НА ПЕРЕШКОДІ ВІЙСЬКОВИМ ЗЛОЧИНАМ

Габіль Каміль огли ЗАМАНОВ,
полковник поліції, заступник начальника Академії поліції МВС, дисертант Інституту філософії і політикоправових досліджень Національної академії наук Азербайджану

З ро­ку в рік людство ро­бить спро­би вдос­ко­на­ли­ти­ся, про­те, на пре­ве­ли­кий жаль, у різних ку­точ­ках світу час від ча­су спа­ла­хує вог­ни­ще зброй­них про­тис­то­янь, та по­де­ку­ди ще й із гру­би­ми по­ру­шен­ня­ми прав лю­ди­ни. То­му са­ме в та­ких га­ря­чих точ­ках (Сербія, Ірак, Па­лес­ти­на, Ізраїль, Аф­ганістан) має діяти міжна­род­не гу­манітар­не пра­во (га­рант без­пе­ки та спра­вед­ли­вості у відно­си­нах що­до війсь­ко­вих та гро­ма­дян про­тидіючих сторін) і до го­лов­них по­ло­жень яко­го вар­то звер­та­ти­ся, аби їх зна­ти, до­по­ки на пла­неті не­має спо­кою.

Міжна­род­не гу­манітар­не пра­во, яке на­зи­ва­ють та­кож пра­вом зброй­них конфліктів, є су­купністю норм і прин­ципів міжна­род­но­го пра­ва, що ма­ють сто­я­ти на за­хисті осіб, що не бра­ли або пе­рес­та­ли бра­ти участь у війсь­ко­вих діях, а та­кож об­ме­жу­ва­ти певні за­со­би і ме­то­ди ве­ден­ня та­ких дій.

Не вда­ю­чись до історії ви­ник­нен­ня міжна­род­но­го гу­манітар­но­го пра­ва, слід заз­на­чи­ти, що ос­нов­ни­ми йо­го дже­ре­ла­ми є чо­ти­ри Же­невські кон­венції сто­сов­но пра­во­во­го за­хис­ту жертв війни від 12 серп­ня 1949 р. (I Кон­венція про поліпшен­ня участі по­ра­не­них і хво­рих у діючих арміях; II Кон­венція про поліпшен­ня участі по­ра­не­них, хво­рих та осіб, які заз­на­ли ко­ра­бель­ної аварії зі скла­ду зброй­них сил на морі; III Кон­венція про по­вод­жен­ня з війсь­ко­во­по­ло­не­ни­ми; IV Кон­венція про за­хист цивіль­но­го на­се­лен­ня під час війни), два До­дат­кові про­то­ко­ли до них від 8 черв­ня 1977 р. (I Про­то­кол що­до за­хис­ту жертв міжна­род­них зброй­них конфліктів і II Про­то­кол що­до за­хис­ту жертв зброй­них конфліктів неміжна­род­но­го ха­рак­те­ру), а та­кож низ­ка кон­венцій і до­го­ворів, що за­бо­ро­ня­ють або об­ме­жу­ють зас­то­су­ван­ня де­я­ких видів зброї.

Міжна­род­не гу­манітар­не пра­во без­пе­реч­но вста­но­ви­ло відпові дальність дер­жав за дот­ри­ман­ня йо­го норм та індивіду­аль­ну криміналь­ну відповідальність фізич­них осіб за скоєні серйозні по­ру­шен­ня. Найчіткіше по­ло­жен­ня у цій ца­рині сфор­муль­о­вані в Же­невсь­ких кон­венціях 1949 ро­ку та До­дат­ко­во­му про­то­колі № 1 від 1977 р.

