Пошана святих у Православній церкві
Церква Христова — це Царство Боже, основний її зміст Євангелія, суть її — святість, тобто нове життя, засноване на любові, сердечній чистоті, прощенні гріхів, пошуку досконалості.
Церква — Одна, Соборна. «Вірую в Одну, Святу, Соборну й Апостольську Церкву», — проголошує наш Символ Віри. Це, однак, не означає, що ми плутаємо дві різні сфери Єдиної церкви — небесну і земну. Там, на Небі — святість, а тут, на Землі, — внутрішня боротьба, гріх, смерть; там — досконалі, тобто ті, які бачать, що вже живуть видінням, а тут — лише вдосконалюються, лише чекають на побачення та живуть вірою; там Церква — в преображенному, духовному вигляді, а тут — у видимих формах обрядових дій, церковній зовнішності священнодійств та єпархії. Але різниця не в найважливішому. Найважливіше — єдність, бо покликання одне — служити Отцеві Небесному, життя одне — в Христі Господі, дорога й мета одні — святість, удосконалення силою й дією Пресвятого Духа. Отже, окрім відмінності сфер, небесне: «Свят, Свят, Свят!» є нероздільно поєднане із земним «Алилуя!». Цю істину бачимо й особливо відчуваємо під час Божественної літургії.
Причастя святих
Церква є істинним буттям, не тимчасовим утворенням. Вона хоч і почалася в часі, все ж існує у вічності. «І Царству Його (Христа) не буде кінця», сказано в Символі Віри. Як установа вічна, Вона містить усіх віруючих: як тих, які живуть нині, так і тих, що жили колись та відійшли у вірі. Авраам, який жив вірою, «чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець» (Євр. 11, 10). І він увійшов до нього по Христовім Воскресінні. Цією вірою жили також й інші старозавітні праведники. І всі вони отримали обіцяне, але аж з приходом Спасителя, «щоб вони не без нас досконалість одержали» (Євр. 11, 40).
На цій небесно-земній соборності й заснована наша віра в причастя святих. Браття земні піклуються про братів небесних, моляться за них, а також просять і їх молитов за себе та поєднуються з ними в славі Божій. Ось у цьому й полягає також пошана святих. Поза цим розумінням наше спілкування зі святими було б, очевидно, не зрозумілим і виглядало б, як якесь обоготворення, як звернення до істот, які немов займають проміжне місце між Богом і людьми. Таке викривлене розуміння і є причиною критики пошани святих людьми, які, або не розуміють, або не хочуть розуміти суті Церкви та її науки про причастя святих.
Пошанування святих
Святе Письмо рішуче забороняє віддавати кому-не-будь Божественне поклоніння й служіння, крім Єдиного Істинного Бога (5 М: 6, 13; 10, 20; Мт. 4, 10; Лк. 4, 8). Але зовсім не заборонено віддавати пошану слугам Божим. Про це ми маємо, наприклад, свідчення зі Старого Завіту: єрихонські сини після взяття пророка Іллі на Небо пішли назустріч Єлисею, «і попадали перед ним до землі», бо, як казали вони, «на Єлисеї спочив дух Іллів» (2 Цар. 2, 15).
У Новім Заповіті Христос підтвердив Закон: «Гос-подеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!» (Мт. 4, 10). Але Він також сказав учням Своїм: «Ви друзі Мої» (Ів. 15, 14), «Хто вас приймає приймає Мене, хто ж приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене» (Мт. 10, 40). Отже, честь, пошана, яку віддають друзям Божим — не противиться Закону, бо шанувати друзів Божих — це шанувати Бога.
Вшанування святих, яке було вже в перших часах існування Церкви, — виразилося в особливих святкуваннях та молитвах і літургіях. Про це маємо свідчення в творах ранніх Отців Церкви (Тертуліан, Святий Кипріан) та в Апостольських постановах.
Починаючи з IV століття, вшанування святих уже стає відкритим і набуває урочистої форми вияву, офіційно затвердженої двома помісними соборами: Ганг-рським і Лаодикійським. Все ж розвивається та виокремлюється й сама наука про пошану святих. Це спричинено появою різних єресей. Одна з них, наприклад, почала була віддавати Богородиці Божественні почесті, поклоняючись і служачи їй на рівні з Богом. Це спонукало святого Єпифанія виступити й подати спростування. На початку V століття виникла інша крайність: дорікання Церкві, що вона, шануючи святих, допускається поганського ідолопоклонства. Проти цього закиду виступили блаженні Єронім і Августин.
Над поясненням істинної апостольської науки про вшанування святих особливо багато попрацювали такі отці Церкви: Єфрем Сирієць, Василій Великий, Григорій Нисський, Григорій Богослов, Іван Золото-устий, Кирило Олександрійський, Григорій Великий та Іван Дамаскин.
Віра в благопристойність і благовірність почитання святих завжди була в Церкві Христовій та незмінно охоронялася Нею, про що свідчать свідоцтва деяких учителів і пастирів Церкви, а також настанови соборів (крім згаданих вище — Карфагенського, а особливо VII Вселенського).
Призивання святих
Вшанування святих набуває форми призвання угодників Божих у молитвах. І тут знову ж треба підкреслити, що ми звертаємося до святих і закликаємо їх не як якихось богів, але як праведників Божих, які отримали силу заступництва від Христа, єдиного Посередника між Богом і людьми, «що дав Самого Себе на викуп за всіх» (1 Тим. 2, 5-6). Отже, святі — це наші молитовники перед Отцем Небесним, єдиним джерелом «усякого доброго давання та дару досконалого» (Як. 1, 17).
Призивання святих відбувалося ще в Старозавітній Церкві. Давид у своїй молитві так звертається до Бога: «Господи, Боже Авраама, Ісака та Якова, наших батьків, — збережи ж навіки цей напрямок думок серця народу Твого» (1 Кн. Хронік 29, 18).
У Новому Завіті апостол Яків учить нас молитися один за одного та додає: «Бо дуже могутня ревна молитва праведного!» (Як. 5, 16). Він також подає й приклад сили такої молитви, кажучи: «Ілля був людина, подібна до нас пристрастями, і він помолився молитвою, щоб дощу не було, — і дощу не було на землі аж три роки й шість місяців... І він знов помолився, — і дощу дало небо, а земля вродила свій плід!» (Як. 5, 17-18). Апостол Петро, турбуючись про своє стадо, обіцяє, що і після свого відходу з цього світу не перестане пильнувати за ними (2 Петра 1, 14-15).
Отже, призивання святих, молитва за їхнє заступництво перед Богом, не є якимось новотвором. Про це чітко свідчить як Святе Письмо, так і Святе Передан-ня. Цей факт підтверджують старі літургії (наприклад, Літургія апостола Якова), а також чини Літургії Василя Великого та Івана Злотоустого, що ввійшли в богослужбовий вжиток у IV столітті. Усі вони свідчать, що призивання святих уже в той час було явищем поширеним. Про це є також і спеціальна постанова VII Вселенського собору.
Почитання святих мощів
Пошана мощів чи останків святих пов'язана з почи-танням святих взагалі, і походить від самих початків християнства. Отож, у час гоніння, коли Церква існувала в катакомбах, християни вживали всіх можливих засобів, щоб тіла мучеників були належно поховані. Місця ж їхніх поховань ставали місцями християнських зібрань та богослужіння. Цей звичай так закорі-нився, що в нас ще й нині землю, на якій стоїть Храм Божий, називають цвинтарем.
Є свідоцтва, що Григорій, єпископ Неокесарії, уже в III столітті офіційно встановив у своїй провінції чи єпархії свята на пам'ять мучеників, а їхні мощі розміщав у різних місцях християнських зібрань та богослужінь. Схожі свідоцтва про вшанування мощів маємо й на Заході, де Фелікс (169 p.), єпископ Риму, постановив, щоб, згідно зі старим звичаєм, літургію відправляли на мощах мучеників. Також і в діяннях V Карфагенського собору маємо постанову, щоб кожен храм будувався обов'язково на мощах мучеників, які треба класти під вівтар.
Цей звичай став правилом як на Сході, так і на Заході: мощі почали класти або під вівтарем, або з одного чи з іншого боку вівтаря, або при вході в храм. Крім того, останки святих перебували і в домашніх церквах та частинками у хрестах. Це збереглося й до наших часів. У православних набуло форми антимінсу, який лежить на престолі, і в якому мощі зашиваються; у римо-католиків також є щось схоже, але у формі престольного каменя, в якому мощі замуровуються.
Шанування мощів опирається на науку Святого Письма про високе призначення тіла як храму Духа Святого, яке, разом із душею, братиме участь у безсмерті. Питання ж останків тієї чи іншої особи засноване на загальному переконанні в її святості, а найбільше на чудах, які творить Господь. Важливо, що святі мощі шануємо благочестиво, тобто так, як і святі ікони. Наука про пошану останків святих була витлумачена знаменитими отцями Церкви, як Східної так і Західної, та затверджена VII Вселенським собором.
Церква, як Царство Боже, як установа вічна, містить усіх віруючих: і тих, які живуть, і тих, які спочили у вірі.
На цій небесно-земній соборності й базується наша віра в причастя чи призивання святих, яку ми практично виявляємо в пошануванні та піклуванні один про одного.
Ми вшановуємо праведників як друзів Божих; славимо їхні подвиги, вчинені за допомогою ласки Божої, так, що честь, яка віддається святому — стосується Бога, якому вони служили своїм життям на землі.
Свою пошану до вірних слуг Божих виявляємо літургійно: згадками про них, церковним святкуванням, нареченням храмів їхніми іменами. Бо святі — це наші молитовні заступники перед престолом Божим.
Вшановуючи душі друзів Божих, шануємо також і їхні тіла, святі мощі, як храми Духа Святого, які, після Другого пришестя, братимуть участь у безсмерті, яке обіцяв нам Господь наш Ісус Христос.
(За матеріалами «Українського церковно-історичного журналу»)