головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 7/2007 
Персонал № 7/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Геополітична доктрина Гетьмана Богдана Хмельницького

Сергій КОВАЛЕНКО,
кандидат технічних наук, МАУП

Питання про геополітичну доктрину Гетьмана Богдана Хмельницького та його уряду є ключовим для розуміння як тогочасного геополітичного становища України у Східній та Центральній Європі, так і впливу на нього самої української держави, який, слід визнати, був немалим. Тому без знання геополітичної доктрини існуючого тоді українського уряду неможливо повною мірою зрозуміти суть всеохопних політичних процесів, що відбувалися у тогочасному світі. А ці процеси, між іншим, були такими, що на багато років визначили розклад політичних сил у Європі і спрямування її політичного розвитку. Так, наприклад, скориставшись прагненням України здійснити свою геополітичну доктрину, Князь пруський Фрідріх-Вільгельм Гогенцоллерн домігся визнання Пруського князівства незалежною державою, що, зрештою, дало змогу в недалекому майбутньому розпочати побудову об'єднаної Німеччини, яка завершилася лише у ХІХ столітті.

У декого може викликати здивування сама постановка питання про геополітичну доктрину уряду Гетьмана Богдана Хмельницького, бо в свідомості багатьох наших сучасників, навіть науковців, дослідників минулого, міцно засіла думка про безсистемність і хаотичність його дій аж до Московської угоди** 1654 року, яка, мовляв, усталила спрямованість української політики, позбавивши, власне, її мети, яка, начебто, цією Московською угодою була досягнута. Проте це твердження є хибним.

Натомість автор цієї статті дотримується іншої думки: від самого Великого повстання 1648 року Гетьман Богдан Хмельницький послідовно, крок за кроком впроваджував у життя певну геополітичну доктрину — і до 1654 р., і пізніше, аж до своєї смерті, яка спіткала його у серпні 1657 р. На шляху до реалізації згаданої доктрини було аж надто багато перешкод, але Гетьман долав їх, застосовуючи різні способи досягнення мети. Обсягу журнальної статті недостатньо, щоб неспростовно довести цю думку, але в ній, принаймні, можна показати, що вона має усі підстави існувати. Поки що як наукова гіпотеза. Якою ж була геополітична доктрина уряду Гетьмана Богдана Хмельницького і як вона творилася? Аби почати розгляд цього питання, слід спершу розглянути тогочасне геополітичне становище України.

Геополітичне становище у Східній та Центральній Європі після 1648 року та Україна

Тогочасна українська держава, як відомо, охоплювала тоді межі колишніх Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств Речі Посполитої, або теперішніх Київської, Житомирської, Вінницької, Черкаської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Полтавської та Чернігівської областей загальною площею біля 180 тисяч кв. кілометрів і мала населення близько 2 млн осіб* [1, с. 12–13].

Безпосередніми сусідами тогочасної української держави були Річ Посполита, Московське царство та держави, залежні від Османської імперії: Молдавське князівство та Кримське царство**.

У Речі Посполитій (населення — 7 млн) панівною церквою була католицька, хоча власне католиків у ній було не більше від половини. Це було, здебільшого, населення польських воєводств. Решта були в основному православними, які складали переважну більшість 3-мільйонного* населення Руського, Подільського, Волинського, Белзького та Берестейського воєводств. Багато православних жило також у межах Литовсько-Руського великого князівства. На всі ці терени, власне, й поширювалась духовна влада Митрополита київського, звер-хником якого вважався Патріарх царгородський, чий престол був у столиці тодішньої Турецької імперії. Крім того, у Речі Посполитій була порівняно невелика кількість греко-католиків та христи-ян-євангелістів. Останні жили, в основному, у межах Литовсько-Руського великого князівства. Їх опертям була потужна князівська родина Радивилів***.

У Московському царстві (5 млн* мешканців) панівною церквою була православна, духовним зверхником якої був Патріарх московський, влада котрого, проте, була значно обмежена владою світською. У Поволжі жила деяка кількість населення, що сповідувало Іслам.

Ісламською державою вважалося Кримське царство з 2-мільйонним, як вважав дослідник того краю Евлія Челебі [3, с. 90], населенням, хоча, як свідчить сам Евлія Челебі, майже 1 млн осіб у Кримському царстві становили сім'ї полонених українців. Значна частина їх, очевидно, були православними, що, власне, й пояснює існування у Кримському царстві значної кількості православних церков [3, с. 274–77]. Підпорядковані ці церкви були, звичайно, Патріархові царгородському.

У Молдавському князівстві мешкало в основному православне населення (1 мільйон осіб), духовним зверхником якого був Митрополит ясський. Ясська митрополія, як і Київська, підпорядковувалася Патріархові царгородському. Мовою державних актів у Молдавському князівстві була, до речі, тогочасна книжна українська мова [4, с. 126].

На час початку україно-польських війн середини XVII століття стосунки між Річчю Посполитою та Московським царством визначалися Полянов-ською угодою 1634 року, що кваліфікувалася як «вічний мир» [5, с. 120]. Військова потуга Московського царства значно поступалася військовій потузі Речі Посполитої, і тому його уряд уникав можливих загострень стосунків з нею. Однією з умов По-ляновської угоди, до речі, була умова про взаємну військову допомогу проти ворогів, за якою Московське царство мало б допомогти Речі Посполитій у її війні проти України [5, с. 121]. Уряд Кримського царства, як, власне, й Османської імперії, вороже ставився до Московського царства, причиною цього були претензії щодо теренів з ісламським населенням, підпалих під владу Москви в XVI столітті під час остаточного розпаду Золотої Орди.

Стосунки Молдавського князівства та Кримського царства як держав, підлеглих Османській імперії, з Річчю Посполитою визначалися умовами Хотинської угоди 1621 року [6, с. 47–48] і були в цілому мирними. Хоча у відносинах останньої з Кримським царством іноді виникало напруження, основними причинами якого були затримки виплати урядом Речі Посполитої данини Кримському царству, а також військові зіткнення з Військом Запорозьким, яке до 1648 року уряд Кримського царства вважав частиною війська Речі Посполитої. Власне цим напруженням і скористався уряд Гетьмана Богдана Хмельницького, уклавши у березні 1648 року союзницьку Бахчисарайську угоду з Кримським царством [6, с. 81–82], яка мала вирішальне значення для отримання перших перемог українського війська в україно-польських війнах середини XVII століття.

Основні державні проблеми, розв'язувані урядом Гетьмана Богдана Хмельницького, та способи їх вирішення

Щоб зрозуміти суть геополітичної доктрини уряду Гетьмана Богдана Хмельницького, слід розглянути основні проблеми, які постали перед ним.

Як видно з вищенаведеного, найбільшою проблемою тогочасної української держави була мала кількість її населення порівняно з населенням ворожої їй Речі Посполитої. Наявність великої різниці між демографічними ресурсами двох держав унеможливлювало тривале існування української держави, оскільки уряд Речі Посполитої був налаштований за всяку ціну повернути втрачені 1648 року українські терени. Цю проблему можна було розв'язати за рахунок відторгнення від Речі Посполитої і приєднання до української держави воєводств, заселених українцями. Це могло додати українській державі 3 млн осіб і у такий спосіб зменшити кількість населення Речі Посполитої. Тобто протистояння 2 млн людності української держави і 7 млн — Речі Посполитої могли перетворитися на 5 млн проти 4 млн відповідно. Як бачимо, головна проблема тогочасної української держави була за своєю суттю геополітичною (проблема ресурсів), і розв'язатися вона могла також лише із застосуванням геополітичних підходів (перерозподіл ресурсів за рахунок перерозподілу суміжних територій).

Ще однією проблемою тогочасної української держави було убезпечення українського війська, за його значного просування у межі Польського королівства, від можливих флангово-тилових ударів з боку Молдавського князівства («проблема лівого крила») та Литовсько-Руського великого князівства («проблема правого крила»). Щоб вирішити її, Гетьманові доводилося тримати значні відділки війська на північному й південно-західному напрямках, що значно зменшувало успішність військових виправ проти, власне, Польського королівства, яке ніяк не хотіло дати Україні спокій. Згадану проблему також можна вважати суто геополітичною (військово-стратегічного спрямування), оскільки вона пов'язана з особливостями географічного розташування головного театру військових дій (захід України) і конфігурації кордону тодішньої української держави з Річчю Посполитою та її союзником, Молдавським князівством.

Розв'язання цих геополітичних проблем здійснювалося українським урядом в основному в межах проекту, який умовно можна назвати «Руське князівство» і суть якого полягала в об'єднанні в одній державі усіх земель, на які поширювалася духовна влада Митрополита київського. Те, що такий проект існував, не викликає жодних сумнівів, йому присвячено достатньо наукових праць (див., наприклад, [7, с. 11, 129], [8, с. 1330]). Його здійснення було спрямоване на виконання, умовно кажучи, ресурсної частини тогочасної української геополітичної доктрини і частково військово-стратегічної частини.

Але згадане не охоплює всього обсягу геополітич-ної доктрини, куди входила значна економічна частина, розглядові якої й буде, в основному, присвячено цю розвідку.

Теренами тогочасної української держави пролягали такі головні міжнародні торгівельні шляхи [9, с. 4–5]: з Криму через Київ до Московського царства й до Прибалтики, з Білгорода-Дністровського через Брацлав та Вінницю до Польщі, з Польщі через Київ до Московського царства. Зрозуміло, що після початку війни України проти Речі Посполитої шлях з Польщі через Київ до Московського царства занепав, як і шлях з Білгоро-да-Дністровського через Брац-лав та Вінницю до Польщі та шлях із Києва до Прибалтики, який також проходив теренами Речі Посполитої. Залишився відносно благополучним тільки шлях з Криму через Київ до Московського царства, який, проте, не був найпривабливішим з погляду обсягів перевезення товарів. Оскільки міжнародна торгівля мала у ті часи надзвичайне значення, українська держава опинилася у скрутному становищі, з якого уряду конче потрібно було знайти якийсь вихід. А оскільки проблеми міжнародної торгівлі розв'язуються значною мірою в площині, кажучи сучасною мовою, геополітики, то українському урядові треба було зосередитися на творенні і втіленні в життя певної економічної частини геополітичної доктрини, яка б розв'язала згадану проблему тодішньої української держави.

Вироблення економічної частини геополітичної доктрини, спрямованої на подолання проблем української держави економічного порядку, почалося відразу по перших перемогах українського війська над польським 1648 року.

Чорноморський проект (16481650 рр.)

Як свідчать дослідження Лариси Гвоздик-Пріцак, під час правління уряду Гетьмана Богдана Хмельницького державні доходи України перевищували державні видатки приблизно на 1 млн польських злотих [4, с. 123], що приблизно дорівнювало доходам Військового скарбу від внутрішньої і зовнішньої торгівлі [4, с. 114]. Тому український уряд був життєво зацікавленим у розвитку останніх, бо без цього, за тодішнього рівня оподаткування, не міг би створити необхідного кожній державі запасу коштів. Навпаки, збільшивши надходження до Військового* скарбу від внутрішньої та зовнішньої торгівлі, український уряд міг би зменшити податковий тиск на народ, підіймаючи в його очах авторитет держави. Нарощування доходів від внутрішньої торгівлі мало свої обмеження. Тому збільшення доходів Військового скарбу саме від зовнішньої торгівлі ставало головним напрямом діяльності українського уряду.

Як вже писалося вище, головні міжнародні торговельні шляхи, що проходили теренами української держави, занепали після початку 1648 року україно-польських воєн. При цьому Річ Посполита майже нічого не втратила, бо зберегла за собою роль посередника у чорноморсько-балтійській торгівлі за рахунок шляхів, які й раніше існували й проходили через Молдавське й Семигородське князівства, оминаючи при цьому українську державу. Головний з цих шляхів, який йшов через Молдавське князівство, проходив через Львів. Єдине, що міг вдіяти у цьому становищі український уряд, то це пожвавити товарообіг шляхом, що вів з Криму через Київ до Московського царства. Але це зробити було непросто, бо обхідний шлях через Азов був зручніший тим, що на Дону, на відміну від Дніпра, не було порогів, і він був судноплавним майже до своїх витоків. Тому єдиним розв'язанням проблеми конкуренції могла бути угода українського уряду з турецьким про пільги для українських купців.

І це було здійснено з надзвичайною швидкістю. Щойно відгриміли бої під Жовтими Водами та Корсунем, як український уряд спорядив посольство до Туреччини, яке у Царгороді у липні 1648 року уклало з турецьким урядом «широко закроєну» торговельну угоду [4, с. 85–89], яка надавала українським купцям нечувані привілеї у чорноморській торгівлі в обмін на послуги українського уряду щодо підтримки спокою на Чорному морі (головним чином у боротьбі з морським розбійництвом). Швидкість, з якою цю угоду було укладено, свідчить, по-перше, про те, що переговори щодо неї почалися порівняно давно, можливо, одразу по укладенні у березні 1648 року Бахчисарайської угоди між Україною та Кримським царством і, по-друге, про те, що Гетьман Богдан Хмельницький спирався у цих переговорах на, кажучи сучасною мовою, своє лоббі у тодішньому турецькому уряді.

Проте на той час цілком зреалізувати цей проект не вдалося, бо у серпні 1648 року у Царгороді стався державний переворот, наслідком якого була загибель Султана Ібрагіма Отамана і приведення до влади його малолітнього сина Мегмеда [4, с. 89]. Новий турецький уряд, який прийшов до влади, не виявив зацікавленості реалізацією угоди з Україною. Та й сам український уряд не виявив достатньої наполегливості в її реалізації, бо на початку 1649 року надто захопився реалізацією проекту «Руське князівство». Переговори з турецьким урядом було поновлено лише у вересні 1650 року паралельно з початком реалізації «Балканського проекту», про який йтиметься нижче. Переговори скінчилися укладенням військового союзу між Україною та Турецьким цісарством [10, с. 132–137], який, проте, так і не набув чинності. Причини цього тепер не в повній мірі зрозумілі, і питання про них потребує додаткових, зокрема джерелознавчих, досліджень. Подальша реалізація цієї частини української геополітичної доктрини розвивалася вже у межах «Чорноморсько-балканського проекту».

Чорноморсько-балканський проект (16501654 рр.)

Певні проблеми з реалізацією «Чорноморського проекту» (які саме — не з'ясовано й досі) підштовхнули український уряд рівнобіжно з ним приступити до розробки й реалізації іншого геополітично-го проекту, який я умовно називаю «Балканським». Суть його полягала у створенні союзу з Молдавським князівством, що, до речі, не могло здійснитися без угод з турецьким урядом, оскільки Молдавське князівство (господарство) було державою, залежною від Турецької імперії.

Реалізація «Балканського проекту» давала Україні змогу стати учасницею балтійсько-чорноморської посередницької торгівлі, відкриваючи їй доступ до головного міжнародного торгівельного шляху з Царгороду через Молдавське князівство та Польське королівство до Прибалтики. Крім того, згаданий проект відкривав перспективи «узаконення» існування української держави шляхом споріднення сімей Гетьмана Богдана Хмельницького і молдавського господаря (шлюб гетьманича Тимофія Хмельницького та князівни Розанди Лупулів-ни). Реалізація цього проекту дозволяла також розв'язати згадувану у цій статті геополітичну «проблему лівого крила». Власне ще 1648 року у Варшаві з'явилися поголоски про цей геополітич-ний проект українського уряду. З приводу вищезгаданого урядового перевороту у Царгороді у серпні 1648 року там говорили, що переворот, мовляв, був влаштований українським урядом, бо Цісар Ібрагім Отаман відмовився задовольнити певні вимоги Гетьмана Богдана Хмельницького і, зокрема, вимогу про визнання його, Гетьмана, Князем молдавським [7, с. 59].

Проте явні заходи з реалізації «Балканського проекту» український уряд розпочав лише 1650 року рівнобіжно з поновленням реалізації «Чорноморського проекту». Далі обидва проекти розвивалися одночасно, і тому можна вважати, що «Чорноморський проект» перетворився на «Чорноморсько— балканський». Першим заходом щодо його реалізації був похід у вересні 1650 україно-кримського війська, очолюваного Гетьманом Богданом Хмельницьким, на Молдавське князівство. Приводом до походу послужило те, що, будучи у дружніх стосунках з польським урядом, Князь молдавський Василь Лупул викупив з кримської неволі, куди вони потрапили після Корсунської битви 1648 року як подарунок Гетьмана Богдана Хмельницького його кримським союзникам, запеклих ворогів української держави Гетьмана великого коронного Миколу По-тоцького та Гетьмана польного коронного Мартина Калиновського та перепустив їх до Польщі через Молдавське князівство. Звичайно, згода на викуп була недружнім щодо України вчинком і кримського уряду, але Гетьман Богдан Хмельницький вирішив до часу не зважати на цю обставину, змусивши, проте, кримське військо взяти участь у каральній виправі проти Молдавського князівства. Похід, як відомо, закінчився повним розгромом збройних сил князівства й укладенням україно-молдавської угоди, за якою Князь Василь Лупул зобов'язувався розірвати дружні стосунки з польським урядом, бути у нерозривній дружбі з Україною і запорукою цього . мало стати віддання його доньки Розанди за гетьма--ЩНЯ Тимофія Хмельницького [10, с 88-93].      .

Але ці зобов'язання певний час були лише заяв-ними. Аж 1652 року, знову ж таки під загрозою українського вторгнення у межі Молдавського князівства, князь Василь Лупул таки віддав свою доньку за гетьманича Тимофія Хмельницького. Проте зміцнення позицій Князя за рахунок союзу з українською державою перелякав сусідні Семигород-ське й Валаське князівства, і вони, у порозумінні з урядом Речі Посполитої, влаштували наступного 1653 року державний переворот, внаслідок якого у Молдавському князівстві до влади було приведено Степана Георгіцу Під час цих подій у Сучаві загинув гетьманич Тимофій Хмельницький, який прийшов на допомогу тестеві [10, с 593-595]. Таким чином у Молдавії до влади знову повернулися про-польські сили і реалізація «Чорноморсько-балкан-ського проекту» знову зайшла у безвихідь.

Проте після укладення у березні 1654 року Московської угоди між Україною та Московським царством уряд останнього виявив бажання спробувати привернути під свою владу православні князівства на Балканах. Спочатку український уряд думав скористатися цим для поновлення «Чорноморсько-балканського проекту», але, як зауважує Михайло Грушевський, українська старшина досить швидко «зміркувала небезпечні сторони московського протекторату. Гетьман рішучо прохолов до планів московської експансії на Балканах і вже не сприяв, а бойкотував зносини Царя з дунайськими воєводами, зміркувавши, що, знайшовши собі міцних союзників або підданців на Дунаю, доперва Москва візьме його в лещата. Ідея слов'янської експансії швидко вивітрилася, стрівшися з реальними перспективами московської автократичности й нетолерантности» [8, с. 905].

Балтійсько-балканський проект (16541657 рр.)

Початком цього геополітичного проекту може вважатися приїзд 8 липня 1654 року до Білої Церкви, де тоді стояв з військом Гетьман Богдан Хмельницький, першого шведського посла в Україну Данила Грека. Цим посольством розпочато переговори, котрі скінчилися лише у жовтні 1657 року укладенням Корсунської україно-шведської угоди, в умовах якої й знайшла відображення гео-політична доктрина уряду Гетьмана Богдана Хмельницького і, притому, як у ресурсній частині, так і в частині економічній — таким чином було відновлено реалізацію проекту «Руське князівство. Так, в умові числом 3 цієї угоди зазначено, що Король шведський «границі і території володінь України визнає і проголошує, що вони простягаються не лише до Вісли, але й до границь Прусії (тобто до України має відійти Білорусь. — С. К.), і обіцяє спільними силами здобувати й до України віддавати...воєводства Берестейське та Новгородоцьке» [11, с. 65], а в 6-й умові угоди зазначено, що «обидві сторони подбають, щоб обопільні зносини і торгівельні операції не переривалися між Прусією і Україною» [11, с. 65], а в 8-й умові — що «обидві сторони можуть вести всяку торгівлю, сухопутну і морську, не платячи цла і мита» [11, с. 66].

Що ж стосується другого краю, балканського, то тут основним партнером України виступило на цей раз Семигородське князівство, від якого на той час Молдавське та Валаське князівства були дуже залежними. Угоду про військовий союз між Україною та Семигородським князівством було укладено у вересні 1656 року у семигородському місті Альба-Юлії [8, с. 1306–1309].

Діяльність уряду Гетьмана Богдана Хмельницького підпорядковувалася геополітичній доктрині, яка складалася з трьох основних частин: ресурсної, військово-стратегічної та економічної.

Ресурсна частина пропонувала шлях до встановлення рівноваги між демографічним ресурсом української держави та Речі Посполитої у межах проекту «Руське князівство».

Військово-стратегічна частина доктрини, яка зводилася до розв'язання «проблем лівого та правого крил українського війська», частково втілювалася у рамках проекту «Руське князівство», а частково — у рамках «Чорноморсько-балканського проекту» та «Балтійсько-балкансько-го проекту».

Економічна частина пропонувала шлях до наповнення державної скарбниці за рахунок перетворення української держави на потужного посередника у балтійсько-чорноморській торгівлі. На здійснення цієї частини української геополітичної доктрини були спрямовані як проект «Руське князівство», так і «Чорноморський проект», «Чорноморсько-балканський проект» та «Балтійсько-балканський проект».

Отже, для уряду Гетьмана Богдана Хмельницького основним був проект «Руського князівства», а решта поставали в часі, коли втілення його загальмовувалося. Вони були спрямовані на розв'язання певних локальних геополітичних проблем України, що знайшли відображення в геополітичній доктрині тогочасного українського уряду.


* Правописна норма автора, оскільки йдеться про назву посади глави держави.

* Термін, запропонований автором замість терміна Переяславська угода, оскільки угода, про яку йдеться, укладалася в Москві у березні 1654 року. Українське посольство змусило Царя московського Олексія Романова писемно засвідчити згоду з вимогами України.

* Оцінка автора.

* Термін, вжитий автором замість терміна «Кримське ханство» з огляду на те, що в офіційній тогочасній документації Гетьман Богдан Хмельницький звертався до глави Кримського царствасловами, як «Цар кримський» [2, с. 104–105] *** Використано подання прізвища за Михайлом Грушевським, яке відрізняється від загальновживаного тепер його подання (Радзівіли).

* Написання з великої літери відповідає статусові цієї державної установи

Література

1. Коваленко С., Пугач О. Опис козацької України 1649-го року. — К., 2004.

2. Універсали Богдана Хмельницького. — К., 1998.

3. Крисаченко В. Історія України. Кримське ханство. — К., 2000.

4. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. — К., 1999.

5. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — К., 1993.

6. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648–76 рр.). — К., 1999.

7.  Грушевський М.С. Історія України-Руси. Том VIII. Частина ІІІ. — К., 1995.

8.  Грушевський М. С. Історія України-Руси. Том ІХ. Кн. 2. — К., 1997.

9.  Україна. Історичний атлас. — К., 1998.

10. Грушевський М. С. Історія України-Руси. Том ІХ-1. — К., 1996.

11. Грушевський М. С. Історія України-Руси. Том Х. — К., 1998.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту