РУБРИКИ |
|
№ 7/2007 | |
архів номерів
|
Гуманістика науково-пізнавального освоєння рекреаційних ресурсів природно-заповідних територій та об'єктівВадим ГЕТЬМАН, працівник державної служби заповідної справи Мінприроди України Актуалізація проблеми збереження природної і культурної спадщини України особливо гостро відчутна в контексті гуманістичної цінності ландшафтних об'єктів заповідної природи та розміщених у їх межах істо-рико-культурних пам'яток. Природно-заповідні території — святиня, місце для усамітнення та очищення від буденного бруду, суєти суєт. Там народжуються високі почуття, величне, вільне світосприйняття, там думка сягає найвищих вершин. Заповідна природа має ще багато неусвідом-лених людиною цінностей. Через неповноту та поверховість сучасних знань вони не можуть бути нині виявленими. Чимало важливого в нашому житті перебуває за межами людського досвіду. Серед таких ще не цілком усвідомлених суспільством цінностей є цінність гуманістична, властива територіям та об'єктам природно-заповідного фонду України, зокрема національним природним та регіональним ландшафтним паркам, де охороняють природні та історико-культурні комплекси. Ці «оази» заповідної природи повинні служити святій справі патріотичного виховання, насамперед молоді, у дусі пошанування рідної природи та історії.
Заслуговує на увагу і наслідування підхід до цього питання у сусідній Польщі, де в Законі про охорону природи (1991) в частині, що стосується регіональних ландшафтних парків (яких тут понад 120, хоча площа майже вдвічі менша порівняно з Україною), сказано: «…землі та інша нерухомість у межах ландшафтного парку мають рекреаційне значення і служать для виховання молоді в дусі пошанування рідної природи, культури та історії». Для реалізації таких високодуховних цілей в Україні необхідна своя модель національного парку (на початках — словесна), яка може базуватися на трьох концептуальних субстанціях: природа — краса й унікальність природного ландшафту, історія — особливість та неповторність історичного середовища, релігія — сак-ральність, святість місцевих пам'яток архітектури, культових закладів (релігійних храмів). Вона, без сумніву, сприятиме самоутвердженню національної ідентичності, розквіту та збагаченню національної ідеї [3]. Сила відчуття власної батьківщини, високо емоційне ставлення до рідного краю, рідної хати, до всього, що називається своїм, посідає чільне місце в системі загальнолюдських цінностей. Нині, у час глибокого занепаду духовності і моралі особливо актуальною стала світоглядна функція екології, її практична освітньо-виховна реалізація в науково-пізнавальному освоєнні природного і гуманістичного потенціалу заповідних та рекреаційних ландшафтів. У цьому контексті особливої уваги заслуговує теорія гуманістично-ресурсного потенціалу ландшафтів. Для виокремлення і вивчення такого потенціалу ландшафтів (неутилі-тарних гуманістичних ресурсних властивостей природи) необхідні передумови, — психологічні, екологічні, етнологічні тощо [5; 7]. Психологічні передумови передбачають здатність дослідника сприймати своє довкілля цілісно (холістично), у складних суб'єкт-об'єкт-них взаємозв'язках. Позитивному чи негативному сприйняттю природи сприяють (чи перешкоджають) різні стани людини (настрій, самопочуття тощо). Від емоційності людини залежить ціннісне сприйняття природи. Конкретне місце сприйняття природи переплітається з почуттям простору, батьківщини; почуттям часу — історії; почуття прекрасного — з усвідомленням неповторності звичайного. Звичне, але глибоко особистісне, стає особливим і набуває цінності поряд із видатним, знаковим... Екологічні передумови полягають у необхідності усвідомити обмеженість та вразливість природних цінностей. Екологічний підхід потрібний для збереження природних та історико-культурних, матеріальних і духовних, цінностей, субстратом прояву яких є етнічно-ландшафтний план. Етнологічні передумови виділення гуманістичного ресурсного потенціалу природних ландшафтів полягають у позитивному духовно-моральному, етико-естетичному ефекті, що випливає із взаємодії людини і природи. Наслідком такої взаємопов'язаності природи, етносу та його історії стають ментальні цінності народу, і навіть існуюча в країні система державної влади. Гуманістичний ресурсний потенціал ландшафтів — це їхні природні (антропогенні) особливості (звичайні і особливі), що здатні збуджувати людські почуття, пізнавальний або науковий інтерес, впливати на формування