РУБРИКИ |
|
№ 3/2005 | |
архів номерів
|
«Чорна сотня» — міфи і реальністьІгор ОМЕЛЯНЧУК, кандидат історичних наук (м. Харків) Словосполучення «Чорна сотня» і прикметник «чорносотенний» почали вживатися в політичній лексиці на початку ХХ ст. — з моменту виникннення однойменного політичного руху, мета якого була зберегти самодержавство й панування православ'я в Російській імперії. Відтоді у суспільній свідомості правдами й неправдами затверджується негативний семантичний зміст цих понять, міцно пов'язаний із погромами, вбивствами й шаленою махровою реакцією й обскурантизмом, який, на думку автора, не зовсім відповідає історичній дійсності. Назва «Чорна сотня» дійшла до нас із глибини століть. Традиційно в середньовічній Русі для зручності управління й збору податків міське торгово-ремісниче населення ділилося на сотні. Так, у Великому Новгороді найбагатшим було відоме «Іванське сто» — об'єднання купців навколо церкви Іоанна Предтечі на Опоках. Існували вищі купецькі (Гостинна й Суконна) і нижчі посадські сотні. Останні об'єднували, як правило, торговців і ремісників однієї спеціальності, які жили в одному або декількох сусідніх кварталах і мали право самоврядування. Посади й слободи, які платили податки безпосередньо в скарбницю володаря називалися «чорними», на відміну від «білих», які перебували у феодальній власності і платили податі своєму власнику. Таким чином, споконвічно під «чорними сотнями» мали на увазі торгово-ремісничі корпорації посадських людей, які несуть на своїх плечах державний тягар. У час Смути (1605—1612 рр.), коли під загрозою опинилося існування Російської національної держави, саме посадське населення становило основу так званого Другого ополчення під керівництвом земського старости Козьми Мі-ніна й князя Дмитра Пожарського, яке звільнило Москву від польських інтервентів і відновило російську династію на московському троні. На початку ХХ ст., коли захиталися основи самодержавства, численні монархічні союзи й організації, які виникли в Російській імперії, прийняли назву «Чорна сотня», в надії врятувати монархію, як у час Смути це зробило ополчення Мініна. Політичні опоненти правих використали словосполучення «Чорна сотня» як лайливий ярлик для своїх супротивників. Але самі монархісти не відмовлялися від цього найменування, вважаючи його почесним, і вбачали прямий зв'язок між народним ополченням 1612 р. і консервативними партіями початку ХХ століття. Так, один з авторів чорносотенних «Московських відомостей», змушений в умовах панування в російському суспільстві революційних ідей приховатись під псевдонімом «Борець» (імовірно, сам редактор цього видання В. А. Грінгмут), у номері від 1 січня 1906 р. писав: «Я вважаю за честь, що належу до “чорної сотні”, з гордістю беру на себе назву, яку ви кидаєте нашій партії — “чорносотенці”, і сподіваюся носити її з честю» [1]. Головною причиною виникнення чорносотенного руху в самодержавній Росії послужило посилення революційного, або, як його було прийнято називати того часу, визвольного руху на початку ХХ століття. Першою громадською організацією, яка встала на захист монархії*, були «Російські збори», які виникли в жовтні 1900 р. [2, c. 10] й офіційно «розпочали свої дії» 26 січня 1901 року. Біля її джерел стояла група письменників і публіцистів, серед яких — нащадок українського літописця літератор В. Л. Величко, правнук декабриста князь М. В. Волконський, син відомого автора «Листів із села» Н. А. Ен-гельгарт. Головою зборів був обраний письменник князь Д. П. Голіцин (літературний псевдонім Муравлін). Засновників було 120 чоловік [3, c. 7]. На початку свого існування, «Російські збори» не ставили перед собою політичних завдань, зосередивши свої зусилля на культосвітній діяльності. «Три дні на тиждень проводять доповіді члени з різних предметів, досить серйозного характеру, а щовівторка влаштовуються читання й музичні вечори за участю відомих тутешніх артистів, як оперних, так і драматичних з Імператорських театрів» [4, c.198]. Великий російський художник і філософ М. К. Реріх навіть подарував одну зі своїх картин для салону цього товариства. Але посилення революційного руху зумовило зміну форм діяльності «Російських зборів», яке «прийшло на допомогу усвідомлюваної всіма російськими людьми потреби об'єднання для дружної відсічі зростаючій смуті, що знову загрожує похитнути основи нашого державного й громадського життя» [5, c. 195]. «Російські збори» почали поступово перетворюватися на повноцінну політичну партію, відкриваючи відділення на місцях. 1902 року у Харкові зареєстрована перша філія цієї організації, створена за ініціативою професора історії А. С. Вязігіна [6]. На початку 1905 р. у Москві, з ініціативи Петра й Павла Шереметьєвих, утворився «Кружок московських дворян». У квітні його учасники оголосили про створення «Союзу російських людей» (СРЛ) [7, c. 361] — монархічної організації, що складалася в основному із дворян. 24 квітня 1905 р. «після цілої низки статей у “Московських відомостях”, які доводили, що через майбутні політичні вибори для боротьби з партією конституціоналістів необхідно утворити таку ж бойову партію переконаних монархістів... виразили своє бажання утворити бойову монархічну., партію» князь Д. Н. Долгоруков, барон Г. Г. Розен, і дворянин Л. В. Геника. А 1 вересня вже відбулися перші приватні збори нової політичної організації, яка отримала назву «Російська монархічна партія» (РМП) [8]. Обидві партії, як і «Російські збори», спочатку складалися переважно з представників дворянства й інтелігенції. Після опублікування маніфесту 17 жовтня 1905 р., що давав політичну свободу й вводив у державний механізм імперії новий представницький орган влади — законодавчу Державну думу, праві усвідомили необхідність створення масової всестанової партії, яка мала б серйозну електоральну вагу і сприяла проведенню в Думу правих депутатів. 8 листопада 1905 року у Санкт-Петербурзі відбулося перше засідання організації, під назвою «Союз російського народу» (СРН), яка очолила ' чорносотенний монархічний рух. У її джерел стояли дитячий лікар А. І. Дубровін, адвокат П. Ф. Бу-лацель, купчиха Є. А. Полубояринова, інженер А. І. Трішатний, поміщик В. М. Пуришкевич і князь Гагарін. Створенням СРН були переборені недоліки попередніх монархічних організацій — елітарність, відірваність від народу. В огляді політичних партій, знайденому серед паперів колишнього міністра внутрішніх справ Б. В. Курло-ва при обшуку 1917 року, йшлося: «Між... більшими союзами є маса відділів і підвідділів, до сільських включно, і через них Союз російського народу єдина політична партія в Росії, стикається зі справжньою масою простого сірого люду. От у чому криється сила Союзу і його живучість» [9, c. 106]. Із всіх політичних партій Російської імперії тільки чорносотенні на виборах у Державну думу отримували голоси і за поміщицькою, і за селянською курією одночасно. Головним фактором, який послаблював силу чорносотенного руху, було його дроблення на десятки самостійних партій, координація дій яких була ускладнена. Не уник цієї хвороби й СРН, який'. розпався через внутрішні інтриги керівництва на три організації: Всеросійський ду-бровінський союз російського народу (лідер — А. І. Дубровін), СРН оновлений (Н. Є. Марков 2-й) і Російський народний союз імені Архангела Михаїла (В. М. Пуришкевич). Проте чорносотенний рух, незважаючи на свою роздробленість, був досить серйозною політичною силою, з якою доводилося рахуватися і владі, й опозиції. У раніше виданій історичній літературі, присвяченій цьому питанню, за рідкісним винятком, занадто сильний вплив злоби дня й політичної анга-жованості авторів. Наслідком цього стала поява історичних міфів, які кочують сторінками багатьох не тільки популярних, а й наукових видань, розвіяти які поки що не можуть навіть ґрунтовні праці таких авторів як С. А. Стєпанов, В. В. Кожинов, Ю. І. Кір'янов та ін. [10; 11; 12]. Зупинимося на найпоширеніших. Міф перший. Чорносотенні організації були нечисленними й складалися з покидьків суспільства, злочинців, декласованих елементів, якими керували мракобіси-поміщики. Один із лідерів «Російських зборів» — організації, яка зберегла ідеологічне керівництво чорносотенним рухом, Н. А. Енгельгарт на початку 1906 р. писав: «Чорносотенний» рух розливається по країні нестримним паводком [13, c. 192]. Уже до 1907 року у 2208 населених пунктах Російської імперії діяло 2229 відділів різних монархічних організацій (з них 2124 відділу СРН) [14, c. 193]. Вони налічували у своїх рядах близько 410 тис. чоловік (з них 358 тис. 758 членів СРН) [10, c. 106]. Причому Головна рада союзу давала іншу кількість відділів — «понад 4000» [15]. Більшою чисельністю могли похвалитися тільки есери до 1917 р. Україна стала важливою ареною діяльності СРН, тут перебувала майже половина всіх його місцевих організацій, у яких значилося 197 тис. 686 членів [16; 14, c. 207—223; 17, c. 77]. Тільки в Києві і його передмістях діяло 18 відділів Союзу [18]. Поширена думка про те, що інтелігенція ігнорувала праві організації, не має під собою достатніх підстав, в усякому разі, у період 1906 — 1913 років. Серед активних діячів правих можна назвати академіка О. І. Соболевського, відомого пушкіноз-навця Б. В. Нікольського, ректора Новоросійського університету С. В. Лєвашова, ректора Київського університету Н. Цитовіча, професорів А. С. Вя-зигіна, П. М. Буцинського, Д. І. Піхно, найвідомішого історика Д. І. Іловайського, письменника Д. П. Голіцина (Муравліна) та багатьох інших. Підтримували монархістів відомі художники Н. Реріх і К. Маковський, а В. М. Васнєцов намалював ескіз для корогви Російської монархічної партії [11, c. 18]. У складі чорносотенних організацій значною була частка селянства й пролетаріату. Тільки в робочих відділах різних монархічних організацій, з яких є точні дані про чисельний склад, налічувалося близько 30 тис. членів [19, c. 86—93]. Чисельність же робітників, які брали участь у діяльності інших відділів чорносотенних партій, насамперед Союзу російського народу й Російського народного союзу імені Архангела Михаїла, і відділів Союзу російських робітників, поки не піддається точному визначенню, але є значною. Так, наприклад, у відділі СРН міста Іваново-Вознесенська (з 60 тис. населення якого, не менше половини були робітниками місцевих підприємств) налічувалося 16 тис. 500 членів, переважна більшість із яких, на думку автора, були робітниками [20, c. 111]. Міф другий. Чорносотенні партії — організатори й активні учасники єврейських погромів, які прокотилися кривавою хвилею країною після опублікування 17 жовтня 1905 року царського маніфесту. Маніфест був несподіваним, як для ліберально-демократичної опозиції, яка зустріла його радісно, так і для місцевої влади, яку він ввів у стан повної розгубленості. На вулицях міст Російської імперії зустрілися два потужних потоки — консервативних і революційних маніфестацій, — утворивши страшний погромний вир, що забрав тисячі людських життів. Микола ІІ в листі від 27 жовтня 1905 р., адресованому своїй матері імператриці Марії, так оцінював події, які сталися після опублікування маніфесту: «... народ обурився нахабністю й зухвалістю революціонерів і соціалістів, а те що 9/10 з них жиди — вся злість обрушилася на євреїв — звідси єврейські погроми... Але не лише жидам було погано, перепало й російським агітаторам: інженерам, адвокатам і всяким іншим» [21, c. 239]. Дійсно, євреї відіграли провідну роль у революційному русі взагалі, і в демонстраціях 18 жовтня 1905 р. зокрема. Сенатор Е. Турау якому була доручена справа про розслідування єврейських погромів 18—22 жовтня 1905 р., доносив, що «єврейська молодь примкнула до революційного руху, сподіваючись тільки через державний переворот досягти скасування всіх обмежувальних законів, які стосуються життя євреїв... При всіх зіткненнях із військами, поліцією й християнським населенням, вона тримала себе зухвало, нерідко ображаючи їхнє релігійне почуття і знущаючись із предметів загального вшанування» [22]. Після опублікування маніфесту євреї на вулицях Києва казали: «Ми вам дали бога, дали свободу, дамо й Царя». У відповідь купка натирачів підлоги з готелю «Сан-Ремо» вирішила «провчити жидів» (близько 17 год, 18 жовтня), а о 19 годині з'явилася перша патріотична маніфестація [23, c. 230, 231]. Наступного ранку почався погром. В Одесі перше зіткнення відбулося на «Го-ловковській вулиці, де юрба євреїв зустріла юрбу російських робітників і зажадала від останніх зняти шапки перед червоними прапорами. Після відмови робітників почалися постріли з боку євреїв. Робітники розігнали євреїв і переслідували їх до Прохоровської, де зустріли іншу озброєну юрбу євреїв, які відкрили стрілянину, четверо російських робітників було вбито. Почалася бійка, потім перейшли до руйнування єврейських будинків, квартир і крамниць» [23, c. CLXVII]. У Ніжині після молебню патріотична маніфестація з портретом імператора ходила містом, змушуючи «євреїв і студентів присягати царю». Але не всі погоджувалися стати перед портретом на коліна — почалися побиття, які переросли в погром [24]. Іноді погром починався й без участі консервативно налаштованих маніфестантів. Так, опозиційна газета «Киевские отклики» писала: «Патріотична маніфестація пройшлася 19-го Хрещатиком, водночас у місті був погром» [25], заперечуючи таким чином участь монархістів у безладді. Таким чином, погроми почалися як зіткнення революційних і патріотичних демонстрацій, а потім, після приєднання до останнього люмпенів, перетворилися на звичайний грабіж єврейського майна. Більшість авторів того часу не без впливу опозиційних видань вважали, що жовтневі події 1905 р. кимось організовані, аргументуючи це тим, що погроми почалися одночасно й охопили величезну територію. І ліберали, і соціалісти не допускали можливості самостійного виступу народних мас на захист самодержавства. Перші вважали їх не здатними без впливу агітаторів на масові організовані дії, а інші не припускали, що народ, якого вони вважали носієм вищих моральних цінностей, здатний влаштувати кривавий безлад. Але версія про організації погромів чорносотенними партіями не має жодних підстав. До жовтня 1905 р. у Російській імперії існувало всього три таких організації, причому дві з них — Союз російських людей і Російська монархічна партія, незважаючи на свій самодержавно-монархічний характер, — до царського маніфесту 17 жовтня існували напівлегально, оскільки діяльність будь-яких, навіть вірнопідданих політичних партій у Росії була заборонена. Тому кількість їхніх членів обчислювалася по всій країні лише сотнями. «Російські збори» були офіційно культурно-просвітньою організацією і не мали цих проблем. Але через те, що вона поєднувала переважно представників інтелігенції і дворянства, її склад так само не був особливо численним. На другому році існування Харківський відділ «Російських зборів» налічував 273 члени, з них 54 — іногородні [26]. За даними Департаменту поліції, відкритий в 1903 р. «Одеський відділ “Російських зборів” (лідер Б. Пелікан) налічує близько 200 осіб, людей переважно інтелігентних, більшість з яких перебуває на державній службі» [27]. Навряд чи ці п'ятсот осіб навіть при всьому своєму бажанні змогли б влаштувати масові єврейські погроми в декількох сотнях, населених пунктів на території України. Права газета «Киянин» у властивому їй стилі писала: «Вся славна зграя іудейських адвокатів, найвідоміших, просто відомих і зовсім не відомих зі зграями шукачів робили неймовірні зусилля, щоб знайти бодай незначний доказ страшної організації хуліганів і грабіжників, але нічого не знайшли» [28]. Навряд чи в Росії в жовтні 1905 р. існувала сила, здатна за кілька годин (пригадаємо, що маніфест 17 жовтня був повною несподіванкою для всіх — від революціонерів до представників влади) вивести на вулиці десятки тисяч чоловік у сотнях населених пунктів і загітувати їх на рішучі дії. Практично всі масові єврейські погроми відбулися в період зародження чорносотенного руху, до створення масових партій. Так, 1904 року, за даними, які наводять Я. С. Хонігсман і О. Я. Найман, «у різних місцевостях зафіксовано близько трьох десятків погромів» [140, c. 140]. У жовтні 1905 р. відбулося 690 погромів в 660 населених пунктах [11, c. 109]. Пізніше, коли чорносотенний рух набрав силу, відбулося тільки 2 погроми. На відміну від жовтневих — у Седльці і Бєлостоці 1906 року — у цих польських містах майже не було російського населення й чорносотенні партії не мали там ніякого впливу. У 1906-му і в подальші роки не раз відбувалися дрібні антиєврейські виступи, які обходилися, як правило, без жертв. Але їх прямий зв'язок із чорносотенним рухом простежується лише в Одесі. У Ніжині, наприклад, 1907 року голова місцевого відділу СР, «вказуючи на те, що люди розпускають чутки про те, що Союз російського народу нібито готує погроми... просив членів відділу утримуватися від зіткнень, щоб не заплямувати Союз» [ЗО]. І «Російські збори», і Союз російських людей, і Російська монархічна партія були елітарними організаціями, які поєднували у своїх лавах представників дворянства й заможної інтелігенції, у погромах же брали участь переважно представники низів... Перша патріотична маніфестація в Києві 18 жовтня 1905 р. складалася з декількох священиків, купців, чиновників, майстрів і робітників [23, c. 233]. В Одесі першими на вулиці вийшли портові вантажники [23, c. CXLVIII, CL]. Провідну роль відіграли в погромах і робітники, які першими виступили проти подальшого розвитку революції, а точніше проти страйків, через які їхнє матеріальне становище значно погіршилося. На околицях Києва в с Солом'янці погром влаштувала партія чорноробів з Києва, а в с. Демїївці, після того як демонстрація з червоними прапорами дісталася до Києва, погром влаштували робітники цукрового заводу [31]. В. В. Шуль-гін зазначав, що серед погромників більшість, «очевидно, робітники» [32, c. 363]. За повідомленнями очевидців, погроми влаштовували особи, які примкнули до патріотичних маніфестацій. В Одесі «до юрби приєднувалися й багато людей випадково, зокрема багато хуліганів, босяків, жінок і підлітків» [23, c. CL]. У Києві 21 жовтня (на 3-й день погрому) «склад юрби значно змінився, у ній переважали різні безробітні й босяки» [33]. Але найактивнішу роль у погромах відіграли селяни. На відміну від інших, їхньою головною метою був звичайний грабіж єврейського майна. Характерні події в Гостомелі: «З околишніх сіл приїхала юрба із 300 чоловік. Влаштували погром, завантаживши підводи награбованим майном, роз'їхалися по домівках, попередньо попросивши священика відслужити молебень за здоров'я Госу-даря-Імператора» [34]. Такі повідомлення були характерними для жовтня 1905 року За підрахунками С. Степанова, селяни становили 83% погромників [10, c. 79]. Сумнівно, що столичний та й провінційний бомонд — основа монархічних партій до жовтня 1905 р. — мав такий авторитет в очах селян і міських низів, з огляду на глибокий розкол, який триває ще з Петровських часів між європеїзованою верхівкою й російсько-православними нижчими верствами суспільства. Досить поширені твердження про те, що праві широко використали терор для усунення своїх політичних супротивників. Серед жертв чорносотенців, як правило, наводиться прізвище більшовика, одного з лідерів Московського комітету РСДРП Н.Є.Баумана, який загинув 18 жовтня 1905 р. під час вуличних демонстрацій у Москві. Але навіть Велика Радянська Енциклопедія стверджує, що він був вбитий агентом охорони. Про причетність вбивці до будь-якої із трьох існуючих того часу чорносотенних організацій відомостей немає. Повністю заперечувати використання правими політичного терору, зрозуміло, не можна. Так, від рук членів бойових дружин, які входять до складу СРН, загинули члени Державної думи кадети М. Я. Герценштейн, Г. Б. Іоллос. Існувала навіть чорносотенна організація під назвою «Товариство Активної Боротьби з революцією й анархією» (ТАБР). Її мета була — насамперед протидіяти страйкам і захищати робітників, які не бажали брати участь у страйку під тиском з боку революціонерів. Але бойовики Єкатеринославського відділу ТАБР не гребували й вбивствами. Так був убитий член Державної думи (фракція трудовиків) Караваєв. Таким чином, від рук монархістів (або осіб, які називали себе такими) загинуло 5 (!) осіб. Водночас за період від 1905 до 1911 рр. у результаті те-рактів, вчинених революційними партіями (переважно анархістами й есерами), загинуло понад 17 тис. (!) осіб [35, c. 170]. На початку ХХ ст. в Росії захоплення терором було повальним, незалежно від політичних переконань. Навіть закоренілий ліберал П. Мілюков при зустрічі з В. І. Леніним у Лондоні 1903 року «дуже дорікав іскрівцям за полеміку проти терору після вбивства Сіпягіна й запевняв, що ще один-два вдалих терористичних акти — і ми матимемо конституцію» [35, c. 349]. Та й сам лідер більшовиків, взагалі ж, супротивник подібних методів боротьби, якийсь час у роки Першої російської революції вважав терор припустимим способом політичної дії. «Загони революційної армії повинні... не обмежуватися однією проповіддю (це корисно, але цього мало), а виступати й збройно, б'ючи чорносотенців, убиваючи їх, підриваючи їх штаб-квартири й т.д., і т.д.» [36, c. 343]. Слова революціонерів не розходилися зі справою. Так, із шести чоловік, зображених на фотографії Петербурзької бойової дружини СРН (Ілля Лавров, Снєсарєв, Іван Лавров, Сальман, Сергій Рижий і Ларічкін), трьох — Снєсарєва, Івана Лаврова і Ларічкіна — було вбито [9, c. 69]. Звичайно, не можна заперечувати те, що монархічні організації використовували силові методи для досягнення політичних цілей, як не можна не визнати й того, що в чорносотенних партіях (так само, як і в будь-яких інших) були особи, які примкнули до них із власних егоїстичних мотивів і цілей особистої наживи. Особливо це стосується одеських чорносотенних організацій, значну частину яких становили низи великого портового міста. Але терор не був не тільки головним, але й навіть значним способом політичної боротьби в арсеналі правих. Це пояснюється їхнім неприйняттям революційних форм боротьби, а також традиційними православними цінностями, які вони визнавали. Визначальною рисою чорносотенного руху став традиціоналізм, який зумовлював й соціальний склад руху і його цілі. У русі брали участь ті верстви населення, представників яких влаштовував існуючий стан речей (дворянство, заможна інтелігенція, чиновники, робоча аристократія), а також соціальні групи, які традиційно відрізняються консерватизмом побуту й політичною свідомістю (селянство, робітники, що зберегли зв'язок із селом, старообрядники, крамарі, прикажчики тощо). Чорносотенці намагалися запропонувати свій некапіталістичний шлях розвитку Росії, побудований на традиційних християнських цінностях, щоб уникнути як соціальної несправедливості суспільства, де панує Золотий тілець, так і надмірної (як їм здавалося) дисципліни соціалізму, яка обмежує свободу.
* Існувала ще так звана «Священна дружина» — аристократична організація, створена влітку 1881 р. для боротьби з революційним рухом у відповідь на вбивство імператора Олександра II народовольцями. Очолював її граф П. П. Шувалов, керівниками також були представники царської сім'ї, уряду, генералітету «Священна дружина» припинила свою діяльність наприкінці 1882 року Література 1. Московские ведомости. — 1906. — 1 января. — № 1. 2. Правые партии. Документы и материалы: В 2 т. — Т.1. 1905—1910 гг. — М., 1998. 3. Острецов В. М. Черная сотня и красная сотня (Правда о Союзе Русского Народа). — М., 1991. 4. Деятельность обществ // Мирный труд. — 1902. — № 4. 5. Деятельность обществ // Там само. — 1903. — № 5. 6. ГАХО. Ф. 29. Оп. д. 363. Л. 2об. 7. Левицкий В. Правые партии // Общественное движение в России. — СПб., 1907. 8. Московские ведомости. — 1905. — 8 октября. — № 267. 9. Союз русского народа по материалам чрезвычайной следственной комиссии Временного правительства 1917 г. — М.-Л., 1929. 10. Див.: Степанов С. А. Черная сотня в России (1905-1914). — М., 1992. 11. Кожинов В. В. Загадочные страницы истории ХХ в. — М., 1995. 12. Кирьянов Ю. И. Правые партии 1911-1917. — М., 2001. 13. Энгельгарт Н. Черная маска // Мирный труд. — 1906. — № 2. 14. Степанов С. А. Численность и состав черносотенных союзов и организаций // Политические партии России в период революции 1905-1907 гг. Количественный анализ. — М., 1987. 15. Вестник Союза русского народа. — 1911. — 2 июля. — № 56. 16. Посчитано по: ЦГИАУ. Ф.275. Оп. 1. Д. 2534. Л. 89— 93.; РГИА. Ф. 1284. Оп. 187. Д. 157. Л. 427, 440, 474, 529, 537, 548, 550, 555. 17. Киселев И. П., Корелин А. П., Шелохаев В. В. Политические партии в России в 1905—1907 гг.: численность, состав, размещение // История СССР. — 1990. — № 4. 18. Подсчитано по: ЦГИАУ. Ф.274. Оп. 4. Д. 209. Л. 55, 56; Ф.275. Оп.1. Д. 2534. Л. 25, 87, 88, 90; Ф276. Оп. 1. Д. 244. Л. 171, 181, 291. 19. Подробнее см.: Омельянчук И. В. Социальный состав черносотенных партий // Отечественная история. — 2004. — № 2. 20. Правые и конституционные монархисты в России в 1907-1908 гг. // Вопросы истории. — 1996. — № 7. 21. Цит. за: Шульгин В. В. «Что нам в них не нравится…»: об антисемитизме в России. — СПб., 1992. 22. РГИА. Ф. 1405. Оп. 539. Д. 384. Л. 3. 23. Материалы к истории русской контрреволюции. Т.1. Погромы по официальным документам. — СПб., 1908. 24. Киевлянин. — 1905. — 28 октября. — № 298. 25. Киевские отклики. — 1905. — 25 октября. — № 286. 26. РГИА. Ф.1284. Оп. 187. Д.157. Л. 427. 27. ЦГИАУ. Ф.385. Оп. 1. Д.2995. Л. 2. 28. Киевлянин. — 1905. — 16 декабря. — № 347. 29. Хонигсман Я. С, Найман А. Я. — Евреи Украины. Краткий очерк истории. Ч.1. — К., 1993. 30. ЦГИАУ. Ф. 1439. Оп. 1. Д. 812. Л. 2. 31. Киевлянин. — 1905. — 25 октября. — № 295. 32. Шульгин В. В. Годы. Дни. 1920. — М., 1990. 33. Киевлянин. — 1905. — 21 октября. — № 291. 34. Там само — 1905. — 26 октября. — № 296. 35. Будницкий О. В. Терроризм в российском освободительном движении: идеология, этика, психология (вторая половина XIX — начало ХХ в.). — М., 2000. — С. 170. 36. Ленин В. И. ПСС — Т. 11. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |