Етнополітичний менеджмент: теоретичне обґрунтування та емпірична реальність (початок)

Особливе місце в політичній науці належить теорії етнополітич-ного менеджменту, який виступає невід'ємною частиною державного управління. У розпорядженні він має власну методологію (від грецьк. metodas — шлях, спосіб пізнання, logos — вчення, слово). Методологічні засади містять, з одного боку, систему найбільш загальних принципів, положень і методів, що складають пізнавальну основу наукових знань щодо управління етнонаціональною сферою, а з іншого — сукупність прийомів, способів і процедур дослідження, які застосовуються для осмислення механізму здійснення етнопо-літичного менеджменту. Сутнісному розумінню цього поняття сприяє аналіз відмінностей і взаємозалежностей таких термінів як «управління», «державне управління», «менеджмент», «політичний менеджмент», «етнополітичний менеджмент».

Управління. Трактується як функція організованих систем (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їхньої структури, підтримання режиму діяльності, реалізацію її програми, мети. Соціальна функція виникає з потреб самого суспільства як складової саморегульованої системи, проявляючись упродовж всієї історії його розвитку, набуваючи політичного змісту й відповідних державних форм в умовах соціальної розша-рованості. Соціальна функція виявляється у владно-організаційній діяльності, яка забезпечує узгодження спільної праці й побуту людей для досягнення суспільно-значущих цілей і завдань.

Управління притаманне усім сферам життєдіяльності суспільства, зокрема у політичній виконує такі функції: 1) планування; 2) організації діяльності; 3) координування; 4) регулювання; 5) мотивації (забезпечує відповідне стимулювання та використання різних заохочень політичної діяльності); 6) контролю; 7) врахування діяльності, тобто визначення міри реально зробленого та досягнутого; 8) прийняття рішення.

Найвищою формою управління є державне управління.

Державне управління. Від інших форм управління воно суттєво відрізняється насамперед тим, що забезпечує функціонування і розвиток суспільства як одного цілого.

Державне управління як багатоваріантний вид суспільної діяльності це:

1)  особливий тип соціального управління, що характеризується всезагальними владними повноваженнями і функціями, зумовленими як потребами всіх видів суспільних ресурсів, так і процесами в різноманітних сферах суспільного життя;

2)  цілісна система органів і установ адміністративного апарату, яка функціонує скоординовано на національному, регіональному й місцевому рівнях із різним ступенем централізації і децентралізації з метою розробки державної стратегії розвитку, вдосконалення всіх сфер суспільного життя і проведення внутрішньої і зовнішньої політики.

Перед державним управлінням стоять завдання забезпечити, по-перше, ефективне використання всіх видів ресурсів суспільства з метою його стабільного функціонування й поступального розвитку; по-друге — розробку й реалізацію стратегії суспільного розвитку; по-третє — обстоювання основних прав і свобод людини, її соціальну підтримку та захист [1, с. 107–114].

Менеджмент. Термін менеджмент походить від англійського to manage — керувати, організовувати (лат. manus — рука). Пояснюють зміст цієї дефініції досить широко та об'ємно, оскільки її використання важко якось обмежити.

Виник менеджмент як соціально-економічне вчення наприкінці XIX ст., коли було здійснено перші спроби синтезувати накопичені в той час знання у сфері управління виробництвом. Перший систематичний курс управління як наукової дисципліни, що мала викладатися у коледжі, розробив у 1881 р. американець Дж. Вартон. Після публікації в 1911 р. книги Ф. Тейлора «Принципи наукового управління» розпочалося широке впровадження менеджменту в практику. Заслугою Ф. Тейлора було прагнення протиставити науковий підхід наявним традиціям, підійти до трудового процесу як до системи і дати наукові основи організації й нормуванню праці людини.

Подальшим кроком у розвитку менеджменту була спроба науковців створити теорію управління суспільним виробництвом. Важлива роль у цьому належить керівнику великої вуглевидобувної компанії Анрі Файолю (1841-1925 pp.) та його однодумцям, які сформулювали основні принципи й функції управління, класичні й універсальні й у нинішніх умовах, вони сприяють успіху будь-якої організації. Серед них, зокрема, такі:

•    необхідність підтримки дисципліни;

•    ієрархічне підпорядкування;

•    одноосібне керівництво;

•    корпоративний дух;

•    орієнтація на прибуток тощо.

За А. Файолем, процес управління складається із декількох взаємопов'язаних функцій: планування, організації, мотивації і контролю.

Історія розвитку управлінської думки свідчить, що у XX ст. виникли наукові концепції семи головних шкіл: наукового управління, класичної чи адміністративної, людських відносин, поведінкових наук, кількісного підходу, ситуаційного й системного підходу.

Наукова думка менеджменту на сучасному етапі доповнюється новими знаннями й прийомами завдяки появі кібернетики й широкому впровадженню в практику обчислювальної техніки. На розвиток менеджменту впливають і зростання рівня освіченості робочої сили, швидкі зміни в сферах технологій, ринків і споживчого попиту.

Отже, під менеджментом розуміють сукупність принципів, методів, засобів і форм управління матеріальними й людськими ресурсами, спрямованих на їх ефективне використання задля досягнення цілей управління суспільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо. Серед цих цілей — і вирішення проблем керування етнополітичними процесами, оскільки поліетнізм став характерною ознакою переважної більшості держав світу.

При цьому слід зазначити, що менеджмент як основний різновид соціального управління модифікується відповідно до сфер суспільного життя і діяльності так: а) соціально-економічний менеджмент (матеріальне виробництво); б) соціально-культурний менеджмент (духовне виробництво); в) соціально-політичний менеджмент (політичне життя).

Політичний менеджмент. Відомі українські науковці Г. В. Щокін, М. Ф. Головатий під політичним менеджментом розуміють будь-які дії, рух навколо політики. Він суттєво відрізняється від інших видів менеджменту (виробничого, фінансового, інвестиційного, стратегічного тощо) тим, що здійснюється у специфічній формі відповідно до системи цінностей, координат, відносин, якою виступає політика. Має розглядатися і досліджуватися як одна із невід'ємних складових політичної науки, основне завдання якої — пошук раціональних засад прийняття політичних рішень, розробка практичних рекомендацій із соціального управління, усунення політичних конфліктів [2, с. 305].

Політичний менеджмент є наукою і мистецтвом керування політичним життям, якому притаманна така визначальна особливість як всебічне охоплення механізмом дії усіх багатогранних політичних явищ суспільства: політичних відносин, політичної діяльності тощо.

Невід'ємною складовою цих видів політичного процесу виступає етнонаціональна сфера людського буття, яку порівнюють із «пульсуючим Всесвітом».

У третє тисячоліття людство вступило розділеним приблизно на 6 тис. етносів (близько 800 із яких вважаються націями) і понад 200 держав. Більшість із них багатонаціональні. В окремих країнах проживає від кількох десятків до сотні народів (Росія, Індія, Індонезія, Китай, Пакистан, Іран та ін.). Однонаціональні країни порівняно рідкісні (Японія, Корея, Бангладеш, деякі держави Європи (Португалія), Аравійського півострова). Багато народів (курди, белуджі, бенгальці, пенджабці в Азії, фульбе, малинке в Африці та ін.) проживають у межах двох і більше держав. У абсолютній більшості держав світу мешкають десятки й сотні етнонаціональних меншин, загальна кількість яких становить кілька тисяч.

Така етнічна різноманітність світу спричинила, з одного боку, до складних і суперечливих взаємовідносин як між усіма етнонаціональними спільнотами (етносами, націями, корінними народами, етнічними та національними меншинами), так і між ними й державою, з іншого, до виникнення постійно наявних специфічних і потенційно небезпечних конфліктів.

