РУБРИКИ |
|
№ 4/2005 | |
архів номерів
|
Історико-правові аспекти кримінальної відповідальності за порушення авторського права в УкраїніАнтон КОВАЛЬ, В'ячеслав ІВАНОВ Проблема ефективної охорони авторського права і суміжних прав за кримінальним законодавством України є нагальною потребою сьогодення, і в історико-правовому аспекті сягає своїм корінням глибокої давнини. Перш за все, слід зазначити, що про творчу діяльність автора та необхідність охорони висловлювались відомі філософи, письменники, поети різних країн та поколінь, які черпали відповідні приклади зі свого повсякденного життя. Наприклад, відомий філософ Cтародавньої Греції Платон (427–347 рр. до н. е.) стверджував, що створення будь-яких творів мистецтва і ремесла треба назвати творчістю, а всіх створювачів — творцями. Інший відомий філософ Арістотель (384– 322 рр. до н. е.) у своїй «Метафізиці» зазначав, що «будь-яке мислення спрямоване на творчість...» [1, с. 46]. Плідні ідеї дослідження творчої діяльності людини висловили також українські митці. Достатньо звернутися хоча б до спадщини Г. С. Сковороди (1722–1794) та І. Я. Франка (1856–1916). Зокрема, Сковорода стверджував, що від природи в людині закладені великі творчі можливості і завдання держави полягає в тому, щоб забезпечити умови для розвитку внутрішніх здібностей, її творчої самореа-лізації. А Франко у свою чергу звертав увагу на роль суб'єктивного фактора в становленні творчого таланту людини: щира доброзичлива підтримка, професійна настанова, запалення факела творчої наснаги в душі і серці початківців є чинниками становлення творчих особистостей. Відомий класик давньоримської літератури Вергілій (70–19 рр. до н. е.), автор славетної «Енеїди», очевидно, з сумом констатував порушення авторського права, виходячи з його крилатого вислову: «Я написав вірші, а слава дісталась іншому», який на сьогоднішній день вже увійшов до скарбниці античної мудрості [11, с. 128]. Визначний російський поет О. С. Пушкін (1799– 1837) стосовно творчості стверджував: «Не продается вдохновенье, но можно рукопись продать...» [3, с. 23], а у тексті роману відомого українського письменника А. В. Головка (1897–1972) «Мати» прямо відображено порушення авторського права видатного українського поета Т. Г. Шевченка на його усім відомий «Кобзар»: «І надумав написати українського вірша. Вибрав з “Кобзаря” — теж було про кохання. Чепурненько виписав на сторінці і підпис: “П. Діденко”. Прибіг другого дня до Лесі схвильований: яке ж враження справив написаний вірш?...Леся розповіла, що батько, прочитавши, похвалив. Сказав, якщо сам Павлуша написав це, то дуже хороший вірш, просто-таки справжній поет росте з нього... Звичайно, Павлуша розумів, що на одному вірші, та й то чужому, далеко не заїхати, треба все нові та нові. А де їх узяти? Щоправда, “Кобзаря” б іще хватило надовго, та він не такий дурень, щоб не розуміти, яка це непевна річ, як легко на цьому “зрізатись”. До того ж, трохи неприємно було й від свідомості, що все це сталося через шахрайство. Ні, треба самому таки писати вірші. Став пробувати — не виходило. Тоді хоч-не-хоч знову-таки вдався до “Кобзаря”. Тільки тепер уже був обережніший, не списував цілого вірша, а два рядки з одного, потім підбирав до них з другого і так далі. Смислу не завжди можна було добрати, але рифма завжди була повна...» [2, с. 207]. Врешті, у народному фольклорі виникало риторичне запитання: «Якщо ж ти такий розумний, то чому ж такий бідний?» [3, с. 14]. На противагу існуючого у науці кримінального права погляду на те, що норма про кримінальну відповідальність за порушення авторського права є обділеною увагою у законодавстві [6, с. 61], спробуємо ствердити думку про те, що на сьогоднішній день Україна має багатий історичний досвід правового регулювання кримінальної відповідальності за його порушення. При цьому зазначений досвід набувався ще значно раніше від дати прийняття першого в історії міжнародно-правового акта з авторського права, всесвітньовідомої Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів (1886 р.). Починаючи від найперших витоків, можна припустити, що