Зростання ролі університетів — вимоги сучасності

На шляху до розвитку й удосконалення ви­щої освіти потрібно вирішити питання, які пос­тали наприкінці 20 сторліття. Тривалі терміни навчання та високий рівень відрахованих сту­дентів більшість навчальних закладів Європи розцінюють як витрату ресурсів і з боку сту­дентів, і з боку університетів. До речі, ці проб­леми вже давно і ефективно вирішує МАУП. Досвід Академії можна було б рекомендувати для запозичення і іншим ВНЗ.

Загальновизнаною стає й інша потреба нашо­го суспільства — збільшення привабливості системи вищої освіти та інститутів. У цьому контексті особливу увагу треба звернути на ре­сурси, що надає вища освіта: кар'єру, посаду, перспективу росту та на такі аспекти навчаль­ної діяльності, як міжнародне визнання ступе­ня, демонстрація якості навчання, орієнтація на потреби студентів. МАУП розуміє, що ін­формаційна цивілізація ХХІ ст. потребує гло­бальної соціальної трансформації, в основу якої покладено докорінні соціокультурні, тех­нологічні, гуманітарні, освітньо-інформаційні зміни. Тому Академія обрала шлях до інтегра­ції, зокрема гуманізації освіти, і вважає цей ви­бір своїм внеском у демократизацію суспільс­тва.

Сучасне суспільство потребує кваліфікова­них спеціалістів, які можуть навчатися і успіш­но працювати по всій Європі, що спичиняє на­гальну потребу у доступі до всіх рівнів системи вищої освіти та адекватне забезпечення мобіль­ності. На цьому шляху українські ВНЗ сподіва­ються на підтримку державних структур для створення загальноєвропейського простору ви­щої освіти, науки та інновацій, збільшення дер­жавних замовлень на підготовку та перепідго­товку спеціалістів, які підвищать міжнародний рейтинг України у сфері освіти та науки.

Важливий крок у цьому напрямі — підтримка ідеї створення привабливої системи вищої осві­ти у межах нашої країни та включення її в «Єв­ропу знань». Основне завдання — гарантії якості/акредитації, які базуються на взаємо-визнанні рішень Болонського процесу за умови збереження поваги до національних особли­востей; уникнення перенавантаження університетів новими формами оцінювання та кон­тролю. Треба пам'ятати, що періоди навчання і заліки/кредити є лише досить важливими складовими частинами навчальної програми, а не повною програмою, яка визначає кваліфіка­цію.

Попри це в Україні багато фахівців у галузі вищої освіти занепокоєні, чи не призведе цей процес до уніформізації вищої школи, знищен­ня різноманіття національних освітніх систем і підходів, поставить навчальні плани у суворі рамки. Не треба забувати, що в аспекті розши­рення мобільності Болонський процес має і зворотний бік, а саме: загрозу інтенсифікації двох процесів: «відпливу студентів» і «відпли­ву високо кваліфікованого науково-педагогіч­ного складу».

Це спричинено насамперед тим, що Європей­ський диплом про вищу освіту для багатьох на­ших громадян більш привабливий, ніж вітчиз­няний. Оскільки освіта в Україні дешевша, то вигідно навчатися тут перші 2–3 роки, а потім отримати диплом в європейському університе­ті. Відповідно, кваліфікована робоча сила в Ук­раїні надто дешева, особливо з огляду на пос­тійно зростаючу вартість освіти, тому безумов­но існуватиме відплив її в інші країни.

Зазвичай за кордон від'їжджають перспек­тивні науково-педагогічні кадри, що мають певні наукові здобутки. Саме вони є активом кадрового потенціалу національної освіти. Від­сутність імміграції за наявності еміграції сту­дентства та викладачів спричинить певну зам­кненість ВНЗ у країні. Зусилля Міністерства освіти щодо врегулювання нормативної бази принаймні створило би можливості для прип­ливу студентів і освітян з-за кордону як одного з міжнародно прийнятих способів поповнення потенціалу освітньої галузі.

Основною гарантією поліпшення міжнарод­ної «прозорості» і полегшення професійного та академічного визнання спеціальності (дипло­ма, ступеня, сертифіката), здобутих в Україні, є визнання документально підтверджених знань, вмінь і навиків без проведення повторної оцін­ки, іспиту і перевірки їх у межах Європейсько­го простору.

Визнання кваліфікацій (1st UNESCO Global Forum on International Quality Assurance, Accre­ditation and the Recognition of Qualifications in Higher Education — Paris, 18–19 Oct, 2002) базу­ється на формальному висновку повноважного органу, що визначає значущість певної кваліфі­кації. Ця Директива передбачає, що ступені, присуджені після закінчення курсу вищої осві­ти, дають професійний статус, який повинні визнавати країни Європи без адаптаційного курсу періодом до трьох років або тесту на про­фесійну придатність, який нині вимагають ро­ботодавці для наших фахівців. Державні струк­тури повинні остаточно у межах вимог Болон­ського процесу створити Національну систему гарантії якості, яка включатиме:

•     визначення відповідальності контролюю­чих органів і навчальних закладів;

•     оцінювання програм закладів, що передба-чаз внутрішній контроль, зовнішню перевірку, участь студентів і публікацію результатів;

•     систему акредитації, сертифікації або схожі процедури;

•     міжнародну участь, співпрацю і створення союзів, що перевіряють якість.

Вже багато було написано і сказано про впро­вадження європейської системи кредитних одиниць ECTS — European Communіty Course Credіt Transfer System (Європейська система трансферу оцінок). Основні засоби, які вико­ристовувалися в роботі ЕСТS і управлінні ака­демічним визначенням, представлені в інфор­маційному пакеті, договорі про навчання і дуб­лікаті офіційних документів. Як ефективний інструмент створення взаємозаліку і управлін­ня академічним впровадженням система ECTS підтримує європейську мобільність. В Україні триває широкомасштабний експеримент із виз­начення особливостей кредитно-модульної системи, схожої до ECTS.

Однак, очевидно, доцільно надати більше прав провідним навчальним закладам у термі­нах і обсязі прийняття європейських стандар­тів. Це не стане на заваді Болонському процесу, оскільки ВНЗ розуміють, що їх привабливість для студентів — це комплексна компонента, яка включає мобільність, привабливість, працев­лаштування.

За умовами конвенції, дипломи мають транс­національне визнання, а не визнання якоїсь конкретної країни. Україна прийняла загальну рамку трьох рівнів кваліфікацій (бакалавр, ма­гістр, доктор), що включають можливість про­міжних кваліфікацій з урахуванням національ­ного контексту (в Україні це молодший спеціа­ліст і спеціаліст) та принцип загального опису кваліфікацій кожного циклу у вигляді резуль­татів, компетенцій і обсягу кредитів.

А це, у свою чергу, змінює систему оцінюван­ня ефективності роботи ВНЗ. Є два класичні індикатори ефективності освітніх процесів: ступінь працевлаштування випускників за фа­хом і середній дохід, який вони отримують за перші п'ять років трудової діяльності. Однак для того, щоб ці механізми оцінки були застосовані, треба забезпечити зайнятість випускни­ків ВНЗ саме відповідно до їх кваліфікації, що нині досить складно, оскільки в Україні існує чималий розрив між запитами ринку праці і структурою та кваліфікацією випускників. За цих умов необхідно використовувати інші ме­ханізми забезпечення якості, які представлені на малюнку.

На жаль, наші вищі навчальні заклади ще не достатньо ефективно розробляють процес та­кого моніторингу за показниками якості. А як це відбувається в міжнародних структурах?

Завданнями практичної реалізації принци­пів Болонської декларації в галузі забезпечен­ня якості ВНЗ займається Європейська Асо­ціація Університетів (European University As­sociation — EUA). Вона пропонує програму оцінювання (акредитації) — Institutional Eva­luation Program ВНЗ, а також можливі напря­ми його розвитку. Програма акредитації скла­дається з двох стадій: спочатку сам навчаль­ний заклад проводить самооцінку за спеціаль­ною методикою, яку пропонує Асоціація, по­тім проводить аналіз із залученням групи екс­пертів, непричетних до певного закладу (всі вони або нині, або в недавньому минулому по­сідали високі керівні посади в європейських освітніх установах). Потім група експертів формує звіт із рекомендаціями. Асоціація пропонує кожні два роки повторювати процес оцінки із залученням зовнішніх експертів для аналізу виконання рекомендацій і отриманих результатів.

Адаптація українських ВНЗ до цієї системи у 2010 році буде вельми напруженою і вимагатиме від державних органів України розв'язання низки питань.

1.  Трансформація надлишкової кількості нав­чальних напрямів і спеціальностей (відповідно 76 та 584) і зменшення їх приблизно у 5 разів.

2.  Розробка ефективного контролю за якістю вищої освіти.

3.  Зменшення розриву між сферою освіти і ринком праці.

4.  Чіткий розподіл кваліфікаційних вимог до ступенів спеціаліста і магістра; бакалавра і спе­ціаліста. Нині у багатьох ВНЗ програми підго­товки спеціаліста і магістра близькі за змістом, і навіть еквівалентні, хоча за освітньо-кваліфі­каційним статусом, акредитуються на III і IV рівнях.

5.  Впровадження і активізація передових нау­кових досліджень у закладах освіти, які мають стати основою університетської підготовки; введення системи загальноєвропейських нау­кових ступенів.

6.  Реформація такої ланки освіти, як техніку­ми і коледжі (їх кількість у державі значно більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації ра­зом узятих).

7.   Формування нової системи підвищення кваліфікації та перепідготовки, що задовольня­ла б потреби ринкової економіки.

Деякі з цих питань вищі навчальні заклади України активно розв'язують. Вони спільно з провідними університетами Європи виконали майже 150 проектів TEMPUS/TACIS. Це дало змогу ввести загально навчальні програми, но­ві принципи управління ВНЗ, підготувати су­часні підручники, опрацювати способи взаєм­ного визнання документів про освіту.

Цікавою і досить продуктивною була робота МАУП у таких напрямах, як введення системи загальноєвропейських наукових ступенів; част­кова реформація освіти на базі технікумів і ко­леджів; формування нової системи підвищення кваліфікації та перепідготовки.

Однак перед ВНЗ стоїть низка дуже важли­вих і невирішених питань. Найважливіші з них такі: постійність, прозорість, об'єктивність мо­ніторингу якості освіти. Оскільки наша участь в європейській системі забезпечення якості ви­щої освіти (система ENQA) обов'язкова вже найближчим часом, то акредитуватися зо­бов'язані не лише навчальні заклади і спеціаль­ності, а й певні освітні програми (зовнішня оцінка ENQA дає можливість оцінювати нав­чальні програми за межами України).

Хоча нині рівні впливу і відповідальності в структурі української освіти чітко не розмежо­вані і не визначені, очевидно, що принципова відповідальність за забезпечення якості навчан­ня лягає саме на вищі навчальні заклади. Така особливість обумовлена декількома причинами:

•      вимоги до відходу держави від жорсткого регулювання у сфері вищої освіти;

•      перенесення акцентів від контролю за ос­вітнім процесом до контролю за його результа­тами: отриманими студентами знаннями, ком­петенцією і навичками.

Отже, Болонський процес — процес автоно­мізації ВНЗ. Однак рівень автономії вищих навчальних закладів у нас значно нижчий від середньоєвропейського. Провідні університети України неохоче беруть на себе роль методоло­гічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Особли­во це стосується закладів освіти, що мають ста­тус національних (їх кількість досягла майже 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації).

Саме вони повинні взяти на себе розробку за­сад модернізації системи контролю якості осві­ти, узгодження її з європейською моделлю, ак­тивне впровадження вченого ступеня доктора філософії. Саме провідні ВНЗ мусять сказати своє вагоме слово про подальшу долю техніку­мів і коледжів, наприклад, повністю інтегрува­ти кращі технікуми і коледжі в заклади III, IV рівнів акредитації, створивши їм умови для на­дання освітньо-кваліфікаційного рівня «бака­лавр». Саме цим шляхом пішов МАУП. Аль­тернативою такого рішення є трансформація цієї ланки освіти в заклади середньої професій­ної освіти для надання випускникам рівня ви­сококваліфікованих робітників.

Більшість фахівців МАУП вважають, що долю рівнів «спеціаліст» і «магістр» у нашій країні слід вирішити відповідно до їх затребуваності на ринку праці. За умов такої кардинальної рефор­ми системи здобуття кваліфікацій, державні ор­гани повинні встановити схему відповідностей між «старими» і «новими» ступенями. Щодо вченого ступеня кандидата наук, то доцільно бу­ло б нагадати, що ступінь кандидата наук, здобу­тий іноземцями в СРСР, прирівнювався в їх кра­їнах до ступеня Ph. D.

Державним органам потрібно, у свою чергу, законодавчо і на міжнародному рівні чітко виз­начити відповідність кваліфікації спеціаліста, здобутої у нинішніх закладах ІІІ–ІV рівнів ак­редитації (а в минулому — інститутах, академі­ях та університетах) новим кваліфікаціям бака-лав і магістр. Вирішення цього питання вкрай необхідно хоча б тому, що нині бакалавр, відпо­відно до чинних законодавчих актів, це фахі­вець, який має базову, а не повну вищу освіту.

Хоча в європейських університетах бакалавр — це спеціаліст з повною вищою освітою, а в ма­гістратурі далі навчається не більше третини випускників бакалаврату. У нас обмеження кількості студентів, які вчаться в магістратурі, по суті є дискримінаційним, оскільки не пропо­нує іншої альтернативи на міжнародному рівні визнання повної вищої освіти.

У зв'язку з цим деякі ВНЗ України (і Росії) розглядають програми Master of business adminis­tration (МВА), відносно яких існують міжнарод­ні стандарти, як деяку альтернативу магістрату­рі: є спроби інтерпретувати програми МВА як різновид магістерських програм, змінивши існу­ючі стандарти магістратури. Однак програми МБА за своєю суттю є програмами додаткової освіти, а отже, питання про акценти на осі «бака-лаврат — магістратура» все ще відкрите.

Необхідно звернути увагу і на підхід, який обрав МАУП до системи наукових ступенів в Україні. Академія додатково до існуючої систе­ми «кандидат» та «доктор наук» ввела науко­вий ступінь «доктора філософії», відповідно до міжнародних стандартів. Для осіб, які здобули такий диплом, були зняті перешкоди у мобіль­ності на європейському науковому й освітян­ському просторі. Традиційна система підготов­ки наукових кадрів через аспірантуру задо­вольняє потреби на внутрішньому ринку праці доти, поки доля як першої, так і другої систем остаточно не буде вирішена у майбутньому.

Крім проблем якості освіти, основими прин­ципами є мобільність і працевлаштування.

Мобільність — важлива якісна особливість європейського простору, вона передбачає мо­більність людей як між вищими навчальними закладами, так і між державами. В Україні їй заважають системні невідповідності, візовий режим, економічні характеристики нашої краї­ни, зрештою різниця між рівнем життя в Укра­їні та країнах ЄС. Запровадження мобільності в Україні передбачає:

•     заснування в організаційно-функціональній структурі ВНЗ міжнародного офісу та бюро для організації обміну студентами та викладачами;

•     створення банку даних про світові, євро­пейські та національні університети і їх нав­чальні матеріали;

•     створення банку даних про професійні ре­сурси;

•     інтернаціоналізація та скоординованість навчальних планів;

•     впровадження кредитно-модульної систе­ми ECTS;

•     створення необхідної системи кураторства, яка допомогла б студентам та викладачам у практичній реалізації їхніх потреб щодо мо­більності;