Все це зумовило потребу у створенні відповідної науково обґрунтованої системи й механізму управління етнопо-літичними відносинами у суспільстві.

Етнополітичний менеджмент. Під цим поняттям слід розуміти специфічний вид діяльності держави, її інститутів, політичних громадських організацій, спрямованих на управління етнонаціональною сферою суспільства з метою досягнення певних цілей. Дефініція «етнополітичних менеджмент» є новою не тільки для української, а й для зарубіжної науки.

У вітчизняній суспільно-політичній літературі термін «етнополітичний менеджмент» вперше з'явився у «Етнічному довіднику», у якому, зокрема, зазначено: «етнополі-тичний менеджмент» є складовою частиною системи державного менеджменту (управління), що здійснює контрольно-регулятивні функції держави в сфері міжетнічних відносин» [3, с. 59].

Об'єктом теорії етнополітичного менеджменту є управління міжетнічними і міжнаціональними відносинами в державі — як основний засіб здійснення етнополітики.

З огляду на це, предметом теорії етнополітичного менеджменту виступає теоретико-методологічне й концептуальне обґрунтування процесу досягнення ефективного управління етнонаціональною сферою соціуму внаслідок організації.

У науковому осмисленні етнополітичного менеджменту істинним повинен бути не тільки результат дослідження, а й шлях, який веде до нього, тобто засоби, методи, інструментарії теоретичного пізнання, а також процес їх застосування, процедурно-операційний арсенал.

На сучасному етапі зусилля теоретиків етнополітично-го менеджменту зосереджені на створенні його власної ефективної методології, яка містила б сукупність різноманітних дієвих методів і процедур і їх комбінацій у об'єктивному осмисленні теорії і практики управління етнопо-літичними відносинами.

У вивченні теорії етнополітичного менеджменту основними методологічними принципами (вихідними положеннями) є об'єктивність та історизм.

Принцип об'єктивності. Зосереджує дослідження на осмисленні об'єктивних закономірностей, тенденцій, які визначають процеси етнополітичного розвитку. Аналізується уся система чинників — як позитивних, так і негативних. Об'єктивність етнополітичних знань передбачає, що процес їх одержання відповідає реальній дійсності, незалежним від людини законам пізнання. Об'єктивність наукових висновків ґрунтується на доказовості наукових фактів.

Принцип історизму. Вимагає осмислення фактів і етно-політичних явищ у конкретно-історичних обставинах, у взаємозв'язку і взаємозумовленості, з урахуванням розстановки й етнополітичної орієнтації соціальних етнона-ціональних груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи етнополітичний менеджмент, важливо оцінювати ге-незу його історичних моделей, зміст їх структурних компонентів, еволюцію й тенденції розвитку.

Увесь спектр методів, що застосовуються у теорії етно-політичного менеджменту можна поділити на три основні групи.

Перша — загальнополітичні методи наукового пізнання, які розробляються в межах філософії (теорії пізнання) і застосовуються і в теоретичному, і в емпіричному пізнанні. Найпоширенішим пізнавальним прийомом етнополі-тики є абстрагування, у ході якого уявно виокремлюється будь-яка суттєво важлива у певній пізнавальній ситуації властивість об'єкта управління етнонаціональною сферою, абстрагуючись від усієї решти властивостей для того, щоб спростити ситуацію й вивчити етнічне явище у чистому вигляді. Із цією операцією тісно пов'язаний метод аналізу й синтезу. Під час аналізу цілісний менеджмент-ський етнополітичний об'єкт послідовно розчленовується на підсистеми й елементи з метою їх всебічного вивчення. Однак розчленування досліджуваного об'єкта повинно доповнюватись синтезом. Він передбачає уявне об'єднання раніше виокремлених частин менеджментського об'єкта у систему теоретичного знання. У процесі етнополітич-них досліджень аналіз і синтез взаємно пов'язані і безперервно змінюють одне одного. Кожен із них, як передумову, містить власну протилежність. Широко застосовані у

теорії етнополітичного менеджменту аналіз і синтез тісно пов'язані із індукцією та дедукцією. Індуктивний метод дослідження і спосіб міркування дозволяє будувати загальний висновок на основі часткових посилань. Однак отримані таким чином знання завжди неповні, тому індукція повинна доповнюватися дедукцією — дослідницьким методом, шляхом якого із загальних посилань у відповідності із законами логіки постає узагальнення часткового характеру. Серед загальнологічних методів теорії ет-нополітичного менеджменту маємо назвати: аналогію (прийом пізнання, за якого на основі подібності об'єктів за одними ознаками робиться висновок щодо їх схожості і про інші ознаки); моделювання (спосіб вивчення об'єкта шляхом створення і дослідження його копії (моделі, що замінює оригінал у певних аспектах, які цікавлять вчених); класифікацію (розподіл усіх досліджуваних об'єктів на окремі групи відповідно до якихось важливих для науковця ознак). До першої групи методів також належать і ті, які застосовуються переважно на рівні теоретичного пізнання: історичний (передбачає розкриття реальної історії формування етнополітичного менеджменту в усій її різноманітності); логічний (дозволяє звільнитись від випадкових, несуттєвих деталей й розкрити об'єктивну логіку становлення управлінської системи в етнополі-тиці); ідеологізації (уявний процес створення ідеальних етноменеджментських об'єктів шляхом зміни властивостей реальних предметів); сходження від абстрактного до конкретного (уявне теоретичне відтворення сутності досліджуваного об'єкта).

Друга — ціла низка методів теоретичного характеру, застосування яких сприяє осмисленню сутності, механізму, фаз, стадій тощо управління етнонаціональними процесами на засадах причинно-наслідкової і нормативної залежності. Особливу важливість цієї групи методів зумовлено такими факторами: 1) теоретичне вивчення подій етнополітики, у тому числі й її менеджменту, має ґрунтуватися на попередніх гіпотезах, висунення яких позначається на загальному баченні етнополітичної ситуації; 2) суперечливість, багатомірність і нелінійність етнополітичних об'єктів, явищ під час їх осмислення зумовлює, як правило, необхідність застосування не одного, а цілої комбінації різноманітних методів; 3) багатогранність методів, способів і прийомів, уживаних під час вивчення етнополітичної управлінської сфери, слугують показником досягнення рівня розвитку етнополітичної науки в цілому.

У контексті цих чинників, починаючи з кінця ХХ ст. у етнополітичних дослідженнях зарубіжних і українських науковців починають домінувати теоретичні конструкції, зорієнтовані на діалектичний метод, системний і системно-історичний підходи, порівняльний, комунікативно-кібернетичний, біхевіорестичний та інші методи дослідження.

Серед засобів осмислення теорії етнополітичного менеджменту важлива роль відводиться діалектичному методу. З позицій діалектики етнополітичні процеси постають як внутрішньо суперечлива цілісність, що перебуває у стані постійних змін. На зміст і функціонування їх великий вплив справляють різні соціальні чинники: історія, мораль, культура, співвідношення класових і національних сил тощо. Науковці виходять із цих методологічних засад, визначаючи шляхи поліпшення керованості етнополітичних процесів і явищ, забезпеченості їх динамізму і стабільності. З метою пізнання етнополітичної сфери, її менеджментської структури політологи застосовують закони і принципи діалектики. Етнополітичні явища, механізми управлінського впливу на них розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвитку й оновленні, у співвідношенні етапів реформ і революцій. Історичне тлумачення етнополітичних явищ дає змогу зрозуміти логіку їх розвитку.

Суттєве значення має методологічне осмислення суперечностей як джерела й рушійної сили етнополітичних процесів. Через взаємодію суперечливих політичних чинників реалізовуються закономірності функціонування ет-нополітичного менеджменту, якому притаманні різні протиріччя — між етносуб'єктами (особами, етносами, націями, етнонаціональними групами, громадськими організаціями тощо). Ці суперечності визначають сутність і спрямованість етнополітичного менеджменту, структуру системи його функціонування. Значний вплив на конкретні форми, механізм організації менеджментської сфери ет-нополітики мають суперечності між різними елементами політичної системи, її інституційною і нормативною підсистемами, між політичною практикою і політичними нормами, політичними інститутами та політичною культурою і свідомістю. Розмежування провідних і похідних суперечностей сприяє з'ясуванню тенденцій етнополітич-ного розвитку. Осмислюючи етнополітичні суперечності, міжетнічні конфлікти, важливо виявляти їх джерело, причини, структуру, спрямованість, шлях розв'язання.

Особливе місце в осмисленні теорії етнополітичного менеджменту дослідники відводять системному підходові. Загалом у теорії політики цей підхід вперше було детально розроблено в 50-х — 60-х роках ХХ ст. Т. Парсоном і Д. Істоном (внесок останнього слід відзначити окремо). Сутністю цього методу є філософське уявлення про цілісність об'єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію систем із середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем; про структурованість кожного системного об'єкта, активний характер діяльності суб'єктів соціально-політичних систем. Застосування системного методу дозволяє розглядати етнопо-літику, її менеджментську структуру, як скоординовану структуру її складових множинних елементів, що перебувають у певному соціальному середовищі. Під час системного аналізу визначають елементи досліджуваних явищ, політичні інститути й норми, структурні підрозділи етно-управлінської сфери, специфіку їх змісту й функціонального призначення. На цій основі встановлюють системні зв'язки між ними, які виражають властиві суб'єктам і об'єктам етнополітичного менеджменту єдність і цілісність, а також аналізують їх взаємодію і субординацію. При цьому елементи етнополітичного менеджменту розглядають як складні окремішні феномени, що мають характерні склад і структуру, виконують певну функцію в загальній управлінській системі.

Системний підхід є суттєвим моментом діалектичного методу пізнання і ґрунтується на використанні таких за-гальнологічних методів як аналіз (розчленування системного цілого на різнорівневі за ступенем значимості складові (підсистеми, компоненти, елементи) і синтез — розгляд інтегральних властивостей діяльності, якими складові її елементи володіють. Методологічне значення системного підходу зростає, коли він поєднується з принципом історичного аналізу етнополітичних явищ і виступає як підхід системно-історичний.

Його використання дозволяє осмислити динамізм етно-політичного менеджменту з погляду його функціонування і трансформації як механізму, і діахронно (упродовж його історії), і синхронно (на конкретно-історичному етапі розвитку). Реалізація його передбачає виділення певних типів і видів етнополітичного менеджменту, що виникали й існують у процесі історичного розвитку багатонаціональних поліетнічних суспільств. Цей підхід сприяє пізнанню закономірностей й особливостей розвитку різноманітних управлінських етнополітичних систем, крім того — дозволяє глибше розглянути їх історичний взаємозв'язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подібність між ними.

Вагома роль в осмисленні етнополітичного менеджменту належить структурно-функціональному аналізу, який передбачає розгляд як певної цілісної системи, наділеної складною структурою, кожен елемент якої має певне призначення і виконує специфічні функції (ролі), спрямовані на задоволення відповідних потреб системи і її очікувань. Функціональний аналіз виявляє спосіб взаємозв'язку елементів, їх взаємовплив, що забезпечує відтворення цілісності.

Досить часто застосовуваним у вивченні управлінської сфери етнополітики є порівняльний метод, який є пізнавальною операцією, базованою на судженнях щодо схожості або відмінності об'єктів. За допомогою порівняння з'ясовуються їхні якісні й кількісні характеристики. Го -ловна умова застосування цього методу полягає у наявності загальних ознак, за якими порівнюються досліджувані об'єкти. Вирізнені ознаки повинні бути вагомими для даного розгляду, при цьому об'єкти, порівнювальні за одними ознаками, можуть бути не порівнювальними за іншими. Ознаки можуть мати оптимальний, змістовний або функціональний характер. Цей метод передбачає зіставлення в основному однотипних управлінських систем ет-нополітики з метою виявлення їхніх спільних рис і специфіки, знаходження найбільш ефективних видів етнополі-тичного менеджменту, або оптимальних шляхів вирішення управлінських завдань. Застосування порівняльного методу розширює кругозір науковця, сприяє плідному використанню досвіду інших країн і народів. Особливо це актуально для української етнополітології в умовах її становлення.

Останнім часом широкого застосування у вивченні ет-нополітичної сфери, її управлінської частини, набуває комунікативно-кібернетичний метод, який дозволяє досліджувати її через призму інформаційних потоків, побудованих на принципах зворотного зв'язку, і мережі цілеспрямованих комунікативних дій і механізмів, що показує відносини між етносуб'єктами менеджменту на усіх рівнях взаємовідносин у суспільстві.

У вивченні теорії етнополітичного менеджменту істотне значення має біхевіористський метод (від англ. слова «Behaviour», що означає «поведінка»), у центрі якого перебуває вивчення правил, меж і мотивів політичної поведінки. Цей метод займає провідне місце у політології США і претендує на максимальну науковість у політичних дослідженнях порівняно з іншими методами. Біхевіоризм вимагає застосування до політики методів, що використовуються в природничих науках і конкретній соціології, і передбачає вивчення поведінки окремих осіб і груп з позицій експліцитності — чіткості вираження і визначення дослідницької процедури та верифікації — перевірки знань досвідом. Прихильники біхевіоризму виходять із таких засад: а) політика як соціальне явище має насамперед індивідуальний характер, усі групові форми політичної діяльності можна вивести із аналізу політичної поведінки індивідів, об'єднаних груповими зв'язками; б) панівними мотивами у політиці є психологічні за своїм походженням орієнтації; в) індивіди по-різному виявляють свої психологічні стани і емоції у знакових для них політичних явищах і процесах. Для осмислення теорії етнополітичного менеджменту мають методологічне значення такі засади цього методу: 1) політика (етнополітика) має особистісний вимір і дії людей (колективні, групові) започатковуються поведінкою конкретних особистостей, які є головним об'єктом етнополітичного дослідження; 2) для науковця важливими є теоретичні знання, тому що пізнанню етнополі-тичних явищ може передувати техніка їх конкретного дослідження; 3) завдання політології (в тому числі етно-політології) не стільки в тому, щоб описувати й аналізувати ті чи інші факти, скільки в тому, щоб трактувати їх з погляду необхідності удосконалення суспільства; 4) в етнополітології доцільно використовувати досягнення інших наук, зокрема й природничих. Це зумовлено тим, що моделі (зразки) поведінки людей схожі у різних ситуаціях і різних видах діяльності, зокрема й у етнополі-тичному менеджменті; 5) науковці мають нести відповідальність перед суспільством за методи і висновки дослідження з погляду збереження і примноження цінностей цивілізації; 6) політичні явища вимірюються кількісно, що відкриває перед етнополітологією широкі можливості використання математичних та інших методів, статистичних даних, результатів анкетних та інших опитувань здійснених за допомогою комп'ютерної техніки.

Третю групу становлять емпіричні методи, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій, механізму функціонування управлінської частини етнополітики. За допомогою цих методів, запозичених із інших наук, вивчають стиль діяльності учасників менеджменту, ефективність політичних рішень, рівень етнічної і національної свідомості, етнокультури різних етно-суб'єктів, стан етнічної напруги тощо. При цьому використовують спостереження (пряму реєстрацію етнополі-тичних явищ і процесів їх очевидцями); аналіз документів офіційних і неофіційних (метод використовується для збору первинної інформації, зафіксованої у текстах, рукописах, книгах, періодичних виданнях, кінострічках, магнітних записах, комп'ютерних файлах, усних повідомленнях, статистичних даних тощо; метод експертної оцінки (фіксація думок найбільш авторитетних спеціалістів — знавців етнополітичних процесів); метод опитування — усного (інтерв'ювання) й письмового (анкетування) (з його допомогою вивчають як суб'єктивні, так і об'єктивні характеристики досліджуваного етнополітичного явища).

Система державного управління етнонаціональною сферою у будь-якій багатонаціональній (поліетнічній) державі охоплює такі складові: суб'єкти і об'єкти управління, що перебувають під організуючим впливом держави; управлінську діяльність (процес), тобто відповідного роду суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі і зворотні зв'язки між суб'єктами та об'єктами ет-нополітичного менеджменту.

Обов'язковими елементами етнополітичного менеджменту є суб'єкти і об'єкти, які розглядаються в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності. Водночас кожен із цих елементів має властиві йому ознаки.

Суб'єктами є носії предметно-практичної діяльності, тобто особи (індивід, група індивідів, або об'єднання індивідів), задіяні у системі управління етнонаціональ-ною сферою. Вони вирішують міжетнічні й міжнаціональні проблеми, і є наділені певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їм утілювати свою волю у формі керівних команд чи рішень, обов'язкових для виконання. Вони становлять систему управляння об'єктами етнонаціональних процесів. У їх ролі виступають керівники найвищої, середньої й найнижчої ланок, елітні групи, етнонаціональні організації.

Загалом суб'єкти етнополітичного менеджменту у процесі демократично спрямованої і реалізованої державної етнополітики є носіями багатоманітної діяльності, зосередженої на досягненні стабільності багатонаціонального (поліетнічного) соціуму шляхом узгодження, врегулювання, гармонізації етнонаціональних інтересів й вимог, проблем і суперечностей.

Об'єктами управління етнаціональною сферою суспільства є окремі особи, етноси, корінні народи, нації, етнічні й національні меншини, їхні інститути; етнопо-літичні процеси, міжетнічні й міжнаціональні відносини. Взагалі вони творять систему, яка підпорядковується владній волі суб'єкта управління і виконує його рішення.

Управління етнонаціональними процесами як цілеспрямована діяльність з урегулювання етнонаціональних відносин можливе за таких умов: по-перше, наявності владних відносин, тобто відносин між керівниками і керованими; по-друге, скоординованованого впливу суб'єктів управління на групові дії або дії окремої особи, підпорядковані груповим завданням; по-третє, поєднання дій людей різних професій і спеціальностей; по-четверте, узгодження особистих інтересів учасників етнополітичного процесу з цілями й інтересами суспільства; по-п'яте, створення й використання нормативно-правової бази; по-шосте, визначення перспективних і поточних завдань і підпорядкування для їх реалізації наявних трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів.

Етнополітичний менеджмент передбачає, по-перше, з'ясування об'єктивних закономірностей, тенденцій розвитку етносів, міжнаціональних і міжетнічних відносин і розробку на цій основі оптимальної соціальної політики в етнонаціональній сфері; по-друге, комплексний підхід під час аналізу етнонаціональних проблем, урахування всіх аспектів етнонаціональних відносин: політичних, соціальних, економічних, культурних, мовних, психологічних тощо; по-третє, цілеспрямоване керівництво етнополіти-кою, що включає планування, регулювання і контроль; по-четверте, диференційований підхід до здійснення етно-політики з врахуванням етнонаціональних аспектів, природно-кліматичних умов, соціально-історичних особливостей формування й існування етносів, етнічних груп тощо; по-п'яте, охоплення усіх рівнів і форм міжетнічної взаємодії, включаючи міжособистісні відносини; по-шосте, своєчасне виявлення і подолання суперечностей і перешкод на шляху інтегративного розвитку етнонаціональ-ної сфери; по-сьоме, визначення і впровадження заходів щодо стабільності, міцності і подальшого удосконалення усього механізму функціонування етнополітики; по-восьме, використання національного і світового досвіду врегулювання міжетнічних відносин, розв'язання етнонаціо-нальних проблем.

Враховуючи особливу делікатність і своєрідність міжнаціональних, міжетнічних відносин, необхідно під час здійснення управлінських функцій виявити особливу чутливість і обережність у всіх питаннях, що стосуються інтересів кожного етносу, національних почуттів людей.

Здійснення етнополітичного менеджменту в кожній багатонаціональній і поліетнічній державі має характерні особливості, зумовлені специфікою вияву національного фактору у всіх галузях суспільного життя, й вимагає цілеспрямованого впливу владних структур на всі сфери життєдіяльності етносуб'єктів на різних рівнях регулювання: загальнодержавному, що передбачає розробку стратегічних концептуальних засад державної етнополі-тики, політико-правове закріплення її основ, формування загальнонаціональних програм її реалізації; відносинах між центром і регіонами, які в умовах поліетнізму вміщують етнонаціональні аспекти; відносинах між регіонами, де відбувається узгодження їх інтересів, розв'язання суперечностей; регулюванні міжетнічних процесів усередині регіонів; первісному рівні регулювання міжетнічних відносин — колективах (трудових, навчальних, військових тощо), які зазвичай є поліетнічними.

Державна етнополітика визначає мету, основні завдання й напрями етнополітичного менеджменту, який виступає головним засобом її реалізації. У демократичному суспільстві вищою метою етнополітичного менеджменту є створення у відповідності із законами і тенденціями, що існують в етнополітичній сфері, системи оптимального розвитку і зміцнення етноспільнот, своєчасного розв'язання проблем і суперечностей, що виникають у міжетнічних відносинах. Головними функціями етнополі-тичного менеджменту є планування, визначення цілей та завдань етнополітичних дій, розробка програм діяльності відповідно до інтересів усіх етнокомпонентів країни. Воно дає уявлення про сучасний стан, напрями необхідного й вірогідного етнополітичного розвитку, а також найефективніші способи вирішення поставлених завдань; організаційно-регулятивна функція визначає організаційну побудову етнооб'єкта управління, його внутрішню структурну ієрархію, конкретні завдання, повноваження й відповідальність підрозділів або окремих людей, забезпечує їх вплив на етнополітичний процес, участь етно-суб'єктів у політичних подіях й політичному житті; інструментальна функція, суть якої полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного етнополітичного результату з урахуванням науково-теоретичних (економічних, правових, соціологічних та інших) розробок, різноманітних факторів (етнокультурних, етнопсихологічних), які впливають на реалізацію державної етнополітики; виховна функція сприяє формуванню в людей поваги до національної гідності кожного, високої культури міжетнічного спілкування, непримиренності до проявів шовінізму, націонал-радика-лізму, екстремізму тощо; інтегративна функція, спрямована на зближення і налагодження співпраці між етнос-пільнотами на основі спільності їх етноінтересів та цілей; прогностична функція, яка включає в себе розробку превентивних засобів з попередження можливих ускладнень та загострення етнонаціональної ситуації в країні, регіоні; функція розв'язання міжетнічних суперечностей, що проявляється в розробці ефективних шляхів і методів урегулювання міжетнічних конфліктів; світоглядна функція сприяє об'єктивній оцінці співвідношення загальнолюдських, державних, національних, групових, особистих інтересів, визначенню місця людини в етнополітич-ному житті суспільства; прогностична функція, що допомагає осмислити основні тенденції розвитку етнополі-тичних процесів ймовірності подій, своєчасне корегування етнополітики; контрольна функція, яка дозволяє здійснювати перевірку виконання сформованих і затверджених планів, визначених у них заходів на всіх рівнях управлінської системи.