Ідеологічна війна зі світоглядними системами і політика здорового глузду

«Завдяки» гіркому досвіду бурхливого ХХ століття маємо ідейно-теоретичну картину трагедії, що розтяглася в часі і просторі. Відповідно до неї розроблено категоріально-понятійний апарат спеціальної гуманітарної дисципліни, користуючись яким, можна аналізувати історичні події.

Розглянемо зміст поняття «публічна латентність».

Непоєднувані, на перший погляд, поняття-антоніми публічності (відкритості) і латентності (прихованості, утаємниченості) в одному словосполученні «публічна латентність» характеризують суспільне явище, яке виникло у прадавні часи і впродовж історії людства розвивалося як метод керування суспільствами. Публічна латентність — прихованість, іншоназивання, інако-мовлення, незрозуміле для непосвячених. Ідеться про привнесення у відкриту політику потаємних методів діяльності й непомітне маніпулювання людьми у глобальному просторі. Латентна робота триває у сфері політики і ведеться провокаційними методами з метою спрямування її в річище філософії зла — протиставляння інтересів різних суб'єктів геополітики, приведення у стан конфронтації країн, конфесій, культур, цивілізацій. Публічна латентність застосовується до розумової, духовної, виробничої, культурної та інших сфер життя народів світу з метою дезорієнтації й керування суспільною думкою світової спільноти. Обдурювання — головна форма «співпраці» з цивілізацією левітсько-фарисейської духовно-політичної традиції від її першопочатків до сьогодення.

Так у світі складалося впродовж тривалого часу і, вважаємо, згадане є результатом діяльності криміналізова-ного нині відгалуження колишньої інтелектуальної верхівки, яке (відгалуження) дотепер користується успадкованими (і новонабутими) знаннями з людино-, наро-до-, державознавства, так само як і з людино-, народо- і державотворення. Очевидно, володіючи найглибшими секретами народознавства, на якомусь відтинку історії задля збереження керівництва численними індоєвропейцями, ця верхівка вдалася до зазначених методів і форм керування справами всього людства.

Упродовж тисяч років, починаючи од грабіжників, бандитів «хабіру»*, утворювалася багаторівнева конспіративна система з численними ступенями посвячення, у якій, ймовірно, таємне знання відкривалося й відкривається обмеженому колу осіб. Може бути, що й світовий уряд, до складу якого уводять навіть відомих осіб, олігархів, очільників держав, політиків — поширювана легенда, покликана на щонайвищому рівні дезорієнтувати вчену, громадську думку, а таємниця управління світовими справами в дійсності — за сімома замками.

І як версія: світ керований віддавна, а може, одвічно, але помітити його в такій якості вдалося не так вже й давно, з осмисленням досвіду ХХ століття, коли організатори його трагедій не спроможні були, або й не вважали за потрібне, приховати, чиїх рук ця справа. ЧИЇХ?

Відповідь готова, а точніше, підготовлена, і вже на вустах. Але не поспішаймо з висновками: на це — як підставу для чергового звинувачення в «антисемітизмі» — й розраховує владний світовий кримінал. У Стародавній Юдеї священики та жерці-левіти проводили свою політику, а свої провини та гріхи в очах світового співтовариства перекладали на створений з цією головною метою спеціальний народ. Невипадковий у Біблії/Торі міф на тему очищення юдеїв від скверни шляхом перекладання всіх їхніх провин та гріхів на козла, якого виганяли в пустелю*. Образ «козла відпущення» автори Другого Закону (Другозаконня) фактично адресували самому юдейському народові, перекладаючи свою вину на нього й вимушуючи розплачуватися за чужі злодіяння і — на довершення гримаси — звинувачуючи людство в «антисемітизмі».

Мусимо наголосити, що створюваний отаким чином народ авжеж був не семітським, хоч і мав обов'язково семітські елементи: жиди-юдеї-євреї в основі не семіти, а індоєвропейці з походження, але, на відміну від інших, дістали вигорнуту навиворіт (за принципом «навпаки») духовну культуру — продукт діяльності левит-сько-фарисейської політики жрецько-священницької верхівки.

Цілком імовірно, геноцид українців — фінал розтягнутого в часі і просторі людино- й народотворчого процесу, ініційованого криміналізованою верхівкою освіченої верстви індоєвропейців — представниками левит-сько-фарисейської духовно-політичної течії сучасності, яка в формі жахливого експерименту протиставила в поєдинку два духовні антиподи, що утворилися протягом трьох тисяч років, але мають, очевидно, давнє спільне походження — українців і євреїв. Останні сформувалися в Передній Азії у практиці народотворення від левитів-фарисеїв. Через менш як десятиліття після Великого Голоду українців 1932–1933 рр. ця злочинна верхівка ініціювала і через посередництво гітлерівського нацизму-фашизму організувала винищення «обраного» і сформованого нею народу як переконливу морально-політичну підставу для негайного створення єврейської держави у Палестині, фактично принісши євреїв в жертву ідеї так само, як жерці-левити різали і спалювали первородних в ім'я Єгови-Ягве — за старо-заповітною традицією.

Пафос масових убивств у традиціях левітської помсти*** відтворював призабуту за два тисячоліття атмосферу тотального терору в Передній Азії і засвідчував перемогу політики зла у всьому світі. Фізичне винищення і цілеспрямоване наведення жаху під супровід крайньої демагогії у формі інакомовлення не давали підстав для сумнівів щодо першоджерел цієї «філософії» та її «політики». У горнилі давньоюдейського терору окреслилася, а за єврейсько-більшовицького терору спеціалізувалася методологія співпраці з людством світових латентних структур.

***

З-поміж інструментарію цієї невидимої сили вочевидь збереглася методика творення людини і суспільства, яка склалася в науці і практиці священницько-жрецької верхівки. Про це можемо судити на прикладі діяльності легальних латентних структур сьогодення.

Які саме знання з людинотворення успадкували ці структури від колишньої інтелектуальної верхівки — компетентних, так би мовити, органів первіснообщинного ладу? Після історичної перемоги левитсько-фа-рисейської течії 1917 року в Росії відповідні структури, очевидно, невипадково самоназвалися «компетентними».

Наука має оперувати фактами, і таким фактом слугує малопоширене знання, що утримання від статевого життя розвиває закладені природою розумові здібності людини. Які докази?

Культ жінки як продовжувачки людського роду не міг не вимагати загальнообов'язкових ритуальних обмежень у статевому житті всього суспільства, отже, був неодмінним чинником розумового розвитку людини. Із уміння стримувати себе в релігійному екстазі поклоніння плоті, очевидно, й народилося затамоване почуття любові як найжаданішої насолоди — цього найбільшого людського щастя, у якому єднаються двоє зокрема і все суспільство загалом. Із уміння стримувати головний інстинкт у служінні жіночій красі одночасно поглиблювався й людський розум в обширах матріархату.

Розуміння цього делікатного питання як відгомону практики священницько-жрецької верхівки в культурі індоєвропейських народів здатне допомогти влогізува-ти повчально-виховний характер «творення» Вищою Сутністю світу й людини, пояснити причину походження міфів про рай і райське життя перших людей, творення жінки з чоловічого ребра, дерево пізнання добра і зла посеред раю, прабатьківський гріх Адама і Єви, які зірвали і з'їли заборонений плід з райського дерева й були вигнані з раю.

Цей початок книги Буття в Біблії священницько-жрецька верхівка склала, напевне, вже після матріархату, щоб суспільство забуло свої пологи — тяжкі муки, у яких народжувалися його знання-відання і творилися Віди — головний документ розумної цивілізації. І спогад про народження розуму представила езоповою мовою у формі розгорнутої метафори, алегорії забороненого плоду з дерева пізнання в раю: як тільки чоловік і жінка зірвали його і з'їли — «розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фіґові листя, і зробили опаски собі» (1М 3: 7).

Тему величі божественного людського розуму і бого-рівності людини підносять і змій, і сам Бог: «І сказав змій до жінки: «Умерти — не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло» (1М 3: 4, 5); «І сказав Господь Бог: Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло» (1М 3: 22).

Як бачимо, і Бог, і змій говорять про богів, а не одного Бога, отже, тим самим засвідчують, що виступають від найстародавнішої — і дохристиянської, і доюдаїст-ської — традиції. Високогуманістичний характер цієї повчально-виховної міфології належить авжеж свя-щенницько-жрецькій верхівці в культурі індоєвропейських народів, а не пізнішій у тисячоліттях левітсько--фарисейській течії, котра зварганила антигуманну ідеологію Другозаконня (Повторення Закону) і повела політику філософії зла в індоєвропейській цивілізації. Якщо в культурі індоєвропейських народів її духовні верхи зберігали чистоту і незайманість людини й суспільства, дбали про їхній світлий розум і прививали чесноти й мораль, то левітсько-фарисейські вершителі долі ламали хребта давньоюдейському народові, виво-дячи саме його походження з кровозмішання. «І побачив її Юда, і прийняв її за блудницю, бо закрила вона обличчя своє. І він збочив до неї на дорогу й сказав: «А ну но я ввійду до тебе!» Бо він не знав, що вона невістка його» (1М 38: 15-16).

За цією інтерпретацією, шляхом кровозмішання був покладений початок юдейському племені. Так, на сторінках однієї і тієї самої Книги Буття подибуємо діаметрально протилежні концепції людського родоводу: за першою, гуманістичною, створена з Адамового ребра жінка, за його словами: «кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, — і стануть вони одним тілом» (1М 2: 23-24). За діаметрально протилежною концепцією розпусти, родоначальник юдейського племені Юда зійшовся зі своєю невісткою Тамарою, що не віддав її своєму синові Шелі за дружину, «і сталося в часі, як родила вона, а ось близнята в утробі її» (1М 38: 27), шляхом кровозмішання поклав початок «обраному» народові.

З розпусти, кровозмішання, відходу від усталених норм співжиття розпочалася руйнівна практика левитсько-фарисейської течії в давньоюдейські часи як складова політики руйнування людини і суспільства у Передній Азії, а сьогодні, вже у глобальному масштабі, вона здобуває перемогу за перемогою в усьому світі. Нині статевих збоченців, сексуальних меншин, ображених природою, з відхиленою орієнтацією так звані демократичні закони не тільки захищають, а й урівнюють із здоровими людьми, і тим самим розкладають людські спільноти, підштовхують їх до виходу з культурної норми і де-соціалізації. Ця проблема гострозлободенна для всіх народів світу, але зрозуміти її треба на повну історичну глибину, аби почати розв'язувати вже найближчим часом і запобігти повторенню на майбутнє. Содом і Гомор-ра — витвір не єврейського народу, а його лиха — левит-сько-фарисейської течії як дієвий чинник руйнування соціуму.

***

Опосередковано місце слов'янської культури у світі засвідчує реакція так званого наукового офіціозу на творчий пошук і наукові відкриття у цій сфері плеяди українських і російських учених В. Даниленка, В. Ша-яна, Л. Силенка, Ю. Шилова, Г. Щокіна, Б. Рибакова, О. Трубачова, А. Кіфішина та багатьох інших менш відомих науковців. У радянські часи над наукою тяжіла ідеологія і забороняла розвиватися думці у небажаному для режиму напрямі, змушувала не рахуватися з фактами і підтасовувати їх під задані ідеологеми. За радянських часів марксистсько-ленінська ідеологія забороняла хоч би як пов'язувати з трипільською культурою відповідні реалії живої української дійсності — народної культури, кваліфікуючи будь-які спроби й аналогії як «український буржуазний націоналізм».

Гадаємо, проблеми такої «академічної» науки, а разом і слов'янської, української культури перетікають в інше річище і розв'язуються спільно з так званим «єврейським питанням», якщо розсекречується його трьохтисячолітня таємниця і з'ясовується, що жиди-ю-деї-євреї у своїх основах не семіти, а таки індоєвропейці з походження, але з видозміненою духовною культурою. Як «семіти» ці видозмінені індоєвропейці вже створили прецедент у ХХ столітті: через майже дві тисячі років після вигнання з Юдеї та розпорошення по всьому світу примусово організовано повернулися до «землі обітованої» в Палестину, утворили власну державу на його землях корінного семітського населення й ось уже шість десятиліть підтримують близькосхідний конфлікт як жевріюче вогнище наступної світової війни, а тих, хто зважується на критику, звинувачують в «антисемітизмі». Скільки «семітизму» й «антисемітизму» у такому розіграші, кожен у змозі визначити на власний розсуд, але бажано за неперекрученою логікою.

Сьогодні отака, з дозволу сказати, «академічність» усупереч історичній правді «відкриває» ще одну начебто єврейську прабатьківщину (Україну), адресуючи євреям трипільську культуру як нібито семітську.

Використовуючи лише інакомовлення — іншонази-вання євреїв семітами як окозамилювання й обдурювання (з огляду на їх індоєвропейське походження) для історичних зазіхань на трипільську культуру, що спроможне перерости в територіальні претензії на українські чорноземи як нібито чергову «землю обітова-ну». У відповідь українська наука і політика не повинні ховати голову в пісок і вдавати, ніби нічого не відбувається: слід гадати, ця ситуація програмована, розпланована далеко за межами України, а тут рухається за графіком — український псевдонауковий офіціоз грає у ній, звичайно, підрядну роль, підпорядкувавшись після розвалювання СРСР і всіх його органів тим світовим латентним структурам, які свого часу створювали все радянське, а на завершальному етапі ініціювали знищення його перемогами «демократії».

Головний аргумент української сторони у протистоянні із світовими латентними структурами, які посягають на культуру Трипілля — Кукутені як нібито семітську, самоочевидний: вихідці із Колиски цивілізації в Наддніпрянщині та Північному Причорномор'ї нині стали численними окремими народами у Південно-Східній Азії, Індостані, на Іранському нагір'ї, у Передній Азії, Центральній, Південній і Західній Європі, отже внаслідок своєї чисельності і багатокультурності та багатомовності за всього бажання повернутися не в змозі розміститися на теренах прабатьківщини. Інакші мають складатися стосунки нащадків вихідців із нащадками останців. Таку відповідь мають підготувати українські науковці.

Ситуація не така вже й проста, як може здатися на перший погляд — мовляв, чи варто надавати якогось значення ініціативі українського псевдонаукового офіціозу. Та візьмімо до уваги: до Палестини євреї переселялися не з власної волі, їм зовсім не хотілося покидати обжиті Америку та Європу, в «землю обітовану» їх посилало й організовано відправляло все те ж пріснові-доме керівництво тоталітаризму в ідеалі. Нині становище разюче змінилося: на Близькому Сході у двобої «хто кого» зійшлися два непримиренні табори — світ юдейський із світом ісламським. Об'єктивно, через нестабільність у регіоні, громадяни Ізраїлю зацікавлені в тому, щоби мати ще одну гіпотетичну «прабатьківщину».

У зв'язку з цим історико-суспільствознавчій науці бажано б вивчити питання, чому в єврейському середовищі в Україні виношується думка, нібито українці — іноземці в своїй землі*, тобто окупанти — а будь-яка окупація, зрозуміла річ, колись обов'язково закінчується. І чи не в цьому аспекті слід розглядати особливу увагу світових латентних структур до України-Русі упродовж усієї історії, а надто в новітні періоди, зокрема винищення терором восьми мільйонів українців єврейсько-більшовицьким режимом у 1918–1921 рр. і невідому кількість мільйонів під час голодоморів у 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 рр.? А після розвалювання СРСР — катастрофічне зменшення української людності з 52 млн на початку 1990-х років до 47–46 млн нині з одночасним захопленням представницької і виконавчої влади, приватизацією українських національних багатств, українського інформаційного простору, а в недалекій перспективі, можливо, й землі так званими олігархами переважно єврейського походження? За теперішнього рівня розвитку політичного життя в Україні, за наявності півтораста політичних партій, котрі воліють не помічати цих проблем, до остаточної окупації національного розуму, духу і простору Колиски цивілізації залишилося не так уже й багато: довести до переможного кінця війну з науковцями МАУП, яка ведеться з ініціативи США та Ізраїлю за посередництвом нібито української влади, і під острахом звинувачень в «антисемітизмі» заборонити порушувати й публічно обговорювати будь-які невгодні висловлювання, міркування, ідеї, тобто покінчити з українським інтелектуальним і національним суспільно-політичним життям в Україні.

***

Нині становище ускладнилося профнепридатністю «помаранчевих», їхнім невмінням вести мову поміж собою, з народом, опонентами і робити справу. Та ситуація ускладнюється тим, що українським політичним партій бракує адекватного світогляду, розуміння головних проблем людинотворення, народотворення, державотворення, тобто усвідомлення ідеальної спонуки до дії, з чого тільки й можуть цілеспрямовано сформуватися і вирости в реальності нова людина, нове суспільство, нова економіка, нова держава. Унаслідок світоглядного невігластва одна з провідних політичних сил підіймає на щит надання російській мові статусу другої державної — отже, тим самим ставить за мету руйнування і розвалювання України як держави за мовною ознакою. Оскільки в разі успіху цієї сили на виборах і після виборів в Україні автоматично відтворюється і повторюється становище української мови за радянських часів, від чого сьогодні її рятує державний статус, утверджуючи в очах усього суспільства і поволі, але неухильно просуваючи в усі сфери життєдіяльності суспільства. Українська мова — «життя духовного основа» — захищає українську державу.

В Україні Основний Закон говорить, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.

Проблема політичної залежності-незалежності традиційних від радянських часів «лівих» і новосформо-ваних післярадянською демократією «правих»: хто й коли порве пута і служитиме своєму народові, а не комусь іншому? Спершу визначатися треба світоглядно і посісти позиції розуму й духу, а вже потім партійно-організаційно, по-бойовому, батальйонами трударів культури і цивілізації. Справа інтернаціональна: у цьому питанні незалежність України корелюється з незалежністю всіх інших країн.

Такий може бути початок виходу з інтелектуально-світоглядної кризи та подолання глобальної дезінформації суспільної свідомості, зрозуміла річ, із розглядом та вирішенням усіх наступних за важливістю тем і проблем, які накопичилися. Світобачення наукового світогляду не дозволить поховати їх в архівах.

** «А коли він скінчить очищення святині й скинії заповіту та жертівника, то приведе живого козла. І покладе Аарон обидві руки свої на голову живого козла, і визнає над ним усі гріхи Ізраїлевих синів та всі їхні провини через усі їхні гріхи, і складе їх на голову козла, та й пошле через призначеного чоловіка на пустиню. І понесе той козел на собі всі їхні гріхи до краю неврожайного, і пустить того козла в пустиню». — Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту (3М 16: 20-21).

*** Див.: Мельгунов С. П. Красный террор в России 1918–1923. — М., 1990. — С. 114, 159.

**** Автор знає це питання з власного досвіду спілкування з радянськими євреями в 60–70-ті роки. Див також: Кіндратенко А. Етнічні війни проти українців. — К.: МАУП, 2006. — С. 244.