передумови охорони авторського права і суміжних прав на території України, містились вже у Біблії — яка на сьогоднішній день стала найпоширенішою книгою у світі [28, с. 234]. Як справедливо зазначається у «Юридичній енциклопедії», окрім міфологічних викладів, історичних оповідей, релігійної публіцистики, філософсько-моралістичних творів, ліричної поезії, Біблія наповнена текстами, в яких відображено кількатисячолітній розвиток правничої ідеології. Поряд із законодавством релігійно-обрядового характеру, Біблія містить юридичні настанови. Вочевидь, однією з юридичних настанов Біблії можна вважати Божу заповідь «Не вкради» (Втор 5:19, Исх. 20:15) [23, с. 79, 183], яка, без будь-якого сумніву, мала пряме відношення до подальшого визначення у кримінальних законах крадіжок як протиправних. Разом з тим, слід мати на увазі, що дана заповідь поширюється як на матеріальні речі, так і на речі нематеріальні, до яких відноситься розумова діяльність, а її коментар зводиться до того, що: «воровать — значит лишать чего-то другого человека или присваивать себе нечто, принадлежащее другому, не имея на то разрешения или права: деньги, доброе имя, вещи, средства, идеи, радость, чувства, самоуважение, веру, время... Воровать — значит не давать другим то, что по праву им принадлежит: лишать заработка, утаивать прибыль, отказывать в признании, отнимать время, иные права…» [27, с. 81]. Також у Біблії містяться фактично найперші засади відповідальності за порушення даної заповіді, а саме: крадій повинен був відшкодувати вартість вкраденого щонайменше у подвійному розмірі або підлягав покаранню. Його продавали у найми, зокрема: «Если украденное найдется у него, …пусть заплатит вдвое» (Исх 22:4), «Укравший должен заплатить; а если нечем, то пусть продадут его для уплаты за украденное им» (Исх 22:3) [23, с. 79]. Принагідно зазначимо, що ще від далекого 988 р. християнство стало державною релігією Київської Русі (XI — 1-а половина XIII ст.) — давньоруської держави східних слов'ян [7, с. 31], що через відповідні положення Біблії принесло на територію України не лише нову культуру, духовність, а й нове регулювання відносин у суспільстві. Звичайно, це не було кримінально-правовим регулюванням охорони авторського права, проте, утверджувало історичні та соціальні передумови для подальшої криміналізації відповідних порушень вже на законодавчому рівні. Як справедливо підкреслюється в юридичній літературі, на території нашої країни в різні часи діяли законодавства тих держав, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, царської Росії, Австро-Угорщини. Ці чинники зумовили те, що тривалий час на території України діяли акти законодавства різних держав. Слід зазначити, що такі визначні пам'ятки та джерела українського писаного права, як «Руська Правда» (ХІ ст.), Судебник Великого князя Казимира ІV (1468 р.), Литовські статути (редакцій 1529, 1566, 1588 рр.), «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), «Зібрання малоросійських прав» (1807 р.) не містили норм про кримінальну відповідальність за порушення авторського права [15; 16; 17; 19; 20; 21; 22]Натомість виникнення на території України законодавства про кримінальну відповідальність за порушення авторського права тісно пов'язано з її перебуванням у складі Російської держави. Відзначимо, що за правовим змістом законодавство про кримінальну відповідальність за порушення авторського права являє собою сукупність нормативно-правових актів, якими у різні часи встановлено кримінальну відповідальність за таке діяння. Аналіз законодавчих актів Російської держави, що діяли на території України, дає змогу дійти висновку, що вперше закріплення кримінальної відповідальності за порушення авторського права на законодавчому рівні було здійснено в ХІХ ст. у Зводі законів Російської імперії (1832 р.) — систематизованому збірнику законів, підготовленому протягом 1826–1830 років спеціальною комісією під кер. М. Сперанського. У цілому Звід законів Російської імперії складався з 15 томів, що мали відношення до різних галузей права, в тому числі і до кримінального права. Отже, перші кримінально-правові норми стосовно охорони авторського права містились у статтях 2275, 2276, 2277 частина 4 «О присвоєніи ученой или художественной собственности» глави 4 «О присвоєніи и утайкЂ чужой собственности» розділу 12 «О прес-тупленіяхъ и проступкахъ против собственности частныхъ лицъ» книги 1 «Уложеніе о Наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ» 15 тома Свода законов Российской империи (далі за текстом — «Звід законів»). Так, згідно ст. 2275 Зводу законів «Если кто, прис-воивъ себЂ чужое произведеніє словесности, наукъ, ис-кусствъ или художествъ, издастъ оное подъ своимъ именемъ, то онъ, сверхъ обязанности вознаградить сочинителя или художника за всЂ причиненные ему ущербъ и убытокъ, подвергается: лишенію всех особенныхъ, лично и по состоянію присвоенныхъ ему, правъ и преимуществъ и ссылкЂ на житье въ одну изъ отдаленныхъ губерній, кромЂ Сибирскихъ, съ заключеніемъ на время отъ шести месяцевъ до одного года, или, буде онъ по закону не изъятъ отъ наказаній тЂлесныхъ, отдачЂ в рабо-чій домъ на время отъ одного года до двухъ лЂтъ» [18, с. 585]. Крім того, відповідно до ст. 2276 Зводу законів: «Кто, не выдавая себя за автора чужаго сочиненія, перевода или иного произведенія наукъ, искусствъ или художествъ, на зная, что оное есть литературная или художественная собственность другаго, будетъ безъ надлежащаго уполномочія, находящимся у него по какому либо случаю произведеніемъ сего рода располагать какъ бы принадлежащимъ ему, напечатавъ или дозволивъ напечатать книгу, статью или музыкальные ноты, или же представить драматическое или играть музыкальное сочиненіє въпубличномъ собраніи, или повторяя и размножая картины и другія произведенія искусствъ или художествъ, тот за сіе, сверхъ слЂдующаго за причиненные имъ чрезъ то убытки вознагражденія, приговаривается: къ заключенію въ смирительномъ домЂ на время от трехъ мЂсяцевъ до одного года, смотря по обстоятельствамъ, болЂе или менЂе уве-личивающимъ или уменьшающимъ вину его. Семужъ наказанію подвергаются, какъ тЂ, которые, безъ дозволенія автора, напечатаютъ или дозво-лятъ напечататъ новымъ изданіемъ книгу, статью или музыкальное сочиненіе или эстампъ, такъ и тотъ, который продастъ рукопись или право на изданіе книги, статьи или музыкального сочиненія или эстампа, нЂсколькимъ лицамъ порознь безъ ихъ согласія, если при семъ не было съ его стороны никакого подлога или иного обмана» [18, с. 586]. Також в силу ст. 2277 Зводу законів «Тђ, которіе, перепечатывая вполнЂ книги, статьи или музыкального сочиненія или цЂлаго эстампа, помЂстятъ въ сво-ихъ книгахъ, журналахъ, гравювахъ и т. п. какія либо заимствованныя въ размЂрЂ вышеопредЂленной зако-номъ части литературныхъ или художественныхъ произведеній такихъ авторовъ или художниковъ, которые еще въ живыхъ, или коихъ права на ученую или художественную собственность принадлежатъ еще исключительно ихъ наслЂдникамъ или другимъ ли-цамъ, приговариваются, впрочемъ не иначе, какъ по жалобЂ обиженныхъ, къ денежному взысканію вдвое противъ цЂны всЂхъ напечатанныхъ ими экземпляровъ книги, нотъ или эстамповъ съ такими заимствованными изъ чужихъ произведеній частями» [18, с. 586]. Таким чином, можна стверджувати, що у Зводі законів з достатньою повнотою було врегульовано питання кримінальної відповідальності за порушення авторського права, а також встановлено суворі кримінальні покарання за такі порушення. Узагальнивши наведені кримінально-правові норми, порушення авторського права, що переслідувалось у кримінальному порядку у ті далекі часи, полягало у привласненні чужого твору науки, літератури чи мистецтва, виданні твору під своїм іменем, друці та іншому розпорядженні чужим твором як своїм власним або частиною такого твору, а винна особа повинна була не лише у повному обсязі відшкодувати потерпілому автору завдані збитки, але і підлягала засланню до найвіддаленіших губерній Російської імперії терміном від шести місяців до одного року чи відданню у робітничий будинок на термін від одного до двох років, чи ув'язнення до т. зв. «утихомирювального» будинку на термін від трьох місяців до одного року. Також, подібно до зазначених вище положень Біблії, винний піддавався грошовому стягненню у подвійному розмірі від ціни усіх неправомірно надрукованих примірників книг, нот та інших творів. На нашу думку, такий підхід російського законодавця до кримінально-правової охорони авторського права можна охарактеризувати як достатньо дієвий, оскільки, по-перше, він давав реальну можливість отримати автору та іншим особам, яким належало авторське право, від винної особи грошові компенсації за завдані порушення їх авторського права, і таким чином виконував важливу компенсаційну функцію, якій у сучасному кримінальному праві почали приділяти все більше уваги, а по-друге, забезпечував дієве покарання винного застосуванням будь-якого з зазначених вище кримінальних покарань, а отже, виконував в усі часи притаманну кримінальному праву функцію кари. Очевидно, поєднання таких заходів майнового та карального характеру в цілому буде здатне виконувати важливу функцію попередження злочинних порушень авторського права і суміжних прав в Україні в наш час. Зазначимо, що в Україні чинність Зводу законів Російської імперії в частині кримінального права було поширено в 1840 р. на Лівобережну, а з 1842 р. — на Правобережну Україну [7, с. 163]. При цьому Звід втратив чинність лише після встановлення на території України радянської влади [29, с. 570], а отже, діяв близько вісімдесяти років підряд. Другий не менш важливий нормативно-правовий акт, що встановлював кримінальну відповідальність за порушення авторського права, був прийнятий вже у наступному ХХ столітті. Ним стало «Уголовное уложение», підписане російським імператором Миколою ІІ 22 березня 1903 р. (далі за текстом — «Кримінальний кодекс»). Норми, присвячені кримінально-правовій охороні авторського права були зосереджені у двох окремих статтях Кримінального кодексу. Це були статті 620 та 622, які містились у 35 главі Кримінального кодексу «О преступныхъ дЂяніяхъ противъ правъ ав-торскихъ и привилегій на изобрЂтенія». Так, відповідно до статті 620 Кримінального кодексу «Виновный въ самовольномъ пользованіи, вполнЂ или частью, чужимъ правомъ литературной, музыкальной или художественной собственности наказывается: арестомъ или денежною пенею не свыше пятисот рублей. Если такое пользованіе симъ правомъ учинено само-вольнымъ изданіемъ или размноженіемъ, съ цЂлью сбыта, произведенія литературного, музыкального или художественного, то виновный наказывается: заключением в тюрьмЂ. Если же виновный самовольно издалъ чужое литературное, музыкальное или художественное произве-деніе подъ своимъ именемъ, то онъ наказывается: заключеніем в тюрьмЂ на срок не ниже трехъ мЂся-цевъ» [24, с. 925]. Крім того, в силу ст. 622 Кримінального кодексу « Торговецъ, виновный въ храненіи для продажи или ввозЂ изъ-за границы для продажи или въ продажЂ предмета, завЂдомо изготовленнаго в въ нарушеніє права литературной, музыкальной или художественной собственности наказывается: арестомъ или денежною пенею не свыше пятисотъ рублей» [24, с. 925]. Отже, порівняно зі статтями 2275, 2276, 2277 Зводу законів Російської імперії (1832 р.), у статтях 620 та 622 Кримінального кодексу (1903 р.) дещо змінились форми порушення авторського права, які, як виходить з наведенного, полягали вже не тільки у самовільному виданні з метою збуту чужого літературного, музичного чи художнього твору, але і, на чому особливо наголошувалось у ст. 620 Кримінального кодексу, взагалі у будь-якому самовільному користуванні чужим правом літературної, музичної чи художньої власності та, як зазначалося у ст. 622 Кримінального кодексу, в зберіганні для продажу або ввезенні з-за кордону для продажу предметів, заздалегідь виготовлених як порушення права літературної, музичної чи художньої власності. Крім того, як видно з зазначених статей Кримінального кодексу, було встановлено більш тяжкі покарання за порушення авторського права, які полягали у арешті винного, його ув'язненні у тюрмі на строк, не менший ніж три місяці, або у стягненні з винного грошової пені у розмірі до п'ятисот рублів. Про пильну увагу російського законодавця до кримінально-правової охорони авторського права свідчить той факт, що зазначені вище статті Кримінального кодексу були введені в дію, не чекаючи набуття чинності цього кодексу у повному обсязі [5, с. 5]. Зазначимо, що в дію Кримінальний кодекс 1903 р. вступав частинами протягом 1904–1906 рр. [30, с. 402]. Не менш важливою особливістю кримінальної відповідальності за порушення авторського права відповідно до Кримінального кодексу було те, що справи про порушення чужого авторського права (статті 620, 622 Кримінального кодексу) починалися не інакше, як за скаргою потерпілого. Навіть вирок про покарання відмінявся, якщо особа, яка принесла скаргу стосовно дій порушника авторського права, примириться з винним до виконання винесеного судом вироку [5, с. 5]. Кримінальний кодекс був джерелом кримінального права, що, поряд зі Зводом законів Російської імперії, діяв на території царської Росії, у тому числі в Україні, до встановлення в них радянської влади [30, с. 402], а отже, був чинним упродовж майже двадцяти років підряд. Як відомо, з встановленням радянської влади на території України почалося формування відповідного радянського законодавства. 23 серпня 1922 р. прийнято перший Кримінальний кодекс УСРР (надалі за текстом — «КК УСРР (1922 р.)»), який, по суті, копіював відповідний загальносоюзний Кримінальний кодекс РСФСР (1922 р.). Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (надалі за текстом — «ВЦВК») від 23 серпня 1922 р. Кодекс було введено в дію на території всієї Української Соціалістичної Радянської Республіки. Кодекс також охороняв авторське право, однак, на відміну від попередніх йому Зводу законів Російської імперії та Кримінального кодексу, під абсолютно іншим кутом зору, виходячи, звичайно, з пріоритету інтересів радянської держави. Так, кримінальна відповідальність за порушення авторського права встановлювалась у ст. 101 Кодексу, яка містилась у пункті 2 «Про злочини проти порядку управління» глави 1 «Державні злочини» Особливої частини КК УСРР (1922 р.). Згідно з цією статтею КК УСРР (1922 р.), «самовільне видання, розмноження з метою збуту літературних, музичних і, взагалі, художніх творів, визнаних надбанням республіки», каралося «примусовими роботами терміном до одного року з конфіскацією майна або без неї» [26, с. 18]. Варто відзначити, що у такому контексті кримінальна відповідальність за порушення авторського права розглядається як відповідальність за один із державних злочинів, а отже, перш за все, охоронялись державні інтереси. Натомість кримінально-правова охорона прав та законних інтересів автора здійснювалась лише опосередковано, що відповідало політико-правовій ідеології тогочасної радянської держави. Крім того, виходячи зі змісту ст. 101 КК УСРР (1922 р.), самовільне видання, розмноження з метою збуту літературних, музичних та художніх творів, які не були визнані надбанням республіки, взагалі не тягло за собою кримінальної відповідальності, а отже, унеможливлювало охорону авторського права. Наступний Кримінальний кодекс УСРР від 8 червня 1927 р. (надалі за текстом — «КК УСРР (1927 р.)»), введений в дію відповідною постановою ВЦВК на всій території УСРР з 1 липня 1927 р., знову-таки був лише «другим примірником» прийнятого 26 жовтня 1926 р. Кримінального кодексу РСФСР. Проте КК УСРР (1927 р.) дещо відмінніше підійшов до встановлення кримінальної відповідальності за порушення авторських прав. За ст. 190 зазначеного Кодексу, яка містилась вже не у розділі «Державні злочини», а у розділі 7 «Про-тимайнові злочини» КК УСРР (1927 р.), «самовільне використання літературних, музичних і інших мистецьких або наукових творів, ламаючи закон про авторське право» каралося «примусовою працею терміном до трьох місяців або штрафом до однієї тисячі карбованців» [12, с. 127]. Однак і така кримінально-правова охорона авторського права, як за своїм змістом, так і за тяжкістю встановлених покарань, не могла зрівнятись із відповідними нормами Зводу законів та Кримінального уложення. У зазначеному вигляді нормативно-правове регулювання кримінальної відповідальності за порушення авторського права проіснувало в УРСР до 1961 року. 28 грудня 1960 р. Постановою IV сесії Верховної Ради УРСР п'ятого скликання було затверджено новий Кримінальний кодекс УРСР, який набув чинності 1 квітня 1961 р. [13, с. 147] (надалі за текстом — «КК УРСР (1961 р.)»). Кримінальна відповідальність за порушення авторських прав містилась у ст. 136 «Порушення авторських прав», що входила до глави 4 «Злочини проти політичних та трудових прав громадян» Особливої частини КК УРСР (1961 р.). При цьому відразу ж впадають в око вади правил законодавчої техніки КК УРСР (1961 р.). Звичайно, авторське право не є ані виборчим, ані трудовим правом громадян. Отже, відповідь на питання про те, чому ця стаття була поміщена радянським законодавцем до розділу злочинів проти політичних та трудових прав громадян, залишається загадкою. Зазначимо, що відповідно до ст. 136 КК УРСР (1961 р.) «видання під своїм іменем або інше привласнення авторства на чужий твір науки, літератури та мистецтва, незаконне відтворення або розповсюдження такого твору» каралося всього-на-всього «виправними роботами терміном до одного року або штрафом у розмірі до п'ятисот карбованців» [25, с. 375]. Отже, порівнюючи кримінально-правові норми стосовно охорони авторського права, які містились у Зводі законів та Кримінальному кодексі з відповідними нормами радянських кримінальних кодексів, неозброєним оком можна помітити, що перші значною мірою та дієвіше охороняли авторське право від порушення, а другі у цьому контексті, на жаль, були беззаперечним кроком назад. Безумовно, кримінально-правові норми царської Росії були досконалішими з точки зору кримінально-правової охорони авторського права і, головне, вони турбувалися про потерпілого автора, якому на рівні кримінального законодавства (незважаючи на існування цивільних санкцій за порушення авторського права) [14, с. 12] гарантувалось відшкодування винним завданої шкоди у повному обсязі. Цього, однак, не можна сказати про норми, присвячені охороні авторського права у всіх трьох радянських кодексах. Дійсно, кримінальні кодекси УРСР, ставлячи на перше місце охорону інтересів держави, її власності, мінімально охороняли авторське право громадян, при цьому, незважаючи на подальший розвиток науки, техніки, мистецтва та суспільства у всіх їх проявах, абсолютно не згадували про необхідність кримінально-правової охорони прав виконавців, виробників фонограм, програм мовлення (суміжні права). І це при тому, що з цією метою на рівні міжнародного співтовариства ще у 1961 р. було прийнято Римську конвенцію про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, у 1971 — Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від їх незаконного відтворення тощо. Зазначеними міжнародними актами проголошувалась необхідність створення національного режиму охорони не тільки прав авторів, а й інтересів виконавців, виробників фонограм. На сьогодні ситуація стосовно кримінально-правової охорони авторського права і суміжних прав змінилась. В Україні створено сучасну нормативно-правову базу у сфері інтелектуальної власності в цілому, а авторського права і суміжних прав зокрема. Норми цього права відобразилися у Цивільному, Господарському, Митному, Кримінальному, Цивільному процесуальному та Кримінально-процесуальному кодексах України, у кодексі України про адміністративні правопорушення та у десяти спеціальних законах України у сфері інтелектуальної власності та, зокрема, Законі України «Про охорону авторського права і суміжних прав» від 23 грудня 1996 р. № 3792-XII зі змінами та доповненнями. На виконання законодавчих актів у цій сфері розроблено та діє близько ста підзаконних актів. Україна є членом 18 міжнародних угод у сфері інтелектуальної власності, які також є частиною нашого законодавства тощо [4, с. 8]. Однією з необхідних умов для виконання набагато складнішого завдання — прояву чинного законодавства України у сфері охорони авторського права і суміжних прав в дії, є ефективна кримінально-правова охорона авторського права і суміжних прав від порушення. Із цією метою нині ст. 176 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. (надалі за текстом — «КК України») встановлено кримінальну відповідальність за порушення авторського права і суміжних прав. Відповідно до цієї статті в редакції Закону України № 850-IV (850–15) від 22 травня 2003 р. «незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, а також незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі, — караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами терміном до двох років, або позбавленням волі на той самий термін, з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для їх виготовлення». Крім того, у ч. 2 ст. 176 КК України встановлено кваліфікований склад злочину з більш тяжкими покараннями за його вчинення, а саме: «ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, — караються штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами терміном до двох років, або позбавленням волі терміном від двох до п'яти років, з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для їх виготовлення». Також у ч. 3 ст. 176 КК України додатково встановлено привілейований склад порушення авторського права і суміжних прав, зокрема: «дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи, — караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або ув'язненням, терміном до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади, або займатися певною діяльністю терміном до трьох років». Отже, поза будь-яких сумнівів, ст. 176 КК України «Порушення авторського права і суміжних прав» є більш прогресивною кримінально-правовою нормою порівняно з відповідними статтями попередніх КК УСРР 1922, 1926 та 1960 років. В ній дійсно було враховано багато з існуючих раніше недоліків та прогалин. Відповідно, більш захищеними кримінальним законом стали суб'єкти авторського права і суміжних прав. Водночас ст. 176 КК України також не позбавлена своїх вад [8, с. 22; 9, с. 17], проте її кримінально-правовий аналіз є темою для іншого дослідження. Наразі зазначимо, що проведений вище аналіз дає змогу дійти висновку, що Україна має багатий істо-рико-правовий досвід законодавчого регулювання кримінальної відповідальності за порушення авторського права. А отже, для підвищення ефективності кримінально-правової охорони авторського права і суміжних прав за КК України в нашій країні склались усі необхідні історичні, соціальні та правові передумови. При цьому навіть стислий історико-правовий аналіз законодавства про кримінальну відповідальність за порушення авторського права, яке на різних історичних етапах діяло на території України, вказує на необхідність подальшого запозичення до ст. 176 КК України існуючих на тих чи інших історичних етапах позитивних положень кримінально-правової охорони авторського права, до яких, перш за все, може бути віднесено закріплений ще у кримінально-правових нормах царської Росії (статті 2275, 2276, 2276 п'ятнадцятого тому Зводу законів Російської імперії 1832 р.), обов'язок винного у повному обсязі відшкодувати автору та/або особам, які мають авторське право, а також суб'єктам суміжних прав, шкоду, завдану порушенням авторського права і суміжних прав, включаючи завдану цим моральну шкоду. Адже, відповідно до ст. 3 Конституції України, людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави [10, с. 8]. Також доцільно було б запозичити, наприклад, криміналізацію дій, пов'язаних із зберіганням незаконно виготовлених творів або їх ввезенням з-за кордону на територію України, якщо це мало на меті подальший продаж цих творів в Україні, що, знову таки, було здійснено ще у ст. 2276 п'ятнадцятого тому Зводу законів Російської імперії. На нашу думку, за такого підходу авторське право і суміжні права, а також інтереси авторів, інших осіб, яким належить авторське право та суб'єктів суміжних прав (виконавців, виробників фонограм та відеограм тощо) будуть дієвіше захищені кримінальним законом від порушень, а наведені у статті слова Вер-гілія викликатимуть не більш ніж посмішку на обличчі кожного, хто захоче пригадати щось давнє та забуте. Таким чином, справжні честь і слава завжди будуть залишатися за авторами. Література 1. Арістотель. Метафізика. Кн. 6. — М., 1934. 2. Головко А. Мати: Роман. — К., Вид-во художньої літератури «Дніпро», 1986. 3. Дворянкин О. А. Защита авторских и смежных прав. Ответственность за их нарушение. Уголовно-правовой аспект. С предисловием Э. П. Гаврилова. — М.: Изд-во «Весь Мир», 2002. 4. Жаров В. С. Стан та перспективи розвитку законодавства України у сфері інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. — 2004. — № 10. — С. 8. 5. Займовский С. Г. Авторское право. — М., 1911. — С. 5. 6. Здравомыслов Б. В. Преступные нарушения авторских и изобретательских прав / Советское уголовное право. Часть особенная. — М., 1959. — С. 61 7. Іванов В. М. Історія держави і права України. Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2003. 8. Коваль А. М. Порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК України): позиція сторони захисту у кримінальних справах // Адвокат. — 2004. — № 1. — С. 22–25. 9. Коваль А. М. Порушення авторського права і суміжних прав: актуальність, новели, перспективи кримінально-правової охорони // Інтелектуальна власність. — 2003. — № 3. — С. 17–23. 10. Конституція України від 28 червня 1996 р. — К., Парламентське вид-во, 1997. 11. Корж Н. Г., Луцька Ф. Й. Із скарбниці античної мудрості: Словник / Худож. оформл. П. Т. Вишняка. — 2-е вид., допов. І перероб. — К.: Вища шк., 1994. 12. Кримінальний кодекс УСРР в редакції 8 червня 1927 р. — Х.: Юридичне вид-во Наркомюсту УСРР, 1927. 13. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Кодекси України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — Кн. 3. 14. Пилипенко А. Новый законъ об авторскомъ правъ. — СПб.: Изданіе А. С. Суворина, 1911. 15. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. (упорядник та автор нарису К. А. Вислобоков, відповід. редактор та автор передмови Ю. С. Шемшу-ченко). — К., 1997. 16. Российское законодательство Х–ХХ веков: В 9-ти томах. — Т. 1. Законодательство Древней Руси. — М., 1984. 17. Российское законодательство Х–ХХ веков: В 9-ти томах. — Т. 2. Законодательство периода образования и укрепления Русского централизованного государства. — М., 1984. 18. Сводъ законовъ россійской империи, изданія 1857 года. — Томъ пятнадцатый. Законы Уголовные. — СПб., 1857. 19. Собрание Малороссийских прав 1807 г. / Ред. коллег. А. Н. Мироненко, Н. А. Вислобоков, И. Б. Усен-ко, В. В. Цветков, Ю. С. Шемшученко; отв. ред. Б. М. Бабий, А. Н. Мироненко. — К.: Наукова думка, 1993. 20. Статут Великого княжества Литовского 1529 года. Текст, перевод и словарь-комментарий. — М., 1960. 21. Статут Великого княжества Литовского 1588 года. Тексты. Справочник. Комментарии. — М., 1989. 22. Судебник Казимира (1468 г.) — Вильнюс, 1967. 23. Тематическая Библия с комментариями / Пер. с англ. А. А. Коломийца, Н. С. Лещинской, Г. В. Савицкой; под общ. ред. В. С. Немцева. Изд. 2-е, испр. — Мн.: «Библейская лига» в РБ, 1999. 24. Уголовное уложение от 22 марта 1903 года / Изд-во Н. С. Таганцева. — СПб., 1904. 25. Уголовный кодекс Украинской ССР: Научно-практический комментарий / Отв. ред. министр юстиции Украинской ССР В. И. Зайчук, спецредакторС. С. Яценко. — К., Изд-во политической лит. Украины. 1978. 26. Уголовный кодекс УССР, утвержденный ВУЦИК 23 августа 1922. — Х.: Издание Наркомюста УССР, 1922. 27. Хант Джун. Ключи. Как помочь себе и другим в решении жизненных проблем. Кн. 1 / Пер. с англ. — М.: Ассоциация «Духовное возрождение» ЕХБ, 2002. 28. Юридична енциклопедія / Ред. колегія: Ю. С. Шемшученко, М. П. Зяблюк, В. П. Горбатенко, В. Д. Гончаренко та ін. — 1-й т. А-Г. — К., Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1998. 29. Юридична енциклопедія / Ред. колегія: Ю. С. Шемшученко, М. П. Зяблюк, В. П. Горбатенко, В. Д. Гончаренко та ін. — 2-й т. Д-Й. — К., Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. 30. Юридична енциклопедія / Ред. колегія: Ю. С. Шемшученко, М. П. Зяблюк, В. П. Горбатенко, В. Д. Гончаренко та ін. — 3-й т. К-М. — К.: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2001. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |