Закони життєдіяльності етносів, культур і цивілізацій
(продовження)

Георгій ЩОКІН

      Культура (від лат. cultura — освіта, виховання, опрацювання) є специфічною ознакою людини, яка виражається у системі різних позабіологічних способів оформлення тих або інших видів діяльності, більшість яких властива всьому людству від початку його існування і становить три взаємозалежні підсистеми культури [8; с. 15]:

•    духовну (зокрема релігійна, наукова, художня, комунікативна та інші види пізнавальної діяльності);

•    організаційну (соціонормативна, управлінська, військова та інші види політичної діяльності);

•   виробничу (створення засобів життєзабезпечення і знарядь для їх добування, транспорт, зв'язок та інші види економічної діяльності).

      Найдавнішою формою господарської діяльності є привласнюючий тип господарства з перевагою полювання і збирання, що зумовило згодом здебільшого чоловічі (полювання та скотарство, яке походить від полювання) і жіночі види виробничої діяльності (збирання, яке стало потім основою землеробства). Від цього первинного поділу суспільної праці беруть початок патріархальні й матріархальні типи суспільства з відповідними системами цінностей і релігіями. Із появою землеробства, що ґрунтується на використанні домашніх тварин як тяглової сили (синтез землеробства й скотарства) чоловік виконує першу роль і в землеробських культурах. У цей час ремесло відокремлюється від сільського господарства, розширюється обмін між різними районами, що спричиняє виникнення торговельних центрів і відділення торгівлі від виробничої діяльності.

      Первісний поділ праці між чоловіками і жінками спричинив диференціацію чотирьох вікових класів: діти, юнаки (дівчата), дорослі, старі. Особливо важливою була межа між першим і другим віковими класами — здійснення ініціації (від лат. initiatio — посвята), за допомогою якої дітей готували до життя повноцінних членів суспільства. Ці вікові класи юнаків-еоше, дорослих-емробнмкге, стариків -мудреців еволюціонували в довічні об'єднання чоловіків зі своїми назвами, організацією і проводирями, а потім — і в професійні групи або соціальні стани, які відповідають трьом основним підсистемам культури (див. рис. 1).

      Цим підсистемам культури відповідали, в ідеалі, три душевні начала: духовно-розумне («золоте»), мужнє («срібне») і пожадливе («мідно-залізне»). При цьому «розумне» начало завжди розташоване вище ніж «мужнє», а разом вони контролюють нижче — «пожадливе» начало (Платон). На цьому потрійному поділі побудовано платонівську теорію ідеальної держави, де кожному соціальному класу (правителям-філосо-фам, воїнам-адміністраторам і працівникам господарства) відповідає певне душевне начало. При цьому діє своєрідний соціальний закон: певні «начала душі» не пов'язані беззастережно з певним станом, оскільки «золоте» або «срібне» дитя може народитися у батьків-ремісників або хліборобів, і навпаки (Ортега-і-Гассет).

      У первинному статевовіковому поділі праці відповідно до трьох основних підсистем культури виокремлюються духовні, військові і господарські керівники, які поступово сформували організаторсько-управлінську верхівку суспільства (тобто еліту — від франц. elite — краще, обране). Відокремлення цієї верхівки відбулося ще в межах потестарної (від лат. potestas — влада) або додержавші (дополітичної) організації влади, для якої було характерне народовладдя (її найвищим органом були збори всіх дорослих общинників). Значну роль при цьому відігравали ради старійшин — старших за віком членів громади, роду, племені, стан яких визначався їхнім авторитетом як хранителів традицій (тобто духовних керівників). Поряд зі старійшинами почали з'являтися й інші носії влади, зокрема бігмени (англ. «велика людина») і вожді. Влада бігменів грунтувалася на їх видатних особистих можливостях (харизмї) і не передавалася в спадщину, на відміну від влади вождів, які їх змінили, їхня влада мала переважно військовий характер [8; с. 15]. Первинний поділ праці в галузі соціального управління схематично представлений нарис. 2.

      Звідси закон: культура в цілому відповідає колективній свідомості і її структурі, яка протистоїть несвідомому, що набуває форми антикультури, а поділ суспільної праці (соціологічна структура) тотожний психологічній структурі, де підсистеми культури відповідають процесуальним, тобто динамічним, властивостям (пізнавальній, вольовій та емоційно-сенсорній сферам), а стани, відповідно, — потенційним, тобто статичним, властивостям (типи темпераментів).

