Тбілісі — Москва: напередодні цивілізаційних взаємин?
представник журналу «ЦА и Кавказ» в Україні
Леван СААКАДЗЕ,
кандидат економічних наук, провідний співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відноосин НАН України
Випереджаючи розвиток заявленої в заголовку теми буде доречним окреслити деякі тенденції зовнішньої політики Росії, що свідчать про нову фазу процесу поступової руйнацї практично бездіяльної нині СНД. На початку 2007 року Російська Федерація вийшла відразу із двох угод Співдружності. І якщо одна з них має суто технічний характер, то друга колись свідчила про серйозність намірів побудувати спільний економічний простір в одній окремо взятій проблемній сфері.
Перший документ, від якого офіційний Кремль вирішив відмовитися — Угода про співробітництво із застосування Єдиного тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і професій робітників і Кваліфікаційного довідника посад службовців, — було підписано 1999 року. Документ містить перелік суто технічних питань, щодо узгодження статистичних документів і визнання кваліфікаційних посвідчень і розрядів для спрощення трудових відносин.
Друга угода набагато важливіша. 20 лютого 2007 року Уряд РФ прийняв пропозицію МЗС Росії про припинення тимчасового застосування угоди про спільний аграрний ринок країн СНД, підписаного в Москві 6 березня 1998 р. Отже, у справі побудови єдиного аграрного ринку у межах СНД було поставлено крапку.
Цьому рішенню передувала низка міждержавних конфліктів і обмежень в торгівлі, унаслідок яких російська влада остаточно вирішила, що в сформованих умовах будувати спільний ринок нерентабельно. А це означає тільки одне — реалізація планів щодо формування спочатку узгодженої, а потім і єдиної аграрної політики скасовується і вільного, безмитного руху товарних потоків через російський кордон не буде.
Примітно, що відмова від угоди в межах СНД не зачіпає домовленостей, досягнутих у рамках ЄврАзЕС і двосторонніх угод, прийнятих за підсумками вирішення резонансних «продовольчих конфліктів». Тепер, коли Росія більше не зв'язана зобов'язаннями щодо СНД, можна говорити про можливості чергового перегляду торговельних відносин, зокрема і з найбільшими експортерами продукції АПК до Росії — з Україною, Грузією й Молдовою. Багато експертів зазначає, що вихід зі спільного аграрного ринку СНД найбільше позначиться на цих країнах, із якими відносини в сфері торгівлі сільгосппродукцією розвивалися найбільше складно. Однак слід врахувати й ту обставину, що після вступу до СОТ між цими державами й Росією почнуть діяти єдині принципи й тарифи міжнародної торгівлі, які виключають додаткові домовленості в межах СНД.
З іншого боку, слід зазначити, що розчищення плацдарму для впливу на експортерів сільгосппродукції може означати початок ревізії численних угод і протоколів, виконання яких суперечить стратегічним інтересам Росії. Це, по суті, сигналізує про відмову Росії від проекту СНД, тим паче що процес побудови альтернативи СНД — Євразійського економічного співтовариства, системотворчими суб'єктами якого виступають Росія Казахстан і Бєларусь — поступово набирає обертів.
У контексті подій, які динамічно розвиваються, звертає на себе увагу та обставина, що конфігурація міждержавних відносин Грузії й Росії, які в минулому (2006) році ввійшли у фазу твердого економічного й дипломатичного протистояння, і схоже, перейшли на новий рівень, перспективи якого поки що неможливо прогнозувати в позитивному ключі. Хоча не можна не звернути увагу на останнє рішення офіційного Кремля повернути російського посла В'ячеслава Коваленка до Грузії й перехід РФ від економічних і неприкрито репресивних санкцій до дипломатії, викликали до життя «оптимістичну хвилю». Першою реакцією політиків й експертів у Європі, США, Росії й у самій Грузії стали висловлення про нормалізацію режиму двосторонніх відносин. Тим часом у реальності справи зовсім не такі безхмарні.
Практично водночас із поверненням посла Росія й Грузія зітнулися щодо питання про можливості самостійної участі невизнаної Абхазії в засіданні Ради безпеки ООН 24 січня 2007 року. Воно було пов'язане з новим загостренням етнопо-літичної ситуації в зоні грузино-абхазького конфлікту, що виникла внаслідок парламентських виборів, які нещодавно відбулися у цій невизнаній республіці. Усупереч прогнозам тбіліських політичних експертів, грузинське населення Гальського району все-таки брало участь у виборах до органів місцевого самоврядування Абхазії. Однак легітимність цих виборів не визнають ані ОБСЄ, ані офіційний Тбілісі. Серед аргументів грузинської сторони — той, що стосується легі-тимності минулих виборів, питання якої російські експерти й офіційними політиками воліють обходити мовчанням. Річ у тому, що більш як 80% відсотків населення Абхазії (втім, як і Південної Осетії) мають російські паспорти тоді, як подвійне громадянство не передбачено законодавством Грузії. Інший аргумент офіційного Тбілісі полягає у вимозі повернути додому майже 300 тисяч біженців, етнічних грузинів, які через обставини, що склалися, не можуть узяти участь у виборах усіх рівнів на території Абхазії.
Саме з цієї причини аналогії Абхазії з Косово, про які на весь голос говорять у Москві, постають як такі, що не відповідають дійсності.
У світлі згаданих обставин, синдром «подвійного прочитання» створює додаткові питання — в офіційних зведеннях Центрвиборчкому Абхазії стверджується, що в найпроблемнішому для нього — Гальському районі 11 лютого на дільниці прийшло майже 30% виборців-грузинів. У Сухумі вважають це своєю перемогою: на всіх попередніх виборах такої високої явки виборців тут не спостерігалося. У Тбілісі ж, навпаки, заявляють, що «провокація» з виборами в Гальському районі провалилася, оскільки в голосуванні взяло участь не більше, ніж 7–10% грузинського населення.
Причому, як заявив заступник міністра із надзвичайних ситуацій уряду автономної республіки у вигнанні Георгій Ломія, і ці мізерні відсотки було досягнуто винятково під тиском — напередодні виборів до сіл Гальського району було введено додаткові підрозділи міліції, кількість співробітників яких становила майже 700 осіб. Співробітники згаданих підрозділів буквально зганяли людей на виборчі дільниці. Представник грузинської влади Абхазії в регіоні Самегрело (Західна Грузія) Торніке Кіласонія засвідчив, що основна маса грузинського населення Гальського району у виборах не брала участі. Підтвердженням цьому слугує те, що керівників адміністрації 9 сіл району вже в понеділок було відсторонено від займаних посад*.
Цілком очевидно, що Тбілісі й Сухумі ще довго заперечуватимуть показники активності серед 48 тисяч грузинських біженців, які вже повернулися до Гальського району після війни 1992–1993 років і що сам собою «гальський прецедент» матиме наслідки, оскільки цього разу цілком бойкотувати вибори грузинській стороні не вдалося. Ба більше, у Тбілісі визнають, що вони відбулися без серйозних ексцесів. І це трохи послабило позиції Тбілісі на дводенній Женевській консультаційній зустрічі дипломатів із Групи країн-друзів Генерального секретаря ООН щодо Грузії і врегулювання конфлікту. З іншого боку, перебільшувати можливі наслідки останніх виборів у Гальському районі чи розцінювати їх як якесь посилення позицій Сухумі не варто принаймні тому, що міжнародна громадськість уважала й уважає будь-які вибори в Абхазії без повернення туди сотень тисяч грузинських біженців нелегітимними.
Іншою проблемою, що позначилася на відносинах між Москвою й Тбілісі, стала та, що стосується ситуації в Південній Осетії.
Грузинська делегація відмовилася брати участь у черговому засіданні ЗКК (Змішаної контрольної комісії) із урегулювання грузино-осетинського конфлікту, яке планувалося провести в Єревані 24–25 січня, майже водночас із обговоренням «абхазького питання» у Радбезі ООН.
Загалом мотиви Тбілісі зрозумілі, хоча офіційні особи Грузії й не намагаються приховувати своїх намірів. Суть їх озвучив Саа-кашвілі ще 2004 року — в часі першої за останні роки військово-політичної кризи навколо Південної Осетії. На думку грузинського президента, якщо над територією «Цхінвальського регіону» не майорітиме грузинський прапор, то він як лідер держави готовий до виходу з Дагомиських угод 1992 року.
Починаючи з 2004 року Тбілісі неухильно дотримувався обраної стратегії. На відміну від російської дипломатії, яка вдавалась то до жорстких санкцій, то до заходів «нормалізації», грузинська зовнішня політика упродовж трьох років лишалася відносно незмінною. У цьому разі йдеться не про позитивну чи негативну оцінку конкретної лінії владних структур в обох країнах, однак послідовність у досягненні стратегічних цілей варто визнати сильною стороною дипломатії Саакашвілі. Безумовно, методи змінювалися залежно від обставин. Так, у 2004 році, зазнавши фіаско у воєнній операції в Південній Осетії, Тбілісі вдався до нової тактики, що її 2006 року було апробовано в Абхазії, де на території нікому не підконтрольної Кодорської ущелини було проголошено так звану «Верхню Абхазію». Інакше кажучи, було створено піар-ефект грузинської присутності на території республіки. Потім була Південна Осетія, де у 2004–2006 рр. етнополітична ситуація набула загострення. Восени 2006 року Тбілісі підтримав політично й інформаційно паралельні південно-осетинські вибори, проведені головно, у грузинських селах. Але, на відміну від Абхазії, тут у Тбілісі знайшлися не тільки «свої території», а й «свої» осетини.
Зачищення Кодорської ущелини, що її в офіційних виступах тбіліських вищих посадових осіб називали «поліційною операцією», насправді не було таким за всіма основними параметрами:
• за завданнями (створення військово-політичного плацдарму на непідзвітній території поблизу невизнаної республіки Абхазія);
• цілями (навмисне порушення міжнародних договорів: Московської угоди 1994 року про незнаходження військових частин грузинської армії в Кодорській ущелині й рекомендацій Ради Безпеки ООН);
• проведеними діями (марш у високогір'я, подолання тільки-но відкритого перевалу через Ко-дорський хребет на висоті 2741 метра по бездоріжжю, за одночасної висадки частини сил вертолітним способом, прорив з боєм до ущелини поблизу села Сакені);
• кількістю залучених військ (від 1500 до 3000 військовослужбовців сухопутних військ, 6 вертольотів ВВС Грузії й внутрішніх військ);
• присутністю посадових осіб (особисте керування створеним угрупованням міністра оборони й міністра внутрішніх справ) — те, що відбулося, слід називати військово-поліцейською операцією із захоплення Грузією територій, які раніше були віртуальними.
Необхідне пояснення. Кодорська ущелина — це високогірна територія, де мешкає частина етнічно близького грузинам народу — сванів. З південної частини ущелини відкривається шлях на Мерхуулі й Сухумі.
Так звана поліцейська операція з наведення конституційного ладу в ущелині, відома не кожному мешканцю Грузії, не кажучи про росіян, проведена під особистим керівництвом міністра оборони Грузії, породила масу запитань, припущень, порівнянь й аналогій. Що стоїть за нею? Якій справжній меті відповідає проведена операція? Чому вона почалася саме наприкінці липня?..
Спробуємо відповісти. Вибір часу операції дивним чином збігається з початком видавлювання російських миротворців із Грузії й одночасно — із сезонним відкриттям перевалу (середина липня — середина жовтня), що з боку Грузії веде до Кодорської ущелини. Грузія й раніше наполягала на контролі над Клухорським перевалом, оскільки вантажі з Росії проходили під контролем хазяїна Кодорської ущелини, який, певне, вийшов з покори. Крім того, це був позитивний момент для кампанії президента Грузії напередодні майбутніх виборів. Важко вигадати кращий пропагандистський хід, ніж виграшна маленька переможна війна проти «горянського бандита», яким, по суті, був весь той час Квіціані. Проведена операція мала слугували підняттю рейтингу президента в самій Грузії (як вже зазначалося) й одночасно давала змогу заявити на міжнародному рівні про «втручання північного сусіда», що нібито озброює цього «горянського бандита» і його оточення.
Введення військового угруповання мало інші політичні й військові завдання. Перше політичне завдання — фактично повернути в правове поле бодай невелику частину Абхазії, відновити там «Абхазький уряд у вигнанні» і створити прецедент двох урядів: один — у Сухумі, не визнаний Грузією й світовим співтовариством, й інший — у «Верхній Абхазії» (Сванетії), визнаний Тбілісі. Друга мета — сфабрикувати підтвердження домаганням невизнаної держави Абхазія «на споконвічні грузинські землі» й отримати підстави для апеляції до світового співтовариства із приводу незаконності дій Сухумі й Кремля.
Ще одним завданням операції було прагнення Тбілісі перешкодити проведенню можливого референдуму (за аналогією із Чорногорією), підсумки якого були передбачувано проросійськими. Попутне завдання полягало в загостренні обстановки біля власних кордонів за допомогою навмисного введення, на порушення раніше підписаних домовленостей з Росією, військових частин Грузії до Кодорської ущелини для привернення уваги міжнародного співтовариства. І остання гіпотетична мета — упродовж літнього періоду підготувати населення до майбутніх президентських виборів, оскільки з жовтня цей район виявиться відрізаним від Грузії непрохідними сніжними завалами.
До військових завдань можна зачислити створення важливого для Грузії в стратегічному плані плацдарму в Північній Сванетії, що формально перебуває в конфліктній зоні під контролем двох тисяч російських миротворців і ста військових спостерігачів ООН. Виходячи з геостратегічного розміщення регіону, той, хто контролює цю територію, відповідно, і впливатиме на ситуацію. Друге завдання — затримати в ущелині на невизначений час угруповання військ, необхідне нібито для проведення поліцейських і пошукових операцій із затримання Квіціані. Можна було припускати, що його пошуки за допомогою віялового прочісування лісових масивів затягнуться на три-чотири літні місяці, до закриття перевалів. Третя військова мета — створити військово-базову територію. Можливо, що під виглядом підвезення гуманітарних вантажів для «звільнених сванських сіл від злочинного угруповання Квіціані» і підтримки життєдіяльності військово-поліцейської групи упродовж літньо-осіннього періоду сюди планувалося підвозити озброєння й боєприпаси, створювати укріплення і матеріальні запаси для проведення різного роду операцій і дій. Не виключено, що наявність помічених мешканцями ущелини в складі підрозділів осіб не грузинської національності свідчить про можливі провокації, аналогічні до тих, що були організовані два роки тому грузинськими спецслужбами для загону Гелаєва. Можливо, що четверта мета — мати фактор перебування військ Грузії на анексованій абхазькими сепаратистами території, який би дратував Сухумі і Москву.
Ставлення грузинської влади до Квіціані якоюсь мірою подібне до ставлення російської влади до Басаєва, якого також на одному з етапів і навчало, і озброювало військове відомство Росії, але потім, після того, як він зі своїми прихильниками вийшов із покори, зі статусу героя його було переведено в статус особливо небезпечного злочинця. Схоже, що якби Квіціані не існувало, то Тбілісі мусив був би знайти таку людину — «ворога нації», для піймання якого вкрай необхідне військове угруповання у дві тисячі озброєних солдатів і голову якого можна було б оцінити в 58 тисяч доларів.
Щоправда, чому ж такого злочинця не заарештували правоохоронні структури Грузії, коли він, за інформацією лідера організації «Союз відродження Сванетії» Автандила Маргіані, «два останніх роки займався бізнесом у Тбілісі», звідки, довідавшись про проведення міністром оборони спецоперації, він, безпосередньо перед її початком, повернувся до Кодорі.
Ситуація в Кодорській ущелині змусила російське керівництво підсилити охорону державного кордону на Карачаєвсько-Тебердинському напрямку, привести в готовність частину військ, призначених для посилення дій миротворчого контингенту, висловити стурбованість неправомочними діями грузинського керівництва. Зокрема, міністр закордонних справ РФ заявив, що грузинська сторона послідовно саботує всі механізми врегулювання конфліктів, саботує підписання документів про незастосування сили.
Абхазія в цій ситуації змушена звернутися із протестом до ООН і до Росії як сторони, що надає сприяння, одночасно перевівши свої війська в стан підвищеної бойової готовності. Міністр закордонних справ Абхазії Шамба заявив, що Сухумі стежитиме за розвитком подій в ущелині.
Рада Безпеки ООН підтримала Грузію в проведенні поліцейської операції. У зв'язку з цим Абхазія перервала переговори за участю миротворців, місії ООН і Грузії. Представник Сухумі заявив, що Абхазія залишає за собою право, у разі розміщення в Кодорській ущелині військових формувань Грузії, «застосувати силу для адекватного реагування на провокації Грузії».
Грузинські аналітики заявляють, що Тбілісі відмовився від участі в засіданні СКК, тому що Москва неприпустимо часто, причому на офіційному рівні, приймає президента Едуарда Кокойти. Однак ця теза розкриває не всю правду. Ситуація в Південній Осетії змінилася, порівняно з кінцем минулого року, оскільки паралельні південно-осетинські структури почали свою політичну гру.
Насправді Грузія в однобічному порядку почала здійснення плану вирішення «південноосетинського питання». 16 лютого 2006 року грузинський парламент затвердив постанову, у якій оцінив російську миротворчу операцію в зоні грузино-осетинського конфлікту як «украй негативну». Дії Росії в Південній Осетії було кваліфіковано ним як анексію території Грузії. Висловлені оцінки дали парламенту підстави доручити урядові переглянути Дагомиські (Сочинські) угоди 1992 року, на основі яких у зоні грузино-осетинського конфлікту діють російські миротворці.
«Грузія зробить усе, щоб замінити російських миротворців у зоні конфлікту», — заявила спікер парламенту Ніно Бурджанадзе, коментуючи постанову, у якій міститься доручення уряду почати процедуру із заміни російських миротворців у Півд. Осетії на міжнародні сили. На думку голови парламентського комітету Грузії з оборони Гі-ві Таргамадзе, постанова вищого законодавчого органу його країни передбачає початок переговірних процесів з ротації миротворчих сил. Причому невідкладних. Початком переговірного процесу має стати обговорення Дагомиських угод. За негативного результату переговорів Тар-гамадзе пропонує задіяти 4-й пункт постанови парламенту Грузії від 11 жовтня 2005 року, що стосується виведення миротворців із зони грузи-но-осетинського конфлікту, що дезавуює основну мету грузинського керівництва, яка зводиться до зміни формату грузино-осетинського врегулювання.
Аналізуючи виниклу геополітичну ситуацію, можна відзначити, що Південна Осетія, порівняно з іншими невизнаними квазідержавними утвореннями, які виникли на пострадянському просторі, має найбільш уразливі позиції. На відміну від Нагірно-Карабахської Республіки, Південна Осетія не має власного «поясу безпеки» у вигляді анексованих країною-патроном (Вірменією) територій по периметру своїх кордонів із Азербайджаном. Якщо порівнювати Південну Осетію з Абхазією, то, на відміну від Абхазії, на її території залишаються грузинські анклави, оскільки, грузинське населення, після консервації військового конфлікту 1992 року, відтіля не виганяли. У безпосередній близькості від Цхінвалу розташовуються грузинські анклави — села Кехві й Тамарашені, мешканці яких, користуючись підтримкою Тбілісі, можуть у будь-який час перекрити єдиний стратегічний комунікаційний коридор — Транскавказьку магістраль. На відміну від перерахованих вище утворень, Південна Осетія стала державою через особливості політики З. Гамсахурдія щодо національних меншин. Зокрема, дискримінацію осетин Боржомі, Бакуріані й Тбілісі. Переслідування етнічних осетин з боку режиму Гамсахурдія стали причиною сепаратистських настроїв, які негайно підхопила Москва.
У результаті збройного грузино-осетинського зіткнення (1990–1992 рр.) Тбілісі був змушений офіційно визнати Цхінвал своєрідним кондомініумом між чотирма зацікавленими сторонами — РФ, Грузією, Північною й Південною Осетією. Саме із цього часу жителям Південної Осетії стали масово видаватися паспорти громадян Російської Федерації.
У 2004 році саме порушення Дагомиських угод (введення в зону конфлікту 300 грузинських спецназівців під приводом боротьби з контрабандою без узгодження зі Змішаною контрольною комісією) призвело до поновлення збройного протистояння між сторонами конфлікту. «Розвідка боєм» нової тбіліської влади завершилася їхнім програшем. Наступна операція з утихомирення Цхінвалу була проведена вже під егідою остаточної денонсації Дагомиських угод. У 2004 році, як і в лютому 2006 року, Тбілісі демонструє, що угоди, які порушують територіальну цілісність країни, мають бути ліквідовані.
Можливо, у виниклій ситуації Тбілісі повинен був запропонувати непокірливому «Цхінвальському регіонові» (офіційна назва Південної Осетії в Грузії) прийнятну альтернативу Дагомиським угодам, а не погано пророблену й невиразну модель урегулювання, куди входять такі беззмістовні поняття, як «демілітаризація регіону», «найширший ступінь автономії», «економічне відродження Південної Осетії», зміст яких, схоже, є не дуже зрозумілий навіть для самих тбіліських політиків.
Усі ці «альтернативи», без ретельних прорахунків, сприймаються в Цхінвалі не більш ніж приховане бажання Тбілісі здійснити «деосетинізацію» Південної Осетії за сценарієм, що був застосований на початку 1990 років, коли майже сорок тисяч біженців з Південної Осетії й внутрішніх районів Грузії переїхали в Північну Осетію. Що гукнулося Росії передбачуваним «головним болем» через конфлікт, але тепер уже внутрішньо-російський — між осетинами й інгушами. Очевидно, що Росія аж ніяк не зацікавлена в новому потоці біженців до Північної Осетії, що призведе до ескалації законсервованого протистояння між осетинами й інгушами, а тому збереження статус-кво в «Цхінвальському регіоні» вкрай необхідне Росії, що втомилася від перманентних конфліктів на всьому просторі Північного Кавказу.
Повертаючись до цієї (2006 року) акції Тбілісі зі створення альтернативної влади в Південній Осетії, зауважимо, що набуттю нею політичної суб'єктності сприяв не хто інший, як Росія, що затіяла в переддень нового, 2007 року блокаду десятків вантажівок, навантажених мандаринами на КПП «Нижній Зарамаг».
Цією непродуманою акцією російська влада вдарила не стільки по економічних інтересах Грузії, скільки по приватних інтересах пересічного населення Південної (і навіть Північної) Осетії. Відомо, що одним з основних джерел надійних доходів населення Південної Осетії є транзит. І, не в останню чергу, мандариновий транзит. А отже перекриття цього каналу не тільки завдає шкоди добробуту жителям невизнаної республіки, а й б'є по авторитету Росії.
До речі, «мандаринові блокади» в Абхазії в 2004 році і в Південній Осетії — на початку 2007 року мають спільні риси. Насамперед як дії, не продумані й не узгоджені з інтересами населення невизнаних республік. Такі акції дають зрозуміти пересічним жителям — осетинам і абхазам — те, що для російської влади вони нецікаві й що Росія насправді не збирається захищати їхні інтереси.
Виходить, що у виграші від «мандаринової кризи-2007» виявився паралельний уряд Південної Осетії і її президент (колишній прем'єр невизнаної республіки) Дмитро Санакоєв. Заявивши про готовність викупити не пропущені в Росію мандарини, вони не просто забезпечили ефективний піар — вони заявили про себе як про альтернативний центр сили й гуманітарної підтримки Південної Осетії. Натхнений нежданим «політичним бонусом» паралельний лідер «грузинських осетин» Санакоєв заявив про свою впевненість у перемозі над Едуардом Кокойти за рахунок «політики малих справ і гуманітарного штурму». Поки це йому вдається.
(За матеріалами web-видань)