Передумови демократизації суспільства: основні підходи

Крах тоталітарних режимів у багатьох країнах Східної Європи і швидке зростання демократії у світі спонукали представників політичної на­уки знову звернутися до дослідження проблем, які розглядалися в компара­тивістській літературі про де­мократизацію. Серед цих проблем найактуальніша і злободенна — вивчення пере­думов демократизації сус­пільства. Чому за рівних стартових можливостей одні країни вдало йдуть шля­хом демократизації, а в інших — усі спроби вста­новити демократію закінчуються повним провалом? На це питання намагалися знайти відповідь багато вчених, але воно й досі залишається невирішеним.

Нині існує безліч праць, які присвячені порівняльному аналізу «переходів від авторита­ризму» і «процесів демократизації в різних части­нах світу». Так, наприклад, необхідно виділити статтю К. Росса «Федерализм и демократизация в России», в якій виокремлюються різноманітні школи у вивченні передумов демократизації суспільства. К. Росс спробував подолати дисбаланс, який виник у транзитології, і переніс фокус дослідження із загальнодержавних проблем на життєво важливі процеси інституціонального будівництва і демократизації на місцевому рівні.

А. Ю. Мельвіль у праці «Методология “воронки причинности” как промежуточный синтез “струк­туры и агента” в анализе демократических тран­зитов» надає ескіз можливої стратегії аналізу структурних і процедурних факторів, зокрема, в російському демократичному транзиті: від міжна­родних макрофакторів (які не були вирішальни­ми) — до розпаду радянської державності і виник­нення кризи національної ідентичності — далі до соціально-економічного контексту радянського розпаду і російського транзиту — потім до соціально-класових обставин (соціальна база де­мократизації) і до факторів культурно-ціннісних — і, нарешті, до власне процедурного мікрорівня: від вибору політичних стратегій і тактик перетво­рень, взаємодії політичних сил аж до самих індивідуально-особистісних характеристик клю­чових політичних акторів.

Проте, незважаючи на численність сучасних публікацій про передумови демократизації сус­пільства, не можна назвати жодного комплексного дослідження цієї проблеми. Тому мета цієї статті:

•     провести комплексний аналіз передумов де­мократизації суспільства;

•     виокремити основні підходи до вивчення пе­редумов демократизації суспільства;

•     схарактеризувати структурні і процедурні пе­редумови демократизації.

Можна виділити три основні напрями у вив­ченні передумов демократизації суспільства.

Прибічники першого напряму акцентують ува­гу на передумовах, які необхідні для виникнення власне сталих демократій. До кількості подібних передумов належать:

•       модернізація, індустріалізація, урбанізація, рівень освіти, елементи капіталізму і добробут [1, с. 16];

•       відповідний характер станової структури суспільства [2, р. 38];

•       демократична політична культура, а також розвинуте громадянське суспільство;

•  наявність визначених інституціональних форм; серед особливо значущих інституціональних фак­торів виокремлюють електоральні системи, мажо­ритарне або пропорційне представництво, форма правління — парламентська або президентська, міцні політичні партії і усталена партійна система;

•     єдина держава, установлені кордони, від­сутність етнічних або регіональних конфліктів;

•     зовнішні фактори: мирне міжнародне стано­вище, зростання взаємозалежності усіх країн і на­родів світу [3, р. 91].

У центрі досліджень другого напряму лежить процес переходу від авторитаризму до демократії. Представники цього напряму вважають, що успіх або крах демократичних перетворень багато в чо­му визначається характером самого транзиту і протиставляють «революції зверху» «революціям знизу». Головна увага приділяється ролі політич­них еліт, важливості єдності елітних груп, не­обхідності обов'язкової наявності угод і пактів між ними. Якщо формування демократичної культури є суттєвим аспектом демократії, то не­обхідно визнати, що позиція еліт дійсно може ма­ти вирішальне значення в окреслюванні напрям­ку і перспектив подальшого розвитку суспільства: буде воно розвиватися шляхом демократії чи дик­татури. Так, наприклад, на думку Дж. Каллберга, Дж. Хіглі і Я. Пакульскі, «динаміка та траєкторія політичних змін в посткомуністичних країнах мо­жуть практично повністю пояснюватися як похідні від структури і поведінки еліт» [4, р. 176]. Підкреслюючи значущість єдності і консенсусу еліт для демократії, дослідники цього напряму зазначають, що там, де еліта роз'єднана і перебу­ває у стані конфлікту, досягнути консолідації де­мократії значно складніше.

І, нарешті, сфера інтересів представників третьо­го напряму — період після краху колишнього ре­жиму та проблеми пов'язані з консолідацією де­мократії. Згідно з визначенням Д. Лінца і А. Сте­пана, консолідована демократія — це «політичний режим, при якому демократія як складна система інститутів, правил, а також зразків стимулів і гальмувань стала, одним словом, «єдино визна­ним типом гри» [5, р. 18].

На відміну від першого напряму, де акцентують увагу на соціоекономічні й інші структурні пере­думови демократизації, другий і третій напрями фокусуються на незалежній ролі індивідуальних політичних акторів і на людському факторі, а та­кож на здібності еліт вибудувати демократію навіть за несприятливих об'єктивних умов.

Доктор філософських наук, професор А. Ю. Мель-віль, запропонував використовувати вельми ціка­ву методологію «коловороту причинності» для аналізу структурних і процедурних факторів як передумов демократичних транзитів. Він вважає, що більш або менш чітка причинність, яка дос­татньо і комплексно пояснює феномен демокра­тичного транзиту та зародження демократії в цілому (її «органічне проростання», «силове впровадження зсередини» або подібне «нав'язу­вання ззовні») в нинішній літературі не просте­жується [6, с. 54]. Народження кожної нової де­мократії залишається багато у чому загадкою. Під час побудови загальних моделей генезису демок­ратії одні автори роблять акцент на структурні фактори (насамперед на державо- і націоутворюючі, соціально-економічні і культурно-ціннісні), а інші — на фактори процедурні, особливо на вибір та послідовність конкретних рішень і дій тих політичних акторів, від яких залежить процес де­мократизації. Іншими словами, транзитологічна література фактично відтворює й інтерпретує вже цілком традиційну для соціальних і політичних наук дилему «структури і агента (актора)», в ме­жах якої джерелом каузальної детермінації різних соціальних явищ визнаються або «об'єктивні» суспільні структури, або «суб'єктивні» дії тих чи інших акторів (індивідів, груп, держав).

Прибічників першого (структурного) підходу (С. Ліпсет, Г. Алмонд, С. Верба, Д. Растоу, Р. Інглехарт) цікавлять передусім емпірично виявлені і зафіксовані загальні кореляції між деякими соціально-економічними та культурно-ціннісни­ми змінними, а також між імовірністю встанов­лення і збереження демократичних режимів в конкретних країнах. При цьому дані кореляції ро­зуміються власне як структурні (тобто зумовлені впливом деяких об'єктивних суспільних струк­тур, а не суб'єктивними намірами та діями акторів-учасників політичного процесу) умови де­мократії і демократизації. Якщо розглянути уза­гальнену модель, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демокра­тизації:

•    по-перше, знаходження національної єдності і відповідної ідентичності;

•    по-друге, досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;

•    по-третє, розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демокра­тичних принципів, довіру до ключових політич­них інститутів, міжособистісну довіру, почуття громадянського обов'язку тощо;

•    по-четверте, наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.

Аналіз доводить, що такі кореляції (якщо не брати до уваги деякі виключення) справді існу­ють. Звичайно ж, вони не рівнозначні щодо попе­редніх структурних умов, без яких неможливо почати процес демократичного транзиту. Насам­перед кореляції, які встановлені під час досліджень, вказують не на деякий імператив, а лише на фактори, які сприяють демократизації чи ускладнюють її. Крім цього, те, що іноді прийма­ють за передумови та умови демократії, у підсум­ку може виявитися (і нерідко виявляється) ре­зультатами самого процесу демократизації.

Зокрема, наприклад, практика демократичних транзитів третьої хвилі демократизації довела, що обвал недемократичних режимів і спроби побудо­ви нових (як правило, запозичених) демократичних інститутів прямо не пов'язані і тим більше не припускають наявності та масового розповсюд­ження в перехідному суспільстві будь-яких спе­цифічних структурних (інакше кажучи, «об'єк­тивних») обставин. Починаючи з середини 1970-х років, демократичні транзити мали здебільшого ендогенний характер і були — особливо на почат­кових стадіях — результатом певних рішень та ви­бору політичних тактик і стратегій ключовими (а їх зазвичай не буває багато) політичними актора­ми, хоча суспільство в цілому, зрозуміло, створю­вало цьому процесу той чи інший фон.

У центрі уваги прихильників іншого підходу (Г. О'Доннелл, Ф. Шміттер, Л. Уайтхед, Дж. Ді Палма, А. Пшеворський, Т. Карл, Д. Лінц, А. Сте­пан) перебувають не екзогенні, а власне ендогенні фактори демократії і демократизації — різні конк­ретні процеси, процедури та політичні рішення, які здійснюються самими агентами демократи­зації. За такого підходу послідовність і взаємозу­мовленість політичних рішень та дій, вибір так­тик тими акторами, які ініціюють і здійснюють демократизацію, виявляються важливішими для її завершення, ніж передумови демократизації, які існують (чи відсутні) на потрібний момент. Головне в цьому випадку — це взаємодія конкуру­ючих еліт, свідомий вибір ними у процесі політичного торгу та суперництва організаційних форм і інститутів політичного устрою [6, с. 55].

Прибічники цього процедурного підходу дово­дять, що жодні «об'єктивні» соціальні, еко­номічні, культурні, політичні та інші фактори не можуть ані пояснити, ані передбачити, хто конк­ретно, які політичні сили і актори, коли і за яких обставин відстоюватимуть недемократичний ста­тус-кво або боротися за його спростування. Вони вважають, що дії політичних акторів, які ініціюють і здійснюють демократичний транзит, не визначаються їх «об'єктивним» становищем в суспільній структурі. Навпаки, їх «суб'єктивний» вибір сам створює нові політичні можливості.

У компаративістській літературі з транзито-логії і політичних трансформаційних змін в ціло­му ці два методологічних підходи доволі різко протиставляються один одному. Хоча деякі політологи дотримуються іншої точки зору, кажу­чи про те, що у дійсності між двома цими підхода­ми немає непереборних суперечностей. Мало то­го, ці підходи доповнюють один одного, тому що вони фактично роблять акцент на різні сторони єдиної групи явищ. На нашу думку, теоретично нічого, як мінімум a priori, не перешкоджає спробі синтезувати дві методології, одна з яких звертає увагу на структурні фактори демократії і демократизації (нехай навіть їх універсальність викли­кає сумніви), а інша — на процедурні.