Закон виникнення, розвитку й загибелі етносів

      Вождівство могло етнічно збігатися із одноплемінніс-тю і сприяти консолідації ранніх етносоціальних організмів, насамперед союзів племен, безпосередньо переростаючи в ранні держави. Первинним етносоціальним організмом була громада — самоврядний соціально-виробничий колектив на засадах докласової рівності (егалітарності), який збігається, як правило, з одним родом, тобто колективом кревних родичів по материнській (материнський рід) або батьківській лінії (батьківський рід). Через заборону інцесту, тобто шлюбів у межах найближчих родичів, (екзогамію) формуються фратрії (від гр. phratria — братерство) — екзогамні спільності кількох родів, об'єднаних у дуальній (від лат. dualis — подвійний) організації племені. Плем'я, яке об'єднало фратрії і роди, які до нього належать, характеризувалося спільною територією й елементами господарства, самосвідомістю і самоназвою, звичаями і культами, самоврядуванням. Подальше формування союзів племен, завоювання й переселення спричиняли змішування племен і виникнення більших етнічних спільнот — народів або етносів.

      Етнос завжди пов'язаний із ландшафтом, у якому він живе, а його структура — це ієрархічна співпідпорядко-ваність субетнічних груп (колишніх племен), які перебувають всередині етносу (як цілого) і не порушують його єдності (Л. Гумільов). Такі природні колективи людей зі спільним стереотипом поведінки і своєрідною внутрішньою культурою протиставляють себе (як «ми») всім іншим колективам (не «ми»). Етноси, як і всі «живі системи», в основі своїй енергетичні, які при розширенні підпорядковують (політичне або культурно) інші етноси, нав'язуючи їм свої стереотипи поведінки. Оскільки ці стереотипи й енергетичні ритми накладаються на інші, то повної асиміляції не відбувається і виникає суперетнос, який поєднує групи етносів в етнічні цілісності вищого порядку [4].

      Культура як універсальний механізм пристосування людського співтовариства до різноманітних умов природного й соціального середовища, у кожній локальній етнічній спільності оформлюється різними, більш-менш специфічними саме для цієї спільності засобами, які в сукупності й становлять її культуру [8]. Виявлення провідної підсистеми культури (духовної, організаційної або господарської) також залежить від специфіки і відносної переваги тих чи інших видів діяльності конкретного локального етносу або групи етносів. Звідси виділяють народи-вчителі, народи-завойовники, народи-виробники, а також спільноти-паразити, які, на відміну від трьох створюючих підсистем культури, є її регресом, деградацією і, врешті, її виродженням в антикультуру.

      Етногенез є універсальним механізмом взаємодії соціальної системи й природного середовища, який містить фази зародження, розвитку, зрілості, занепаду і виродження. Момент народження етносу як нової системної цілісності з оригінальним стереотипом поведінки фіксується появою нового етноніма, тобто самоназви етносу (Л. Гумільов). Етногенези тривають 1100-1500 років (за іншими підрахунками у фазі цивілізації до 3-4 тис. років), якщо їх не порушують екзогенні впливи (геноцид, епідемія, стихійні лиха). Ось чому більшості етносів, які жили й творили в історичний період, уже не існує (М. Данилевський, О. Шпетлер, А. Тойнбї). Ці етно-системи розпалися на частини, тобто на окремі групи й окремих людей, які потім інтегрувалися в нові системи на оновлених ландшафтах і з новими традиціями. При цьому система, яка виникає, завжди поводиться трохи інакше, ніж колишня, яка вже витратила свою енергію й близька до рівноваги з середовищем [4]. Ось чому український етнос, який веде свій родовід ще від доісторичного Трипілля VI-IV тис. до н. е., вважається молодим етносом, оскільки його сучасна самоназва виникла між XII-XV ст. вже н. е.

      Звідси закон: етносоціальні організми, як і всі інші живі організми, зароджуються, досягають зрілості, старіють і вмирають, однак деякі з цих організмів встигають продовжити свій родовід в етносах, які виникли від них — «дітях», а інші залишаються «безплідними», розчиняючись безслідно в нових етносоціаль-них організмах.

Закон виникнення супєрєтносів і йивілізацій

      Суперетноси як об'єднання близькоспоріднених етносів мають одну важливу загальну особливість — поляризацію всередині системи. Як соціальне ціле, вони поводять себе тільки у фазі суперетнічного підйому, а потім, підпорядковуючись універсальному закону єдності й боротьби протилежностей, знаходять напрямки для діяльності, які підтримують стабільну рівновагу в постійній боротьбі між собою. Щодо інших суперетносів, вони, як і раніше, виступають як цілісність, хоча різні частини суперсисте-ми поводяться неоднаково [4]. Наприклад, єдиний колись європейський християнський світ, розпався в XI ст. на православ'я (греки й слов'янські народи) і католицизм (романські й германські народи), а від останнього в XVI ст. відколовся протестантизм (германські народи). Усі три суперетноси (слов'янський, романський і германський) трактують у світі як єдину європейську спільноту, хоча її частини (суперетноси) багато в чому протилежні одне одному усередині цієї надсистеми, бо виконують різні функції (маскулінність-фемінність, екстраверсія-інтроверсія, а також пізнавальне-духовні, адміністративно-вольові й господарсько-сенсорні функції).

      Фаза формування суперетносів збігається з появою цивілізацій, супроводжується нагромадженням матеріальних і духовних благ й одночасним згасанням етнічної енергії. Ця фаза властива всім народам, які не загинули до періоду її досягнення (Л. Гумільов). Цивілізації визначають відповідні типи історичних часів (релігійні, героїчні й громадянські), кожен із яких має ознаки цілісної формації зі специфічною вдачею, правовідносинами, формою правління, способами спілкування й мислення (Дж. Віко). Цивілізації як особливі форми організації людських колективів у просторі і в часі (Г. Бокль, Ф. Гізо, Е. Літтре, Ф. Бордель та ін.) володіють, як і люди, подвійною природою (духовною і матеріальною), зумовленою фундаментальними категоріями-цінностями (факторами цивілізації).

      Звідси закон: конфігурація, сполучення, ієрархічна впорядкованість цих цінностей-факторів встановлюють лад соціального життя і своєрідність цивілізацій (Ф. Конечнії).

      Цивілізації — це певний абстракт, а реальностями є лише частини цивілізації, тобто конкретні культури (наприклад, латинська цивілізація є абстрактом, але реально існують її різновиди — англійська, французька, іспанська, польська та інші культури). Цивілізації, за Ф. Конєчни, «схрещуватися» і давати творчий синтез не можуть, можливий лише синтез культур у межах однієї цивілізації [12]. Запозичити в інших культур можна тільки те, що перебуває «поза сферою народності» (тобто поза тим головним, що визначає цю етнокультуру — наприклад, можна запозичити різні наукові методи, технічні прийоми і технології), оскільки «народ, який прийняв чужі начала, із самостійного історичного діяча перетворюється на етнографічний матеріал» (М. Данилевський). При механічному, тобто просторовому «накладенні» цивілізацій, між ними, як між ворожими організмами, виникає боротьба, в якій, як правило, перемагає нижча цивілізація, тому вища цивілізація може зберегти себе тільки за твердої ізоляції від носіїв нижчої цивілізації (Ф. Конєчни).

      Звідси закон: формування суперетносів як об'єднання близькоспоріднених етносів збігається з появою цивілізацій — ця фаза властива всім народам, які не загинули до її досягнення. Суперетноси, як і багато в чому тотожні їм цивілізації, є стосовно інших суперетносів цілісністю, однак, всередині мають поляризацію різноспрямованих підсистем, що зумовлює постійну внутрішньоцивілізаційну боротьбу. «Схрещуватися» і давати творчий синтез різні цивілізації не можуть, вони обов'язково вступають у боротьбу одна з одною, у якій «вищу» цивілізацію завжди перемагає «нижча».

Закон взаємодії культури й цивілізації

      Цивілізації не тотожні культурам і їх носіям — етносам, — це часто штучний, міжкультурний і суперетніч-ний конгломерат. О. Шпенглер, наприклад, протиставляв цивілізацію, як штучне утворення, до культури, як природного розвитку соціальних систем. Цивілізація, на його думку, означає загибель культури, оскільки культура є «органічним» типом еволюції, а цивілізація — «механічним», похідним її циклом.

      Звідси закон: епоха цивілізації характеризується процесами «омасовлення», урбанізації, глобалізації культури і концентровано виражається у світових війнах, мета яких — глобальне панування наддержави над світом — є найвищим сенсом існування цивілізації і диктатора, який її уособлює (О. Шпенглер) [11, с. 14].

      Під впливом О. Шпенглера (якому передував М. Дани-левський) склалися уявлення про цивілізації А. Тойнбі, який розробив теорію кругообігу змінюючих одна одну локальних цивілізацій. Кожна з таких цивілізацій проходить стадії виникнення, росту, надламу й розкладу, а рушійною силою їхнього розвитку є творча еліта. Остання, поступово втрачаючи творчі здібності, починає дедалі більше спиратися на матеріальні інструменти влади і насамперед на силу зброї. Банкрутство «панівної меншості», її нездатність впоратися із постійно виникаючими новими проблемами призводить спочатку до «надламу», а потім (якщо «хворобу» не лікувати своєчасно) — до остаточної загибелі цивілізації. Прогрес людства А. Тойнбі вбачав у духовному вдосконаленні й у поступовому переході до синкретичної релігії майбутнього [11, с. 13].

      Крім О. Шпенглера, поділ світової історії на низку всесвітньо-історичних утворень здійснював і А. Вебер, який, однак, трактував культуру й цивілізацію не як дві фази еволюції культурно-історичних цілісностей, а як два відносно самостійних аспекти кожної з них — духовний (релігія, філософія, мистецтво) і матеріальний (науково-технічний). Крім того, він виділяв ще й третій аспект — специфічно соціальний, відповідний у цілому до трьох підсистем культури і трьох сфер соціологічної й психологічної структур. Процес розвитку кожної культурно-історичної цілісності А. Вебер уявляв як результат взаємодії її культурного, соціального і цивіліза-ційного факторів, кожен із яких відіграє «співвизна-чальну» роль у розвитку двох інших. Ці культурно-історичні цілісності втілюються в суперетноси, які як реальні носії всесвітньо-історичного процесу передають свою «естафету» від одного до другого, від другого — до третього і т. д. Звідси одна з основних тенденцій, яка споріднює всі ці цілісності і полягає в їхньому русі до більших і зріліших соціальних порядків, де кінцевою стадією є «заціпеніння», «закостеніння», старече розкладання колишніх цілісностей або їх «світова експансія», у якій зникає сутнісна внутрішня визначеність подібних утворень. У процесі руху всесвітньо-історичних суперетносів відбувається як їхня взаємодія, з одного боку, так і взаємодія з культурою і з цивілізацією — з іншого, причому перша символізує «індивідуалізуючу» тенденцію, а друга — «генералізуючу» [2, с. 11].

Закон скорочення історпчного часу

      Тривалість історичних періодів в процесі соціального розвитку неухильно скорочується. Про це знали давні мислителі. Наприклад, в індуїстській міфології світові періоди позначалися югами (від давньоінд. «упряжка», «пара», «покоління»), яких налічували чотири: 1) крі-таюга («блага доба») тривалістю 1728 тис. років; 2) тре-таюга — 1296 тис. років; 3) двапараюга — 864 тис. років; 4) каліюга — 432 тис. років. Разом вони становили махаюгу (тобто «велику югу» довжиною 4320 тис. років) і всередині її зіставлялися одне із одним як 4:3:2:1, тобто поступово й закономірно зменшуючись. Вчення про різні історичні періоди було відоме і в інших давніх традиціях, у яких розрізняли «золоту», «срібну», «бронзову» й «залізну» «доби» (див. табл.). Ці давні уявлення підтверджуються в цілому і сучасними цивілізаційними теоріями, де, наприклад, доіндустріальне (традиційне, аграрне) суспільство існувало кілька тисячоліть людської історії, індустріальне (капіталістичне), згасання якого відбувається нині, нараховує всього кілька століть, а постіндустріальне суспільство, яке виникає, можливо, буде короткочасним періодом (нараховує декілька десятиліть), який призведе до нового духовного суспільства, суспільства знання з багатотисячолітньою історією.

* * *

Зазначене вище свідчить, що:

•      з первинне єдиної егалітарної праетнічної культури виділяються окремі субкультури — професійного духовенства і хранителів традицій; професійних військових й адміністраторів; професійних ремісників і торговців; професійних хліборобів і скотарів. Кращі представники цих субкультур (духовні, військові й господарські керівники) становлять організаційно-управлінську верхівку (еліту) суспільства, яка виробляє елітарну культуру знаті, протиставлену культурі рядових членів суспільства (масовій культурі);

•       соціальна система охоплює всі сфери організації суспільства (духовну, політичну, економічну), де економіка виконує функції адаптації, політика — ціледосягнення, а культура — підтримки зразка взаємодії (Т. Парсонс). При цьому первісна соціальна злитість (під егідою релігійно-духовної сфери) змінюється виходом на перший план політичної системи, потім настає черга функціонального пріоритету економіки, нарешті знову досягається соціальна злитість за домінування духовних цінностей (Я. Луман). Відповідно до цієї зміни домінуючих підсистем відбувається й зміна відповідних до них історичних часів (релігійних, героїчних, громадянських), а також відповідних історичних народів і соціальних верств;

Міфологічні «доби», їхні властивості і правителі

Правителі в різних традиціях

• етногенез, який відбувається на певній території, відображає послідовне об'єднання родових громад у фрат-рії, фратрій — у племена, племен — у племінні союзи, на базі яких формуються етноси й ранні держави, поєднувані в суперетноси — носії певних типів цивілізацій. Такий цивілізаційний тип залежить від переважання в суперет-носі однієї зі сфер соціологічної і психологічної структу-р, а також від звичних джерел життєзабезпечення (власне виробництво, захоплення чужих ресурсів, паразитування). Відповідно до цього розрізняють духовно-культурні цивілізації (давньогрецька), військово-політичні (римська), торговельні (фінікійська) та ін. Слов 'янський суперетнос і слов'янський тип культури гармонійно поєднує різні види соціальної діяльності (за визначального значення пізнавальної сфери), що робить його найпер-спективнішим у прийдешнім керівництві всесвітньо-історичним процесом (М. Данилевський). У цілому схема світової історії в її цивілізаційно-культурному аспекті може бути представлена так: іберійсько-кавказький світ (можливі творці мегалітичних культур) -» семіто-хаміт-ський світ (Аккад, Давній Єгипет, Фінікія, Ассиро-Ваві-лонія) -» хаміто-грецький світ (Кріт, Мікени, Еллада) -» греко-римський світ (Античність) -» романо-герман-ський світ (Новий час) -» германо-слов'янський світ (Новітній час).

      Звідси закон: культури, етноси й цивілізації підпорядковані історичним циклам життєдіяльності, які мають свій початок і своє завершення, а всесвітньо-історичною спільнотою стає той народ або суперетнос, який найбільше відповідає велінню історичного часу (пануючій системі цінностей) і має для цього необхідну волю (національну енергію).

Продовження у наступному номері

 

 

Література

1.             Бокль Г. Т. История цивилизации в Англии: В 2 т. — СПб., 1895.

2.             Вебер А. Избранное: Кризис европейской культуры. —СПб., 1998.

3.             Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. —Л., 1940.

4.             Гумилев Л. Н. География зтноса в исторический период. — Л., 1990.

5.             Данилевский Н. Я. Россия й Европа. — М., 1991.

6.             Лебон Г. Зволюция цивилизации: Сокр. пер. с фр. Одесса, 1895.

7.             Морган Л. Г. Древнєє общество, или Исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. —СПб., 1887.

8.              Народы мира: историко-зтнографический справочник / Гл. ред. Ю. В. Бромлей. — М., 1988.

9.              Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? — М., 1991.

10.            Самосознание европейской культури XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культури в современном обществе. — М., 1991.

11.             Современная западная философия: Словарь. — М., 1991.

12.             Солонин Ю. Н. Цивилизация и понимание истории (К оценке «Науки о цивилизации» Феликса Конеч-ньі) // Вестник Санкт-Петербургского университета. — 1993. — Сер. 6. — Вьіп. 1 (№6). — С. 13-16.

13.             Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Пер. з англ. — К., 1995.

14.             Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. —М., 1993.

15.             Щекин Г. Социальная теория и кадровая политика. — К., 2000.