Зок­ре­ма по­ло­жен­ня цих до­ку­ментів зо­бов'язу­ють дер­жав учас­ниць прий­ма­ти не­обхідні за­ко­ни для за­без­пе­чен­ня ефек­тив­но­го криміналь­но­го по­ка­ран­ня осіб, які скоїли серйозні по­ру­шен­ня норм гу­манітар­но­го пра­ва. Ці країни зо­бов'язу­ють­ся та­кож пе­ресліду­ва­ти осіб, вин­них у та­ких по­ру­шен­нях не­за­леж­но від їхнь­о­го гро­ма­дя­н­ства, при­тя­гу­ва­ти їх до влас­но­го су­ду або ви­да­ва­ти третій країні, яка бу­де вес­ти криміналь­не пе­ресліду­ван­ня. Про­те пе­релік криміналь­но ка­ра­них серйоз­них по­ру­шень, що містить­ся в заз­на­че­них до­ку­мен­тах не є ви­че­рп­ним.

Згідно з Же­невсь­ки­ми кон­венціями 1949 ро­ку (ст. 50 I Кон­венції, ст. 51 II Кон­венції, ст. 130 III Кон­венції і ст. 147 IV Кон­венції) серйоз­ни­ми по­ру­шен­ня­ми є такі дії, спря­мо­вані про­ти май­на, або тих, які пе­ре­бу­ва­ють під за­хис­том тієї чи іншої Же­невсь­кої кон­венції:

 1. По­ру­шен­ня, пе­ред­ба­чені в усіх чо­тирь­ох кон­венціях: нав­мис­не вбив­ство, тор­ту­ри і не­лю­дя­не став­лен­ня (біологічні екс­пе­ри­мен­ти, нав­мис­не спри­чи­нен­ня важ­ких страж­дань або серйоз­но­го каліцтва, зав­дан­ня шко­ди здо­ров'ю);

 2. По­ру­шен­ня, пе­ред­ба­чені у I, II і IV кон­венціях: не­за­конні, довільні і такі руй­ну­ван­ня та прив­лас­нен­ня май­на у ве­ли­ко­му масш­табі без воєнної пот­ре­би;

 З. По­ру­шен­ня, пе­ред­ба­чені у III і IV кон­венціях: при­мус війсь­ко­во­по­ло­не­но­го або цивіль­ної осо­би, яка піклуєть­ся нею, слу­жи­ти у зброй­них си­лах во­ро­гу­ю­чої сто­ро­ни; поз­ба­ви­ти війсь­ко­во­по­ло­не­но­го чи цивіль­ну осо­бу, яка піклуєть­ся ним, прав на не­у­пе­ред­же­не су­до­чи­н­ство, пе­ред­ба­че­не кон­венціями;

 4. По­ру­шен­ня, пе­ред­ба­чені тіль­ки у IV Кон­венції: не­за­кон­на де­пор­тація, пе­реміщен­ня або арешт осо­би опіку­на, взят­тя за­руч­ників.

 У До­дат­ко­во­му про­то­колі I на­ве­де­но спи­сок серйоз­них по­ру­шень (статті 11, 85, 86):

 1. Будь яка нав­мис­на дія (або бездіяльність), що серйоз­но заг­ро­жує фізич­но­му чи психічно­му ста­ну, не­до­тор­кан­ності будь якої осо­би, яка пе­ре­бу­ває у владі во­ро­гу­ю­чої сто­ро­ни.

 2. Суттєві по­ру­шен­ня Же­невсь­ких кон­венцій, як­що во­ни здійсню­ють­ся про­ти осіб, які пе­ре­бу­ва­ють під вла­дою во­ро­гу­ю­чої сто­ро­ни, а та­кож ко­рис­ту­ють­ся за­хис­том ста­тей 44, 45 і 73 Про­то­ко­лу (у ст. 44 йдеть­ся про за­хист ком­ба­тантів і війсь­ко­во­по­ло­не­них: у ст. 45   про за­хист осіб, які бра­ли участь у війсь­ко­вих діях і яким на­даєть­ся умов­ний ста­тус війсь­ко­во­по­ло­не­но­го; у ст. 73   про за­хист біженців і осіб без гро­ма­дя­н­ства), або про­ти по­ра­не­них, хво­рих та осіб, по­терпілих від ко­ра­бель­ної аварії, які на­ле­жать до во­ро­гу­ю­чої сто­ро­ни, чи про­ти ме­дич­но­го і ду­хов­но­го пер­со­на­лу, ме­дич­них фор­му­вань чи санітар­но транс­по­рт­них за­собів во­ро­гу­ю­чої сто­ро­ни.

 3. Дії, що здійсню­ють­ся умис­но, з по­ру­шен­ням по­ло­жен­ня Про­то­ко­лу і є при­чи­ною смерті, серйоз­но­го тілес­но­го уш­код­жен­ня, за­подіяної шко­ди здо­ров'ю:

 а) пе­рет­во­рен­ня цивіль­но­го на­се­лен­ня на об'єкт на­па­ду;

 б) здійснен­ня на­па­ду не­ви­бор­чо­го ха­рак­те­ру на цивіль­не на­се­лен­ня або цивільні об'єкти, ко­ли відо­мо, що такі дії ста­нуть при­чи­ною надмірних людсь­ких втрат, по­ра­нень се­ред цивіль­них осіб або за­подіють шко­ду цивіль­ним об'єктам;

 в) здійснен­ня на­па­ду на такі спо­ру­ди або ус­тат­ку­ван­ня, що мо­же ма­ти тяжкі наслідки для на­се­лен­ня;

 г) пе­рет­во­рен­ня місце­вос­тей, що не обо­ро­ня­ють­ся, із деміліта­ри­зо­ва­них зон на об'єкт на­па­ду;

 д) здійснен­ня на­па­ду на осіб, які при­пи­ни­ли бра­ти участь у війсь­ко­вих діях;

 е) віро­лом­не ви­ко­рис­тан­ня за­галь­но­виз­на­них у світі за­хис­них знаків або емб­лем.

 4. Дії, що здійсню­ють­ся з умис­ним по­ру­шен­ням Кон­венцій або Про­то­ко­лу:

 а) пе­реміщен­ня дер­жа­вою час­ти­ни її цивіль­но­го на­се­лен­ня на оку­по­ва­ну нею те­ри­торію або де­пор­тація чи пе­реміщен­ня всь­о­го або час­ти­ни на­се­лен­ня оку­по­ва­ної те­ри­торії в її ме­жах чи за її межі (ви­нят­ком є ева­ку­ація на­се­лен­ня зад­ля га­ран­ту­ван­ня йо­го без­пе­ки);

 б) не­вип­рав­да­на зат­рим­ка ре­патріації війсь­ко­во­по­ло­не­них чи цивіль­них осіб;

 в) зас­то­су­ван­ня прак­ти­ки апар­теїду та інших не­гу­ман­них дій, зас­но­ва­них на ра­совій диск­римінації, що при­ни­жу­ють гідність осо­би;

 г) пе­рет­во­рен­ня на об'єкт на­па­ду істо­рич­них пам'яток, вит­ворів мис­те­цт­ва чи куль­то­вих місць (як­що їх не ви­ко­рис­та­но для підтрим­ки війсь­ко­вих дій);

 д) поз­бав­лен­ня осо­би, що ко­рис­туєть­ся за­хис­том Кон­венцій або Про­то­ко­лу, пра­ва на не­у­пе­ред­же­не су­до­чи­н­ство;

 5) по­ру­шен­ня по­ло­жень Кон­венцій або Про­то­ко­лу, що є ре­зуль­та­том неп­рий­нят­тя за­ходів, які по­винні бу­ти прий­няті.

Усі ці серйозні по­ру­шен­ня бу­ли кваліфіко­вані як війсь­кові зло­чи­ни (ст. 85 п. 5 До­дат­ко­во­го про­то­ко­лу I). Слід заз­на­чи­ти, що по­нят­тя війсь­ко­вих зло­чинів тут бу­ло вжи­то не впер­ше. Ще у Вер­сальсь­ко­му мир­но­му до­го­ворі 1919 ро­ку місти­ли­ся по­ло­жен­ня про відповідальність за війсь­кові зло­чи­ни (хоч і не заз­на­ча­ло­ся, які діян­ня слід бу­ло за­ра­хо­ву­ва­ти до ць­о­го ви­ду зло­чинів), а після Дру­гої світо­вої війни ці зло­чи­ни бу­ли вклю­чені до Ста­ту­ту Нюрн­берзь­ко­го війсь­ко­во­го три­бу­на­лу як такі, що по­ру­шу­ють за­ко­ни або зви­чаї війни (сю­ди на­ле­жать убив­ства, ка­ту­ван­ня, уве­ден­ня в рабство чи для інших цілей цивіль­но­го на­се­лен­ня оку­по­ва­ної те­ри­торії; вбив­ства, ка­ту­ван­ня війсь­ко­во­по­ло­не­них чи осіб, які пе­ре­бу­ва­ють у морі; вбив­ства за­руч­ників; розг­ра­бу­ван­ня суспіль­ної або при­ват­ної влас­ності; безг­луз­де руй­ну­ван­ня міст і сіл; інші руй­ну­ван­ня, не вип­рав­дані війсь­ко­вою не­обхідністю, та інші).

Не­обхідно за­у­ва­жи­ти, що Же­невські кон­венції 1949 ро­ку і До­дат­ко­вий про­то­кол I вста­но­ви­ли криміналь­ну відповідальність фізич­них осіб за наз­вані у цих до­ку­мен­тах серйозні по­ру­шен­ня їх по­ло­жень. Про­те, як вже заз­на­ча­ло­ся, цей пе­релік не є ви­че­рп­ним. Зо­бов'язан­ня дер­жав сто­сов­но наз­ва­них до­ку­ментів по­ши­рюєть­ся і на при­пи­нен­ня інших по­ру­шень їх норм.

Ви­хо­дя­чи з ць­о­го, нині як війсь­кові зло­чи­ни кваліфіку­ють та­кож за­бо­ро­нені ме­то­ди і за­со­би ве­ден­ня війсь­ко­вих дій. Йдеть­ся про віро­ло­м­ство, тоб­то дії, спря­мо­вані на при­му­шен­ня суп­ро­тив­ни­ка повіри­ти, ніби­то він має при­хильність до се­бе з бо­ку сво­го суп­ро­тив­ни­ка і та­кож при­му­си­ти повіри­ти, що він має пра­во на за­хист або зо­бов'яза­ний на­да­ти та­кий за­хист, відповідно до норм міжна­род­но­го гу­манітар­но­го пра­ва, з ме­тою об­ма­ну та­кої довіри (ст. 37 До­дат­ко­во­го про­то­ко­лу I). За­бо­ро­няєть­ся та­кож ве­ден­ня війсь­ко­вих дій на підставі за­я­ви про те, що по­ща­ди не бу­де (ст. 40 До­дат­ко­во­го про­то­ко­лу I); ви­ко­рис­тан­ня при­сут­ності цивіль­но­го на­се­лен­ня чи ок­ре­мих цивіль­них осіб для за­хис­ту від війсь­ко­вих дій пев­них об'єктів або озб­роєних сил (ст. 51 До­дат­ко­во­го про­то­ко­лу I); здійснен­ня дій, від яких цивіль­не на­се­лен­ня го­ло­дує, ко­ли ви­ни­кає заг­ро­за йо­го ви­жи­ван­ню (ст. 54 До­дат­ко­во­го про­то­ко­лу I).

Ці за­бо­ро­нені ме­то­ди вміще­но до пе­реліку війсь­ко­вих зло­чинів, що підпа­да­ють під юрис­дикцію Міжна­род­но­го криміналь­но­го су­ду (ст. 8 Ста­ту­ту ць­о­го су­ду). До пе­реліку вклю­че­но та­кож такі зло­чи­ни, як зас­то­су­ван­ня під час війсь­ко­вих дій за­бо­ро­не­них видів зброї, зок­ре­ма от­ру­ти або от­руй­ної зброї, а та­кож за­душ­ли­вих, от­руй­них чи інших газів і будь яких ана­логічних рідин, ма­теріалів, за­собів (за­бо­ро­ни на такі ви­ди зброї бу­ли пе­ред­ба­чені ще в Га­азь­ко­му по­ло­женні про за­ко­ни і зви­чаї су­хо­пут­ної війни 1899 1907 років (ст. 23а) і в Же­невсь­ко­му про­то­колі про за­бо­ро­ну зас­то­су­ван­ня на війні за­душ­ли­вих, от­руй­них чи інших та­ких газів і бак­теріологічних за­собів від 1925 р.); зас­то­су­ван­ня куль, які лег­ко роз­гор­та­ють­ся або сплю­щу­ють­ся в тілі лю­ди­ни, зок­ре­ма обо­лон­кові кулі (бу­ли за­бо­ро­нені ще Га­азь­кою дек­ла­рацією від 1899 р про нев­жи­ван­ня та­ких видів куль).

Як війсь­ко­вий зло­чин у Ста­туті кваліфікуєть­ся та­кож зас­то­су­ван­ня зброї, боєпри­пасів і техніки, які спри­чи­ня­ють надмірні пош­код­жен­ня або страж­дан­ня, або які є не­ви­бор­чи­ми за своєю сут­тю. Про­те ця містка і, мож­ли­во, ефек­тив­на фор­му­ла до­пов­не­на зас­те­ре­жен­ням   за умо­ви, що та­ка зброя, такі боєпри­па­си, та­ка техніка є пред­ме­том все­о­сяж­ної за­бо­ро­ни і заз­на­че­на в до­дат­ку до Ста­ту­ту. Це на­сам­пе­ред зброя ма­со­во­го ура­жен­ня, а са­ме біологічна, хімічна і ядер­на.

Нині біологічна і хімічна зброя пе­ре­бу­ва­ють під аб­со­лют­ною за­бо­ро­ною (Кон­венція від 1972 р. про за­бо­ро­ну роз­роб­ки, ви­роб­ни­цт­ва і на­ко­пи­чен­ня за­пасів бак­теріологічної (біологічної) і ток­сич­ної зброї та про їх зни­щен­ня; Кон­венція від 1993 р. про за­бо­ро­ну роз­роб­ки, ви­роб­ни­цт­ва, на­ко­пи­чен­ня і зас­то­су­ван­ня хімічної зброї та її зни­щен­ня).

Що­до ядер­ної зброї. Як відо­мо, по­ки не­має до­ку­мен­та, який за­бо­ро­няє ви­роб­ни­цт­во, на­ко­пи­чен­ня і зас­то­су­ван­ня цієї зброї (існує ли­ше низ­ка угод, що за­бо­ро­ня­ють або об­ме­жу­ють розміщен­ня та вип­ро­бу­ван­ня ядер­ної зброї в пев­них прос­то­рах, а та­кож роз­пов­сюд­жен­ня тех­но­логій ядер­ної зброї се­ред но­вих дер­жав). Це спри­чи­не­но не­ба­жан­ням ядер­них країн та країн, які роз­роб­ля­ють ядер­ну зброю, зв'язу­ва­ти се­бе ка­те­го­ричніши­ми зо­бов'язан­ня­ми що­до неї (зок­ре­ма та­ка по­зиція віддзер­ка­ле­на у так званій "кон­цепції ядер­ної за­бо­ро­ни", що є скла­до­вою війсь­ко­вої докт­ри­ни цих дер­жав).

Мож­ли­ве ви­ко­рис­тан­ня ядер­ної зброї не­од­но­ра­зо­во за­суд­жу­ва­ло­ся міжна­род­ним співто­ва­ри­ст­вом в особі Ге­не­раль­ної Асамб­леї ООН, а Дек­ла­рація про за­побіган­ня ядер­ної ка­та­ст­ро­фи про­го­ло­си­ла, що дер­жа­ви і дер­жавні діячі, які пер­ши­ми вда­дуть­ся до ви­ко­рис­тан­ня цієї зброї, ско­ять тяж­кий зло­чин про­ти людства. Про­те відповідні до­ку­мен­ти з ць­о­го при­во­ду хоч і вис­лов­лю­ють дум­ку світо­вої спіль­но­ти, про­те ма­ють біль­ше мо­раль­но політич­ну си­лу, ніж обов'яз­ко­ву юри­дич­ну.

На ко­ристь неп­ри­пус­ти­мості зас­то­су­ван­ня ядер­ної зброї вза­галі вис­ло­вив­ся та­кож і Міжна­род­ний суд ООН у кон­суль­та­тив­но­му вис­нов­ку від 8 лип­ня 1996 р. на за­пит Ге­не­раль­ної Асамб­леї що­до за­кон­ності пог­ро­зи ядер­ною зброєю або її зас­то­су­ван­ня. Цей суд виз­на­чив, що ні у зви­чай­но­му, ні в до­говірно­му міжна­род­но­му праві не існує конк­рет­но­го доз­во­лу на пог­ро­зу зас­то­су­ван­ня ядер­ної зброї, як не існує все­о­сяж­ної за­бо­ро­ни на такі дії, що пог­ро­за зас­то­су­ван­ня ядер­ної зброї на період зброй­них конфліктів про­тип­рав­на і су­пе­ре­чить по­ло­жен­ням Ста­ту­ту ООН, нор­мам міжна­род­но­го пра­ва, і, зок­ре­ма, прин­ци­пам та нор­мам адміністра­тив­но­го пра­ва.

Про­те Міжна­род­ний суд та­кож виз­нав, що не мо­же ос­та­точ­но виз­на­чи­ти, чи бу­де пог­ро­за ядер­ною зброєю або її зас­то­су­ван­ня за­кон­ни­ми чи не­за­кон­ни­ми у надз­ви­чай­но­му ви­пад­ку са­мо­обо­ро­ни, ко­ли під заг­ро­зу пос­тав­ле­не існу­ван­ня пев­ної дер­жа­ви. (Ця по­зиція вик­ли­ка­ла спра­вед­ливі за­у­ва­жен­ня на ад­ре­су Су­ду з бо­ку ба­гать­ох юристів міжна­род­ників).

Крім зброї ма­со­во­го ура­жен­ня, за­бо­ро­не­но та­кож де­які ви­ди зви­чай­ної зброї, пе­ред­ба­чені, зок­ре­ма, у чо­тирь­ох про­то­ко­лах Кон­венції від 10 жовт­ня 1980 р. про за­бо­ро­ну або об­ме­жен­ня зас­то­су­ван­ня конк­рет­них видів зви­чай­ної зброї, які мож­на вва­жа­ти­ся та­ки­ми, що зав­да­ють надмірних пош­код­жень або ма­ють не­ви­бор­чу дію:

I Про­то­кол: про ос­кол­ки, які не мож­на ви­я­ви­ти, від 1980 р. (за­бо­ро­няє зас­то­су­ван­ня зброї, що спри­чи­няє по­ра­нен­ня ос­кол­ка­ми, які не мож­на ви­я­ви­ти в тілі лю­ди­ни за до­по­мо­гою рент­генівсь­ких про­менів);

II Про­то­кол: про за­бо­ро­ну або об­ме­жен­ня мін, мін пас­ток та інших прист­роїв від 1980 р., з поп­рав­ка­ми від 1996 р. (за­бо­ро­няє зас­то­су­ван­ня цих видів зброї про­ти цивіль­но­го на­се­лен­ня і об­ме­жує їх зас­то­су­ван­ня у війсь­ко­вих цілях);

III Про­то­кол: про за­бо­ро­ну або об­ме­жен­ня зас­то­су­ван­ня за­паль­ної зброї від 1980 р. (за­бо­ро­няє зас­то­су­ван­ня цієї зброї про­ти цивіль­но­го на­се­лен­ня і цивіль­них об'єктів та об­ме­жує її зас­то­су­ван­ня про­ти війсь­ко­вих цілей);

IV Про­то­кол: про засліплю­ючу ла­зер­ну зброю від 1995 р. (за­бо­ро­няє зас­то­су­ван­ня ла­зер­ної зброї, спеціаль­но приз­на­че­ної для спри­чи­нен­ня постійної сліпо­ти).

Що­до інших видів зброї до­реч­но на­га­да­ти, що міжна­род­не гу­манітар­не пра­во в будь яко­му ви­пад­ку за­бо­ро­няє зас­то­со­ву­ва­ти зброю і сна­ря­ди, які ма­ють не­ви­бор­чу дію, а та­кож здатні за­подіяти надмірні пош­код­жен­ня чи зайві страж­дан­ня, або роб­лять смерть не­ми­ну­чою.

Слід за­у­ва­жи­ти, що наз­вані серйозні по­ру­шен­ня норм міжна­род­но­го пра­ва кваліфіку­ють як війсь­кові зло­чи­ни, як­що їх ско­ю­ють під час міжна­род­но­го зброй­но­го конфлікту. Вод­но­час це пра­во пе­ред­ба­чає за­хист жертв і неміжна­род­них зброй­них конфліктів (ст.3 за­галь­на для Же­невсь­ких Кон­венцій 1949 р. і До­дат­ко­вий про­то­кол II від 1977 р.), вклю­ча­ю­чи пе­релік за­бо­ро­не­них дій. Про­те за серйозні по­ру­шен­ня їх норм уп­ро­довж три­ва­ло­го ча­су не пе­ред­ба­ча­ла­ся криміналь­на відповідальність індивідів (інак­ше ка­жу­чи, відповідні нор­ми не вста­нов­лю­ва­ли зо­бов'язань дер­жав що­до при­пи­нен­ня та­ких по­ру­шень, і во­ни вхо­ди­ли до сфе­ри їх внутрішньої ком­пе­тенції).

Ли­ше після трагічних подій під час зброй­них конфліктів на те­ри­торії ко­лишньої Югос­лавії, а та­кож у Ру­анді, бу­ло роз­по­ча­то міжна­род­не криміналь­не пе­ресліду­ван­ня осіб, вин­них, окрім іншо­го, у серйоз­них по­ру­шен­нях норм міжна­род­но­го гу­манітар­но­го пра­ва, вчи­не­них під час неміжна­род­них зброй­них конфліктів. Йдеть­ся про Міжна­родні кримінальні три­бу­на­ли сто­сов­но ко­лишньої Югос­лавії і Ру­ан­ди, ство­ре­них на ос­нові ре­зо­люцій Ра­ди Без­пе­ки ООН відповідно в 1993 р. і в 1994 р. І хо­ча Ста­тут Югос­лавсь­ко­го три­бу­на­лу пря­мо не пе­ред­ба­чав відповідаль­ності осіб за такі по­ру­шен­ня, про­те у своїх рішен­нях цей суд, ра­зом із виз­нан­ням своєї юрис­дикції що­до них, спри­яв та­кож сти­ран­ню межі між зброй­ни­ми конфлікта­ми міжна­род­но­го і неміж­на­род­но­го ха­рак­те­ру. Зок­ре­ма, за виз­на­чен­ням Апе­ляційної ка­ме­ри три­бу­на­лу, зброй­ний конфлікт існує завж­ди, ко­ли дер­жа­ви вда­ють­ся до зброй­ної си­ли або три­ва­ло­го зас­то­су­ван­ня зброй­но­го на­силь­ства у відно­си­нах між дер­жав­ни­ми влас­тя­ми і ор­ганізо­ва­ни­ми озб­роєни­ми гру­па­ми або між та­ки­ми гру­па­ми все­ре­дині країни.

Нині серйозні по­ру­шен­ня норм міжна­род­но­го гу­манітар­но­го пра­ва, що мо­жуть бу­ти зас­то­совні у разі міжна­род­но­го зброй­но­го конфлікту, вміще­но до пе­реліку війсь­ко­вих зло­чинів, що підпа­да­ють під юрис­дикцію Міжна­род­но­го криміналь­но­го су­ду (ст. 8, пунк­ти "с" і "о" Ста­ту­ту ць­о­го су­ду).