Про специфіку інтегрування в загальноукраїнський контекст меншинських народів-етносів

У сучасному змінному українському суспільстві спонтанно здійснюється чимало різноманітних процесів — соціально-політичних, реформаційних, економіко-інтеграційних, культурно-кон-солідаційних, етнорелігійних, етнокультурних, етносоціальних, етнодержавотворчих, етнополі-тичних тощо. У поліетнічній країні найсуттєвішими є соціальні процеси, що корелюються навколо доленосного завдання етнополітичного населення усього різноієрархізованого суспільства. Ці процеси і визначають поточну та перспективну долю багатонародної спільноти країни. Сама ж інтеграційна доля країни залежить від характеру і «тональності» трьох факторів: держави; титульного народу — етносу країни; інтеграційного потенціалу субтитульних меншинських народів-ет-носів (за підсумками Всеукраїнського перепису населення у грудні 2001 р., в Україні проживає 135 народів як етноспільностей).

Інтеграція як політична категорія — це процес зближення чи об'єднання соціальних інституцій певних територій, держав і впорядкування та узгодження їх діяльності в багатьох сферах. З цього визначення можна виділити категорію «етнічна інтеграція» — складова процесу розвитку людського суспільства, пов'язана з об'єднанням раніше різнорідних частин [4, с. 515].

Етнічна інтеграція для України означає внутрішню консолідацію етносів, завдяки якій відбувається становлення єдиної політичної нації, поліпшуються взаємозв'язки і взаємодія між елементами етносу, зростає загальний рівень політичної культури громадян України.

1)   економічна (посилення економічно-господарських зв'язків між регіонами, рівномірний розвиток промисловості всіх регіонів держави, залучення до ринку праці, господарської сфери представників етнічних меншин);

2)   мовно-культурна (надання прав кожній національній меншині вільно використовувати свою мову, надання можливостей для розвитку своєї культури, підтримка просвітницьких культурних рухів у своїй державі, відродження культурних пам'яток інших неукраїнських народів-етносів);

3)  територіальна (міграція певних груп у райони, які відрізняються від попереднього місця проживання, повернення на історичну батьківщину раніше депортованих представників корінних народів і національних меншин).

За своєю сутністю інтеграція національних меншин в український контекст передбачає не злиття етносів у єдину етногрупу, а залучення їх до економічної, соціальної, політичної сфер, до активного прийняття і використання їхніх форм суспільного життя, які не вичерпали своїх можливостей у суспільному процесі, встановлення різних форм співробітництва та впровадження у свідомість національних меншин політичної ідеї (основного фактора інтеграції) — згуртування поліетнічного українського суспільства на основі загальнонаціональних інтересів, ідеї поліпшення добробуту, вирішення соціальних, економічних, культурних проблем, ідеї міжнаціональної злагоди і громадянського миру, спільної відповідальності за своє майбутнє і майбутнє свого народу.

На нашу думку, процес інтеграції в етносоціум починається із соціалізації людини, тобто процесу засвоєння індивідом політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить. Для того, щоб у майбутньому інтеграційні процеси в суспільстві прискорилися, вже нині треба «великим політикам» думати, вкладати інвестиції в регіони компактного проживання національних меншин, адже швидка зміна поколінь і занедбання або повне ігнорування етнічного фактора з боку держави та невирішеність економічної кризи можуть призвести до посилення сепаратистських настроїв, девальвації національних цінностей, ксенофобії. До проблем культурного характеру можуть додатися економічні проблеми, адже більшість національних меншин є свідомими платниками податків, тобто разом із представниками титульної нації наповнюють державний і місцеві бюджети, а отже, мають право на фінансування етнокультурного розвитку в загальному порядку.

Політична соціалізація як засіб інтеграції народів-етносів в український простір має відбуватися як приховано, так і відкрито (через вивчення у школах і вищих закладах освіти соціально-гуманітарних дисциплін, залучення і вивчення культур). На цей процес впливають такі чинники: війни, політичні та економічні кризи. В умовах криз людина (громадянин) втрачає орієнтири, цінності, а тому думками та ідеями таких людей легко управляти, однак це порушує інтеграцію і призводить до дезінтеграції та підвищення рівня конфліктності в суспільстві.

Саме через процес соціалізації формуються загальнолюдські цінності, настанови, ідеї. До основних ідей, що можуть об'єднати поліетнічну країну, належить ідея блага нації. Ця ідея повинна виходити не з минулого (українського), а з перспектив майбутнього, консолідуватися навколо ідей, спроможних забезпечити нормальне майбутнє.

Посилення міжкультурної взаємодії етносів є важливим чинником громадянського миру і консолідації етносів. Вона може розпочатися із підтримки громадських організацій, науково-культурних товариств, політичних партій. Нині, за даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, діє понад 785 громадських організацій національних меншин, 32 з яких є загальнодержавними, а решта — регіональними. Майже всі національні меншини мають свої громадські організації та науково-культурні товариства, які діють на території України і сприяють відродженню та пропагуванню національних культур, вивченню різних мов (наприклад, діють школи при посольствах, недільні школи, школи з викладанням предметів національною мовою (азербайджанська, німецька, вірменська, єврейська), виходять газети, журнали («Єврейські вісті», «Елліни України») і книги мовою національних меншин, працюють театри та художні колективи, фольклорно-етнографічні ансамблі. Найбільше громадських організацій та національно-культурних товариств мають російська, єврейська, німецька, польська, грецька меншини.

Для утвердження норм і цінностей міжнаціонального спілкування утворено Всеукраїнський союз громадських організацій «Міжнаціональний форум України». До нього увійшло понад 100 національно-культурних організацій, також створена Асоціація національно-культурних об'єднань України, яка займається не тільки культурно-просвітницькою діяльністю, а й політичною: розробляє пропозиції до законів «Про національні меншини в Україні», «Про концепцію національної політики в Україні» та інші державні документи. Видається газета національних меншин України — «Моя Родина» [1].

Посилення діяльності громадських організацій етносів сприяє культурному розвитку українського народу, адже дух, здобутки кожного етносу збагачують культуру України, закладають підвалини для тіснішого міжетнічного спілкування, взаємодії, співпраці.

Саме лідери громадських організацій і культурних товариств своєю патріотичною діяльністю охоплюють всі сфери життя. Етнічна, побутова, культурна, економічна, освітянська і політична різнобарвність сприяє політичній інтерпретації.

Велике значення в інтеграційному процесі відіграє політична культура титульного народу і національних меншин. Інтеграція відбувається через формування надетнічної політичної культури для нової політичної спільноти, адже, за Герде-ром, культура — це продукт діяльності людей і одночасно її стимул.

Культура національних меншин може стати надбанням усієї культури держави, оскільки вона свідчить про рівень розвитку етнічної спільноти, її відкритість до інших культур.

Моніторинг міжетнічної ситуації, здійснений у 2002 р. Державним комітетом України у справах національностей та міграції, свідчить, що у нас спостерігається безконфліктний інтегративний тип розвитку міжнаціональної взаємодії. Україна у своєму активі має низку законів: «Закон про національні меншини України», «Про біженців», «Про громадянство країни», «Про правовий статус іноземців», які регулюють діяльність і життя національних меншин. Ними держава намагається підтримати атмосферу толерантності, усунення чинників міжнаціонального напруженння і конфліктів.

Зазначимо, що для консолідації етносів необхідно пом'якшити етнічну специфіку регіонів як чинника виникнення регіонального сепаратизму (наприклад, кримська ситуація). За наявності в різних регіонів специфічних інтересів присутність у деяких з них компактних і чисельних політичних етногруп надає етнічним політичним відносинам в Україні виразного регіонального характеру [5].

Про розвиток єдинодержавної політичної нації професор І. М. Варзар зазначає: «Титульний на-род-етнос має об'єктивне право рекомендувати всім народам-співвітчизникам... свою форму держави і державного правління, модель громадянського суспільства, свою мову (як інструмент офіційного спілкування), деякі ознаки своєї моделі культурологічного освоєння світу, політичної поведінки, етноісторичної ментальності...» [2, с. 301].

У розвиненому громадянському суспільстві етнічні меншини не відіграють суттєвої ролі у солідаризації суспільства, етнічні питання вирішуються на рівні суспільних інтересів, що дає змогу етносу уникнути політичної мобілізації і зберігатися на рівні суб'єкта історичного процесу. У перехідних суспільствах етнос стає дійовою особою політичних відносин, а етнічність — фактом політичної лояльності [3, с. 12].

Нині Україна ще не має чіткого плану дій щодо здійснення політики міжнаціональних відносин, де були б повністю враховані інтереси і потреби національних меншин, вирішення яких зменшує напруження в міжнаціональних відносинах. Тому розв'язання чисельних проблем і законодавче закріплення прав і свобод сприятимуть майбутньому безконфліктному інтеграційному поступу народів-етносів в український контекст. Як стверджує І. М. Варзар, «перед титульним народом-ет-носом країни в багатонародному суспільстві стоїть титанічне завдання — створити навколо себе рівноправну атмосферу існування» [2, с. 302].

Література

1.  Багмет М. Міжкультурна взаємодія громадських об'єднань етноспільнот України // Політичний менеджмент. — 2004. — № 2. — С. 68-77.

2.  Варзар І. М. Із контекстів минулих літ: Вибране в концептуальних і мемуарних вимірах. — Кн. 1: Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. — К.: ФАДА, ЛТД, 2003.

3.  Коч С. В. Етнічність у сучасному політичному процесі: Автореф. … канд. політ. наук. — Одеса, 2000.

4.  Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Ред-кол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. — К.: Довіра; Ґе-неза, 1996.

5.  Степико М. Т. Українська нація: проблеми становлення // Політичний менеджмент. — 2004. — № 1.