особистості. Сутність гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафтів багатопланова. Вона проявляється як естетична, меморіальна, інформаційна цінність ландшафтного комплексу (ідеальна сутність потенціалу) або краєзнавча, етноісто-рична, наукова цінність ландшафтного комплексу (матеріальна суть потенціалу) [7]. Вивчення гуманістично-ресурсного потенціалу ландшафтів сприяє гуманізації дійсності (наближення навколишнього середовища до потреб людини). На гуманістичному тлі ландшафту відбувається, так би мовити, таїнство творення духовності людини, її громадянської позиції, екологічно грамотного світогляду, виховання почуття відповідальності перед сучасниками і нащадками за свою малу батьківщину, свій край, за Україну та планету загалом. Попри сказане, сучасні наукові природоохоронні концепції (теорії) розглядають людину лише в аспекті економічних (виробничих) відносин безвідносно до нації, етносу, природи, культури. Раціональну чи релятивну установку на свідоме формування тенденційно трансформованого світогляду такої «запрограмованої» на бізнес людини необхідно виправляти. Серед способів подолання кризового стану людської душі — пізнавальне освоєння національних святинь. Оптимальною формою такої потуги може бути екотуризм із його романтичним (ейфорійним) ставленням до ще відносно збережених (заповідних) природних та історико-культур-них територій та об'єктів. Однак, забігаючи наперед, підкреслимо, що право на спілкування з заповідною природою та сакральним історичним середовищем заслуговують люди здорової моралі та високого інтелекту [1]. Функціональним завданням соціальних інститутів і владних структур є витворення в людей інтелектуально-гуманістичного світобачення, патріотичного ставлення до природної і культурної спадщини, історії «великої» і «малої» батьківщини. Таке світобачення передбачає вростання і злиття життєвої долі кожної людини з долею землі, на якій вона проживає. За словами відомого французького вченого, філософа П. Тейяр де Шардена це називається народженням Духу Землі [9]. Інтелектуально-гуманістичне світобачення екологічне, бо забезпечує здійснення суспільством контролю над природним середовищем, втрата якого, за свідченням відомого англійського дослідника історії Арнольда Дж. Тойнбі може призвести до зникнення цілих цивілізацій [8] Серйозною проблемою нинішнього суспільного життя стала глобалізація, що уніфікує особистості і цілі народи за штучним шаблоном техноцивілізації, обкрадаючи їх своєрідність та неповторність. Не краще обійшлася вона з навколишнім природним середовищем. Традиційно актуальною залишається проблема збереження чистого і здорового довкілля «для людини і від людини». Ми в Україні говоримо про європейський вибір, про європейську інтеграцію, але сумно споглядаємо на розписані стіни й паркани, закидані пляшками й папірцями сквери та газони, загиджені недокурками, лушпинням та опльовані міські тротуари і громадські місця. У чому ж причина? Мабуть, не лише у ВВП... Можна вважати, що екологічна криза (криза запаскудженого довкілля) спричинена кризою етичною, кризою людських стосунків, взаємовідносин людини і природи, а, можливо, і кризою інтелектуальною (забруднення розуму). У головах людей — «сміття» масової (космополітичної, американської) культури. Де поділась споконвічна народна мудрість, звичаєва культура? Зі сказаного напрошується лапідарна репліка: екологічна розруха виникла внаслідок розумової депресії, розладу мозку («дебілізації») людей, а в стереотипі поведінки — внаслідок духовної, моральної розпусти. Усе це ніяк не узгоджується з поглядами шанованого нами В. І. Вернадського про ноосферу, цефалізацію! Чи є вихід? Відомий український учений-археолог М. О. Чмихов, згідно зі всесвітньо відомою «Махабхаратою», запропонував схему періодизації нашої історії (слов'янського язичництва): Крита-юга (перша, золота, доба), Трета-юга (друга, срібна, доба), Двапара-юга (третя, мідна, доба), Калі-юга (четверта, залізна, доба) — з якої випливає закономірна послідовність (міфологема) погіршення людської породи. Вже навіть у назвах періодів за металами простежується тенденція до поступового збіднення людських якостей і життя суспільства. «Із кожною югою, — сказано в Махабхараті, — зменшується тривалість життя людей, послаблюється їхня мужність, розум, сила, духовна міцність» [6]. Щоправда, загальна тривалість юг — дванадцять тисяч років. Зокрема, Крита-юга триває чотири тисячі років, Трета-юга — три тисячі років, Двапара-юга — дві