СТА­НОВ­ЛЕН­НЯ ДЕР­ЖАВ­НОЇ МОВ­НОЇ ПОЛІТИ­КИ В АЗЕР­БАЙ­Д­ЖАНІ (XX СТ.)

Са­ла­тин АГ­МЕ­ДО­ВА,
викладач кафедри азербайджанської мови та літератури Азербайджанського університету архітектури та будівництва

Мов­не пи­тан­ня завж­ди пе­ре­бу­ва­ло се­ред на­галь­них у плідний політи­ко іде­о­логічній діяль­ності за­галь­но­національ­но­го ліде­ра азер­байд­жансь­ко­го на­ро­ду Гей­да­ра Алієва, який вва­жав йо­го скла­до­вою національ­ної політи­ки не­за­леж­ної Азер­байд­жансь­кої Рес­публіки. Че­рез це мов­на політи­ка, яка пе­ре­жи­ва­ла три­ва­ле ста­нов­лен­ня в про­цесі роз­вит­ку національ­ної дер­жав­ниць­кої свідо­мості в країні, за ча­си правління Г. Алієва сяг­ла най­ви­що­го рівня роз­вит­ку. За­га­лом, історію фор­му­ван­ня та роз­вит­ку мов­ної політи­ки в Азер­байд­жані у XX ст. мож­на роз­поділи­ти на такі періоди:

 1. Азер­байд­жансь­ка Де­мок­ра­тич­на Рес­публіка (1918 1920 рр.);

 2. Азер­байд­жансь­ка РСР (1920 1991 рр.);

 3. Азер­байд­жансь­ка Рес­публіка (після 1991 р.).

Впро­вад­жен­ня національ­ної мов­ної політи­ки по­ча­ло­ся з періоду Азер­байд­жансь­кої Де­мок­ра­тич­ної Рес­публіки (далі   АДР, далі за текс­том   АЗР   Ред). Нез­ва­жа­ю­чи на про­тис­то­ян­ня де­я­ких предс­тав­ників азер­байд­жансь­кої інтелігенції ць­о­го періоду, про­го­ло­шен­ня ту­рець­кої мо­ви офіційною дер­жав­ною ли­ше за місяць після ство­рен­ня АДР ста­ло пря­мим наслідком зап­ро­вад­жен­ня національ­ної іде­о­логії нап­рикінці ХІХ   по­чат­ку ХХ століття. Як­би такі предс­тав­ни­ки інтелігенції, як Алі бей Гу­сейн­за­де, Ма­га­мед ага Шах­тахтлі, Ах­мед бей Агаєв, Джаліл Ма­мед­куліза­де, Мірза Алек­бер Сабір, Узеїр Гаджібе­ков уп­ро­довж дов­гих років не бра­ли ак­тив­ної участі у зав­зятій національній бо­ротьбі за­ра­ди літе­ра­тур­них, гро­мадсь­ко політич­них, іде­о­логічних по­зицій рідної мо­ви, АДР не приділи­ла б ць­о­му пи­тан­ню особ­ли­вої ува­ги.

З ура­ху­ван­ням на­яв­ної си­ту­ації то­го­час­ний уряд ви­дав пос­та­но­ву від 27 черв­ня 1918 ро­ку, за якою по­ряд із дер­жав­ною мо­вою бу­ло доз­во­ле­но ко­рис­ту­ва­ти­ся російсь­кою мо­вою "на на­леж­но­му рівні" (суд­дям, керівни­кам адміністра­тив­них та інших ор­ганів у дер­жав­них ус­та­но­вах) [17, с. 233]. Це був пер­ший офіційний до­ку­мент, який про­го­ло­сив азер­байд­жансь­ку (ту­рець­ку) мо­ву дер­жав­ною, мав важ­ли­ве істо­рич­не зна­чен­ня для країни, зак­лав підва­ли­ни фор­му­ван­ня мов­ної політи­ки в Азер­байд­жані на по­зиціях інте­ресів нації. Пос­та­но­ва уря­ду країни не бу­ла ли­ше дек­ла­ра­тив­но­го ха­рак­те­ру, при­наймні пи­тан­ня, що пос­та­ва­ли з ць­о­го до­ку­мен­та, періодич­но об­го­во­рю­ва­ли на засідан­нях пар­ла­мен­ту. Ще вар­тий ува­ги факт, що для гро­ма­дян, які не во­лоділи азер­байд­жансь­кою (ту­рець­кою) мо­вою, влаш­то­ву­ва­ли­ся мовні кур­си (на це уря­дом виділив 351 ти­ся­чу ма­натів асиг­ну­вань).

Після прий­нят­тя пос­та­но­ви про про­го­ло­шен­ня азер­байд­жансь­кої (тюрксь­кої) мо­ви дер­жав­ною в інтерв'ю га­зеті "Азер­байд­жан" міністр внутрішніх справ АЗР Бех­буд хан Джа­ваншір роз'яс­ню­вав пи­тан­ня дер­жав­ної мов­ної політи­ки: "Ви­ко­рис­тан­ня російсь­кої мо­ви в ус­та­но­вах Азер­байд­жа­ну спри­чи­не­не пот­ре­ба­ми та ре­аліями сь­о­го­ден­ня. Звісно, це три­ва­ти­ме не дов­го. Мож­нов­ладці, які не зна­ють тюрксь­кої, не змо­жуть три­ва­лий час обійма­ти свої по­са­ди. За два ро­ки всі ус­та­но­ви Азер­байд­жа­ну бу­де націоналізо­ва­но. А ті чи­нов­ни­ки, які не во­лодіють ту­рець­кою, по­винні вив­чи­ти її , аби не втра­ти­ти своїх по­сад" [6, с. 5].

Мо­ло­да Азер­байд­жансь­ка країна доб­ре ро­зуміла важ­ли­ве зна­чен­ня освіти що­до втілен­ня в жит­тя мов­ної політи­ки. То­му 28 серп­ня 1918 р. уряд ух­ва­лив рішен­ня що­до вик­ла­дан­ня рідною мо­вою в по­чат­ко­вих та се­редніх нав­чаль­них зак­ла­дах. Там, зок­ре­ма, заз­на­ча­ло­ся: 1) вик­ла­дан­ня в по­чат­ко­вих нав­чаль­них зак­ла­дах здійснюєть­ся рідною мо­вою; 2) дер­жав­ну мо­ву вик­ла­да­ють в обов'яз­ко­во­му по­ряд­ку [6, с. 5 6].

27 груд­ня 1918 р. війсь­ко­вий міністр АДР Са­мед бек Мех­ман­да­ров ви­дає на­каз, згідно з яким армія ма­ла ви­ко­рис­то­ву­ва­ти азер­байд­жансь­ку мо­ву. Пан міністр зо­бов'язав за один місяць вив­чи­ти дер­жав­ну мо­ву офіце­рам, які слу­жи­ли в армії та не во­лоділи нею. Та­кож бу­ло ух­ва­ле­но рішен­ня, що офіце­ри, які за цей період не зна­ти­муть хо­ча б ко­манд азер­байд­жансь­кою, ма­ють за­ли­ши­ти ла­ви зброй­них сил [6, с. 6].

Проб­ле­ми мов­ної політи­ки АДР за­го­ст­ри­ли­ся після відкрит­тя пер­шо­го універ­си­те­ту в Азер­байд­жані. Дум­ки, про­го­ло­шені як під час об­го­во­рень у пар­ла­менті, так і по­за ним, мож­на уза­галь­ни­ти так:

 1) нав­чан­ня в універ­си­теті слід здійсню­ва­ти азер­байд­жансь­кою мо­вою, або ж йо­го відкрит­тя потрібно відклас­ти до по­я­ви національ­них кадрів;

 2) універ­си­тет має бу­ти відкри­то не­за­леж­но від то­го, якою мо­вою вик­ла­да­ти­муть, оскіль­ки мо­ва на­у­ки є інтер­національ­ною;

 3) універ­си­тет потрібно відкри­ти, поп­ри вик­ла­дан­ня російсь­кою, та здійсню­ва­ти по­си­лен­ня по­зицій азер­байд­жансь­кої мо­ви та пос­ту­по­во за­без­пе­чи­ти її роль як пре­ва­лю­ючої.

На засіданні Азер­байд­жансь­ко­го пар­ла­мен­ту 25 серп­ня 1919 р. у вис­тупі що­до пи­тан­ня мо­ви вик­ла­дан­ня в універ­си­теті М. А. Ра­сул­за­де заз­на­чив: "Звісно, бу­ло б чу­до­во ма­ти та­кий зак­лад у се­бе на Батьківщині, а про­фе­со­ри та вик­ла­даць­кий склад нав­ча­ли б ту­рець­кою. Але, на пре­ве­ли­кий жаль, здійсни­ти це, відкри­ти та­кий універ­си­тет ми не в змозі" [6, с. 7]. От­же, ви­дат­ний дер­жав­ний діяч не вба­чав нічо­го страш­но­го в то­му, аби універ­си­тет бу­ло б відкри­то та вик­ла­дан­ня у нь­о­му про­ва­ди­ли доб­ре зна­ною мо­вою   російсь­кою. "Це не те пи­тан­ня, яке не мож­на виріши­ти. Більшість на­ших сту­дентів ма­ли мож­ливість нав­ча­ти­ся ли­ше російсь­кою мо­вою. Во­ни мог­ли б нав­ча­ти­ся і здо­бу­ва­ти знан­ня і в інших нав­чаль­них зак­ла­дах Євро­пи, як­би ма­ли та­ку мож­ливість. Але це не ре­аль­но, то­му що во­ни нав­ча­ли­ся в російсь­ких шко­лах російсь­кою мо­вою" [20, с. 3].

М. А. Ра­сул­за­де ви­ма­гав, аби універ­си­тет бу­ло відкри­то хо­ча б з російсь­кою мо­вою вик­ла­дан­ня, то­му що ро­зумів, що в Азер­байд­жані не мож­на роз­ви­ва­ти на­у­ку та освіту, ли­ше відряд­жа­ю­чи сту­дентів на нав­чан­ня за кор­дон. "Країні потрібен єди­ний нав­чаль­ний та на­у­ко­вий центр", який би, "з од­но­го бо­ку, да­вав знан­ня, а з іншо­го   вив­чав країну, досліджу­вав її стан та особ­ли­вості" [20, с. 29].

Цей ве­ли­кий політик зва­жав на ре­аль­ну си­ту­ацію в країні, а вод­но­час за­хи­щав інте­ре­си Вітчиз­ни. "Універ­си­тет ва­би­ти­ме до країни ба­гать­ох уче­них та про­фе­сорів. І не слід по­бо­ю­ва­ти­ся, що во­ни, мов­ляв, за­ли­ша­ти­муть­ся тут як предс­тав­ни­ки російсь­кої куль­ту­ри, а сту­ден­ти об­русіють… Од­нак во­ни ма­ють зро­зуміти, що вла­да пе­ре­бу­ває в на­ших ру­ках і ми ке­ру­ва­ти­ме­мо ти­ми, ко­го зап­ро­си­мо до універ­си­те­ту" [19, с. 33].

Зас­лу­го­вує на ува­гу ос­нов­ний мо­мент, що пе­ре­кон­ли­во висвітлює во­лю АДР та її пар­ла­мен­ту   "вла­да пе­ре­бу­ває в на­ших ру­ках".

До то­му ж нап­ру­же­но­му засіданні пар­ла­мен­ту був та­кож ви­го­ло­ше­ний ціка­вий вис­туп Са­ме­да ага Ага­маліог­лу, який ду­же влуч­но відповів на за­пе­ре­чен­ня суп­ро­тив­ників відкрит­тя універ­си­те­ту. Він так вис­ло­вив­ся: "Го­во­рять, що тур­ки не ма­ють та­кої по­туж­ної мо­ви, аби ма­ти універ­си­тет і що на­сам­пе­ред потрібно по­си­ли­ти мо­ву, а потім відкри­ва­ти універ­си­тет. Як­що не маєш універ­си­те­ту, не­мож­ли­во по­си­лю­ва­ти мо­ву. Там, де універ­си­тет   зрос­тає й мо­ва" [19, с. 34].

У період АЗР підста­вою для підне­сен­ня азер­байд­жансь­кої тюрксь­кої мо­ви до рівня дер­жав­ної ста­ла мов­на прак­ти­ка в пар­ла­менті. "Згідно з пос­та­но­вою, офіційною мо­вою пар­ла­мен­ту про­го­ло­ше­но азер­байд­жансь­ку (тюрксь­ку) мо­ву, а вис­ту­па­ти предс­тав­ни­кам інших національ­нос­тей бу­ло доз­во­ле­но російсь­кою. От­же, всі офіційні до­ку­мен­ти ук­ла­да­ли дер­жав­ною мо­вою" [19, с. 35]. Поп­ри складність пи­сем­ної мо­ви, ус­на мо­ва прос­та, близь­ка до роз­мов­ної".

1922 ро­ку роз­по­чав­ся пе­рехід від арабсь­кої абет­ки до ла­ти­ниці. Цей про­цес як ге­не­ра­тор мов­но­го ста­нов­лен­ня при­ваб­лю­вав найбіль­шу ува­гу з бо­ку АЗР. Зреш­тою, внаслідок до­мов­ле­нос­тей ра­дянсь­кої вла­ди з Ту­рець­кою Рес­публікою, із 1924 р. з Ту­реч­чи­ни до азер­байд­жансь­ких шкіл зап­ро­шу­ва­ли вчи­телів для вик­ла­дан­ня, підго­тов­ки нав­чаль­них прог­рам та ви­дан­ня підруч­ників. Нез­ва­жа­ю­чи на ко­рот­кий термін їхньої діяль­ності в Азер­байд­жані, во­ни все ж впли­ну­ли на мовні про­це­си.

