головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 8/2005 
Персонал № 8/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Проблема державної мови в сучасному суспільстві

Олена КРИСАНОВА,
студентка Інституту соціальних наук ім. Гейдара Алієва

Трагічна історія Української держави зумовила гостроту мовного питання в сучасній Україні. 16 царських указів про заборону нашої мови, шкіл, церковних відправ, книг, преси, перекладів, театральних вистав… Згодом радянські постанови та розпорядження обмежували сферу її використання. «Керівна і спрямовуюча» комуністична партія ніколи не дотримувалась власних проголошених законів. Галасливо рекламований інтернаціоналізм насправді нічим не відрізнявся від російського великодержавного шовінізму. Офіційно створювана двомовність на практиці зводилася до російської одномовності. Насувалася глобальна і всеохоплююча національна катастрофа. Руйнувалася віра, знищувалася мова, нав'язувалася брехлива історія, культивувалися більшовицькі псевдоцінності, деформовувалася народна душа.

Відлучення українців (як і багатьох інших народів СРСР) від своєї мови, а значить, і від культури, створювало у них почуття меншовартості, котре лише посилювало нігілізм серед населення. Радянське суспільство деградувало не тільки економічно, а й морально, хоч і будувалися нові промислові підприємства, лікарні, школи, вищі навчальні заклади, кінотеатри, спортивні зали, будинки відпочинку. У цьому парадокс комуністичної системи, що призвів її до краху, від якого не могла врятувати ані найпотужніша у світі армія, ані найбільші запаси нафти, газу й іншої сировини. Послаблення режиму — загальна ознака «ери Горбачова» — спричинило значний підйом боротьби за національні права практично в усіх республіках СРСР. Так сталося 1917 року, коли було проголошено Українську Народну Республіку, це ж повторилося і через 70 років. Чи не першою вимогою до комуністичної влади з боку мільйонів українців була вимога вжити заходів на захист української мови. Це яскраво свідчило про могутній процес національного пробудження в Україні, котрий набув такого масштабу, що влада змушена була поступитись. Розроблено проект Закону «Про мови в Українській РСР». У його обговоренні взяли участь десятки тисяч людей, зокрема об'єднаних у такі організації, як Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, ство рене на початку 1989 року. Врешті-решт, закон про мови було прийнято.

Сталася ця важлива для суспільно-політичного і духовного життя України подія наприкінці того ж 1989 року. Нині можна стверджувати, що цей закон став знаменитим актом, прийнятим Верховною Радою УРСР. Ст. 2 вперше проголошувала українську мову в Україні державною. При цьому закон не обмежувався декларацією на кшталт Конституції УРСР, а містив конкретні вимоги щодо запровадження української мови в усі сфери суспільства, зобов'язував органи влади і посадових осіб забезпечити проведення дошкільного виховання, навчання у закладах освіти усіх видів та рівнів, ведення ділової документації в усіх установах, на підприємствах, в органах управління державною мовою. На виконання закону Рада Міністрів розробила і прийняла спеціальну «Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року» [1].

На жаль, влада не зреагувала на це впровадження й всіляко спростовувала закон і відтягувала програму розвитку. Дочекалися, коли спала хвиля національного піднесення і проблема української мови як державної ніби відійшла на другий план, на деякий час стала неактуальною. Така навмисна пауза призвела до нехтування українцями, за прикладом владної верхівки, власною рідною мовою, що вже тоді здобула довгоочікуваний статус державної. Нині ми постали перед такими мовними проблемами, як двомовність,  послуговування українською мовою, її правильність. Так, ми вільно володіємо російською, подекуди англійською, а українську вивчають і вживають хіба що іноземні студенти чи діаспора за кордоном. Правильну українську мову іноді сприймають недоброзичливо. Отже, мовне питання є важливою складовою національної ідеології і повинно вирішуватися комплексно на державному рівні.

Розширення сфери вжитку державної мови

Важливість мовного фактора в розбудові Української держави добре розумів уряд гетьмана Скоропадського. За якихось півроку в Україні було відкрито майже 150 українських гімназій, два державні університети, Українську Національну Бібліотеку, Національну Галерею мистецтв, засновано Державний Український архів тощо. Масовими тиражами видавались українські підручники, україномовна белетристика, українізовувалося військо. Добре розуміли важливість українізації в усіх сферах життя Радянської України Микола Скрипник, Олександр Шумський, Андрій Річицький та інші націонал-комуністи, які наївно сподівалися мирно співіснувати з імперським російсько-більшовицьким тоталітарним молохом [4].

Модернізація українського суспільства на новій системі ідеологічних координат немислима без державної мовної політики, пріоритетом якої має бути розвиток української мови як консолідуючої духовної сили українського суспільства. Українська мова повинна забезпечувати всі сфери життєдіяльності державного організму, нею мають послуговуватися інтелектуальні та політичні верстви України.

Чому ж досі не вдалося цього досягти?

Бракує не лише здорового політичного глузду, а й політичної мужності почати нещадну боротьбу проти антиукраїнських, антидержавних сил у вищих ешелонах влади, бракує сили волі усвідомити себе українським народом, а не безрідним «народом України», бракує української ідеї, української мрії, якими б перейнялися не лише письменники, окремі науковці, політики й державні мужі, а весь український народ.

Бракує бажання послугуватися українською мовою на державному рівні. Така політична короткозорість не просто дискредитує, а й підриває віру багатьох громадян у перспективу України як справді суверенної, демократичної країни. На цей неприпустимий для будь-якого цивілізованого суспільства прецедент звернув увагу відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський, який небезпідставно висловив занепокоєння таким станом речей в країні, котра постійно заявляє про бажання стати правовою, демократичною державою. Політика нехтування нинішніми владними структурами державотворчих функцій української мови може призвести до її зникнення [4].

В Україні немає міського сленгу, що перешкоджає утвердженню української мови в усіх сферах суспільного життя. Саме мова міста, насамперед столиці, має стимулювати функціональну та соціально-стильову диференціацію української мови. На думку авторитетного українського мовознавця, «треба, щоб у Києві українська мова стала модою, а вже ця столична мода, престижна, як усе столичне, почне нестрімко поширюватися і в регіональних провінційних центрах» [5]. Принципово важливим є той факт, що проблема мови українського міста виникла у зв'язку з ідеєю утвердження української мови як державної, адже без повноцінних урбаністичних форм комунікації годі говорити і про повноту соціальної бази, і про комунікативну потужність української мови.

Давайте брати приклад з інших

Доктор економічних наук Степан Вовканич слушно зауважує, що «перманентне передавання чи непередавання інформації (а тим більше суворе переслідування і цілеспрямована заборона передач) рідною мовою як від предків до нащадків, так і всередині поколінь має доленосне значення для розвитку кожної нації, її суспільного інтелекту, для можливостей рівно-партнерської інтеграції тієї чи іншої країни в систему світового інформаційного, освітнього, наукового, мислячого простору. Звідси стає дедалі зрозумілішою життєва необхідність безперервного зв'язку поколінь, який зумовлює складну низку проблем взаємозалежності інформації і нації, мови і держави; проблем, які часто формулюються так: є мова — є нація, а є нація — є держава. Отже, немає мови — немає держави» [4].

Цю загрозу добре усвідомлюють, а головне — прагнуть відвернути владні структури більшості колишніх республік СРСР, особливо прибалтійських. Характерний з цього погляду прийнятий 1995 року. Закон Литовської Республіки «Про державну мову» та закон про втілення в життя «Закону Литовської Республіки про державну мову». Тут названо основні сфери вживання державної мови, регламентована її охорона та контроль, а також правова відповідальність.

Уряд Литовської Республіки затвердив Програму вживання та розвитку державної мови на 1996-2005 роки й щороку виділяє кошти для її реалізації. 1995 року дві установи — Державна комісія литовської мови та інспекція мови — були об'єднані в одну.

Кодекс адміністративних юридичних порушень ЛР передбачає засоби адміністративного впливу: попередження або грошове покарання (від 25 до 500 дол. США). Штраф передбачається за невживання державної мови на печатках, бланках, вивісках, при описі товарів; виконанні службових обов'язків, у діловодстві (внутрішньодержавному); за подання документів недержавною мовою, вживання недержавної мови у теле- та радіопередачах, кіно- та відеофільмах; невживання автентичних форм литовських топонімів; невиконання рішень Державної комісії литовської мови.

Щороку для реалізації Програми вживання і вдосконалення мови виділяється близько 700 тис. дол. США [4].

Можна повчитися у демократичної Франції, як треба дбати про мову титульної нації. 4 серпня 1994 року Національні збори й Сенат країни ухвалили закон. У ньому держава, створена авангардним етносом сучасності, нагадує знову й знову: «Французька мова як державна мова, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності й національного надбання Франції/…/ Знання французької мови і двох інших входить до основної мети навчання». За порушення цього закону накладається штраф у розмірі 9 тис. американських дол. або шість місяців ув'язнення. Ось як у добу інтеграції, «спільного простору», ринку, глобалізаційних процесів повинен утверджувати свою національну самобутність, національну освіту, державну мову народ, якщо він вважає себе цивілізованим. Французи нагадують давню, але невмирущу, націєтворчу істину: щоб націю поважали інші — їй потрібна самоповага.

У французькому парламенті депутати зрозуміли, що Франція залишатиметься великою державою світу лише тоді, коли матиме атомну зброю і збереже самобутність своєї мови, не засмічуючи її англійськими словами.

Не можна не визнати подвигу ізраїльтян, які за історично короткий час змогли відродити давньоєврейську мову (іврит), яку впродовж 2 тис. років вважали мертвою [2].

Прикладів достатньо, аби ми тільки робили правильні висновки і впроваджували потрібні заходи.

Явище білінгвізму в Україні

Загальноприйняте визначення двомовності дав американський лінгвіст У. Вайнрайх. Двомовність — це практика поперемінного використання двох мов. Розрізняють індивідуальний і масовий білінгвізм. Індивідуальним білінгвізмом називають володіння і використання двох мов окремими індивідами одномовної спільноти. Немає сумніву в тому, що володіння двома або кількома мовами збагачує людину додатковими знаннями інших культур і можливістю вільно спілкуватися з іноземцями. Ґете говорив: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Незаперечним також є той факт, що будь-яка спільнота потребує білінгвів як посередників між своєю та чужою культурами.

Масовий білінгвізм — явище, принципово відмінне від індивідуальної двомовності, спричинене колоніальною залежністю країни. Залежна мовна спільнота змушена вивчити ще одну мову. У такій ситуації одна мова стає підлеглою, а інша — домінуючою. Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, виникає реальна загроза знищення рідної мови та перетворення двомовців на одномовців, що рівнозначно асиміляції. Асимілювати народ — це примусити його зректися рідної мови, звичаїв, традиційної культури, тобто змусити його перестати бути собою, уподібнитися до народу-колонізатора і зрештою злитися з цим народом. Отже, мета асиміляції — стерти народ з етнічної карти світу і так забезпечити собі постійне панування.

Деякі «прозеліти білінгвізму» із запалом переконують нас у необхідності перетворити Україну на двомовну, наводячи як аргумент практику розвинених демократичних країн Старого та Нового світів. Але чи насправді двомовність є ознакою демократії? Реальний стан речей у двомовних спільнотах чудово відобразив відомий мовознавець Юрій Шевельов, на якого у своїй книжці покликається Лариса Масенко. Фіни не хочуть розуміти шведську в країні Су-омі. Фламандці — французьку в Бельгії. Немає єдиної літературної мови Норвегія, що створює певні проблеми. Франкомовний Квебек силкується стати незалежною державою... «Поширення двох мов в одній країні завжди є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою» [4].

Отже, ситуація двомовності неприродна, нестабільна, навіть загрозлива та руйнівна, вона характеризується не гармонійною взаємодією мов, а конфліктом і боротьбою, які триватимуть доти, доки на території держави не переможе одна мова.

Треба чесно визнати, що у світі не існує двомовності, а є лише проблема двомовності, яку намагаються розв'язати або так, як це роблять Фінляндія, Бельгія, Норвегія, Канада, або так, як це роблять США.

Потенційні чинники авторитету мови

Перше — мова політики. Аби мовний ренесанс у країні став реальністю, необхідно мати справді українську владу на всіх рівнях.

Ми повинні категорично вимагати від уряду зміни правил гри на мас-медійному ринку, телебаченні, радіо, у пресі. Перед медіаолігархами мають бути поставлені умови: або вони діють за національними правилами, або їх усувають із ринку інформації.

Необхідно перейти на мономовне теле- і радіомовлення з 80-відсотковим пріоритетом української мови. Ринок часописів має стати домінантно українським, а україномовний продукт повинен мати додаткові пільги. Необхідно ліквідувати практику паралельного випуску часописів двома мовами, різко збільшити ринок україномовної атракційної інформації у сфері сенсацій, політики, розваг, охорони здоров'я. Це впливатиме на масового реципієнта, досягатиметься мовно-усвідомлюваний ефект [3].

Держава має зробити реальні кроки для збільшення службового мовокористування через атестації службовців і покарання за порушення мовного законодавства.

По-друге. Вирішальним для піднесення авторитету української мови є формування національно свідомої еліти. Відомо, що еліта — інтелектуальне ядро нації — має непересічне значення для мовної консолідації.

По-третє. Чинником, який зможе зміцнити авторитет української мови, є наявність певного соціокультурного типу — справжнього міцного господаря, який і в місті, і в селі почуватиметься впевнено.

Державна мова — це не тільки і не стільки мова керівництва: чиновників, можновладців, політиків. Це насамперед мова люду, яка охоронятиме його інтереси і задовольнятиме культурні потреби. Рідна мова має бути батьківщиною і оселею буття людини, де вона мешкає не тимчасово чи «для офіціозу», а постійно, витворюючи мовні мікросвіти скрізь і з усіма: у магазинах, кафе, ресторанах, перукарнях тощо. Нинішнє становище української мови сприяє тому, що українець почувається емігрантом на власній землі, — у чужомовному оточенні, розрекламованими іноземними закладами, товарами. Ліна Костенко назвала українську націю раритетною, самотньою на власній землі у своєму великому соціумі. А в одній із поезій проникливо зауважила: «Ми вже як тіні на своїй землі. Хто зрозуміє нашу ностальгію?» Ностальгія за батьківщиною у себе на батьківщині, безперечно, відлунює в отій щемливій ностальгії за рідною мовою, що по-справжньому мусить стати державною.

 

Література

  1. Романчук О. Знаки української агресії // Урок української. — 2004. — № 11-12.
  2. Никитюк Т. А своєї дасть бі...// Урок української. — 2004. — № 1.
  3. Романів О. Мовне відродження чи прикінцеві стадії етноциду? // Урок української. — 2004. — №7.
  4. Романчук О. Чи потрібна Україні українізація?// http://www.universum.org.ua
  5. Ткаченко О. Чи можуть бути в Україні дві загальнодержавні мови? // Літературна Україна. — 1999. — 25 лютого.


передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту