, Античності, Середньовіччя й Нового часу) настає якась нова, п'ята епоха, яка характеризується [1; 11; 13; 14]: • цілою низкою катаклізмів ХХ ст. (дві світові війни, серія соціальних революцій, які викликали руйнування загальнолюдських цінностей, моральний, інтелектуальний, соціальний й економічний хаос), продовженням загарбницьких війн (Палестина, Югославія, Ірак), а також глобальною кризою людського співтовариства, показниками якого є екологічна катастрофа, яка насувається, виснаження природних ресурсів, СНІД, наркоманія, руйнування фінансової системи «віртуальних грошей», не забезпечених виробництвом тощо; черговим «великим переділом світу»: після завершення переділу територій, потім капіталу й переділу технологій, який триває нині, настає період інтелектуального переділу, у результаті якого держави, які одержали в ньому верх, матимуть величезні економічні й політичні переваги. Перший переділ найпомітніше виявився у Першій світовій війні, другий — у Другій світовій війні, третій триває ще нині, може спричинити масштабні соціальні потрясіння, низку «системних» війн за володіння видобутком природних ресурсів, глобальним протистоянням бідного Півдня й багатої Півночі, традиційно різноорієнтованих Сходу й Заходу; • так званою психологічною революцією, зумовленою впливом на психіку людини космізації, комп'ютеризації, генної інженерії, інформатизації, психотропних речовин. Людство, зробивши науково-технічну й соціальну революції, стоїть на порозі революції психологічної, яка буде початком нової планетарної цивілізації, що сформувалася в умовах принципово нової глобально-технологічної культури; • наростаючим процесом переоцінки цінностей, кульмінаційним і водночас синтетичним пунктом якого є інтелектуальна, духовна еволюція, яка готує (після домінування політичних й економічних Сучасний кризовий, перехідний етап людства від однієї всесвітньо-історичної епохи до наступної зумовлює кризовий стан усієї складової глобальної соціальної системи: криза світових релігій виявляється в поширенні нетрадиційних вірувань і сект (часто тоталітарних і непримиренних у взаєминах), а також у подальшій секуляризації громадського життя; криза філософії пов'язана з розчарованістю в характері західноєвропейського філософського раціоналізму й пошуком істини із залученням давніх вчень про світ і людину; криза науки зумовлена вичерпанням традиційних методів дослідження й поверненням до архаїчних концепцій давніх міфів, східної й античної мудрості; криза мистецтва супроводжується руйнуванням почуттєвої (П. Сорокін) форми живопису, скульптури, музики, літератури, драматургії, архітектури й характеризується дезінтеграцією, хаотичністю, еклектичністю, примітивізацією й ірраціоналі-зацією різних видів мистецтва; криза етики й права виявляється в запереченні відносних цінностей західноєвропейської етико-правової системи й прагненні до цінностей абсолютних [1, с. 14]. * * * Загальний висновок різних сучасних концепцій на майбутнє людства можна сформулювати так: сьогоднішній світ стоїть на порозі якісно нових соціальних змін, які можуть призвести людство або до встановлення тоталітарного світового панування з одного центру, або до збереження розмаїтості й побудови на його основі багатополюсного світу. Така альтернативність світового розвитку враховує справжню картину сучасного динамічного світу з його протиріччями «глобальності» історії, коли перетинаються протилежні тенденції: уніфікація світу в культурному, етнічному, політичному й економічному аспектах, з одного боку, і регіоналізація, посилення етнокультурного різноманіття, расово-національної ідентичності, політичного й економічного плюралізму — з іншого [1, с. 493].
* Синергетика — міждисциплінарний напрям наукових дослідів, який виник у 70-х роках ХХ ст. і мав за мету пізнання загальних закономірностей і принципів, які є в основі процесів самоорганізації у системах різної природи. Кібернетика – це наука про управління, зв'язки й переробку інформації, яка розробляє загальні принципи створення систем управління і систем для автоматизації розумової праці. (Продовження в наступному номері) Література 1. Волков Ю. Г., Поликарпов В. С. Человек: Энцикл. словарь. — М., 1999. 2. Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Синергетика как новое мировоззрение: диалог с И. Пригожиным // Вопросы философии. — 1992. — № 12. — С. 3–20. 3. Краткая философская энциклопедия. — М., 1994. 4. Организация управления общественным производством / Под. ред. Г. Х. Попова, Ю. И. Краснопояса. — М., 1984. 5. Современная западная социология: Словарь. — М., 1990. 6. Современная западная философия: Словарь. — М., 1991. 7. Теория управления социалистическим производством / Под ред. О. В. Козловой. — М., 1983. 8. Философский словарь. — М., 1980. 9. Філософський енциклопедичний словник. — К., 2002. 10. Цикличность в социальных системах // Социологические исследования — 1992. — № 1. — С. 36–44. 11. Щёкин Г. Диалог цивилизаций: новые принципы организации мира. — К.: МАУП, 2002. 12. Щёкин Г. Социальная теория и кадровая политика. — К.: МАУП, 2000. 13. Щёкин Г. Культурное разнообразие мира: пути и препятствия. — К.: МАУП, 2003. 14. Щокін Г. Концепція соціального розвитку: висновки для України. — К.: МАУП, 2002. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |