Єврейські струмки в російському морі

Почнемо з літературного де­тективу. Два роки тому, приї­хавши до Москви зі своєї ле-вантійської глушини, я зай­шов у дружню редакцію, де мій знайомий, попередньо ви­зирнувши в коридор і зам­кнувши двері, дістав із ящика столу тонку жовту книгу-пам­флет у паперовій палітурці. Запобіжні заходи відповідали її зовнішньому самвидавському вигляду, а на обкладинці стояла назва: «Евреи в СССР и в будущей России», ім'я автора — Олександр Солженіцин. Видавець памфлету п. О. Сидорченко писав, що в його руки потрапив рукопис 1960-х ро­ків, і він запропонував її читачеві, підверставши до неї принагідно власний твір. Мій знайомий підтвердив, що текст був і справді на­писаний майже сорок років тому молодим автором «Одного дня Ивана Денисовича», і переданий їм на зберігання друзями з про­ханням опублікувати, якщо перед­часна смерть перешкодить йому дописати манускрипт. Доля обері­гала Олександра Ісайовича і він виконав давній задум, опубліку­вавши двотомник під назвою «200 лет вместе». А рукопис замість то­го, щоб мирно тліти в скрині на дачі в Пєрєдєлкі-но, вирвався на волю.

Я запоєм прочитав памфлет, і він захопив мене своїм полум'яним горінням, і зухвалістю думки. Рядки памфлету дихали пристрастю, як лист кня­зя Курбського — царю Іоанну; перо й неповтор­ний стиль автора Архіпелагу відчувався скрізь, починаючи із зачину: «Объемистый, острозубый, неухватистый камень, который и поднять нам как будто не по силам и не поднять — нельзя. Еще се­годня этот вопрос можно обходить. Еще и завтра с ним можно будет обтолкаться. Но я вижу, как пос­лезавтра он возвергнется сам — и много свершит­ся худого, если нам не обдумать ничего заранее». Солженіцин палко живописав ті вияви єврей­ського націоналізму, перед якими він постав. Для історика літератури особливо цікавими були сто­рінки, присвячені тиску друзів-євреїв, зокрема Г. С. Померанца з дружиною, на автора самвидавського «Круга Первого»: вони вимагали від Сол-женіцина зробити головного героя євреєм, або «вписати» іншого героя: «Теперь за меня мои творческие планы сметя, указали мне, что пора приниматься за ро­ман, пьесу, или хотя бы рассказ «о благородном стойком смелом ев­рее». Теля билося лобом не тільки до дуба...

Солженіцин відрікся від пам­флету, певне, вважав його незакін-ченою заготовкою до великої кни­ги, а може, бентежився з приводу різких суджень своєї молодості. В інтерв'ю «МН» він сказав про пуб­лікації Сидорченко: «Это хулиган­ская выходка психически больно­го человека. В свою пакостную желтую книжицу он рядом с собс­твенными “окололитературными” упражнениями влепил опус под моим именем. Ситуация настолько вываливается за пределы цивилизованного поля, что исключает какой бы то ни было комментарий, а от судебной ответственности этого субъекта спасает только инвалидность».

Його різкі слова змусили багатьох засумнівати­ся в авторстві Солженіцина. Коли памфлет був опублікований в Інтернеті (ізраїльським літератором Олександром Свердловим), Сергій Смєтанін, який взяв собі електронний «нік» Prozelit, не полінувався написати такий лист публікатору:

«Здрастуйте, пане Олександр Свердлов!

Я пишу вам із приводу документа, опубліковано­го Вами на сайті antisemitism.narod.ru. Це твір “Ев­реи в СССР и в будущей России”, написаний від іме­ні Олександра Солженіцина, якого названо на сай­ті її автором. Однак, добре відомо, що Солженіцин не автор цієї книги. Про це можна почитати в йо­го інтерв'ю, яке доступне за такими адресами: http://tolerance.ngo.ru/publications/2001/pub-lic269part1.php або http://www.jewish.ru/488.asp. Багато інших критиків покликаються на цю пра­цю як на фальшивку.

Прошу Вас зазначити на сайті antisemitism.na-rod.ru, що Олександр Солженіцин не є автором цієї книги.

C повагою,
Сергій Смєтанін
prozelit@altern.org

P. S. Я спочатку не зрозумів, що сайт належить Вам, тому подав скаргу безпосередньо адміністра­тору narod.ru. Але поки що вони нічого робити не будуть».

У радянські часи він, напевно, побіг би зі скар­гою в міськком. Недарма в народі кажуть, що про­зеліти намагаються бути святішими за Папу Рим­ського, а Талмуд каже ще різкіше: «Прозеліти по­дібні до паршів на голові Ізраїлю». Але, незважаю­чи на численні скарги прозеліта, суперечливий текст все ж таки залишається на іншому сайті Олександра Свердлова [1] і донині. Текст памфле­ту був безпомилково солженіцинським, і ніхто ін­ший — точно не Сидорченко — не міг його написа­ти. Вихід другого тому Солженіцина поклав край суперечкам про авторство, тому що значні блоки памфлету (зокрема, суперечки з Померанцем) стали його інтегральною частиною.

Детективний сюжет закінчується повним вип­равданням усіх учасників драми. Солженіцин мав право передумати за сорок років, і відмовитися від своєї ранньої праці.

Але я не беруся засуджувати і видавця п. Сидор-ченко, хіба що за те, що додав свою глевку працю до палаючих рядків Солженіцина. Ми не засудили б людину, яка врятувала від вогню другу частину «Мертвих Душ», тому що право автора на його твір — це те ж саме що право батька на дитину; во­но не дає права погубити дитину або знищити ру­копис. Солженіцин має право відмовитися від своєї «дитини», але в «дитини» є право жити са­мостійно. Цю думку чітко висловив Олександр Дугін у своїй передмові до книги Михайла Вер-бицького «Антикопирайт». «Творчості немає, є відкритість внутрішнім вітрам і лють до зовнішніх перешкод. І творець є медіатором стихій. Але сти­хії не належать нікому. Тільки той злодій, хто заявляє про власність на роботу стихій [2]».

Було б безглуздо втратити цей текст. Памфлет, як це і має бути, не претендував на об'єктивність

— це був крик душі, а в таких текстів є право на життя. Хоча ми знаємо, що Надія Мандельштам була вкрай несправедлива до багатьох друзів і подруг поета, але ми не спалюємо її упереджені мемуари. Замість цього ми читаємо консолідуюче інтерв'ю Еммі Герштейн [3], записане Іриною Врубель-Голубкіною. Так, «Тайная история» Прокофія Кесарійського, яка таврує імператрицю Феодору, урівноважує в нашій свідомості її святий вигляд на мозаїках Сан Вітале в Равенні. Одна з цілей цієї статті — вмовити Олександра Солженіцина примиритися з плодом своєї юної пристрас­ті, визнати й перевидати памфлет.

Двотомник «Двести лет» Солженіцина — явище іншого ґатунку. Якщо памфлет був полум'яною й упередженою промовою прокурора, то двотомник

— судовий висновок, спокійна спроба урівнова­жити свою давнішню пристрасть, створити більш об'єктивне прочитання історії. Звичайно, йдеться не про минуле, а про сьогодення і майбутнє.

Якщо скоротити тисячу сторінок двотомника до двох фраз, відкинувши всі застереження, вийде така розповідь. Російська Імперія випадково нат­кнулася на сплячу єврейську громаду Польщі, розбурхала, розбудила, а євреї прокинулися й ки­нулися завойовувати імперію. Коли імперська влада намагалася їх стримати, вони за допомогою своїх союзників форсували революцію, перебили російську інтелігенцію, зайняли всі командні пос­ти в країні. В 1937–38 роках Сталіну вдалося від­тіснити євреїв від влади, і русифікувати еліту. Єв­реї розчарувалися в комунізмі, і почали виїжджа­ти — хто в Ізраїль, а хто на Захід, плямуючи Росію й комунізм. «Покайтесь! Вы принесли больше­визм в Россию!» — каже їм Солженіцин.

Із цього переказу зрозуміло, що книга доходить до 1990 року. Інакше в історії був би інший фінал. Екстраполюючи її в тому ж ключі, 1991 року євреї і їхні союзники скинули радянську владу й знову витиснули росіян з елітного ешелону. Так, розкіш­на квартира на Арбаті, в якій до революції жив князь Пожарський, перейшла 1919 року до рук наркома Натанзона, в 1937-му, після його розстрі­лу, дісталася членові ЦК Петрову, а 1992 року її купив олігарх Рабинович.

Ті самі факти можна інтерпретувати по-різному. За однією версією, Росія пішла в комунізм, розча­рувалася в ньому і повернулася назад у капіталізм. За іншою, в Росії йшла боротьба двох еліт, російської і єврейської за владу в країні, на зразок біблійної сутички Іакова й Ісава, і після трьох ре­волюцій (1917, 1937, 1991) квартира перейшла до єврея. Тобто радянська влада у 1938–1990 рр. бу­ла — російською владою, і Олександр Солжені-цин, автор «Архипелага», провідний антисовєт-чик, чимало потрудився для того, щоб російський алюміній опинився в мого сусіда ліворуч (Льва Чорного), а російське телебачення — у мого сусіда праворуч (Володимира Гусинського). А тоді без­глузді заклики до покаяння, або, точніше, росій­ський націоналіст Солженіцин має покаятися сам. Іронія долі залишається за межами книг.

Чи є об'єктивний критерій, який дозволяє нам обрати ту або іншу концепцію? Є. Якщо олігарх Рабинович женить сина на дочці Пожарського, а дочку віддасть за Петрова, і зіграє весілля в храмі Вознесіння біля Нікітських воріт, виходить, ро­сійський народ зміг підім'яти єврейську хвилю, як до цього він впорався з татарами, варягами й ост­зейськими німцями, не відбивши, але поглинувши й використавши їх енергію. Якщо ж діти Рабино­вича проводитимуть півроку в Ізраїлі, а олігарх підштовхне Росію до війни з ісламським миром на боці Америки, виходить, злиття не відбулося. Солженіцин сумнівається в здатності Росії асимі­лювати євреїв, але, я гадаю, він не правий.

Більша частина людей, яка називає себе «росій­ськими євреями» — діти змішаних шлюбів. В очах філосемітів — це непоправна вада. Відомо, як ставляться до «неповноцінних євреїв» у Єврей­ській державі: їх не вінчають, не беруть на роботу і ховають за забором цвинтаря. Перед ними вибір — бути «неповноцінними євреями» або звичайни­ми російськими людьми. З невеликою особливіс­тю, але не більше, ніж у нащадків татар або мор­дви, чи остзейських німців. Жуковський був напо­ловину турком, Пушкін — на чверть ефіопом, На­боков вів рід від татар, але це не заважало їм бути росіянами.

Немає «єврейських генів», поганих або гарних, а єврейська культура давно загублена, так само як і мова, і кухня. Релігійних євреїв, які розмовляють на їдиш, їдять фаршировану щуку не так багато, а євреїв з культури й того менше. Одержимі єврей­ські націоналісти поїхали до Ізраїлю, але і там ро­сійські євреї як і раніше їдять гречану кашу, п'ють горілку, співають російські пісні, а щонеділі ниш­ком ходять у православну церкву. І навіть затяті єврейські ура-патріоти з Хеврону імітують Барка-шова, і читають «Лимонку».

Чи зіллються єврейські струмки в російському морі, чи воно висохне в них — це питання вирішу­ється тепер, і книга Солженіцина відіграє свою роль у його вирішенні. Агіографія єврейського народу — безневинного мученика й страждальця, яка тиражується американськими й ізраїльськими ідеологами, давно мала потребу в балансуючому, альтернативному нарративі як передумові до створення об'єктивної історії. Насамперед альтер­натива, яка протвережує, потрібна нам, нащадкам російських євреїв, як протиотрута від невтримної пропаганди єврейського шовінізму й расизму.

Не секрет, що єврейський расизм, або «філосе-мітизм», не постраждав від «політичної корек­тності». Ми справедливо обурюємося, почувши «не смій виходити заміж за єврея», але жодного єврея ще не засудили за порівняння змішаних шлюбів — з Освєнцимом. А такі порівняння роби­ли і Голда Меїр, і нинішні американські й ізраїль­ські ідеологи.

Історичний нарратив, як вчили нас Фуко і Саїд, це маніфестація панування. З причин, аналіз яких виходить за межі цієї статті, історичний нарратив Америки, «єдиної наддержави», перетворив новіт­ню історію євреїв на центральну подію нашого ча­су, еквівалент Страстей Христових, де пересліду­вання євреїв у Росії (Хресний Путь) завершують­ся Холокостом (Розп'яття) і державотворенням Ізраїлю (Воскресіння). Мало того, філосемітизм (віра в єврейську винятковість і перевагу) став ре­лігією Америки, а після 1989 року філосемітський нарратив активно імплантується в Росії.

Зазначимо, що філосемітський нарратив не суть «любові до євреїв»; його чорне підґрунтя — це наклеп на все людство, на російський народ і на народи Європи, на християн і мусульман — на всіх «гоїв», нібито вони безпричинно обрушилися на святий народ Ізраїлю, як вовки на агнців. Перши­ми жертвами філосемітизму стають ті, хто вважає себе «євреями». (Для нашого читача, який знайо­мий із поняттям imaginary community, зміст лапок зрозумілий.) Вони вірять у власну перевагу, пово­дяться неприйнятним чином щодо «нижчих» лю­дей, гублять свої душі. Вони стають нездатними до творчості — недарма всі великі поети єврей­ського походження — Гейне і Тувім, Пастернак і Мандельштам — хрестилися й «євреями» себе не вважали. Філосемітизм — це небезпечна душевна хвороба, вид параної, результат навіювання людині однієї нехитрої думки: «Всі перед нами винні!» [4]. І тому найважливіший і потрібний елемент книги Солженіцина — це спокійне пояснення того, що в Росії до євреїв ставилися не гірше, а краще, ніж до інших. Набагато краще, ніж до інших, наприклад, до російських селян.

Так, філосеміти кажуть: чому царська Росія не пускала євреїв Жмеринки переселятися до Моск­ви? А інших — пускали? А інші країни — пуска­ли? Пару десятків років тому, правитель Уганди Іді Амін вирішив відділятися від «євреїв Східної Африки» — вихідців із Індії, які міцно взяли в свої руки весь бізнес у його країні. Він наказав їм покинути Уганду. Європейська суспільна думка засуджувала не тільки Іді Аміну, але й «азіатів» — вони уникали змішаних шлюбів із африканцями, трималися зверхньо й особняком, займалися лих­варством, вивозили валюту і поводилися антиг­ромадським чином. Ці докори були пред'явлені у квітні 2003 року в програмі Бі-Бі-Сі, яку вів Тім Себастіан. У «азіатів» (так вони називалися в пресі) були на руках англійські паспорти, але Англія відмовила їм у дозволі на в'їзд. Нікого не здивувало, що Англія не прийняла «власних гро­мадян», оскільки зрозуміло — не всі громадяни імперії мають право селитися в метрополії, інак­ше Лондон перетвориться на Бомбей, а Москва на Жмеринку.

Книга Солженіцина виявиться — ні, не останнім суддею, але корисним знаряддям у суперечці за нарратив. Ця суперечка ведеться не між євреями і гоями, не між філосемітами й антисемітами, а між філосемітами й антирасистами будь-якого поход­ження. Так, ця суперечка звучала на сторінках Но­вої Російської Книги, коли Максим Шраєр, агре­сивний американський філосеміт, атакував Вале­рія Шубинського й звинуватив його в «самонена-висництві» [5] (цим дивним терміном філосеміти таврують нащадків євреїв, які не вірять у єврей­ську винятковість). «Рецензія Шубинського — пряме вираження його єврейського самоненавис-ництва. Комплекс Шубинського — яскраво вира­жений симптом єврейського самоненависництва — заперечення загрози антисемітизму».

Чудова відповідь Валерія Шубинського гідна цитування: «Сусідство з Ігорем Ростиславовичем Шафаревичем, видатним математиком, заслуже­ним правозахисником, неабияким мислителем, для мене не настільки неприємне, незважаючи на властивий йому, на жаль, антисемітизм. Я не вва­жав би огидним і товариство таких безсумнівних антисемітів, як Вольтер, Кант, Гоголь, Достоєв-ський, Блок, Честертон. Скажу жахливу річ: я від­дав би перевагу їм, ніж товариству М. Шраєра. Утім, що про мене говорити! Адже я — єврей-са-моненависник. Жваво уявляю собі Максима Д. Шраєра, який видзвонює знайомих, щоб довідати­ся, що значиться в мене в п'ятому пункті анкети. Якби я, у результаті його розвідок, виявився жа­люгідним гоєм, не минути мені обвинувачення в юдофобстві. Що ж, якщо готовність спокійно, без пафосу й істерики, обговорювати складні й трагіч­ні сторінки національної історії; відсутність при­низливої зацикленості на темі антисемітизму; — якщо все це самоненависть... Що ж — тоді я гото­вий прийняти обвинувачення».

А от як той же Шраєр відповів на рецензію «жалюгідного гоя» у НЛО [6]: «Ворожо-тенденційна рецензія.… Але ще страшніше те, що в оцінках (ре­цензента) М. Мельникова звучить антиєврейська риторика. Блюзнірство сумніватися в тому, чи можна “застосувати” до Набокова єврейське пи­тання. Писати про Набокова те, що написав Мель­ников у своїй злісній рецензії — наруга над пам'яттю не тільки Набокова-людини, але й єв­рейського народу і його шести мільйонів, які заги­нули в Холокості. Випади М. Мельникова підозрі­ло віддають тощо».

Із такою надривною істерією в голосі, з такою погрозою, з такою спекуляцією іменами мертвих, мабуть, ніхто не писав у російських літературних журналах із достопам'ятного 1948 року... Двотом­ник Солженіцина варто сприймати на тлі бороть­би зі шраєрами — шаленими філосемітами. Нор­мальним же людям — нащадкам євреїв, євреям чи неєвреям — цієї книги боятися не варто.

Підхід Солженіцина — вкрай стриманий і зва­жений. Наприклад, розбираючи справу Бейліса, він підкреслює невдалу роботу прокуратури й слідства, і те, що присяжні, звичайні російські лю­ди, виправдали Бейліса. Він засуджує по-шраєр-ськи люту кампанію філосемітів (російських і за­кордонних) проти Росії. Він шкодує, що так і не були знайдені вбивці хлопчика Андрія Ющин-ського. На відміну від Розанова або Шафаревича, О. С. не порушує питання, «чи може бути в приро­ді ритуальне вбивство?» Мабуть автор сумнівався в готовності сучасного суспільства спокійно обго­ворити це питання. А даремно — це питання пос­тавив, і на нього відповів, Олександр Еткінд у сво­їй рецензії [7].

Еткінд наводить приклад, узятий із мемуарів іс­торика Семена Дубнова. «У 1919 році при Нар-компросі була створена Комісія для дослідження матеріалів із ритуальних процесів. Задля об'єк­тивності, у Комісію входили чотири євреї і чотири християнина. Не сумніваючись у компетенції сво­їх російських колег, Дубнов відчув відмінність їх­нього ставлення до справи від свого власного. Ро­сійські члени комісії (серед яких були історик Сергій Платонов і філософ Лев Карсавін) припус­кали, що серед євреїв могла існувати таємна секта, яка практикувала ритуальне насильство. Дубнов і його єврейські колеги (серед яких були етнограф Лев Штернберг і юрист Генріх Сліозберг) були впевнені в неможливості такого. Нині на ці речі можна дивитися простіше. Я не вірю в обвинува­чення в справі Бейліса, але ж не повірили в нього і слов'яни-присяжні. Але я не вважаю неможли­вим, щоб серед євреїв де-небудь, коли-небудь іс­нувала бузувірська секта. Я чимало займався ро­сійськими сектами, яких (як, наприклад, скопців) можна зарахувати до бузувірських. Подібні громади серед євреїв мені невідомі, але апріорної не­можливості цього я не відчуваю. Виходить, що мої почуття ближче до Платонова і Карсавіна, ніж до Дубнова й Штернберга».