тисячі років, Калі-юга — тисячу років. На їх становлення і згасання припадає, відповідно, стільки ж століть. По закінченні Калі-юги знову починається Крита-юга... Отже, за принципом циклічності, треба чекати нового Відродження! Але до цього ще далеко. Для зміни («пом'якшення») нахабного ставлення «сучасної» Homo habilis («практичної», «ділової» тощо) до свого середовища важливо збагнути природою закладений у ній духовний, освітньо-виховний тобто гуманістичний потенціал. В іншому разі може спрацювати в глобальному вимірі жорстокий (але справедливий) принцип: тебе породила — тебе і знищу (хоча — людині як біологічному виду «безжальна» еволюція для існування, мабуть, виділила певний часовий інтервал). Якщо глянути на проблему глобалізації в плані національної ідентичності, то можна простежити між ними причинно-наслідковий зв'язок: ідентичність спричинена глобалізацією. Тобто маємо прояв фізичного закону дії і протидії. Напрошується паралель — без екологічної кризи, збіднення природного різноманіття не було б потреби і в екологічній політиці та заходах зі збереження довкілля, і навіть в екологічному міністерстві (за часів Київської Русі потреби в такому міністерстві, чи «екологічній» політиці не було). Такий «контрнаступ» на глобалізацію як встановлення ідентичності насправді є іншою стороною медалі: пошук ідентичності — побічний продукт глобалізації, її закономірний наслідок. Вони є дзеркальним відображенням і неможливі одне без одного. Сучасні природні ландшафти водночас є історичними ландшафтами. У кожному ландшафтному комплексі, на кожному шматочку української землі зберігається пам'ять народу, отой Дух землі, за Т. Шарденом. Там кістки, могили дідів-прадідів, славних прапращурів. Кожен клаптик нашої (святої!) землі просочений кров'ю справжніх лицарів, народних героїв, завдяки яким ми ще звемося українцями. Існуюче нині інтегроване розуміння ландшафту як цілісної природно-культурної системи, що знаходить щоразу більше прихильників серед природознавців і гуманітаріїв, дає нам підстави вести мову про територіальну сумісність природної і культурної спадщини українського народу. У сучасному ландшафті поряд із природними елементами співіснують історико-культурні, включно із людиною та слідами її життєдіяльності (городища, кургани, ділянки історичного культурного пласту тощо). У ньому закарбувалась пам'ять про минуле, у ньому живі добро, мораль, інтелект. Сучасні етнічні ландшафти можна трактувати як системи асоціативні, інтегральні, водночас історичні, а передусім — природні. Втім, таке розуміння ландшафту відображено у Європейській ландшафтній конвенції (Флоренція, 20.10.2000), ратифікованій Верховною Радою України. Цією конвенцією ландшафт визначений як «необхідний компонент людського середовища, відображення різноманіття культурної і природної спадщини, та основи ідентичності». Якщо природа є основою матеріального (фізичного, чи біологічного) життя людини, то культура, історія народу створюють засади його духовного життя. Тому матеріальне і духовне життя людини, як живої істоти і соціуму, неподільні, їх не можна розмежовувати. Цікаво, що там, де ще збереглася найбільш цінна та мальовнича природа, там основи історичної минувшини народу. У таких місцях красуються своєю позолотою церковні бані, там чути голос наших пращурів, що зринає з високих могил і курганів. На сторожі таких святих для нас місць стоїть його величність закон. Згідно зі статтями 6 і 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», території та об'єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, підлягають комплексній охороні і належать до земель природоохоронного та історико-куль-турного призначення. Люди творять своє довкілля засобами культури, адаптуючись до нього. Способом пристосування до постійно змінного природного середовища є науково-пізнавальне освоєння національної природної та культурної спадщини. Враховуючи зазначене вище про ландшафт як природне та історико-культурне ціле, можна вести мову про ландшафтно-гуманістичні ресурси як складову ландшафтно-рекреаційних. Ландшафтно-гуманістичні ресурси включають естетичну привабливість (атракційність), розмаїття (барвистість) пейзажу, унікальність, мальовничість, звукове різноманіття (вранішнє багатоголосся пташиного співу, жаб'яча «симфонія» надвечір'я, шелест листя і гул лісу перед грозою, дзюрчання гірського струмка і клекіт водоспаду тощо) та інші ландшафтні властивості та ознаки місцевості (гра кольорів веселки у променях сонця після літнього дощу, тривожний подих вітру, таємниче миготіння і відблиск зоряного неба тощо). Вивчення цих ресурсів пов'язане з рекреаційним освоєнням територій (зважаючи на їхній оздоровлюючий вплив на відпочиваючих), із розвитком перцепційного ландшафтознавства (сприйняття ландшафтів). Зрештою, через сприйняття ландшафту звершується наукове дослідження природного довкілля [2; 7]. Із поняттям ландшафтно-гуманістичних ресурсів перегукується суб'єктивна категорія набутої гуманістичної цінності ландшафту, яка включає археологічну історичну, етнокультурну, меморіальну та інші значущості. Поняття цінності досить місткіше, об'ємніше за об'єктивну категорію ціни. Воно включає суб'єктивні поняття значущості, важливості тощо. Вперше категорії ціни і цінності розмежував видатний український учений-економіст М. І. Туган-Барановський. Для певного усвідомлення згадаймо загальновідомий парадокс цінності першого «класичного економіста» А. Сміта: цінність води більша ніж цінність алмаза, але алмаз має більшу ціну, ніж вода. Загальним еквівалентом та водночас суттєвим компонентом природної та культурної спадщини кожного народу можна вважати естетичну категорію краси. У роздумах про красу загалом, красу заповідних ландшафтів зокрема, будемо дотримуватися положення критичної філософії Іммануїла Канта, яке полягає у тому, що естетичне відчуття прекрасного можливе лише від об'єктів, які не мають для людини практичного, утилітарного значення. Іншими словами, за Едмундом Берком, те, чим ми володіємо, не може бути величним. Що ж таке краса? В естетиці (вчення про красу, «філософія мистецтва», «філософія відчуттів») краса — це інтегральне поняття, що розкривається через конкретніші категорії: мальовничість, гармонійність, довершеність, досконалість, величність, елегантність, природність та ін. [4]. Серед найбільш виразних естетичних категорій — гармонійність (гармонія), яку естетика трактує як найвищий рівень впорядкованого різноманіття, хаосу. До слова, хаос в античних греків був ідеалом краси (та про це нижче). Гармонія як явище, як динамічний стан суспільних і природних процесів передбачає порядок (впорядкованість, благоустрій), відхилення від якого спричиняє дисонанс (порушення гармонії). Найбільш «ландшафтною» категорією естетики вважають величність. Величний, грандіозний своєю природною красою ландшафт породжує високі, піднесені, емоційні почуття. Саме визнання величності природи як її естетичного вираження змусило європейців у ХІХ ст. звеличувати, захоплюватися гірськими ландшафтами. Загалом усі етноси вироблили власний, властивий кожному «часовому зрізу», ідеал краси, що змінювався у різних історичних періодах. Тобто це поняття просторово-часове, національне, індивідуальне. Відомий німецький вчений А. Геттнер у своїй праці «Географія, її історія, сутність і методи» (1937) пи-шав: «Ідеалом краси ландшафту були в минулі часи затишні місця, як, наприклад, у Франції, ще в часи Людовика XIV — ландшафт на Луарі, який нині хтось може вважати сумним. Альпи впродавж століть лякали і тільки наприкінці XVIII століття стали предметом захоплення. Іще пізніше було завойовано визнання краси степу і моря; загалом можна сказати, що з підвищенням культури, особливо міської, красу культурного ландшафту цінять менше, а краса дикої природи, яку раніше не помічали, щоразу більше і більше завойовує наші симпатії». Російський географ В. П. Семенов-Тян-Шан-ський описав «естетичну цінність пейзажів» різних регіонів північної частини материка Євразія. Ідеал краси природи конкретизується та оформляється у понятті ідеального ландшафту як абсолютно естетичної цінності довкілля (як еталон ландшафту), це міра відповідності реальних пейзажних ознак суб'єктивним уявленням спостерігача. Відомий британський географ ХХ ст. Воган Корніш у своїх унікальних працях «Пейзаж і зорові відчуття» (1936), «Красоти пейзажу: географічні дослідження» (1943), вивчаючи естетичні якості ландшафтів Великої Британії та свої переживання від перебування у них, порушує питання: чому одні місця красивіші за інші? Професор Джей Епплтон з Північної Англії у книзі «Переживання ландшафту» (1975) переконує, що природний ландшафт потрібно не лише споглядати, а відчувати кожним своїм нервом. А це не кожен уміє, це від Бога — бути причетним до високої краси. З цього приводу видатний англійський філософ і культуролог ХІХ ст. Джон Рескін вважав, що тільки розвинуті люди можуть бачити красу пейзажу. Тобто почуття краси є вродженим. Все ж, до високого і прекрасного, до великого мистецтва, за словами відомого ірландця Оскара Уайльда, не можна допускати кого завгодно. Так само поціновуємо історію. За твердженням Арнольда Д. Тойнбі (1995), історію треба не просто читати, розуміти (цього замало!), а переживати психологічно (всіма «фібрами» душі). Серед великих цінителів краси природи всесвітньо відомі імена: Девід Ловенталь, Х'ю Прінс, Родерік Неш, Альдо Леопольд, Генрі Давид Торі, Джон Муір (більшу частину життя сам подорожував в одиночку горами на заході Америки), а також Д. Лінтон, Р. Емерсон, Р. і С. Каплани та ін. Саме Г. Торі належить знаменита фраза: «Дика природа врятує світ». Уваги заслуговує також книга Р. Неша «Дика природа та американський розум» (1967). Зазначимо лиш, що для американців сувора, дика природа, її незаймана краса, величність є предметом національної гордості. Завдяки величності символами краси американського ландшафту стали такі «екстріми» світової природи як Ніагара, Великий каньйон Колорадо (Гранд-Каньйон, найглибший у світі — понад 1500 м), Йосемітська долина (Незрівнянна долина) у Каліфорнії. Чого тільки вартує «Країна чудес», або Йєллоустон у самому серці Скелястих гір (біля витоків Міссурі)! Корінні індіанці іменували тутешні місця «Країною криги, вогню, води і диму, що обертається». Вони відмовляли мандрівникам бути провідниками, розповідаючи, ніби у Скелястих горах є скам'янілий ліс і там живуть злі духи... Пейзажні властивості ландшафтів відображаються під час споглядання в зорових образах людини, в яких акумулюється не тільки інформація, що допомагає їй орієнтуватися у довкіллі, а й важливі для цінності, що формують відповідне світосприйняття. Красивий пейзаж містить високий виховний потенціал. Його естетика виховує, вражає. Людина, формуючи враження від споглядання прекрасного, збагачується духовно. У такому «діалозі» здійснюється інформаційний контакт людини з природою. Серед негативних наслідків «сучасної» ант-ропогенізації природи — зменшення інформаційної цінності ландшафтів, що негативно позначається на життєвій активності і соціальній позиції людини. Можливо, зіпсоване, «глухоніме» навколишнє середовище вносить корективи і в національний менталітет. Незаймана краса земної природи впливає та впливатиме на релігію, філософію, мистецтво, науку і, певно, визначатиме матеріальний і духовний розвиток людства, що стане ще одним підтвердженням всім відомого, вже аксіоматичного, афоризму Ф. Д. Достоєвського про те, що краса врятує світ. Загалом, краса, мистецтво є факторами формування культурного ландшафту, наукове трактування якого ще в 1920 році запропонував О. Шлютер, або культурного пейзажу, в якому наявні і візуально «прочитуються» антропогенні, штучно створені, складники. Сучасна гуманістична концепція культурного ландшафту як ціннісної категорії передбачає визнання за культурним ландшафтом цілісної природно-культурної системи, без якої людина не може відчувати себе гармонійною особистістю, здоровою не тільки фізично, а передусім духовно. Сила відчуття батьківщини, високо емоційне ставлення до рідного краю, рідної хати, до всього, що називається своїм, посідає чільне місце в системі загальнолюдських цінностей. Якщо доля землі стає долею людини, тобто відбувається ідентифікація етносу з природним середовищем, звершується розквіт краю, в іншому випадку — втрата контролю над природним середовищем і зникнення нації, про що свідчать численні приклади з багатовікової історії цілих народів і навіть цивілізацій. Література 1. Гетьман В. І. Екотуризм чи екологічний туризм: теорія і реальність // Рідна природа. — 2002. — № 3. — С. 24–29. 2. Гетьман В. І. Культура кожного етносу є культурою екологічною // Рідна природа. — № 4, — 2002. — С. 15–18. 3. Гетьман В. І. Гуманістична цінність заповідних ландшафтів національної та регіональних екомереж України // Екологічний вісник, січень-лютий 2003 — № 1–2. — С. 5–7. 4. Гродзинський М. Д., Савицька О. В. Естетика ландшафту: Навч. посібник. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2005. 5. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. — М.: Айрис Пресс, 2004. 6. Махабхарата. Рамаяна. Пер. с санскрита. — М.: Худож. лит., 1974. — Т. 2. 7. Пащенко В. М. Теоретические проблемы лан-дшафтоведения. — К.: Наукова думка, 1993. 8. Тойнбі Арнольд Дж. Дослідження історії. — К: 1995. — Т. 1. 9. Шарден Пьер Тейяр де. Феномен человека. — М.: Наука, 1987. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |