Подоріжжя од Ужгорода до Гадячого, або Україна очима емігранта
Я бачив пекло — там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Т. Шевченко
Не рідну землю я ступив в Ужгороді. Умитись «по-людськи» ні з дороги, ні потім не вдалось, бо й цього літа гарячу воду в місті відключили, а холодна — за скупим графіком, тоді її гріють у каструлях, а далі — хто як зможе. Без допомоги — дуже проблематично. Ще більшої винахідливості вимагало користування, пробачте, туалетом, особливо тоді, коли вода в відрі закінчується.
Отже, на воду грошей нема. Немає їх і на ремонт околиць, які буквально в жахливому стані. Зате завжди були, хоч це дуже недешево — на їх перейменування. Безмежна щедрість тут — не тільки матеріальна, а й, так би мовити, моральна. Кого тільки не «увіковічили» — від того Великого Демократа, що перший в Україні (в Галичині) почав нищити колгоспи (про це, найгіркіше моє враження — нижче), і аж до «червоних директорів». Є тепер, наприклад, вулиця Погорєлова — я думав, що йдеться про незабутнього для мене (бо він був в 1979 р. моєю першою «підсадкою» в тюрмі) недавнього мера Ужгорода, а виявилось — про його батька, дрібного радянського директора, ні гіршого, ні кращого за тисячі інших, безмежно грішних, тим більше — на такому «слизькому» господарстві, як комунальне, бо ж всім можновладцям, як водиться, на будівництва хоромів потрібні безкоштовні техніка і робоча сила.
Є й вулиця — це мені особливо гидко — Б. Тлехаса, найчервонішого з «червоних директорів» — того самого, що на замовлення КДБ під мій арешт у 1979 р. «організував» майже одностайну вимогу колективу «Тур-богазу» «изолировать Шимко от коллектива» — от і «ізолювали», а реабілітували аж через 9 років — бідна мати, Царство їй Небесне, не дочекалась, померла в скорботі. Тож є «надія», що з часом і вулиця імені мого «захисника» на процесі З. Штерна з'явиться — адже звання «заслуженого працівника юстиції» він уже отримав. А «заслуги» й справді неординарні — такого ще світ не бачив, щоб захисник виступив на суді з яскра-
вою звинувачувальною (куди там прокурору) промовою, «переконливо» доказавши, що мій відкритий лист — не просто наклеп, а наклеп спланований, бо ж я не мав, мовляв, жодного приводу для невдоволення розпрекрасною радянською дійсністю — саме те, що було потрібно під мою, нині скасовану, статтю 187-1. А щоб я не пробував щось спростовувати, то Штерн тут же погодився з мудрою пропозицією судді позбавити мене навіть останнього слова — бо ж я, мовляв, «пытался использовать трибуну суда для дальнейшей клеветы на советский государственный и общественный строй» (так написано в протоколі).
А в рідний Гадяцький район на Полтавщині я приїхав у неділю вранці, нікого не попередивши, — навіщо їм лишні клопоти, нехай буде сюрприз. Сюрприз чекав на мене — довелось чекати у дворі, бо всі вже пішли з сапками на свій приватний шматок поля. Важко навіть уявити: обробляти без техніки півтора гектари «у вільний від роботи час», тобто вечорами, в суботу і в неділю. Такого навіть Бог, відпочиваючи на сьомий день Творіння, уявити собі, мабуть, не міг. Таке змогла сотворити тільки наша «демократична» влада, бездумно розтрощивши колгоспи замість наведення в них ладу через справжню їх демократизацію. А на їх руїнах тепер — «КСП», «КВП», агрофірми тощо. Будівлі розвалені, техніка розбита, поля заросли бур'яном — як влучно написала одна стара селянка в «Сільських вістях»: «Таке враження, що над нами «Юнкерси» пролетіли». А на чолі — в основному ті ж самі, вчорашні «червоні» голови, тільки тепер — з безмежними правами і апетитами.
У Вільшані, на батьківщині Шевченка, де я теж побував, сусідка, отримавши за 23 виходи на тяжкі польові роботи 290 гривень («І що ж мені тепер робить, — бідкалась вона, — навіть на газ і дрова не вистачить»), гірко порівняла, що голова КСП купив ще одну круту «іномарку», і теж, кажуть, за 290. Тільки — тисяч. Ну що ж, у неї, щоб не померти з голоду, тепер теж є півтора гектари для обробітку «у вільний від роботи час».
Та повернімося до моїх гадяцьких родичів. Прийшли вони на «обідню перерву» — корову з череди зустріти, подоїти і знову вигнати, усю «живність» нагодувати і похапцем поїсти, щоб знову на поле — а я, грішний, завадив. Молоко пречудове, жирне, запашне, справжнє чудо природи — такого я вже роками не куштував. Наповнивши з відра дві банки, хазяйка залишок байдуже вилила в помийне відро — у мене аж подих перехопило від такого «святотатства», тим більше, що знав, що живуть вони дуже бідно. «А що з ним робить? — заспокоїла вона мене. — Хай хоч порося полакомиться, не віддавать же його отим паразитам за 60 копійок!» (Для сумного порівняння: щоб купити три пляшки, тобто півтора літра, найдешевшого пива, треба віднести монопольному скупщику — гадяцькому сирзаводу — 9 літрів, майже весь денний надій отакого молока! — от ціна тяжкої селянської праці на Україні).
То кому ж тоді «живется весело, вольготно на Руси», окрім згаданих голів і директорів? Однозначно: насамперед, спекулятивній мафії, а також банкірам «і іже з ними» (не даремно ж найбільшою «державною таємницею» є їхня зарплата, і офіційна, і «в конвертах» — кожен, кому поталанить бути по великому блату туди прийнятим — так причепливо колись тільки в КДБ підбирали — клянеться «не разглашать»).
Сільське господарство — традиційно основа основ української нації, її добробуту і високої моралі. Потім Україна стала російсько-українською «робітничо-селянською» країною. Тепер від «українського духу» взагалі нічого не лишилось — стараннями наших «народних» депутатів і президентів Україна стала яскраво вираженою «державою лихварів» — вони і їхня мораль тепер панують. Кажу «лихварів», бо той «процент», який вони деруть з нещасного народу України, цивілізовано-банківським аж ніяк не назвеш. Такого здирського «проценту» навіть Україна дохмельницьких часів не знала.
А куди ж від лихварів подітися? Бо ж і ту свиню, яку так тяжко і дорого мої родичі ростять, доведеться віддати спекулянтам-перекупщикам по 7 гривень за кілограм — щоб вона була продана на базарі чи в магазині по 20–30 гривень. «А чому ж ви самі не продаєте на базарі?» — наївно запитав я. «А ти спробуй туди сунутись, — гірко відповіли мені, — то й чи з цілими кістками повернешся». І розповіли мені декілька — типових для всієї України — «історій»...
І як же після такої «реалізації» свого продукту купити холодильник чи пральну машину? Як усі, пояснили мені, у кредит. Під чималі відсотки, річних. І виходить — неважко підрахувати — що при п'ятирічному, наприклад, кредиті доводиться за будь-яку річ чи просто за позичені гроші віддавати десь удвічі! А якщо хтось будується і бере кредит на більший строк? — навіть рахувати страшно, це вже «довічне ув'язнення»...
Двічі в своїх опублікованих статтях я благав олігархів, як колись Мойсей фараона: «Відпустіть народ мій!» — та ті, до кого я звертався, вдають із себе глухих і сліпих...
Термін «плутократія», тобто політична влада в руках найбагатших, придуманий давно, але, мабуть, вперше в історії він втілений в його абсолютному, безмежному, нахабно-безсоромному вигляді. На жаль, на моїй рідній землі.
Більш безсоромним є лише те, що й тут, на Заході, українську (і російську) плутократію називають діаметрально протилежним іменем — «демократія». Репортажі зі Сходу дуже нагадують твори в радянській школі, з їх обов'язковою оптимістичною кінцівкою — навіть там, де йшлось про найтрагічніші обставини. Наведу один лише яскравий приклад — із найкращого, об'єктивного, глибоко аналітичного німецького журналу «Штерн». У своєму великому репортажі з України (№ 18/2006) автори об'єктивно змалювали українські реалії: проста людина живе в бідності, бо величезні багатства перебувають у руках олігархів, і не має реальної свободи слова, бо майже всі ЗМІ теж в руках олігархів. «Зате ми тепер (мається на увазі — після «помаранчевої революції») вільні!» — оцими бадьорими словами одного з опитуваних завершується репортаж. Дивне, м'яко кажучи, поняття «волі»... Тим більше дивне, що на Заході основним мірилом свободи і демократії є соціальна справедливість розподілу матеріальних благ.
На Заході подекуди вже давно побудували соціалізм. Різниця в доходах між найбіднішою людиною і верхніми десятьма відсотками населення — в межах від 5 до 7 (водночас в Україні — більше ста! — один із найжахливіших показників серед двохсот країн світу).
Серед колишніх радянських республік соціальна справедливість збережена тільки в Білорусії, та дивним чином — чи не згідно із заокеанською вказівкою? — тут дружно лають одного лише «диктатора» Лукашенка.
А як на мене, то — дай Боже такому «диктатору» здоров'я на многая літа — хоча б за те, що там ні такої, як в Україні, «демократії», ні олігархів, ні кричущої убогості немає.
Я розумію, що своїм останнім реченням я «настрою» проти себе чи не всіх журналістів — бо ж утвердилась нова «генеральна лінія», але ВСІ ті, хто животіє на 300 чи 400 гривень, з ким я розмовляв (а таких — половина України), тієї ж думки. То ж хочу надіятись, що їй буде дозволено побачити світ.
Анатолій ШИМКО, м. Хаген, ФРН
P. S. Пояснення для тих, хто не ходив
в українську школу: «Подоріжжя од Полтави
до Гадячого» — повість Панаса Мирного.