В Азер­байд­жані, та в інших тюрксь­ких рес­публіках ко­лишнь­о­го СРСР ні у 20 х ро­ках, ні в першій по­ло­вині 30 х років ра­дянсь­ка вла­да бу­ла не в змозі ре­алізу­ва­ти ідею пе­ре­хо­ду від арабсь­кої абет­ки до ки­ри­лич­ної. І на це бу­ло декіль­ка при­чин, а са­ме:

 а) совєти хотіли фор­му­ва­ти де­мок­ра­тич­ний імідж, праг­ну­чи пе­ре­тяг­ну­ти на свій бік країни світу, зок­ре­ма й на­ро­ди Схо­ду;

 б) тюркські на­ро­ди, вклю­ча­ю­чи й азер­байд­жансь­кий, зав­зя­то оберіга­ли свої національні інте­ре­си, ду­ховні цінності;

 в) у ра­дянській дер­жаві ще не за­вер­ши­ло­ся ста­нов­лен­ня то­талітар­но­го (сталінсь­ко­го) ре­жи­му.

Втім, по­чи­на­ю­чи з се­ре­ди­ни 30 х років, точніше після прий­нят­тя Конс­ти­туції СРСР 1936 ро­ку, в Азер­байд­жані роз­по­чи­наєть­ся но­вий етап дер­жав­ної мов­ної політи­ки. То­го ча­су Моск­ва, об­рав­ши стра­тегію утис­ку нес­лов'янсь­ких на­родів, особ­ли­во тюрксь­ких, які на те­ри­торії СРСР бу­ли дру­ги­ми за чи­сельністю після слов'ян, з од­но­го бо­ку, втілю­ва­ла в жит­тя політи­ку об­ме­жен­ня взаємних кон­тактів між тюрксь­ки­ми мо­ва­ми (і на­ро­да­ми), а з іншо­го   по­ши­рю­ва­ла російсь­ку мо­ву се­ред цих на­родів. На­оч­ним прик­ла­дом ць­о­го бу­ла рап­то­ва заміна абет­ки на ос­нові ла­тинсь­кої графіки на ки­ри­лич­ну після її прий­нят­тя 1 січня 1929 р. та де­ся­ти років ви­ко­рис­тан­ня. По­си­лен­ня по­зицій ро сійсь­кої мо­ви в дер­жав­них ус­та­но­вах, зрос­тан­ня кіль­кості не азер­байд­жанців у ЦК КП Азер­байд­жа­ну, які не ли­ше не во­лоділи, а й зне­ва­жа­ли мо­ву місце­во­го на­се­лен­ня, ма­со­ве зни­щен­ня азер­байд­жансь­кої інтелігенції дер­жав­ни­ми ор­га­на­ми без­пе­ки за зви­ну­ва­чен­ням у "націоналізмі", ру­сифікація в се­редній та ви­щий школі то­що свідчи­ли про за­вер­шен­ня де­мок­ра­тич­но­го ета­пу в дер­жавній мовній політиці та по­ча­ток то­талітар­ної ери. Уп­ро­довж ць­о­го ета­пу, аж до падіння сталінсь­ко­го ре­жи­му, дер­жав­на мо­ва заз­на­ла та­ких змін:

 1) наз­ву, яку ви­ко­рис­то­ву­ва­ли для неї довгі століття (тюрксь­ка мо­ва, або азер­байд­жансь­ка тюрксь­ка), бу­ло зміне­но   їй на­да­ли наз­ву дер­жа­ви (азер­байд­жансь­ка мо­ва);

 2) елітар­ну по­зицію об­ме­же­но   російсь­ка мо­ва на­бу­ла по­ши­рен­ня в цент­раль­них ор­га­нах Со­ю­зу, в рес­публікансь­ких ус­та­но­вах, які ста­ва­ли де­далі біль­ше за­леж­ни­ми;

 3) російсь­ка мо­ва пе­рет­во­ри­ла­ся на єди­ний засіб спілку­ван­ня не тіль­ки з не­тю­рксь­ки­ми, а й із тюрксь­ки­ми на­ро­да­ми.

Ще однією ха­рак­тер­ною оз­на­кою ць­о­го ета­пу ста­ло те, що рішен­ня І Тюр­ко­логічно­го з'їзду бу­ло за­бу­то, май­же всі тюр­ко­ло­ги, які бра­ли в нь­о­му участь, бу­ли реп­ре­со­вані, а сло­во "тюрк" бу­ло за­бо­ро­не­но для вжит­ку. Іде­о­логічний ас­пект реп­ресій, здійсню­ва­них ру­ка­ми місце­вих керівників про­ти азер­байд­жансь­ких тюр ків, був ще жорс­токішим. Дос­татньо на­га­да­ти, що в 30 х ро­ках ХХ століття етнічну на­лежність (ет­но­ге­нез) азер­байд­жансь­ко­го на­ро­ду бу­ло про­тис­тав­ле­но мовній на­леж­ності (гло­то­ге­нез). Бу­ло сфор­мо­ва­но та­ку ан­ти­гу­ман­ну (аг­ре­сив­ну) ідею, що на­чеб­то азер­байд­жансь­кий на­род ви­ник внаслідок інтег­рації ірансь­ких ет­носів, а зго­дом (у ХІ   ХІІІ ст.) пе­ре­ко­чу­вав до Азер­байд­жа­ну і пе­рей­няв примітив­ну мо­ву тюрків сельд­жуків.

Як у ро­ки Дру­гої світо­вої війни, так і в після­воєнний час в Азер­байд­жані, і в Ра­дянсь­ко­му Со­юзі за­га­лом, то­таліта­ризм на­би­рає обертів, ко­муністич­на іде­о­логія ста­вить своє тав­ро на суспіль­них на­у­ках, зок­ре­ма на мовній га­лузі. Керівник азер­байд­жансь­ких ко­муністів М. Дж. Багіров на ХІХ з'їзді КП(б) Азер­байд­жа­ну (ве­ре­сень 1952 р.) так вис­ло­вив­ся на ад­ре­су од­но­го зас­нов­ни­ка азер­байд­жансь­кої ра­дянсь­кої літе­ра­ту­ри Са­ме­да Вур­гу­на: "Ти маєш не­гай­но по­ча­ти пи­са­ти про абет­ку ко­мунізму, а як­що ні   те­бе бу­де зни­ще­но" [16, с. 7].

У ті ро­ки на ге­роїчний епос азер­байд­жансь­ко­го на­ро­ду і всіх огузь­ких тюрків "Де­де Гор­гуд" бу­ло пос­тав­ле­не тав­ро "ре­акційний фе­о­даль­но хансь­кий епос", а йо­го дослідни­ки заз­на­ли пе­ресліду­вань. Бу­ло здійсне­но спро­бу стер­ти з пам'яті азер­байд­жансь­ких тюрків їхню дав­ню пам'ят­ку. У період реп­ресій азер­байд­жансь­кої мо­ви, по­си­лен­ня тис­ку такі політичні виг­нанці як М. А. Ра­сул­за­де, М. Б. Ма­мед­за­де, Дж. Гаджібейлі, А. Юрд­се­вар, А. Джа­фа­рог­лу, А. Такін, А. Ту­ран та інші, які пра­цю­ва­ли за кор­до­ном, вис­лов­лю­ють свій про­тест, розк­ри­ва­ють ре­акційну суть політи­ки ру­сифікації, од­нак їхні го­ло­си не бу­ло чут­но в Азер­байд­жані.

Після смерті Сталіна за нас­та­но­вою М. С. Хру­що­ва ЦК КПРС ух­ва­лив пос­та­но­ву від 30 черв­ня 1956 р. "Про культ осо­би та йо­го наслідки". Ця пос­та­но­ва, ух­ва­ле­на у світлі ідей ХХ з'їзду КПРС, зна­ме­ну­ва­ла кінець сталінсь­ко­го ре­жи­му та де­що пом'як­ши­ла то­таліта­ризм у країні. Ко­рис­ту­ю­чись цим, дер­жав­но партійне керівницт­во Азер­байд­жа­ну на чолі з пер­шим сек­ре­та­рем ЦК КП Іма­ном Мус­та­фаєвим "здійсню­ва­ло зу­сил­ля що­до пок­ра­щен­ня в ме­жах мож­ли­во­го ста­но­ви­ща рес­публіки, на­ро­ду, збе­ре­жен­ня йо­го національ­них ціннос­тей, які пе­ре­бу­ва­ли під заг­ро­зою зни­щен­ня... Він на­ма­гав­ся за­без­пе­чи­ти азер­байд­жанській мові ста­тус дер­жав­ної. По­ча­ло­ся ши­ро­ке об­го­во­рен­ня ць­о­го пи­тан­ня у пресі. Бу­ло зроб­ле­но конк­ретні кро­ки для ви­ко­рис­тан­ня азер­байд­жансь­кої мо­ви в офіційних до­ку­мен­тах, діло­водстві" [16, с. 39]. 26 жовт­ня 1956 р. в га­зеті "Ко­муніст", дру­ко­ва­но­му ор­гані ЦК КП Азер­байд­жа­ну, бу­ло опубліко­ва­но стат­тю го­ло­ви Вер­хов­ної ра­ди Азер­байд­жансь­кої РСР М. Ібрагімо­ва "Азер­байд­жансь­ка мо­ва в дер­жав­них ус­та­но­вах". У цій статті, що відоб­ра­жа­ла по­зицію керівницт­ва країни, бу­ло відвер­то вка­за­но на те, що, хо­ча в пер­ше де­ся­тиріччя ра­дянсь­кої вла­ди вплив азер­байд­жансь­кої мо­ви в ус­та­но­вах бу­ло підви­ще­но, за ос­танні двад­цять років до­пу­ще­но бру­тальні по­ру­шен­ня, не­вип­рав­да­но ви­со­кий вплив російсь­кої мо­ви по­ру­шу­вав пра­ва на­ро­ду [15].

Та­ка ініціати­ва звер­ху бу­ла не ви­пад­ко­вою,   роз­по­чи­нав­ся но­вий етап іде­о­логічно­го жит­тя країни, зок­ре­ма у сфері дер­жав­ної мов­ної політи­ки. Національ­на во­ля азер­байд­жансь­ко­го на­ро­ду, що про­я­ви­ла­ся в особі своїх національ­них ко­муністич­них лідерів, праг­ну­ла вип­ра­ви­ти "бру­тальні по­мил­ки" то­талітар­но­го ета­пу. "Найб­ру­тальнішою по­мил­кою" бу­ло зап­ро­вад­жен­ня ки­ри­лич­ної абет­ки, але по­ки що вип­ра­ви­ти її бу­ло не­мож­ли­во, то­му особ­ли­ву ува­гу по­ча­ли приділя­ти пи­тан­ням ор­фог­рафії. На мовній кон­фе­ренції 1944 ро­ку бу­ло розк­ри­ти­ко­ва­но певні ор­фог­рафічні пра­ви­ла і підго­тов­ле­но но­вий про­ект.

Че­рез не­мож­ливість за­вер­ши­ти ро­бо­ту, до ць­о­го пи­тан­ня по­вер­ну­ли­ся аж у 1951 1952 ро­ках. На­решті в 1954 р. Ра­да міністрів АзРСР зат­вер­ди­ла нові ор­фог­рафічні пра­ви­ла. Че­рез не­доліки ці "пра­ви­ла" не на­бу­ли по­ши­рен­ня, і пи­тан­ня зно­ву бу­ло пос­тав­ле­но на об­го­во­рен­ня. На відміну від ми­ну­лих спроб, ці об­го­во­рен­ня відбу­ва­ли­ся у більш де­мок­ра­тич­них умо­вах, бу­ло біль­ше шансів для до­сяг­нен­ня успішно­го ре­зуль­та­ту. Так, відмо­ва від спе­цифічних ки­ри­лич­них літер (не влас­ти­вих зву­ковій сис­темі азер­байд­жансь­кої мо­ви) бу­ла знач­ною пе­ре­мо­гою. Ор­фог­рафічні пра­ви­ла азер­байд­жансь­кої мо­ви, що заз­на­ли п'ять разів змін з мо­мен­ту ух­ва­лен­ня, на­решті в 1958 р. бу­ли закріплені пос­та­но­вою Ра­ди міністрів АзРСР. До ць­о­го пи­тан­ня по­вер­ну­ли­ся ли­ше 1975 ро­ку, ко­ли бу­ло підтве­рд­же­но стабільність "пра­вил" за період, що ми­нув.

Період відли­ги, із се­ре­ди­ни 1950 х років, не спри­яв де­мок­ра­ти­зації в мовній політиці Азер­байд­жа­ну, од­нак зак­лав ос­но­ви лібе­ралізації, що поз­на­чи­ло­ся у відході від "іде­о­логізації" мов­них досліджень, підго­товці но­вих мов­них кадрів. У 60 х   70 х ро­ках ХХ століття азер­байд­жансь­ке мо­воз­на­в­ство зно­ву ви­хо­дить на пе­ре­дові по­зиції в тюр­ко­логії, з'яв­ля­ють­ся серйозні дослідницькі праці з фо­не­ти­ки (А. Демірчіза­де), лек­си­ки (С. Джа­фа­ров, А. Оруд­жов), гра­ма­ти­ки (М. Гу­сейн­за­де, А. Аб­дул­лаєв, З. Бу­да­го­ва), діалек­то­логії (М. Шіралієв, М. Ісла­мов, А. Велієв). Над­ру­ко­ва­но підруч­ни­ки для ви­щої шко­ли. Із 60 х років в азер­байд­жанській літе­ра­тур­но ху­дожній мові на­бу­ли по­ши­рен­ня мовні но­ва­то­р­ства, по­ча­ла роз­ви­ва­ти­ся ху­дожньо публіцис­тич­на мо­ва, у на­у­ко­во­му стилі та­кож спос­терігав­ся пев­ний прог­рес. Од­нак у цент­раль­них дер­жав­них ус­та­но­вах по­зиції російсь­кої мо­ви за­ли­ша­ли­ся незмінни­ми. "За­ко­лот­ницькі" на­ма­ган­ня "національ­них ко­муністів" се­ре­ди­ни 50 х років не да­ли відчут­них ре­зуль­татів.

Із при­хо­дом у 1969 р. до вла­ди в Гей­да­ра Алієва, який три­ва­лий час пра­цю­вав у дер­жав­них ор­га­нах без­пе­ки, доб­ре знав ос­но­ви національ­ної політи­ки Моск­ви і був міцно прив'яза­ний до сво­го на­ро­ду, у рес­публіці по­ча­ло­ся національ­не, ду­хов­но куль­тур­не пож­вав­лен­ня. Но­вий лідер   "національ­ний ко­муніст", який на­ма­гав­ся ство­ри­ти всілякі умо­ви для роз­вит­ку азер­байд­жаністи­ки, за ко­рот­кий проміжок ча­су по­ши­рив про­па­ган­ду рідної   дер­жав­ної мо­ви, домігся дер­жав­ної премії для чо­ти­ри­том­но­го підруч­ни­ка "Су­час­на азер­байд­жансь­ка мо­ва" (1974 р.). Преміюван­ня з бо­ку дер­жа­ви досліджень, прис­вя­че­них азер­байд­жанській мові, азер­байд­жансь­ко­му на­ро­ду, за­о­хо­чу­ва­ло національ­ну інтелігенцію до ши­ро­ко­ма­сш­таб­ної діяль­ності [16, C. 145], вря­ту­ва­ло на­род від шовіністич­но­го стра­ху, комп­лек­су "дру­го­со­рт­но­го на­ро­ду". Пож­вав­лен­ня ху­дожньо куль­тур­но­го, ду­хов­но іде­о­логічно­го жит­тя, відвер­те вис­лов­лен­ня національ­них по­чуттів, по­я­ва та­ких предс­тав­ників інтелігенції як Б. Ва­хаб­за­де, З. Бун'ядов, Х. Рза, Анар, Н. Га­сан­за­де, А. Айліслі, А. Ельчібей, Я. Са­ме­дог­лу та­кож по­зи­тив­но впли­ну­ло на про­це­си фор­му­ван­ня рідної мо­ви.

На по­чат­ку 80 х років, ко­ли Г. Алієва бу­ло приз­на­че­но на більш ви­со­ку по­са­ду до Моск­ви, у рес­публіці відбу­ло­ся пев­не галь­му­ван­ня національ­них по­чуттів, став­лен­ня до рідної мо­ви. Нап­рикінці 80 х років навіть бу­ли спро­би зла­ма­ти во­лю на­ро­ду, зу­пи­ни­ти підйом 70 х років. Од­нак, мож­ли­вості для об'єднан­ня Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу, який пе­ре­бу­вав на по­розі роз­ва­лу, бу­ли об­ме­жені, а спро­би Моск­ви в національ­них рес­публіках, де по­си­лю­вав­ся фронт бо­роть­би за сво­бо­ду, не ма­ли жод­них наслідків.

Після про­го­ло­шен­ня дер­жав­ної не­за­леж­ності у 1991 році спеціаль­ною дек­ла­рацією Вер­хов­ної ра­ди Азер­байд­жансь­кої Рес­публіки, поп­ри певні труд­нощі пер­ших років су­ве­реніте­ту, у країні суспіль­не жит­тя по­ча­ло пос­ту­по­во вхо­ди­ти у зви­чай­не рус­ло. З по­вер­нен­ням у 1993 р. до вла­ди Г. Алієва, який постійно уваж­но сте­жив за склад­ни­ми соціаль­но політич­ни­ми про­це­са­ми в Азер­байд­жані, рес­публіка вийш­ла з періоду розб­ра­ту та взя­ла курс на спра­вж­ню не­за­лежність.

По­вер­нен­ня до вла­ди за­галь­но­національ­но­го ліде­ра азер­байд­жансь­ко­го на­ро­ду, пе­рет­во­рен­ня йо­го на га­ран­та дер­жав­ності та не­за­леж­ності ще біль­ше зміцни­ло політичні та еко­номічні ос­но­ви ду­хов­но­го підйо­му, відкри­ло нові мож­ли­вості для йо­го прис­ко­рен­ня. Сло­ва пре­зи­ден­та Г. Алієва "Хо­ча на­ше жит­тя ду­же важ­ке, але жи­ти у віль­но­му, національ­но віль­но­му світі, бу­ти не­за­леж­ним, жи­ти у не­за­лежній, вільній дер­жаві до­рож­че за все" ста­ли висвітлен­ням за­галь­ної суспіль­ної дум­ки [2].

Дер­жав­на мов­на політи­ка після 1991 ро­ку на­бу­ла особ­ли­вої якості   цю політи­ку як про­яв волі не­за­леж­ної дер­жа­ви ство­рив та втілив у жит­тя Гей­дар Алієв.

Звісно ж, дер­жав­на мов­на політи­ка періоду не­за­леж­ності не з'яви­ла­ся на по­рожнь­о­му місці, во­на опи­ра­ла­ся на істо­рич­ну спад­щи­ну ми­ну­лих етапів.

Г. Алієв на­го­ло­шу­вав: "Мо­ва є тим чин­ни­ком, що жи­вить, роз­ви­ває національність, ду­ховні цінності кож­но­го на­ро­ду". Він з са­мо­го по­чат­ку керівницт­ва дер­жа­вою не­од­но­ра­зо­во до­во­див свою гли­бо­ку відданість куль­турі та ду­хов­ності Вітчиз­ни, "своїм політич­ним досвідом, ви­со­ким інте­лек­том здійсню­вав цілесп­ря­мо­ва­ну ро­бо­ту на шля­ху роз­вит­ку національ­ної мо­ви, і нез­ва­жа­ю­чи на всі труд­нощі, втілю­вав цю політи­ку в жит­тя" [2].

У 70 ті ро­ки, в період, ко­ли по­нят­тя "ра­дянсь­кий на­род" по­ши­рю­ва­ло­ся та закріплю­ва­ло­ся за до­по­мо­гою іде­о­логічно­го тис­ку, на VII по­за­чер­говій сесії Вер­хов­ної ра­ди АзРСР ІХ скли­кан­ня (1978 р.) бу­ло ух­ва­ле­но но­ву Конс­ти­туцію, 73 я стат­тя якої закріпи­ла азер­байд­жансь­ку мо­ву дер­жав­ною. Г. Алієв під час об­го­во­рен­ня про­ек­ту Конс­ти­туції не­за­леж­но­го Азер­байд­жа­ну на засіданні 31 жовт­ня 1995 р. у вис­тупі з при­во­ду статті "Про дер­жав­ну мо­ву" вис­ло­вив­ся так:

"Я про­ва­див жорсткі пе­ре­го­во­ри з керівницт­вом Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу, Ко­муністич­ної Партії. На­ма­гав­ся до­вес­ти, що ми маємо за­пи­са­ти і за­пи­ше­мо в нашій Конс­ти­туції про азер­байд­жансь­ку мо­ву як дер­жав­ну" [2].

