Сутність людиноцентристської ідеології
Головною метою демократичної трансформації українського суспільства є приведення соціального, зокрема юридичного, розвитку країни відповідно до політичне продекларованих і конституційне закріплених ідеалів і принципів свободи, справедливості, демократії; створення юридичних передумов для розвитку суспільства в умовах політичної і економічної свободи громадян та забезпечення соціальної справедливості (що випливає із духу і букви чинної Конституції України 1996 р.)- Така трансформація українського суспільства в цілому, зокрема правова, мають бути підпорядковані основному публічному інтересу — благу людини, життя і здоров'я якої, честь і гідність, недоторканість і безпека конституційне визнані в Україні (відповідно до статті 3 Конституції України) найвищою соціальною цінністю. Саме благо людини, а не безпосереднє благо держави, має стати якісно новою основою суспільного, зокрема юридичного, розвитку України. Будь-яка державна політика, програма, закон, структура або процес управління спрямовані на демократичну трансформацію суспільства, національної економіки, втрачають перспективний історичний сенс правового прогресу поза орієнтацією на захист приватних потреб і інтересів людини, її вільного волевиявлення і майнової самостійності, забезпечення її гармонії із публічними потребами й інтересами суспільства. Головна ідея правового прогресу людства — непорушні і невідчужувані права людини мають бути обов'язковими для законодавчої, виконавчої і судової влади як безпосередньо чинне право.
Методологічний підхід до пізнання й демократичного перетворення об'єктивної соціальної реальності в Україні відображений у її Основному Законі і закріплений у положенні, високі стандарти якого затверджені і сформульовані у Всеза-гальній декларації прав людини 1948 р. Цей підхід заснований на чіткому розумінні того, що соціальний прогрес у цілому, як і прогрес у правовому розвитку українського суспільства, зокрема, є можливим лише за умови активного використання у процесі суспільного розвитку і владного потенціалу держави, і відродженої духовно-інтелектуальної, вольової енергії окремої вільної, творчо налаштованої і свідомо законослухняної особистості. Людина є головною складовою громадянського суспільства, якому має відповідати конституційне визначення України як демократичної, соціальної, правової держави. Ідеться про політичну організацію суспільства, яка має здійснити, як зазначає Голова Верховної Ради України, циві-лізаційний прорив до реального «олюднення» політики, поверненої до особистості, а не до маси «взагалі» [1]. По суті йдеться про поступове, але послідовне звільнення від тоталітарного колективізму творчого потенціалу кожної людини, визнання її унікальності, відродження її індивідуалізму, проте обмеженого або навіть позбавленого егоїзму.
Відомо, що право на вільну творчу поведінку людини має урівноважуватися в суспільстві певними заборонами протиправних діянь. Якщо будь-який індивід бажає скористатися можливістю реалізації свого природного права вільно здійснювати певні дії, реалізовувати свої приватні потреби й інтереси, то він має визнати основні вимоги, обумовлені загальним суспільним інтересом, загальним благом, якими у підсумку є духовний і матеріальний розвиток окремої людини, але через забезпечення свободи і цілості суспільства.
Схвалення законодавцем низки демократичних прав і свобод спричиняє необхідність не лише розширювати правове поле суспільних відносин, а й створювати «якісно» (а не «кількісно») нову демократичну за змістом і суттю систему права, яка повинна відповідати об'єктивним потребам українського народу у демократичному політико-еко-номічному розвиткові суспільства, враховувати об'єктивне існування не тільки публічних, а й приватних потреб і інтересів, необхідність їх упорядкування і гармонізації. Отже ця система повинна включати до своєї структури діалектичне взаємодіючі підсистеми публічного і приватного права з їх галузями, інститутами і нормами. Україна прагне до розвитку і зміцнення демократичної держави, яка має опиратися на принципи громадянського суспільства, де захищені невід'ємні права і свободи людини, і діють різні форми власності та господарювання, що зумовлюють необхідність інших систем права і законодавства.
