ТІНЬ ШАКАЛІВ
«Єврейське питання» у світлі «антисемітизму», «фашизму» й «ксенофобії» в Україні, Росії й у світі. Історичний аналіз і перспективи
За останні рік-півтора не тільки політикум, а й уся мисляча, читаюча, соціальне активна частина населення України стали свідками, а почасти й прямими учасниками безпрецедентно запеклої полеміки між щотижневиком «^Л^-столичні новини», низкою інших газет і Всеукраїнським єврейським конгресом, з одного боку, і з іншого — президентом Міжрегіональної Академії управління персоналом Г. В. Щокіним, виданнями МАУП «Персонал» і «Персонал Плюс», а також неофіційним органом Соціалістичної партії України газетою «Сільські Вісті». Доходить до судових позовів, рішень про закриття газет, публічних скандалів і демаршів.
Суть справи, якщо стисло, така. Георгій Щокін, як і відомі українські теле-публіцисти Ігор Слісаренко і Валерій Лапікура, а також професор Академії Василь Яременко опублікували в пресі міркування — місцями критичні — про суть «єврейського питання», про роль єврейства в історії народів Землі. У відповідь на сторінках декількох видань з'явилися обвинувачення в «антисемітизмі», «пропаганді фашизму» й «розпаленні міжнаціональної ворожнечі», які супроводжувалися грізними вимогами до правоохоронних органів притягти цих публіцистів до кримінальної відповідальності. І хоча ніхто з обвинувачених у згаданих гріхах за ґрати, на щастя, не потрапив, суперпопулярну газету «Сільські вісті» з півмільйонним накладом, що посміла надрукувати статті В. Яременка «Міф про український антисемітизм» і «Євреї в Україні: реальність без міфів», за вердиктом Шевченківського суду м. Києва все ж закрили. Щоб чітко розуміти предмет суперечки, витоки його запеклості, варто усвідомити значення термінів, якими оперують обидві конфліктуючі сторони. Що таке, наприклад, «антисемітизм»? Судячи зі змісту цього слова, це певний умонастрій і дії, що випливають з нього, спрямовані проти семітів. Хто такі, у свою чергу, семіти? Це досить велика родина давніх і сучасних націй та народностей, об'єднаних спільним походженням (расово-антропологічними ознаками), подібністю мови, матеріальної культури й етнопсихології.
Серед не існуючих нині семітських народів історично вірогідно відомі халдеї, аккадці (жителі Вавилона й Ассирії), ханаанеяни (ара-мейці, фінікійці та ін.), моавітяни і т. д. Нині семіти представлені різноманітними регіональними субетносами, які належать до арабського суперетносу, ефіопами, ахмарцями, а також окремими національно-релігійними общинами євреїв-сефардів Північної Африки, Передньої і Середньої Азії, частково Західної Європи (на відміну від євреїв-ашкеназі, сефарди — це генетичні нащадки населення біблійної Палестини). Таким чином, «семіти» — це такий самий збірний термін, як «слов'яни», «тюрки», «угро-фіни», «германці» та ін. Тому «антисемітизм», тобто ненависть до власне семітів (так само як і всі інші прояви расової, національної, етнічної нетерпимості, націонал-шовінізму й ксенофобії), — безумовно, негожий, а в низці випадків заслуговує покарання.
Очевидно, однак, і те, що автори «SN-столичні новини» й інших подібних видань під словом «антисемітизм» розуміють зовсім не ворожість до фінікійців і халдеїв або до наших сучасників-арабів, а щось інше — негативне ставлення винятково до євреїв, тобто до людей, які сповідують юдаїзм або народжених від іудеїв.
Однак, для позначення специфічної ворожості саме до євреїв існує добре відомий і абсолютно точний науковий термін «юдофобство». Чому ж ті, хто називають своїх опонентів «антисемітами», вдаються до відомої підміни понять? Чи не тому, що використання адекватної термінології миттєво розтлумачує низку цікавих, але, на жаль, невигідних для однієї із сторін конфлікту історичних фактів? Ну хоча б той, що всім нам знайомі євреї, які живуть в Україні, Росії, Білорусі, Молдавії, Польщі, Прибалтиці, жодного відношення до семіто-хамітської раси, тобто і до народу, який дав світу Книгу Книг, старозавітних пророків, Ісуса Христа і його апостолів, не мають. Вони є прямими нащадками хазар — тюрко-монгольської народності, яка у другій половині першого тисячоліття н. е. створила могутню імперію (каганат) від устя Дунаю до устя Волги. Унікальний в історії випадок: в VII столітті верхівка талмудистів-фарисеїв (фактично єврейський уряд у вигнанні) дозволила цим абсолютно далеким синам Мойсея — азіатській народності — масово прийняти юдаїзм.
Через які причини і з якою метою тодішні «сіонські мудреці» зробили таке безпрецедентне виключення для інородців, докладно описано в спеціальній історичній літературі. У цьому випадку для нас важливий той факт, що саме в середовищі ашкеназі (які прийняли юдаїзм нащадків хазар) у середині і наприкінці XIX століття визріла ідеологія сіонізму — «повернення всіх євреїв на історичну батьківщину, у землю обітовану». А ще раніше — концепція перманентної Світової революції, кривавими етапами реалізації якої були Англійська, Французька й обидві «російські» революції.
Мало того, при першому ж контакті сефардів з ашкеназі між ними миттєво виник непримиренний антагонізм, відгомони якого чути й донині. От як про це пише відомий дослідник «єврейського питання» Дуглас Рід: «Після французької революції єврейське керівництво зуміло обернути ситуацію, що створилася, на свою користь, що, зрозуміло, було його правом. Однак у світлі майбутніх подій суттєвим є те, що виграли від усього цього, головним чином, "східні євреї", тобто несеміти, навернені в юдаїзм, які зуміли саме в цей період зробити перший пролом у стінах Європи. Більшість євреїв у Франції були сефардами, нащадками іспанських і португальських євреїв, які мали деякі, хоча й досить слабкі, традиції, які пов'язували їх із Палестиною. Усі обмеження, яких зазнали ці єврейські переселенці, були усунуті декретом 1790 p., який дав їм усі права французьких громадян. Тим часом в Ельзасі утворилася община євреїв-ашкеназі східноєвропейського походження. Місцеве населення не терпіло цих вихідців з Росії, і пропозиція зрівняти їх у правах з французами викликала бурхливі дебати в революційній Асамблеї й селянське повстання в Ельзасі... Протестували також і євреї-сефарди: "Ми вважаємо, що наше становище у Франції не стало б предметом дискусії, якби євреї Ельзасу й Лотарингії не пред'являли власних вимог, що призводить до плутанини понять і позначається на нас... Судячи з офіційних даних, це досить незвичайний народ, який претендує на те, щоб жити у Франції на особливому положенні, мати власні закони й становити клас громадян, відособлених від усіх інших". Цей єврейський протест (постійно повторювався упродовж багатьох століть, аж до наших днів, але завжди ігнорувався неєврейськими правителями) виявився настільки ж марним, як і протест паризьких купців за ЗО років до того проти допущення євреїв у їхні корпорації» (Д. Рід, Спор о Сионе. 2500 лет еврейского вопроса. // Приложение к журналу «Кубань». — 1991 — октябрь-декабрь. — С. 94-95).
Відбувається парадоксальна, на перший погляд, ситуація. У ролі затятих антисемітів є ідейні сіоністи (здебільшого юдаїзовані тюрки, які не мають кревного споріднення з жодним із дванадцяти колін Ізраїлю), які проповідують переселення всіх представників нібито єдиного «боговибраного народу» на землі палестинських арабів, тобто стовідсоткових семітів!.. А те, що корінне населення Ханаана-Палестини, яке проживало там задовго до вторгнення давніх юдеїв — це різні семітські племена, які є предками саме арабів, свідчать надійно документовані історичні факти.
Професійний арабіст-семітолог Валерій Єме-льянов, який багато років працював перекладачем у Сирії, поділяє вихід кочівників-бедуїнів із глибин Аравійського півострова на чотири етапи, або «хвилі». Нас цікавить друга й четверта. Згідно з даними цього вченого й суспільного діяча, «друга хвиля розпадається на три підхвилі:
1. Власне ханаанську (близько 2400 р. до н. е.) — у внутрішні райони Палестини й утворення на базі взаємодії із хетською мовою ханаанського діалекту арабської мови.
2. Фінікійську (водночас) — на узбережжі сучасних Лівану й Ізраїлю. На базі хетського письма фінікійці розробили свій алфавіт, що став пращуром усіх алфавітів світу.
3. Єврейську (після 1250 р. до н. е.) — в бік внутрішніх районів Палестини й утворенням на базі бедуїнської мови Аравії злодійського жаргону... іврит, на якому написана Тора, або Старий Заповіт...
Четвертою й останньою хвилею (яка почалася 622 р. н. е.) був вихід самих арабів-бедуїнів, який розпочав житель Мекки Мухаммед. Він започаткував основи майбутньої релігії іслам. Сама назва «араб» арабською означає «той, хто розмовляє правильно, чітко, без помилок» (Емельянов В. Н. Еврейский нацизм. — М.: Рус-ская правда, 2001. - С. 18-19).
Якими методами здійснюється ця, так би мовити, «репатріація» сучасних євреїв у Палестину (точніше, на окуповані арабські території) — добре всім відомо. Це методи військового й пропагандистського терору проти корінного арабського народу Палестини, політика його перманентних депортацій, що плавно перетворюються на геноцид. Це, якщо завгодно, чисто
фашистські методи, якщо під словом «фашизм» розуміти не явище, властиве корпоративній авторитарній державі типу Італії епохи Муссоліні або Іспанії ери Франко, а практику планомірного народовбивства. Сліпий, нещадний терор арабських смертників-шахідів проти мирних ізраїльтян, зрозуміло, нічим не краще. Однак він — скоріше наслідок, ніж причина нескінченної кривавої м'ясорубки на Близькому Сході.
Таким чином, ототожнювати антисемітизм з юдофобством не варто. Це не синоніми, а різні поняття. Проте антисемітський сіонізм має загальні риси з нацизмом. Недарма в листопаді 1975 року 30-а сесія Генеральної Асамблеї ООН кваліфікувала сіонізм як форму расизму й расової дискримінації. І хоча після краху СРСР СІЛА й Ізраїль домоглися скасування цієї резолюції Об'єднаних Націй, анулювати адекватне розуміння сутності сіонізму як ідеологічної доктрини й політичного руху такі «фокуси» не можуть.
Які ж, однак, психологічні коріння юдофобства, які існують серед християнських народів, зокрема східних слов'ян? Звернімося до настільної книги правовірних іудеїв — Талмуда, тобто збірника рабинських коментарів до Тори (Старого Заповіту), шанованого релігійними євреями вище Закону (Танаха, або П'ятикниж-жя Мойсея) і пророків: «Усе, що єврею за обрядом необхідно /.../може виготовляти тільки єврей, а не акум (акуми — християни, гої — неевреї. — Авт.), тому що це має бути виготовлене людьми — акуми ж не повинні розглядатися євреями як люди; проходячи повз розорений храм акумів, кожен єврей зобов'язаний вимовити: слава Тобі, Господи, що ти викорінив звідси цей будинок ідолів; єврейській акушерці не тільки дозволяється, але вона зобов'язана в ша-бат {суботу. — Авт.) допомагати єврейці /.../ А допомагати акумці забороняється, навіть коли це можливо /.../ тому що вона має розглядатися як тварина; напередодні Великодня кожен єврей зобов'язаний читати молитву «Шефох», в якій звертається до Бога, щоб Він вилив свій гнів на гоїв; суворо забороняється єврею обманювати свого ближнього, обманювати ж акума єврею дозволяється /.../ акуми ж не брати нам, навпаки, вони гірше за собак; добра справа, щоб храми акумів, і все, що їм належить або для них зроблене, кожен єврей намагався знищити й спалити; єврей не повинен убивати акума, з яким він живе у світі, однак же суворо забороняється навіть такого акума рятувати від смерті, навіть якби останній впав у воду й обіцяв усе своє майно за порятунок. Далі дозволено випробовувати на акумі, чи приносять ліки здоров'я або смерть; суворо заборонено єврею бити свого ближнього, тобто єврея, бити ж акума не є гріхом» (Цит. за: В. Н. Емельянов. Еврейский нацизм, с. 88).
У принципі подібними цитатами можна заповнити кілька томів. На жаль, людиноненависницькі установки талмудичного юдаїзму, що, до речі, відрізняється від віри Авраама, Іса-ака, Іакова як пекло від раю, упродовж усієї писаної історії людства служили керівництвом до дії для ідейних спадкоємців фарисеїв-христов-бивць. Саме сатанинська практика талмудистів спровокувала моторошні ексцеси національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького. Випускники талмудичних хедерів й єшив (духовних шкіл в юдаїзмі. — Авт.) спланували й здійснили лютневий і жовтневий перевороти в Росії, звіряче вбивство царської родини, божевілля громадянської війни, тотальний геноцид селянства й козацтва, криваві репресії 20-х — 30-х років, а в підсумку напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Як результат — загибель десятків мільйонів кращих синів і дочок корінних народів нашої країни, депопуляція й деградація однієї шостої частини земної суші. Недарма геніальний провидець Ф. М. Достоєв-ський ще в 70-х роках XIX століття з гіркотою стверджував, що «євреї загублять Росію», а «революція вартуватиме країні 100 мільйонів голів». Досить переглянути поіменні списки пасажирів пломбованих вагонів, яких у розпал Першої світової війни німці пропустили зі Швейцарії через територію Німеччини у Фінляндію й Росію, а також персональний склад всіх радянських урядів, особливо каральних органів ОГПУ-НКВД аж до кінця 30-х років, щоб переконатися в правоті великого російського мислителя.
Означає все це, що слов'янам взагалі й православним християнам зокрема варто ненавидіти, ображати й переслідувати своїх сусідів-євреїв? Питання риторичне, і відповідь на нього цілком очевидна. Ні, ні і ще раз ні. Жодна людина своїх батьків не обирає, і принижувати когось за склад крові, розріз очей, форму вух і т. д. — це не тільки низько, а й злочинне. Про кожну конкретну людину судять за її справами і вчинками, а не за етнічним походженням або релігійною приналежністю. У багатьох, якщо не у більшості, українців і росіян є друзі-євреї. Як правило, це цілком пристойні, гідні люди, які живуть одним життям зі своїм слов'янським оточенням. І якщо в нас в Україні легальне видають газети, «прикрашені» гаслом: «Мир нам, війна жидам», то це недопрацювання прокуратури й СБУ, а зовсім не масовий настрій слов 'ян-антисемітів ».
Інша справа, що вбивчий ярлик «антисеміта» нерідко норовлять навісити на будь-яку людину, зокрема і єврея, який насмілюється критикувати ідеологію талмудизму, теорію й практику сіонізму, політику держави Ізраїль, діяльність тих або інших єврейських організацій і навіть окремих іудеїв! Яскравий приклад тому — публіцистика газет, подібних до всеукраїнського щотижневика «.W-столичні новини».
Взяти, наприклад, статтю «Ночь шакала. История украинского ку-клус-клановца», що належить перу головного редактора «СН» Володимира Кацмана («СН», № 16 за 2004 рік). Вона є, з дозволу сказати, полемікою проти друкованих виступів президента МАУП Георгія Щокіна в газеті «Персонал Плюс» і Василя Яременка в «Сільських вістях». Чому «з дозволу сказати»? Тому, що надривно-істеричний тон, розв'язність, образи, «апеляції до городового» і підтасування фактів у полеміці взагалі ж неприпустимі. Тим більше, якщо вона стосується такої делікатної й, дійсно, вибухонебезпечної теми, як міжнаціональні відносини. Чого вартий хоча б відверто хамський, зухвалий заголовок, яким професійний журналіст В. Кацман назвав свою статтю? Не беруся стверджувати, що його опоненти праві завжди й в усьому, або й запевняти, начебто «антисеміти» завжди й в усьому неправі, теж явний перебір.
От що пише, наприклад, Г. В. Щокін в одній зі своїх статей: «...Не є таємницею зв'язки і зустрічі президентського зятя нардепа В. Пін-чука, керівника президентської канцелярії й керівника СДПУ(о)... В. Медведчука, віце-прем'єра Д. Табачника з вождями сіоністських організацій у СІЛА, які не приховують своїх претензій на створення й здійснення зовнішньої і внутрішньої політики Української держави». В. Кацман запрошує читачів виразити пану Щокіну своє рішуче «фе». А чому, власне, президент МАУП не має права привернути увагу широкої публіки до подібних фактів? Хіба Америка не прагне нав'язати Україні сумнівну роль своєї геополітичної «шістки», зокрема за допомогою наших доморощених олігархів та інших «сірих кардиналів», дехто з яких не тільки генетичне належить до «малого народу», але й, судячи з плодів їхньої бурхливої діяльності, сповідає життєві цінності, продиктовані радикальним талмудизмом (тобто фактично шовінізмом і расизмом «бо-гообраних» господарів становища)?.. І чи не «п'ята» колона за світовими лаштунками, подібно до зграї ненаситних шакалів, продовжує терзати плоть і душу нашої «неньки-Ук-раїни»?..
Та й потім, якби «СН» в особі їхніх провідних публіцистів дійсно були стурбовані збереженням міжнаціонального миру, протидією ксенофобії й неонацизму, то їм варто бути послідовними, без подвійних лицемірних стандартів. В іншому випадку як пояснити регулярну появу на сторінках цього щотижневика опусів відомої русофобки Новодворської, яка навіть у переддень 350-річчя Переяславської Ради — святого для прихильників слов'янської єдності події — не втрималася від мерзенних випадів на адресу росіян як нації, їхньої культури й державності? Чому ця газета дозволяє собі брудні натяки на адресу арабів (справжніх, як ми знаємо, семітів), начебто вони — ледве не біологічно неповноцінні, напівдикі істоти, від природи схильні до агресії і варварства? Або, дотримуючись прикладу самої редакції «СН», варто звернути увагу правоохоронних органів на зміст інших «столичних» публікацій?..
Закінчити статтю хотілося б цитатою з виступу доктора юридичних наук, професора, народного депутата України Василя Сіренка в парламентській газеті «Голос України» з приводу рішення Шевченківського місцевого суду м. Києва про припинення видання «Сільських вістей»: «Це рішення може стати не тільки сенсацією в політичному житті України, але й засобом загострення тих політичних проблем, які притаманні сучасній ринковій Україні... Якщо таке рішення суду набуде чинності, то настане ера інквізиції, в якій політичні дискусії будуть підмінені судовими процесами про розпалення національної і релігійної ворожнечі. Це неприпустимо. Адже на основі рішення суду необхідно заборонити друкувати й вилучати надруковані твори багатьох письменників України, зокрема Т. Шевченка: «Тарасова ніч», «Швачка», «Гайдамаки», «У Вільні, городі преславнім», «Сон», «Лілея», «Розрита могила», «Сова», «Неофіти», «І виріс я на чужині», «Відьма» та інші» («ГУ», № від 17.02.04). Краще не скажеш. Від себе додам, що варто «вилучити з обігу» повісті Івана Франка «Борислав сміється», «Капітанську дочку» Пушкіна, ледве не половину Салтикова-Щедріна, весь «Щоденник письменника» й епістолярну спадщину Достоєвського... Згодом настане черга Ісуса Христа як «найнебезпечнішого за всю історію антисеміта». Не приведи, звичайно, Господи!