При­вер­тає ува­гу інший ню­анс, зга­да­ний у зв'яз­ку із цим пи­тан­ням:

"Пам'ятаю жорсткі пе­ре­го­во­ри з ук­раїнсь­ким керівни­ком Щер­биць­ким. Він був рішу­че про­ти ць­о­го і обґрун­то­ву­вав це тим, що як­що ми так за­пи­ше­мо, то во­ни ма­ють та­кож за­пи­са­ти, що дер­жав­ною мо­вою Ук­раїни є ук­раїнсь­ка. Я ска­зав йо­му, що "вам ніхто не за­ва­жає. Ви є рес­публікою знач­но біль­шою, ніж ми, і ва­ше зна­чен­ня в Ра­дянсь­ко­му Со­юзі біль­ше за на­ше у ра­зи. Ви мо­же­те це за­пи­са­ти, як­що хо­че­те. Але чо­му ви за­ва­жаєте нам?" Су­пе­реч­ка бу­ла ду­же жорсткою" [1].

Тут важ­ли­ви­ми бу­ли такі фак­то­ри:

 1. Роз­по­ча­та в ра­дянській мовній політиці по­зиція цент­ралізації (совєтізація на підставі ру­сифікації) на­бу­ла ще біль­шо­го стра­тегічно­го ха­рак­те­ру з 70 х років, а бе­зуспішна ідея про "ра­дянсь­кий на­род" ши­ро­ко про­па­гу­ва­ла­ся. У такій си­ту­ації вне­сен­ня до конс­ти­туції со­юз­ної рес­публіки по­зиції про дер­жав­ну мо­ву цієї рес­публіки спрос­то­ву­ва­ло са­му ідею "ра­дянсь­ко­го на­ро­ду";

 2. Ук­раїнсь­ка мо­ва, яка має ба­га­то схо­жо­го з російсь­кою, бу­ла до­сить впли­во­вою в Ук­раїні; про­ти російсь­кої мо­ви бу­ли певні про­тес­ти з бо­ку націоналістич­них кіл і по­я­ва в конс­ти­туції будь якої рес­публіки пунк­ту про дер­жав­ну мо­ву мог­ла ство­ри­ти нап­ру­женість в Ук­раїні. І це не­по­коїло керівницт­во Ук­раїнсь­кої РСР;

 3. На­по­лег­ли­вий підхід до вирішен­ня пи­тан­ня з бо­ку керівни­ка Азер­байд­жа­ну, йо­го відвер­то націоналістич­на по­зиція не мог­ла не су­пе­ре­чи­ти ра­дянській іде­о­логії, не вик­ли­ка­ти про­тес­ту.

Мов­на політи­ка Гей­да­ра Алієва не ли­ше спи­ра­ла­ся на національ­ний істо­рич­ний досвід, а й пам'ята­ла історію на­бут­тя та­ко­го досвіду та по­яс­ню­ва­ла це національ­но суспільній думці. Г. Алієв, ко­ли по­вер­нув­ся до Азер­байд­жа­ну з Моск­ви, був об­ра­ний до Вер­хов­ної ра­ди Нахіче­вансь­кої Ав­то­ном­ної Рес­публіки, го­ло­ву­вав у Міллі Меджлісі і з особ­ли­вою чуйністю підхо­див до пи­тань, пов'яза­них з наз­вою дер­жав­ної мо­ви, на пер­ший план ви­су­вав важ­ливість вив­чен­ня історії проб­ле­ми. На засіданні Вер­хов­ної ра­ди Нахіче­вансь­кої Ав­то­ном­ної Рес­публіки 24 лис­то­па­да 1990 р. де­пу­тат Г. Алієв, підкрес­лю­ючи важ­ливість ши­ро­ко­го об­го­во­рен­ня пи­тан­ня про наз­ву дер­жав­ної мо­ви, заз­на­чив:

"Вва­жаю, що пи­тан­ня пос­тав­ле­не пра­виль­но. І бу­ло б несп­ра­вед­ли­во шу­ка­ти не­доліки то­ва­ришів, які пос­та­ви­ли це пи­тан­ня. Але як­що ми хо­че­мо йо­го виріши­ти,   це бу­де важ­ко. Де­які де­пу­та­ти ка­за­ли, що до 38 го ро­ку во­ни бу­ли тюр­ка­ми. Але ж у 38 му році вас ба­гать­ох ще не бу­ло. А я був. І я пам'ятаю свою національність тоді, ко­ли нав­чав­ся у пе­да­гогічно­му технікумі, і на­пи­са­но бу­ло тюрк. А після 38 го ро­ку ми ста­ли азер­байд­жан­ця­ми" [23, с. 33].

Г. Алієв зго­дом до­дав:

"Од­нак, то­ва­риші, які цікав­лять­ся історією, ма­ють зна­ти і те, що, на жаль, як­що взя­ти перші де­ся­тиріччя на­шо­го століття, прог­ля­ну­ти літе­ра­ту­ру, істо­ричні статті то­го ча­су, то наші ду­же відомі діячі на­зи­ва­ли нас не тюр­ка­ми, а му­суль­ма­на­ми. Ад­же не­ма та­кої національ­ності му­суль­ма­нин. На­ша спіль­на біда в то­му, що ім'я на­шої нації довгі років не бу­ло повністю відо­ме. Нап­рик­лад, Ленін у своїх тво­рах ви­ко­рис­то­вує термін "кав­казькі та­та­ри", а в де­я­ких місцях пи­ше прос­то "та­та­ри". Як­би ми про се­бе тоді пи­са­ли як про тюрків, нас тюр­ка­ми і на­зи­ва­ли б" [21, с. 15].

Гей­дар Алієв усвідом­лю­вав не­обхідність під час прий­нят­тя стра­тегічних рішень спи­ра­ти­ся на істо­рич­ний досвід, зок­ре­ма іде­о­логічний та ет­ног­рафічний. У ць­о­му ж вис­тупі він до­хо­дить та­ко­го вис­нов­ку:

"Я теж вва­жаю, що ми тюр­ки. Я хотів би вис­ло­ви­ти свою дум­ку… Як­що за­раз ми за­пи­ше­мо у Конс­ти­туції (Конс­ти­туції Нахіче­вансь­кої АР авт.), що дер­жав­ною мо­вою Нахіче­вансь­кої Ав­то­ном­ної Рес­публіки є тюрксь­ка, мені здаєть­ся, це бу­де поспішний крок. Да­вай­те ще раз виз­наємо, що ми ци­ми дня­ми ух­ва­ли­ли ду­же ба­га­то рішень у га­лузі національ­но­го відрод­жен­ня, віднов­лен­ня національ­них тра­дицій, національ­но­го роз­вит­ку. Да­вай­те трішки по­че­каємо, аби ці рішен­ня зас­воїли­ся.

…Ми й так здійсни­ли ба­га­то змін. А те­пер слід дба­ти, аби во­ни в Азер­байд­жані зас­воїли­ся. Не бу­де­мо поспіша­ти... Ця мо­ва, во­на спіль­на, сто­суєть­ся усь­о­го Азер­байд­жа­ну. Ми не по­винні ро­би­ти се­па­ратні дії" [21, с. 21].

Ця ре­ко­мен­дація стра­тегічно­го ха­рак­те­ру де­мо­н­струє важ­ливість пев­них пи­тань для дер­жав­ної мов­ної політи­ки: не тіль­ки не бай­ду­же ста­ви­тись до існу­ю­чої істо­рич­ної тра­диції, а навіть у най­ре­во­люційнійшій си­ту­ації спи­ра­ти­ся на та­ку тра­дицію; під час ух­ва­лен­ня будь яко­го рішен­ня сто­сов­но мо­ви не поспіша­ти, пра­цю­ва­ти у певні ета­пи, ство­рю­ва­ти умо­ви для зас­воєння інфор­мації з бо­ку суспільства, ор­ганізо­ву­ва­ти ши­ро­ке об­го­во­рен­ня у суспільстві; не до­пус­ка­ти ух­ва­лен­ня се­па­рат­них рішень.

Вис­ту­пив­ши про­ти да­ле­ког­ляд­ної політи­ки Г. Алієва, проігно­ру­вав­ши існу­ю­чий досвід, прин­цип по­е­тап­ної ро­бо­ти, а та­кож не­обхідність ши­ро­ко­го об­го­во­рен­ня, пос­та­но­ва Міллі Меджлісу Азер­байд­жансь­кої Рес­публіки від груд­ня місяці 1992 ро­ку не вип­рав­да­ла се­бе. Під час підго­тов­ки про­ек­ту пер­шої Конс­ти­туції Азер­байд­жансь­кої Рес­публіки ви­ник­ла не­обхідність зно­ву по­вер­ну­ти­ся до ць­о­го пи­тан­ня, ви­нес­ти йо­го на ши­ро­ке об­го­во­рен­ня в суспільстві.

Гей­дар Алієв доб­ре знав, що в ро­ки за­не­па­ду рідної мо­ви у дер­жав­них ус­та­но­вах АзРСР слу­жи­телі сло­ва бу­ли доб­ро­воль­ця­ми, які оберіга­ли мо­ву на­ро­ду. Азер­байд­жансь­кий лідер, який завж­ди ви­со­ко це ціну­вав, 26 бе­рез­ня 1998 р. у вис­тупі, прис­вя­че­но­му 90 річчю на­род­но­го по­е­та С. Рус­та­ма, ска­зав: "У складі СРСР ми як од­на рес­публіка ма­ли пра­во роз­мов­ля­ти, пи­са­ти, чи­та­ти на­шою мо­вою і ми ду­же раціональ­но цим ко­рис­ту­ва­ли­ся. Од­нак всі дер­жавні спра­ви то­го ча­су ве­ли­ся панівною російсь­кою мо­вою. Як­би на­ша літе­ра­ту­ра не роз­ви­ва­ла­ся, як­би наші пись­мен­ни­ки, по­е­ти не пи­са­ли нові тво­ри, не по­ши­рю­ва­ли їх і наш на­род не ко­рис­ту­вав­ся б ци­ми но­ви­ми літе­ра­тур­ни­ми творіння­ми, на­ша мо­ва не мог­ла б так жи­ти. Вірю, в то­му що азер­байд­жансь­ка мо­ва пе­ре­жи­ла ті важкі ча­си, роз­ви­ла­ся, до­сяг­ла сь­о­годнішнь­о­го ви­со­ко­го рівня є і ве­ли­ка зас­лу­га Су­лей­ма­на Рус­та­ма" [5, с. 29].

Пре­зи­дент Азер­байд­жа­ну подібну дум­ку вис­ло­вив у до­повіді на це­ре­монії вру­чен­ня ор­де­на "Істіглал" ("Сво­бо­да"   авт.) групі азер­байд­жансь­ких діячів літе­ра­ту­ри, куль­ту­ри та мис­те­цт­ва: "Наші діячі куль­ту­ри, мис­те­цт­ва, пись­мен­ни­ки, по­е­ти, на­у­ковці зро­би­ли ве­ли­ку ро­бо­ту. За всі ро­ки ми­ну­ло­го століття наші національні тра­диції, рідна мо­ва, національ­на са­мо­бутність, зви­чаї жи­ли ли­ше в їхніх тво­рах. Це все ве­ли­ке до­сяг­нен­ня. Наші пись­мен­ни­ки, по­е­ти, ху­дож­ни­ки, діячі мис­те­цт­ва постійно на­ма­га­ли­ся ви­хо­ву­ва­ти лю­дей в національ­но­му дусі і до­ся­га­ли ць­о­го" [22, с. 49].

На­го­ло­шу­ю­чи, що рідна мо­ва є не ли­ше за­со­бом спілку­ван­ня, а й постійно зберігає здо­ро­вий національ­ний дух, тво­рить націю, згур­то­вує її, Гей­дар Алієв особ­ли­во підкрес­лив роль предс­тав­ників інтелігенції, які тво­ри­ли у період Азер­байд­жансь­кої Де­мок­ра­тич­ної Рес­публіки нап­рикінці ХІХ   на по­чат­ку ХХ століття: "Алі бей Гу­сейн­за­де, Ах­мед бей Агаєв, Джаліл Ма­мед­куліза­де, Мірза Алек­бер Сабір, Узеїр Гад­жи­бе­ков та інші своїми тво­ра­ми вчи­ни­ли знач­ний вплив на про­буд­жен­ня національ­ної свідо­мості, її роз­ви­ток, підне­сен­ня національ­но­го ду­ху" [22, с. 51].

Го­во­ря­чи про складні соціаль­но іде­о­логічні про­це­си в рес­публіці після падіння АДР, Г.Алієв вка­зує, що в ра­дянсь­кий період по­ряд із втра­та­ми на­род мав і ве­ликі до­сяг­нен­ня. Найбільш зна­чу­щим бу­ло те, що гра­мотність, знан­ня, на­у­ка, куль­тур­ний рівень азер­байд­жанців у ті ро­ки зріс. "Азер­байд­жансь­кий на­род ма­со­во став гра­мот­ним, у рес­публіці бу­ло ство­ре­но ба­га­то ВНЗ, азер­байд­жанці здо­бу­ли ви­щу освіту, пра­цю­ва­ли в ба­гать­ох га­лу­зях еко­номіки та в куль­турній сфері, роз­ви­ва­ла­ся азер­байд­жансь­ка на­у­ка, куль­ту­ра, ство­ре­но цінні на­у­кові, куль­турні, мис­тецькі тво­ри" [11, с. 61].

Дер­жав­на мов­на політи­ка в ра­дянсь­кий період бу­ла да­ле­кою від національ­но орієнто­ва­ної, все ж існує без­по­се­редній зв'язок між мо­вою і по­до­лан­ням безг­ра­мот­ності та відкрит­тям шляхів для ви­щої освіти.

Ра­дянсь­кий ре­жим пе­реш­код­жав істо­рич­ним кон­так­там між тюрксь­ки­ми мо­ва­ми, за­ва­жав їхній взаємодії, взаємно­му зба­га­чен­ню. Од­нак, за вис­ло­вом Г. Алієва, "нез­ва­жа­ю­чи на важ­ке ста­но­ви­ще, на­у­ка, куль­ту­ра, му­зи­ка ди­намічно роз­ви­ва­ли­ся" [3, с. 301].

В історії фор­му­ван­ня та роз­вит­ку дер­жав­ної мов­ної політи­ки в Азер­байд­жані важ­ливі такі фак­то­ри.

 1. Нап­рикінці ХІХ   на по­чат­ку ХХ століття мовні тен­денції та ідеї, ут­во­рені азер­байд­жансь­ким ху­дожньо куль­тур­ним, суспіль­ним кліма­том, зак­ла­ли підва­ли­ни дер­жав­ної мов­ної політи­ки АЗР, а са­ме про­го­ло­шен­ня тюрксь­кої (азер­байд­жансь­кої) мо­ви дер­жав­ною мо­вою; виз­нан­ня пра­ва на віль­не ви­ко­рис­тан­ня всіх інших мов на те­ри­торії країни; ство­рен­ня умов для ви­ко­рис­тан­ня дер­жав­ної мо­ви у дер­жав­них ус­та­но­вах.

Рес­публіка і не змог­ла за ко­рот­кий період сво­го існу­ван­ня втіли­ти в жит­тя цю важ­ли­ву політи­ку, все ж во­на ство­ри­ла та­ку соціаль­но іде­о­логічну струк­ту­ру, яка відігра­ла вирішаль­ну роль в історії Азер­байд­жа­ну.

 2. Після совєти­зації Азер­байд­жа­ну тюрксь­ка (азер­байд­жансь­ка) мо­ва збе­рег­ла ста­тус офіційної дер­жав­ної мо­ви. Ма­со­ва ліквідація безг­ра­мот­ності, по­чат­ко­ва, се­ред­ня та ви­ща освіта рідною мо­вою, ство­рен­ня ви­дав­ни­чо публіцістич­ної ме­режі, пря­мий пе­рехід від арабсь­кої абет­ки до лег­кої для ро­зуміння ла­тинсь­кої графіки у 20 30 х ро­ках бу­ли ду­же важ­ли­вим. Діячі на­у­ки, літе­ра­ту­ри, мис­те­цт­ва от­ри­ма­ли мож­ливість пра­цю­ва­ти за­ра­ди процвітан­ня та зба­га­чен­ня рідної мо­ви в різних га­лу­зях. По­чи­на­ю­чи з 20 30 х років "но­ва ера" ство­ри­ла свою літе­ра­ту­ру. "Фор­маль­но національ­на, за змістом соціалістич­на" літе­ра­ту­ра ус­та­ли­ла су­часні нор­ми азер­байд­жансь­кої мо­ви.

 3. Із се­ре­ди­ни 30 х років національні мо­ви по­ча­ли втра­ча­ти за­войо­вані по­зиції у дер­жав­них ус­та­но­вах, пос­ту­па­ю­чись по­си­лен­ню по­зицій російсь­кої мо­ви. Бу­ло зап­ро­вад­же­но но­ву ки­ри­лич­ну абет­ку азер­байд­жансь­кої мо­ви, зміне­но наз­ву дер­жав­ної мо­ви. У керівних ор­га­нах рес­публіки бу­ло розміще­но російсь­ко­мовні кад­ри, які зверхньо ста­ви­ли­ся до на­род­ної мо­ви. Російсь­ко­мов­на освіта швид­ко по­ши­ри­ла­ся, сфор­му­ва­ла­ся еліта, яка по­га­но зна­ла рідну мо­ву або зовсім не во­лоділа нею, її ла­ви пос­ту­по­во по­пов­ню­ва­ли­ся не азер­байд­жан­ця­ми (росіяна­ми, вірме­на­ми, євре­я­ми та ін.).

 4. Дер­жав­на мов­на політи­ка Азер­байд­жа­ну кінця 40 х   по­чат­ку 50 х років ба­зу­ва­ла­ся на зміцненні по­зицій російсь­кої мо­ви у дер­жав­них ус­та­но­вах, фор­му­ванні російсь­ко­мов­ної еліти, витісненні мо­ви на­ро­ду на дру­гий план. Відли­га в мовній політиці після смерті Сталіна все ж не зла­ма­ла впли­ву російсь­кої мо­ви в рес­публіці че­рез те, що будь які ре­фор­ми йшли з цент­ру   Моск­ви. Од­нак, національ­но куль­тур­не відрод­жен­ня, особ­ли­во по­вер­нен­ня до рідної на­род­ної мо­ви в літе­ра­турі на по­чат­ку 60 х років зму­си­ло керівницт­во рес­публіки зва­жа­ти на "місцеві умо­ви", "інте­ре­си на­ро­ду".

 5. Прий­шов­ши до вла­ди в Азер­байд­жані нап­рикінці 60 х років, Гей­дар Алієв відвер­то не про­тес­ту­вав про­ти іде­о­логії Моск­ви, але по­чав за­хи­ща­ти рух національ­но­го підне­сен­ня, ке­ру­ва­ти ним. Бу­ло здійсне­но послідовні, цілесп­ря­мо­вані за­хо­ди на дер­жав­но­му рівні для роз­вит­ку азер­байд­жа­но­мов­ної на­у­ки, літе­ра­ту­ри, мис­те­цт­ва. Роз­по­ча­ло­ся фор­му­ван­ня азер­байд­жа­но­мов­ної національ­ної еліти. Гла­ва дер­жа­ви, ши­ро­ко за­без­пе­чив­ши тюр­ко­логічну діяльність, об'єктив­не вив­чен­ня історії на­ро­ду, ство­рив підва­ли­ни політи­ки національ­ної не­за­леж­ності.

 6. Роз­вал Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу, виз­воль­ний рух в Азер­байд­жані нап­рикінці 80 х   на по­чат­ку 90 х років по­чав дик­ту­ва­ти нові прин­ци­пи, зок­ре­ма віднов­лен­ня політи­ки АЗР у кожній га­лузі, у сфері мов­ної політи­ки. По­вер­нен­ня до ла­тинсь­кої абет­ки, по­вер­нен­ня наз­ви дер­жавній мові   ду­же важ­ливі кро­ки. Ви­ник­ли певні проб­ле­ми з їх втілен­ням у жит­тя. Нові керівни­ки, не вра­хо­ву­ю­чи у мовній політиці національ­но­го істо­рич­но­го та міжна­род­но­го досвіду, до­пус­ка­ли­ся во­люн­та­риз­му, замість вирішен­ня на­галь­них проб­лем ство­рю­ва­ли нові.

 7. Гей­дар Алієв, по­вер­нув­шись до вла­ди на ви­мо­гу на­ро­ду, по­чав здійсню­ва­ти національ­ну мов­ну політи­ку, зва­жа­ю­чи на існу­ю­чий істо­рич­ний досвід та ви­мо­ги су­час­но­го світу.

Г. А. Алієва вша­но­ву­ють не тіль­ки в рідній країні, а й да­ле­ко за її ме­жа­ми. Так, йо­го іме­нем наз­ва­но Ук­раїнсь­ко Азер­байд­жансь­кий інсти­тут соціаль­них на­ук та са­мов­ря­ду­ван­ня (МА­УП) у Києві, де нав­чаєть­ся азер­байд­жансь­ка мо­лодь.