ГОЛОВНІ ВАЖЕЛІ В УПРАВЛІННІ ЯКІСТЮ ОСВІТИ
кандидат педагогічних наук, професор, МАУП
Галина КОТ,
студентка магістратури
Проблеми інноваційного менеджменту в освіті упродовж усього цивілізованого історичного розвитку людства були актуальними. Особливо суттєвого і змістового статусу вони набули в другій половині ХХ ст. Початок нинішнього століття час історичних підсумків і народження нових ідей. На зламі століть осмислюються знання, досвід, формується нове розуміння сенсу життя, створюється якісно нова модель суспільства. Це період активного розвитку й оновлення соціально економічної, суспільно політичної сфер життя, вироблення і впровадження нових технологій.
Безперечно, на перший план виступає освіта як процес і результат засвоєння знань, розвитку, формування життєвої компетенції. Впровадження інновацій в освіту є і потребою, і вимогою, і завданням, і об'єктивною реальністю. Держава відчуває нагальну потребу в освічених спеціалістах з високим рівнем культури, мобільності, творчості, адаптивності до соціально економічних змін, а також необхідність запроваджувати нові знання, використовувати сучасні способи передачі інформації та застосовувати інноваційні освітні технології.
В Україні проблема забезпечення якості освіти перебуває на важливому плані суспільної уваги [4; 5]. Ця проблема постала не спонтанно, а в тісному зв'язку з цілою низкою глобальних чинників, серед яких, по перше, вплив науково технічного прогресу на наше життя, потреба відповідних змін у підготовці фахівців ринкової економіки, по друге, курс держави на європейську інтеграцію і, як наслідок, потреба враховувати вимоги Болонського освітнього процесу, по третє, розширення й набуття нової якості демократичних процесів і побудова громадянського суспільства.
2000 року 189 керівників держав членів ООН ухвалили Декларацію тисячоліття всеосяжний документ, який мав на меті позначити основні шляхи розвитку людства. Цим документом визначено програму дій до 2015 р. зі створення умов для розвитку людського потенціалу. Серед основних таких умов поліпшення якості безперервної освіти. У свою чергу уряд України розробив та ухвалив мету розвитку тисячоліття як стратегію економічного зростання й всебічного розвитку суспільства, аспектом якого є підвищення якості освіти. У документі наголошено, що наша держава традиційно та історично завжди прагнула досягнути найвищих стандартів в освіті, розвиваючи та підтримуючи освітянські інновації, мережу навчальних закладів та систему підготовки кадрів.
Управління освітою, зокрема її якістю складний, багатогранний і нелінійний процес, який повинні постійно координувати й коригувати суб'єкти управління відповідно до соціально педагогічних умов його функціонування.
З позицій системного підходу управління якістю освіти його слід розглядати як цілісну, відкриту соціально педагогічну систему, що відповідає всім характерним ознакам складних систем. Найсуттєвіші серед них такі: спрямованість управління на досягнення мети; ієрархічна підпорядкованість, що передбачає узгодженість централізованого управління з самоуправлінням за одночасної автономності складових; наявність у системі управління інтерактивних властивостей, не притаманних її складовим, взаємозв'язку і взаємозумовленості між складовими та критеріїв оцінювання результативності функціонування; варіабельність певних складових і стану (структура, функції, зв'язки) всієї системи управління.
Управлінське рішення в освіті має ґрунтуватися на новітніх методологічних розробках як вітчизняних, так і закордонних науковців, а також унікальних особливостях освітніх систем кожної країни [6; 5].
Якість безперервної освіти є категорією, яка за своєю суттю відображає різні аспекти освітнього процесу філософські, соціальні, педагогічні, політичні, демографічні, економічні та ін. Так, російський дослідник В. Г. Казаков, формулюючи поняття якості освіти, визначає її через складові, до яких зараховує освітні стандарти, професіоналізм, сучасні технічні засоби навчання, сучасні педагогічні технології, якість навчання, навчально виробничу базу, освітній менеджмент, маркетинг, соціальне партнерство та багатоканальне фінансування.
Сучасні українські дослідження свідчать, що основними чинниками, які забезпечують якість освіти, є:
1) професійна підготовка суб'єктів викладання, їхні особистісні якості (порядність, відповідальність, принциповість, толерантність тощо);
2) навчально методичне забезпечення процесу підготовки (навчальні посібники, методичні розробки);
3) наявність системи контролю й оцінювання викладання, рівня знань суб'єктів учіння, що відповідає сучасним вимогам;
4) застосування в навчально виховному процесі сучасних освітніх технологій (активних методів навчання, інтернет технологій тощо);
5) залучення суб'єктів навчально виховного процесу до науково дослідницької діяльності;
6) відповідність програм навчальних дисциплін сучасним вимогам;
7) контакти з провідними іноземними фахівцями;
8) належне матеріально технічне забезпечення процесу підготовки;
9) забезпеченість науковою літературою освітніх закладів;
10) використання матеріалів психолого соціологічних та інших досліджень;
11) спрямованість викладання на формування соціальних якостей сучасного фахівця;
12) стимулювання самостійної роботи суб'єктів навчання тощо [1; 4; 8].
Нині серед основних і популярних напрямів вдосконалення непростого процесу управління якістю освіти є інноваційний менеджмент, який є неодмінною складовою стратегічного менеджменту в освіті. Інноваційний менеджмент це сукупність принципів, методів та інструментів управління інноваційними процесами, а саме запровадженням нових ідей, знань, представлених у вигляді фундаментальних і прикладних наукових досліджень та розробок. Сутність менеджменту інновацій полягає у забезпеченні умов для внесення системних змін у діяльність освітніх закладів, спрямованих на їх розвиток і покращення роботи. Ефективний інноваційний освітній менеджмент, спрямований на підвищення якості освіти, є надійним механізмом задоволення потреб споживачів освітніх послуг та забезпечення конкурентоспроможності освітніх закладів.
Закономірним є ухвалення на рівні держави законів "Про інноваційну діяльність" [3] та "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" [5], які орієнтують суспільство на інноваційний розвиток та визначають механізм реалізації інноваційної діяльності. Нормативно правові акти чітко визначають мету державної інноваційної політики: створення економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково технічного потенціалу країни, відродження духовного та інтелектуального потенціалів нації. Формування інноваційного менеджменту в освіті розглядають як суттєвий стратегічний пріоритетний напрям інноваційної діяльності та державної інноваційної політики в Україні.
Поняттям "інновація" позначають нововведення, новизну, зміну, запровадження чогось нового. Стосовно педагогічного процесу інновація означає введення нового в мету, зміст, форми і методи навчання та виховання; в організацію спільної діяльності вчителя і учня, вихованця. Інновації не виникають спонтанно, вони є результатом наукових пошуків, передового педагогічного досвіду найкращих учителів і цілих колективів. Сучасний етап розвитку освіти в Україні характеризується відходом від тоталітарної уніфікації і стандартизації педагогічного процесу, інтенсивним переосмисленням цінностей, пошуками нового в теорії та практиці навчання і виховання. Цей процес не може бути стихійним, він потребує управління.
Основу інноваційних процесів в освіті становлять декілька важливих соціально педагогічних проблем: 1) створення на рівні держави і суспільства умов, які сприяють активізації діяльності освітніх організацій в інноваційній сфері управління; 2) вивчення, узагальнення і поширення передового педагогічного досвіду; 3) запровадження досягнень психолого педагогічної науки в практику [6; 8]. Результатом інноваційних процесів є використання теоретичних і практичних нововведень, зокрема таких, що формуються на межі теорії і практики. Сучасний менеджер у галузі освіти може бути автором, дослідником, користувачем і пропагандистом нових педагогічних технологій, теорій, концепцій. Управління інноваційним процесом передбачає аналіз і оцінку введених суб'єктами освітніх організацій педагогічних інновацій, створення умов для їх успішної розробки і застосування. Водночас керівники навчального закладу здійснюють цілеспрямований відбір, оцінювання й застосування на практиці досвіду колег, нових ідей, методик, запропонованих наукою.
Потреба в інноваційній спрямованості управлінської освітньої діяльності в умовах розвитку сучасного суспільства спричинена певними обставинами
Розбудова Української суверенної держави спричинила необхідність докорінної зміни системи освіти, методології і технології організації навчально виховного процесу в навчальних закладах різного типу: ліцеях, гімназіях, авторських школах, коледжах, приватних, недільних, духовних школах тощо. Пошуки, які провадять колективи навчальних закладів нового типу, можуть збагатити не лише шкільну практику, а й педагогічну науку.
Виконання соціального замовлення сучасного етапу розбудови нашої держави формування особистості, здатної засвоювати й творчо розвивати культуру потребує постійного пошуку нових організаційних форм, індивідуального підходу до особистості, нових технологій навчання і виховання. У цій ситуації суттєво зростає роль і авторитет педагогічного знання, яке може стати теоретичною базою для нових пошуків, інновацій.
Змінився характер ставлення менеджерів освітньої сфери до факту засвоєння і застосування освітянських нововведень. Якщо раніше інноваційна діяльність обмежувалася використанням рекомендованих згори нововведень, то сьогодні вона набуває дослідницько пошукового характеру: викладач обирає нові програми, підручники, використовує нові прийоми і способи педагогічної діяльності.
Сформувалася реальна ситуація конкурентноздатності закладів освіти, внаслідок входження загальноосвітніх навчальних закладів у ринкові відносини, створення нових типів навчальних закладів, зокрема й недержавних [1; 5].
Механізм формування інноваційного освітнього простору складається з двох елементів: статичного (визначення етапів організаційної діяльності) та динамічного (проектування організаційної структури управління інноваційною діяльністю). Поняття "регіональний освітній простір" можна розглядати у двох площинах: як середовище, територію, в межах якої діють єдині, узгоджені правила інноваційної діяльності, і як цілісну систему, результатом функціонування якої є новітні ідеї та оригінальні технології. Складовими такої системи можуть бути такі компоненти: інноваційна інфраструктура, інноваційний потенціал, інноваційна культура та нагляд за інноваційною діяльністю. Всі компоненти системи взаємозв'язані, взаємозумовлені.
Інноваційна інфраструктура це сукупність закладів, організацій, установ, об'єднань (заклади освіти та науково методичні установи, бібліотеки, інформаційні центри тощо), що провадять інноваційну діяльність і надають послуги для її здійснення.
Інноваційний потенціал це сукупність науково методичних, матеріально технічних, кадрових можливостей закладів, організацій та установ. Науковці поділяють їх на внутрішні можливості закладів освіти (науково методичні інформаційно ресурсний банк даних про передовий досвід освітніх закладів, фонд бібліотеки тощо; матеріально технічні технічне оснащення; кадрові наявність підготовлених менеджерів різного рівня); і зовнішні науково методичні можливості регіону.
Інноваційна культура є складовою інноваційного потенціалу, що характеризує рівень освітньої, загальнокультурної, соціальної, психолого педагогічної підготовленості освітянських менеджерів до інноваційної діяльності. Це сформованість їх мотивації до впровадження інновацій в особистісній навчально виховній роботі, знання про сучасні наукові досягнення, поінформованість про дослідно експериментальну роботу та інноваційну діяльність організацій освіти, уміння та навички здійснювати психолого педагогічні дослідження.
Нагляд за інноваційною діяльністю це наявність (на рівні держави, області, району) технологій для експертизи інноваційних проектів та результатів їх реалізації з метою об'єктивності їх критеріїв і спроможності використання.
Зазначені складові тільки в єдності творять цілісну систему, чітке функціонування якої здатне породжувати нову якість у вигляді нових ідей та досвіду. Водночас, важливою умовою їх реалізації є створення механізму функціонування цілісної системоутворюючої діяльності, яка забезпечить якість інноваційної продукції.
До об'єктів інноваційної діяльності в регіоні зараховуємо експериментальні заклади освіти державного, регіонального, локального рівнів, опорні заклади, навчально освітні заклади передового педагогічного досвіду, базові школи тощо. Якщо організаційний механізм працюватиме чітко, тобто буде витримана послідовність етапів та реалізовано їхні основні завдання, то кількість об'єктів інноваційної діяльності в регіоні зросте [2; 4; 6].
Можна визначити кілька етапів організаційної діяльності, спрямованої на розгортання інноваційних процесів та формування інноваційного освітнього простору. Серед них, як зазначають науковці [1; 8], найважливіші такі.
1. Інформаційне забезпечення інноваційної діяльності, що передбачає накопичення, аналіз, поширення інформації; створення інформаційно ресурсного банку даних інноваційних процесів на рівні держави, регіону (стан інноваційної інфраструктури, рівень інноваційної культури та інноваційного потенціалу); накопичення інформаційного потенціалу; накопичення зовнішньої та внутрішньої інформації тощо.
2. Створення загальнодержавного і регіонального правового поля інноваційної діяльності. Зміст, основні завдання цього етапу полягають у визначенні правил, алгоритмів, технологій, єдиних підходів до організації й здійснення дослідно експериментальної роботи та інноваційної діяльності, що сприятиме формуванню інноваційної інфраструктури, інноваційного потенціалу та інноваційної культури. Це розробка методичної літератури, яка регламентує інноваційну діяльність; науково методичне консультування стосовно проблеми; укладання угод з науковцями, різними науково методичними закладами тощо.
3. Координація інноваційної діяльності: призначення консультантів, координаторів, керівників дослідно експериментальною та інноваційною діяльністю, якщо потенціал закладу освіти недостатній для реалізації інноваційних проектів; інформаційно організаційний, психолого педагогічний та науково методичний супровід інноваційної діяльності; формування інноваційної інфраструктури тощо.
4. Експертиза результатів інноваційної діяльності, яка передбачає дослідження ефективності й доцільності інноваційної діяльності (аналіз інформації про впровадження інновацій, експертиза дослідно експериментальної роботи та результатів цієї діяльності, порівняння результатів із прогнозованими, корекція інноваційної діяльності.
5. Упровадження результатів інноваційної діяльності. Цільовий та змістовий компоненти цього етапу створення умов для впровадження інноваційних продуктів у практику роботи інших закладів освіти. З цією метою можна організувати широке інформування суб'єктів навчально виховного процесу про результати роботи об'єктів інноваційної діяльності, здійснити консультування та стажування зацікавлених працівників, за результатами інноваційної діяльності розробити методичні матеріали й рекомендації.
6. Системно узагальнююча діяльність. Під час останнього етапу передбачені систематизація й узагальнення результатів інноваційної діяльності, оформлення матеріалів дослідно експериментальної роботи, а також видавнича діяльність, поповнення інформаційно ресурсного банку даних науковими розробками, сучасними технологіями, результатами діагностичних досліджень, новою інформацією.
Важливим у змісті інноваційного освітянського менеджменту є прогнозування навчально виховного процесу та контроль якості знань, який здійснюється задля перевірки його ефективності. У системі заходів із забезпечення належної якості освіти провідне місце належить державному контролю за діяльністю навчальних закладів незалежно від форми власності з метою забезпечення єдиної державної політики в галузі освіти. Державний контроль здійснюють центральні й місцеві органи управління освітою та Державна інспекція закладів освіти при Міністерстві освіти і науки України. Положення про центральні державні органи управління освітою, про Державну інспекцію закладів освіти при МОН України затверджує Кабінет Міністрів України.
Вимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої і фахової підготовки в Україні встановлено в державних стандартах освіти. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм здобуття освіти. Державні стандарти освіти розробляють для кожного освітнього та освітньо кваліфікаційного рівня, а затверджує їх Кабінет Міністрів України. Вони підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше як один раз на 10 років.
Ще одним важливим інструментом забезпечення високої якості освіти є державна система ліцензування й акредитації. Постійно діючим органом, що забезпечує дотримання вимог до ліцензування, атестації та акредитації вищих, професійно технічних навчальних закладів та закладів післядипломної освіти, підприємств, установ та організацій за напрямами (спеціальностями) й професіями підготовки та перепідготовки фахівців післядипломної освіти, є Державна акредитаційна комісія (ДАК). Нині якісне ліцензування та акредитація навчальних закладів потребує значного поліпшення й реформування з огляду на сучасні вимоги світових стандартів освіти, потреби розширення громадських засад у цій важливій царині, рішучої боротьби з такими ганебними явищами як хабарництво, кумівство, суб'єктивізм в оцінюванні.
Дієвим засобом забезпечення високої якості освіти є її постійний моніторинг [1; 4]. Його можна трактувати як систематичний збір, опрацювання, оцінювання й розповсюдження інформації про діяльність освітньої системи на всіх рівнях для безперервного відстеження її стану та прогнозування розвитку.
Освітній моніторинг є засобом нагляду за передачею соціального досвіду новому поколінню, відповідності фактичних результатів діяльності педагогічної системи її остаточній меті. Здійснення моніторингу для зіставлення одержаної інформації з міжнародними показниками дає змогу одержати матеріал для оцінювання системи освіти порівняно з іншими країнами.
Не менш важливо використовувати дані моніторингу якості освіти всередині країни. Його результатами надають органам управління інформацію про стан освітньої системи та її складових, виявляють проблеми, що виникли під час досягнення освітньої мети, з'ясовують тенденції розвитку освіти для розробки відповідної ефективної освітньої політики. Тобто моніторинг якості освіти є дієвим інструментом управління її якістю.
Розвиток теорії і практики інноваційного менеджменту в сучасних умовах модернізації управління освітою перетворився в рушійну силу освітнього процесу, став фактором якості вітчизняної освіти в період її входження в єдиний європейський та світовий простір. Модернізація управління освітою передбачає запровадження інноваційних технологій управління якістю безперервної освіти.
Високий рівень освіти є нагальною потребою сьогодення. Технології менеджменту і зокрема інноваційного менеджменту в освітянській сфері є важливою складовою державного управління, оскільки розвиток саме цієї галузі суттєво впливає на всі сфери життя суспільства. Кожна держава, що дбає про свій рейтинг у світі та своє майбутнє, повинна ретельно розробляти стратегію й тактику управління освітою.
світ. 2003.
4. Зайчук В.О. Управління якістю освіти як складова державної освітньої політики // Педагогіка і психологія. 2007. № 1.
5. Закон України про освіту // Голос України. 1999. 6чер. С. 11 14.
6. Казаков В. Г. Качество образования. Оренбург. 2001. С. 38.
7. Макаренко А. С. Соч.: В 7 т., Т.5. М: Изд во АПН. 1958. С. 118.
8. Калініна Л. Специфіка інформаційного управління закладами освіти // Освіта і управління. 2003. Т. 6. Ч. 3. С. 47.
9. Сніцар Л. П. Становлення методології управління освітою // Управління національною освітою в умовах становлення і розвитку української державності: Матеріали Всеукр. наук. практ. конф. (28 30 жов. 1998 р.). К.: МОН України, АПН України, ДАККО, ІЗМН, 1998. С. 13 14.
10. Сухомлинский В. А. О воспитании. М.: Политиздат, 1982.