Про милосердя як сенс ефективного господарювання

... Він любить число «сім». Сім кольорів веселки, сім чу­дес світу; сім — його щасливе число. Ще він — сьома ди­тина в родині, а де сім, як відомо, там вистачить всім. «Сім» — так він і сиротинець у селі Буки, розташованому на мальовничому березі Роставиці, назвав. Сім — корінь від слова «сім’я», а цю абревіатуру можна розшифрува­ти як Суслов Іван Миколайович... Помічено також: не любить він слова «дитбудинок». Рідний дім, родинне гніздо — так, це вже ближче для визначення явища, аналогів якого Україна не має. На очолювану Сусловим агропромислову корпорацію «Сквира» припадає більше половини всього, що ви­робляється й переробляється в місті та районі, стільки ж надходить у вигляді податків до бюджету цього краю. Запитаєте, звідки такі прибутки? «Дарує земля, дарує, якщо докласти рук і серця до неї», — відповість вам Іван Миколайович; так споконвіку було, так і за­раз. Вона, земля-матінка наша. Скільки її в госпо­дарстві? Щоб об’їхати поля  «Сквири», довелось би подолати автомобілем майже 300 кілометрів. Як вдалося Суслову стільки встигнути? Рано почав. До успіху не доплентаєшся, треба поспішати, навчитися ви­переджати інших. Якщо, звісно, поспіх той виважений, а до нього долучити ще чимало рис і чеснот, не рахую­чи... везіння. Тоді й успіх можливий. Суслову таки таланило, і чи не щонайперш — тому, що не самотужки, а гуртом, родинною толокою замішу­вав кожну нову справу, а по суті ж — нове життя. Бо скільки можуть витримати одні плечі — нехай навіть і такі по-козацьки могутні, як Іванові. А на кого можеш покластися? На того, хто тебе змалку знає, пам’ятає, хто і в біді, і в радощах, — мов одна душа; хто й на цвинтар у поминальний день на могили пращурів, де вся рідня збирається, приходить. Щоб не забути, яко­го ти роду-племені й для чого на світі живеш. На початку вісімдесятих відкрив Суслов автосервісне підприємство — справа вважалася прибутковою, торгу­вав, як і багато з тих, хто в ті часи розпочинав свій бізнес, накопичуючи кошти. А коли надійшла привати­зація, прицінювався до найперспективніших підприємств, часом і сам дивуючись власній інтуїції, без якої важко було випереджати не менш кмітливих конкурентів. Налагоджував виробництво, дедалі відчутніше впливаючи на соціально-економічну ситу­ацію в місті. Відтак із Сусловим, а точніше — з Суслови­ми, уже доводилося рахуватися не тільки в Сквирі — у столиці також заговорили про Іванову самостійність і непоступливість, про те, що його думки далеко не завжди збігалися з думками колишнього обласного начальства, зокрема, на поділ прибутків, зароблених корпорацією.

Милосердя й прощення він вважав і вважає найве-личнішим і найбожественнішим у людині. Тож одразу взявся будувати не крамниці й кав’ярні, які швидко приносять прибуток, а дивовижний храм над Роставицею, котрий архітектурно ніби підкреслює ту думку Суслова, і стоятиме віками.

Там же й дитинець створив, по-науковому — Центр розвитку дитини «Сім», де для кожного з двадцяти чо­тирьох дітлахів є все, чого душа забажає. Ніби ком-пенсовуючи іншим дітям в іншому часі те, чого не мав у своєму дитинстві.

Що й казати: сьома дитина — з десяти менших і стар­ших братів та сестер; одяг, куплений на виріст, ночівля покотом в однокімнатній квартирі — після ро­боти на фермі й навчання в школі... Бідність прини­жує, якими б «аргументами» її не виправдовував. Він зазнав її дитячим серцем, найчутливішим до неспра­ведливості. Й нехай хто скаже, що не прагнув вирва­тися з неї.

—У мене ніколи не було бажання самому стати ба­гатим, мати великий дім чи машину, — мовить він. — Якщо й мріяв заробити гроші, то для того, щоб допо­могти зажити нормальним життям своїм братам і сестрам. Бог поміг, і це сталось. І зараз узяв за прави­ло: якщо хтось із рідні жениться чи виходить заміж, то на весілля «Сквира» дарує молодятам і машину, і хату з обставою й усім необхідним для життя. Щоб вони могли повністю зосередитися на рботі й вихо­ванні дітей.

—Ваші вже виросли?..

—Так, і досить швидко стали самостійними. Стар­ший, Женя, уже в п’ятнадцять років мав свій бізнес, сімнадцятирічним заробив перший мільйон гривень із виплатою всіх податків, став комерційним директором цукрового заводу, у вісімнадцять люди обрали міським головою. І тепер він — наймолодший мер не тільки Київщини, напевно, й усієї України. Менший, Сашко, свого часу трохи занедужав, то дещо пізніше, шістнадцятилітнім, став до роботи. Але тепер вже й мене, батька, виручає, коли терміново потрібні гроші...

У шістнадцять років я дав малому бізнес, —про­довжує Іван Миколайович, — і сказав: ти маєш пра­во найняти у свій комп’ютерний клуб прибиральни­цю, бармена, а решту роби сам. Бухгалтерія і все та­ке інше. Щоб міг і одягнутися, й щомісяця дати три-чотири тисячі гривень братикам і сестричкам — ту­ди, мамі, в дитбудинок. Я своїм дітям завжди кажу, і не просто кажу, а власним прикладом показую, що свою державу треба любити не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені. Це справжня любов. А не з трибуни про свій патріотизм розпина­тися, як робить це чимало хто з політиків. Справи — промовистіші, коли вони конкретні. Не говори, а до­поможи сусідові своєму — біднішому чи старенько­му — паркан полагодити. Чи проти свого двору ви­боїну на громадській дорозі засип і заасфальтуй. Так я розумію любов. Коли те, що заробив, на громаду витрачаєш, і робиш це з душею...

Все, про що говорить Суслов — ніби й давно відо­ма річ. Ще Лев Толстой проповідував таку філо­софію дрібних справ, спрямованих на громадське благо. Але не всі люди, які приїжджають у Буки, мо­жуть збагнути цього. Дехто з них тихенько й ніби між іншим, а дехто й напрямки питає Суслова: «А для чого ти це робиш? Яка тобі з цього користь?» Із натяком прозорим: мовляв, якщо робиш це, то з цьо­го щось маєш. Закон бізнесу: вкладаєш гривню — маєш одержати десять. І не можуть усвідомити, що від цього людина має тільки душевний комфорт, внутрішнє вдоволення від того, що недаремно живе на світі.

— Певно, є серед тих, хто приїжджає до Вас, і люди заможні? — запитуємо Івана Миколайови­ча. — Чи не пропонували їм співпрацю?

— Я одразу задумав спорудити сім таких буди­ночків, один з яких ви побачите в Буках. Най-мальовничіші місця для них уздовж річки познахо­див. Але ніколи не гадав, що може бути таке протис­тояння добрій справі, що ніхто не захоче підтримати мене. Так, приїжджають і ... щиро зізнаються: я на себе такого тягаря не взяв би. Кажу: зате я можу, а ти хоч би матеріально підтримай. Щоб виховати двад­цять дітей, треба сто-двісті тисяч доларів. А в тебе ж мільйони! Кинь частину їх сюди. Я візьму ще 24 ди­тини, побудую для них будиночок і скажу, що його спорудження ти профінансував. А я душу в дітлахів цих вкладатиму. Проте ніхто ще не зголосився на це. Відмовки знаходять... І знаєте: що більший багатій, то більший скнара. А якби такий багатій та пригрів п’ять-десять сиріт, пустив їх у життя, то ці діти йому б назавжди були вдячні, сказали б колись: це люди­на, завдяки якій я повірив у людяність. Не випадко­во в особистих справах дітей я записую прізвища тих, хто допоміг нам те дитинча взяти. Щоб, одер­жавши диплом, наш вихованець заніс коровай людині, вчинок якої змінив його життя на дев’яносто градусів. І сказав: «Спасибі, що ти мене колись врятував, влаштував у будинок, який став мені рідним домом».