Формування нових суспільних відносин, які виникають у сфері функціонування трьох гілок державної влади, підприємницьких відносинах та ін., потребує нині докорінної трансформації успадкованої радянської правової системи, її складових (правової культури і свідомості, ідеології, юридичної науки, правової політики та юридичної практики, систем права і законодавства тощо), хоча в країні безпрецедентні за глибиною і характером суспільні зміни відбулися безкровне, без гострих громадянських конфліктів, все ж «на практиці, — як наголошує Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, — ми стали свідками формування кланово-олігархічної моделі в економіці, а система влади поступово набувала ознак авторитаризму» [4]. Тому при сучасному визначенні демократичності національної правової системи, зокрема системи права України, необхідно виходити з того, що органічні елементи цих систем (публічно- і приватно-правові принципи, норми, інститути, концепції тощо) — повинні бути здатними, з одного боку, захищати і відстоювати природні невід'ємні права і свободи людини, а з іншого — протистояти можливому свавіллю як публічної влади, так і приватної особи. Державно-правове забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, заради якого по суті і приймався Основний Закон України 1996 р. має становити основу плідної співпраці всіх гілок державної влади, її структур, бо саме їх взаємодія є основою цілісності державного управління справами суспільства, засадничим принципом якого є верховенство права, спрямованого врешті-решт на забезпечення духовного розвитку і матеріального добробуту людини.
Свобода, гуманність і справедливість — ключові елементи конституційного принципу верховенства права — є головними критеріями, що мають зробити сучасне вітчизняне право, державну політику і управління компонентами демократичного виміру нового суспільного ладу і державного устрою.
Соціогуманний зміст цих складових, людський вимір правового статусу особи, визнання у правовій парадигмі та юридичній практиці пріоритету загальнолюдських цінностей щодо цінностей класових, національних тощо мають становити передумову методології формування і реалізації державної політики захисту прав і основних свобод людини в Україні. Виступаючи на пленарному засіданні ПАРЄ, Президент України Віктор Ющенко зазначив, зокрема, «що наша сила полягає у відданості правам людини і демократії не як абстрактним цінностям чи порожнім словам, які часто використовуються і мало що означають, а у відповідальності, що ґрунтується на юридичних обов'язкових правилах і виявляється на практиці» [3].
Для України як країни, яка послідовно звільняється від традицій і принципів тоталітаризму, намагається сформувати правове громадянське суспільство, шукає своє гідне місце у світовому і європейському співтоваристві, безумовно важливим є створення національної системи права як взаємодії приватного і публічного права [5]. При цьому слід наголосити, що саме норми приватного права насамперед соціальне зорієнтовані на регулювання прав і свобод фізичної особи і безпосередньо відображають соціальну сутність і зміст суспільних, зокрема юридичних, відносин, а також сприяють соціальним наслідкам змін у суспільстві, визначають демократичні пріоритети і критерії реформаторських зусиль.
Як відомо, сучасна соціальна теорія репрезентує суспільство як органічно цілісний, динамічний і багатофункціональний, багатоаспектний організм, якому властиві як раціональні, так і ірраціональні чинники, взаємопов'язані з розумом і творчістю людини. Саме тому трансформація українського суспільства має бути не тільки кардинальним перетворенням лише економіки, а й докорінною реорганізацією (на правових засадах) політичної, юридичної, ідеологічної та інших систем. Слушно зазначає академік АПрН України В. В. Цвєтков: «Кризовий стан українського суспільства є не стільки кризою економіки, скільки результатом неефективної діяльності передусім управлінських структур». «Криза українського суспільства — це значною мірою криза управління» [6], оскільки суб'єктом і об'єктом соціального управління, зокрема державного, є людина. Тому висновок відомого ученого є, безумовно, справедливим. Але з'ясовується, що системна суспільна криза має низку причин, серед яких і криза наукових соціальних знань, зокрема управлінських і юридичних. Нині це вимагає не тільки побудови на принципово нових засадах відносин держави, суспільства і людини, громадянина, а й формування насамперед нового суспільного світогляду, нових типів культури: політичного, управлінського, правового тощо. Зосередження політичної уваги лише на окремих, до того ж іноді абсолютизованих у своєму значенні аспектах процесу трансформації (наприклад, економічних або господарських, юридичних або управлінських), не може не мати своїм основним наслідком — поглиблення системної кризи українського суспільства, довгострокову суспільну стагнацію, зокрема у сфері економіки. Наслідком ігнорування системного, багатоаспектного підходу до процесів змін в українському суспільстві упродовж останніх років було, зокрема, ототожнення понять і категорій демократичної трансформації суспільства і ринкових перетворень економіки, права і законодавства України.
Як доводить світовий досвід суспільного розвитку та й наш власний досвід першого десятиріччя незалежності України: соціальні перетворення, особливо системного характеру, неможливі без серйозного сучасного методологічного і теоретичного обґрунтування. Насамперед йдеться про подолання традиційного для радянської юридичної науки розуміння права як дарованого суспільству державою явища (по суті відірваного від потреб та інтересів людини) як форми волі його влади, її політичного знаряддя тощо, крім того, — про переборення розриву між юридичним розумінням права (як юридичного нормативно-регулятивного інституту, зокрема як законодавства) і філософським праворозумінням (як етико-аксіо-логічної категорії, міри обмеження суспільної свободи, складової духовної культури народу, соціальної цінності тощо). Це зовсім не означає, що у вітчизняному правознавстві формально-юридичні методи мають повністю поступитися соціально-філософським. Саме перші забезпечують такі важливі параметри пізнання і створення нової правової дійсності, як логічна стрункість, не-суперечливість, гармонійність, відповідність вимогам лексики юридичних норм, актів, галузей, які мають становити структуру вітчизняної системи права. Правовій дійсності властиві суперечливість і різноманітність, які передбачають для пізнання зазначеної дійсності застосування множинності методів, обумовлених як юридичними фактами правового і політичного життя, так і творчим характером людської діяльності. У цьому плані філософсько-правові засади сприяють визначенню загального підходу до мети і спрямування наукових юридичних досліджень, відбору фактів і явищ, які мають бути досліджені, а також інтеграції результатів дослідження. Плюралізація методів пізнання і розуміння правової дійсності суперечила світоглядно-філософському монізму, притаманному радянській адміністративне командній системі. Розширення в Україні філософсько-правових досліджень свідчить про тенденції розвитку не тільки власне вітчизняної юридичної науки, а й правової культури і ментальності суспільства. Слушно зазначає директор Української школи законотворчості Інституту законодавства Верховної Ради України Олена Богачова: «Нам потрібна правова культура законодавця, але не менш важливою є й правова культура суспільства» [7]. На цій основі ґрунтується конституційний принцип верховенства права. Згідно з цим принципом, вітчизняні право і держава мають досліджуватися насамперед у соціально-культурному вимірі, пов'язаному передусім із відмовою від спрощеного розгляду суспільства лише як сукупності суспільних відносин, які формують людину.
Важливий аспект системної суспільної кризи в Україні, яка негативно впливає на соціальний статус людини — юридичний. Він полягає у глибокому протиріччі між об'єктивною потребою юридичного забезпечення переходу до нового демократичного соціально-економічного і політичного устрою та можливістю сприяння цьому з боку «успадкованої» від колишнього СРСР правової системи і її складових (система права й система законодавства, юридична ідеологія і юридична наука), а також з боку діючих систем державної влади і державного управління. У процесі трансформації українського суспільства проблема формування ефективних систем — публічної влади, зокрема правової, механізму юридичного регулювання, має таку ж актуальність, як і проблема ринкових перетворень в економічних відносинах.
Ефективне юридичне регулювання в Україні суспільних, насамперед економічних, відносин — важлива передумова послідовної трансформації адміністративно-командної системи господарювання та управління в демократично влаштованому громадянському суспільстві із соціально-орієнтованою ринковою економікою, розвиненим підприємництвом, що мають ефективно взаємодіяти зі структурами самоврядування і новою системою державного управління.
Юридичне регулювання в Україні може бути своєрідним засобом «примирення», з одного боку, керованого державою розвитку народного господарства, спрямованого насамперед на задоволення публічних потреб та інтересів суспільства. Із другого — системи засад ринкового господарювання, яке може розвиватися найперше на основі принципу саморегулювання і може бути спрямоване на задоволення приватних потреб і інтересів суспільства. У зв'язку з цим актуалізуються проблеми пошуку й утвердження у системі українського чинного права міри оптимального співвідношення внутрішнього світу людини з її оточенням, інтересів людини, суспільства і держави, розмежування та взаємодії публічно-правових і приватноправових засад регулювання суспільних відносин.
Проблема співвідношення внутрішнього світу людини з її оточенням органічно (зокрема історично і логічно) пов'язана з проблемою переходу від фактичних, регулятивних відносин до юридичних відносин на підставі юридичних норм. Нині простежується перехід у житті людини від панування міфів до становлення наукового, критичного мислення у процесі пізнання оточуючої дійсності. Нині у світі зростає, по-перше, інтерес до людини як важливого органічного елемента суспільних відносин, особливо коли цілі людини і цілі суспільства не збігаються; по-друге, інтерес до взаємодії між стосунками людей та культурою як формою і засобом опанування реальним світом (перетворення його із зовнішнього для людини середовища у зміст власного внутрішнього середовища, свідомості, моральної структури і діяльності) через процес пізнання, через мову, через загальне. Сутність людини в цьому випадку розглядається не просто через призму біологічного (природного) та соціального, а в її інтелектуальному, моральному, творчому вимірах, спрямованих на розвиток здатності людини забезпечувати власне відтворення, власне виживання, життєздатність.
Демократична трансформація українського суспільства органічно пов'язана з необхідністю розробки і впровадження у всі сфери суспільного життя людиноцентристської державної, зокрема правової, ідеології. Це обумовлено передусім тією роллю, яку відіграє нині людина у сучасному суспільстві, потребою формування нового, гуманітарного суспільного світогляду, сучасної правосвідомості, де елементи вітчизняного права і його розуміння становлять органічну частину вітчизняної демократичної правової культури, здатної змінити правову культуру тоталітарного радянського суспільства, спрямовану на захист інтересів держави.
Слід звернути увагу, що «успадкована» Україною правова культура, зокрема її складова юридична наука, особливо її загальна теорія держави і права, вже в умовах незалежності продовжує зберігати традицію апології державного устрою та офіційної ідеології. Слушно зазначає академік НАН України Ю. С. Шемшученко, що «фактично вітчизняна юридична наука значною мірою залишається на державне центристських методологічних позиціях» [8]. Саме тому необхідно переосмислити нині сутність та зміст таких соціальних явищ, як правова культура, право, їх роль у структурі суспільства; посилити наукове значення методологічної складової вітчизняної юридичної науки, яке, безумовно, має бути відображено у Концепції розвитку вітчизняної юридичної науки «перехідного періоду», а в її межах та на її засадах сформулювати нові доктрини вітчизняного права і держави, з новим розумінням права та держави. Йдеться про самостійні вчення, де б з позиції системного підходу були вирішені проблеми діалектичного співвідношення суспільних публічних та приватних інтересів, підсистем публічного і приватного права, де людський розвиток у державне впорядкованому суспільстві трактується як найвища соціальна цінність. Відомо, що основним гаслом Програми діяльності Кабінету Міністрів України «назустріч людям», яка розроблена на основі програми Президента України Віктора Ющенка «Десять кроків назустріч людям», є — «вільна людина у справедливій державі» [2].
Література
1. Литвин В. Прорив до громадянського суспільства // Голос України. — 2005. — 27 січня.
2. «Назустріч людям». Програма діяльності Кабінету Міністрів України // Урядовий кур'єр. — 2005. — 11 лют.
3. Відданість демократії і правам людини // Урядовий кур'єр. — 2005. — 27 січня.
4. Сучасна політична ситуація в Україні: Із виступу Голови Верховної Ради України Влолодимира Литвина в Асоціації з міжнародних питань (Прага, Чехія) 9 лютого 2005 року // Голос України. — 2005. — 11 лютого.
5. Тацій В., Бурчак Ф. Завдання правової науки в світлі реалізації Конституції України // Вісник Академії правових наук України. — 1997. — №4. — С. 3-4; Селіванов В. Приватно-правові засади розвитку вітчизняної юридичної науки // Право України. — 2001. — № 3. — С. 21-32.
6. Цвєтков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). — X., 1996. — С. 4; 21.
7. Цит. за: Стадільна Я. Правова культура, яку потрібно створити // Голос України. — 2005. — 29 січня.
8. Шемшученко Ю. С. Актуальні проблеми філософії права // Проблеми філософії права. — 2003. — Т. 1. — с . 8