Роз'єднані Штати, або Американська трагедія — 2027 (початок)
Напевно, не можна заперечувати, що в 2027 році Америку все ще буде огортати ореол могутності і влади над світом. Тільки от владу цю вже мало хто ризикне назвати повною і неподільною. Мабуть, окрім вищих керівних кіл самих Сполучених Штатів. У цьому — інерція самозаспокоєння, вкрай небезпечна як для окремих особистостей, так і для цілих держав. Загальне лихо наймогутніших імперій і держав, які існували, — відсутність реальної оцінки того, що відбувається, з боку їхніх еліт, у небажанні усвідомити очевидний факт: якщо усе залишити так як є, крах неминучий. Замилування своєю силою й незламністю таїть небезпеку проґавити момент, коли країна починає ставати Колосом на глиняних ногах. Не очікуючи 2027 року, можна сказати, що правителі США цей момент вже проґавили. Найпереконливіший цьому доказ — наявність низки серйозних, а то й смертельно небезпечних конфліктів, у які сама себе втягла Америка.
Конфлікт відторгнення світовим співтовариством
Один із найзначніших конфліктів має геополітичний характер. Умовно його можна назвати конфліктом заперечення або відторгнення Сполучених Штатів значною частиною населення планети. Причин цьому — безліч.
Сполучені Штати, пишаючись своїм статусом «демократичної держави», упродовж багатьох десятиліть були, за своєю сутністю, імперією. Ставлення Америки до країн Третього світу, тобто бідних держав Латинської Америки, Азії, Африки, було ставленням метрополії до колоній, які значною мірою саме через політику США залишалися слаборозвиненими. Варварське розгарбування природних багатств, експлуатація людських ресурсів, повний або частковий контроль над економікою, політичний диктат, підкріплений безпосередньою військовою агресією в багатьох куточках світу, насильницьке встановлення підконтрольних Америці злочинних режимів — усе це складові класичної колоніальної агресії США.
На теперішньому етапі політичний та економічний тиск Сполучених Штатів певною мірою відчувають і колишні республіки СРСР. Щодо них заокеанські «доброзичливці» активно здійснюють курс «латиноамериканізації».
Зазначмо, що нині активізується протидія Сполученим Штатам з боку держав-«колоній». У багатьох країнах Латинської Америки на державному рівні оголошено здійснення політики, яка відверто антагоністична щодо США. Лідером у цьому процесі можна визнати Венесуелу. Її «народний президент» Уго Чавес із трибуни Генеральної Асамблеї ООН назвав Джорджа Буша «дияволом» і «тираном».
«Учора тут побував диявол, тут ще пахне сіркою, — сказав У. Чавес, оцінюючи виступ президента США, озвучений з тієї самої трибуни. — Він приходив виступати сюди, немов хазяїн світу».
Як повідомляли провідні світові інформаційні агенції, У. Чавес звинуватив Америку в «експлуатації, розграбуванні і пануванні над людьми усього світу», а також закликав «народ США і людей усього світу позбутися загрози», що, як меч, «висить над нашими головами».
Відкинувши природжену емоційність і багату образність висловів президента Венесуели, можна виділити в його виступі основне: не тільки він, а й багато інших політиків Латинської Америки сприймають США як країну, що претендує на роль «хазяїна світу», якому «усе дозволено». Наприклад, саме через неприйняття такої політики в Мексиці недавно відбувся вибух протесту проти нав'язування Штатами «свого» президента — лояльного Білому дому Феліпе Кальдерона.
Уже не тільки певні країни, а й Організація Об'єднаних Націй дедалі частіше звертала увагу керівних кіл США на необхідність цивілізованої поведінки у світовому співтоваристві. У листопаді цього року Генеральна Асамблея ООН у черговий раз зажадала від США припинення економічної блокади Куби. За цю резолюцію проголосували 183 країни.
Міністр закордонних справ Куби Пилипі Долі назвав американську блокаду «актом геноциду», зазначивши, що збитки острова від санкцій США становлять 86 мільярдів доларів.
Незважаючи на те, що адміністрація Буша витрачала на «відмивання» іміджу США у світі 1 мільярд доларів у рік, а після 11 вересня 2001 року витрати на так звану суспільну дипломатію зросли в близькосхідному й азіатському регіонах на 50 відсотків, у багатьох куточках планети американського президента вважають найнебезпечнішою людиною у світі.
Показово, що негативне ставлення до США сформувалося навіть у тих країнах, народи яких безпосередньо ніколи не стикалися з експансією Штатів, а були свого часу навіть їх союзниками. Наприклад, російська газета «Известия» звернулася до своїх читачів із запитанням: «Чому Чавес назвав Буша «дияволом»? Після обробки відповідей редакція одержала таку картину:
Тому що Америка мучить увесь світ — 51%.
Тому що Чавес сам «лукавий» політтехнолог — 15%.
Президент Венесуели заздрить могутності США — 13%.
Може, Буш не диявол, але вже точно не ангел — 21%.
Немає особливої потреби коментувати результати опитування. Очевидно, що настрої людей у Москві і на російському Далекому Сході співзвучні настроям громадян Венесуели, Парагваю або Нікарагуа. До речі, недавно Джорджа Буша назвав «найстрашнішою річчю в цьому світі» і всесвітньо відомий американський письменник Стівен Кінг, зауваживши, що його лякає концентрація в руках однієї людини «усієї цієї моці військово-промислового комплексу».
У психологічному аспекті поведінка США на міжнародній арені асоціюється з тим, як поводиться багатий зарозумілий пан, який в усіх, хто є навколо, вбачає своїх рабів-кріпаків. А на їхні погляди, потреби й турботи можна, звичайно, і не зважати. Сьогодні у визначенні мільйонів і навіть мільярдів людей Штати виконують у роль нахабного товстосума, до якого відчувають генетичну нелюбов (а то й ненависть) пересічні громадяни в усьому світі. Якщо, як стверджує прислів'я, ситий голодного не розуміє, то голодний і поготів не матиме теплих почуттів до ненажери. І в цьому теж одне з пояснень ворожості (іноді, здавалося б, невмотивованої) до США в багатьох регіонах світу.
Благополучному, за нашими мірками, Європейському Союзу, здавалося б, важко закидати відкриту ворожість до США. Але, погодьмося, що і про особливі симпатії говорити не доводиться. Євросоюз, позбавлений митних і візових бар'єрів між країнами-учасницями, маючи загальну валюту і єдиний Європарламент, фактично є окремою державою, яка приречена на конкуренцію зі США. І якщо сьогодні цю конкуренцію можна назвати жорсткою, то через десять-двадцять років вона стане нещадно жорсткою. Євросоюз не стане миритися з пануванням США в економіці і політиці на шкоду собі. А це означає, що він на поступки не йтиме і тим самим неминуче протиставить себе Америці. І справа не в прізвищах президентів і прем'єрів країн Євросоюзу. Йдеться саме про об'єктивні, а не суб'єктивні складові. Традиційно сильні європейські держави не підуть прислуговувати Штатам. А тим більше уже ніколи не стануть їх сировинним придатком. Посилення економічної сили й геополітичного значення ЄС об'єктивно не вигідні США. Слід також врахувати, що в заможного Євросоюзу значно більше можливостей для конкуренції з Америкою, ніж у бідної Венесуели. Отже, на конфлікт «бідних з багатими» накладатиметься конфлікт «багатих з багатими». І цілком логічно припустити, що в цій ситуації Штати опиняться між двох вогнів, тобто, між країнами Третього світу і Старого Світу, що дедалі активніше захищатимуть свої інтереси, вступаючи щоразу в нові й нові конфлікти зі США. А «свіжі» конфлікти неминучі, адже Америка, зі свого боку, так просто не здасть своїх позицій. Крім того, не схоже, що вона збирається ставати чиїмсь відповідальним союзником, і хоч частково поступатись своїми егоїстичними інтересами.
Ситуація для США ускладнюється тим, що і бідні, й багаті країни мають усі підстави здійснювати (прямо чи непрямо, офіційно чи неофіційно) антиамериканську політику. Бідні держави тому, що хочуть «вийти в люди». У країнах Третього світу проживає 75 відсотків населення Землі, а споживають вони лише приблизно п'яту частину світових ресурсів. Іноді найбідніші країни Африки виділяють навіть у Четвертий світ. Рано чи пізно (найімовірніше, зовсім незабаром) вони перетворяться на консолідовану силу, на яку доведеться зважати навіть Америці. У цьому сенсі цікавим є одне з енциклопедичних визначень, що звучить так: «Країни Третього світу... постійно виступають проти дискримінації в міжнародній торгівлі, виявляють прагнення до нового міжнародного порядку в межах системи ООН. Протистояння промислово розвинутим країнам сприяє зміцненню їхньої єдності, затінює в деяких випадках внутрішні суперечності».
«Зміцнення їхньої єдності» і згладжування «внутрішніх суперечностей» спостерігатиметься й далі, що вже як таке є потенційно небезпечно для США з їхніми невгамовними геополітичними претензіями.
У багатих країн — свої резони. Вони змушені будуть жорстко протистояти Америці, щоб не тільки зберегти свої позиції, а й усталити їх, розвиваючи економіку і посилюючи світовий вплив на противагу США. Очевидно, що відторгненню Америки Європою сприяє і культурна несумісність європейців і американців.
Безсумнівно, не залишаться осторонь Росія і Китай. Уже зараз вони не тільки дуже багато чого визначають у світовій політиці й економіці, а й нарощують міжнародні амбіції. Самостійний курс цих держав (в американському уявленні про поділ сил на світовій арені) потенційно небезпечний для США.
Російська Федерація — найбільша ядерна держава з величезними запасами енергоресурсів і корисних копалин — особливо не оглядаючись на реакцію Америки, утверджує власну політику в Європі і на Близькому Сході, якщо навіть вона суперечить «національним інтересам» Штатів. Слід згадати хоча б про те, що офіційна Москва в опублікований нею список терористичних організацій не включила «Хезболлу» й ХАМАС і висловила щодо них власну думку, що не сподобалася Вашингтону. Внесла Росія свої виправлення й у проект резолюції Ради безпеки ООН щодо значного скорочення переліку технологій і матеріалів, на постачання яких до Ірану передбачалося накласти ембарго.
Хотілося б також нагадати, що навесні цього року у Вашингтоні презентували аналітичну доповідь «Хибний шлях Росії. Що можуть і мають чинити США?». Її було підготовлено Радою з міжнародних відносин. У доповіді йшлося про серйозну стурбованість «відступом Росії зі шляху демократії» і «імперською політикою» Російської Федерації. Рада з міжнародних відносин дала Росії і низку «рекомендацій», що, уже традиційно, виглядають як повчання начальника підлеглому.
Безперечно, щороку Росія зміцнюватиме позиції, а це означає появу нових гострих конфліктів зі США. Тим більше, що вже зараз у цій країні досить сильні масові антиамериканські настрої.
Це спричинено, зокрема, і тим, що Америка своїми діями фактично перетворює Росію із союзника в супротивника, перешкоджаючи становленню СНД, здійснюючи курс на розчленування самої Російської Федерації.
Якщо вести мову про Китай, то він цілком грамотно провадить політику раціонального пристосування, а не демонстративної протидії. Китай не може вступити у взаємозалежні відносини зі США. Йдеться навіть не про різні умови існування і розвитку цих держав, а про дві цивілізації, що сформувалися. Про компроміси, у всякому разі, з боку Китаю, говорити не доводиться.
Можна, звичайно, брати до уваги, що населення цієї країни, на відміну від багатьох сусідніх країн Південно-Східної Азії, прямо не стикалося з американською військовою, економічною і культурною експансією. Але якщо навіть китайське керівництво заявлятиме про «підтримку» курсу США, це не перешкодить йому фактично цей курс саботувати, відстоюючи свої власні національні інтереси. У цьому плані показовим є вислів лідера китайської революції Мао Цзедуна: «Усе те, проти чого ворог бореться, ми маємо підтримувати, а проти всього того, що ворог підтримує, ми повинні боротися». Немає сумніву, що цією сентенцією вождя китайці керуватимуться. До речі, саме Мао (за визначенням США — «кривавий диктатор») 1972 року виступив ініціатором установлення дипломатичних і економічних відносин зі Штатами, прийнявши в Пекіні президента Річарда Нік-сона. Він пішов на такий крок саме тоді, коли це стало вигідно Китаю.
Напевно, не забудуть китайці і ще однієї настанови, що приписують тому ж таки великому Мао: «Коли у світі дмуть вітри змін, треба встановлювати не щити від вітру, а вітряні млини». Ментальність китайців формувалася кілька тисячоліть, і нині вони здатні до внутрішньої протидії спробам експансії американських «демократичних» цінностей.
Що стосується України, то проамериканська політика користі їй не принесе. З огляду на геополі-тичні розклади на найближчу перспективу, анти-американські настрої у світі зростатимуть. У цій ситуації бути «другом Америки» — незавидна роль. Підписання навесні минулого року спільної зі США заяви «Порядок денний нового століття для українсько-американського стратегічного партнерства» можна назвати помилкою. Відповідно до цього документа, для України запланована роль партнера Штатів у процесі реалізації планів Америки практично на всій земній кулі, зокрема на Кубі, у Лівані, Білорусі, Грузії, Молдові, Киргизстані... Отже, не одержавши ніякої матеріалізованої підтримки з боку Америки і реально не впливаючи на процеси, Україна морально розділила відповідальність за насадження американської «демократії», значно підірвавши свій, і так не вельми високий, міжнародний авторитет. У будь-якому разі самостійний курс співробітництва з реальними стратегічними партнерами був би для України набагато кориснішим і на нинішньому етапі, і в майбутньому.
Воєнні конфлікти
Для того, аби перелічити усі військові операції США і розпочаті цією державою війни, знадобиться, мабуть, не одна сторінка.
У цьому переліку і хрестоматійно відома амери-кано-мексиканська війна 1846–1848 років, у якій американці не церемонилися з «тубільцями». Наслідком агресії стало приєднання до США величезних територій Верхньої Каліфорнії і Нової Мексики. Вони і стали землями штатів Каліфорнія, Нью-Мексико, Аризона, Невада і Юта.
Наступна масштабна агресія — іспано-амери-канська війна 1898 року, що велася за класичним сценарієм імперіалістичних захоплень. Внаслідок агресії США в Іспанії було відібрано Кубу, Пуерто-Ріко, Філіппіни.
Насильницькі дії американських військових щодо мирного населення під час окупації Філіппін були настільки масштабні, що їх нині можна кваліфікувати як злочини проти людяності.
Інтервенція Кореї США в 1950–1953 роках стала однією з найкривавіших сторінок історії воєн узагалі. Крім масового винищення мирних жителів, американці вдавалися до руйнування комунікацій і бомбардування гребель, щоб спричинити штучні повені, знищити сільськогосподарські угіддя, тим самим спровокувавши голод і повільну болісну загибель населення. До речі, нацистів за схожі злодіяння судили під час Нюрнберзького процесу.
А кому не відомі злочини США у В'єтнамі, де здійснювалася тактика «випаленої землі»? Хто не знає назви села Сонгмі, що стала синонімом Хатині? Загалом американці за 1961–1973 роки позбавили життя у В'єтнамі 2 000 000 людей.
Практично продовженням війни у В'єтнамі, але тепер уже на території Лаосу, стала надсекретна операція, що її так описано в спеціальній літературі: «Секретна війна в Лаосі (1962–1975 роки) — це розширення війни у В'єтнамі. Після Женевської Конвенції 1954 року Лаос було оголошено нейтральною державою. Північний В'єтнам став використовувати територію південно-східного Лаосу для постачання південнов'єтнамських партизанів В'єтконгу, використовуючи «стежку Хо Ші Міна».
Для припинення цих операцій без помітного втручання США ЦРУ готує загони з приблизно тридцяти тисяч лаосців, переважно мяо (хмонгів), на чолі з генералом Ванг Пао, мяо за походженням. Цю секретну армію активно підтримувала авіація США.
За час секретної війни США почали масивне бомбардування території Лаосу. Внаслідок цього постраждало безліч мирних поселень і сільських жителів, було завдано великої шкоди господарству і природі Лаосу. Навіть через 30 років після закінчення війни в Лаосу не вистачає коштів для повного розмінування території і знешкодження американських снарядів, там і нині певні зони залишаються закритими.
Розкидання дефоліанту з літаків неабияк руйнувало екологію країни, крім усього іншого, від отруєної води загинуло багато тварин, зокрема майже всі слони в лаоських джунглях.
Операції в Лаосі уряд США приховував від населення. Це була одна з найбільших секретних операцій, що обійшлася платникам податків США у величезні суми. За деякими оцінками, на територію Лаосу було скинуто приблизно три мільйони тонн бомб, у середньому по 10 тонн на кожен квадратний кілометр і півтонни на кожного жителя, скинуто з літаків 200 тисяч галонів гербіцидів уздовж Стежки Хо Ші Міна. Для отруєння води розвіяно токсичні речовини «агент оранж» і «жовтий дощ». У цей період США здійснили найпотужніші бомбардування з часів Другої світової війни.
Відчули на собі зразки американської «демократії» й народи Югославії. 1999 року, уперше після перемоги над фашистською Німеччиною в 1945-му, на території цієї країни було здійснено агресію військами на чолі зі США.
Заради корисливої мети американці бомбардували Югославію, завдавали ракетно-бомбових ударів по нафтових сховищах, складах ракетного палива, інших хімічних об'єктах, а також по абсолютно мирних цілях. Застосовувалися касетні бомби для ураження населення. На літаках агресорів було видно написи «Щасливого Великодня», «Сподіваємося, що вам це сподобається». Чи потрібні тут якісь коментарі?
Можна згадати грубе втручання США у внутрішні справи Гаїті, усунення від влади президента Аристида, а також окупацію американцями цієї країни. Як наслідок – було встановлено криваву диктатуру Дювальє.
Попрацювало свого часу ЦРУ й у Чилі, де американці проводили таємні операції, спрямовані на скинення уряду Сальвадора Альєнде. Як визнавали згодом самі високопоставлені чиновники Білого дому в спеціальній доповіді, «дії, схвалені американським урядом, посилили політичне розшарування і поставили під загрозу довгострокові традиції демократичних виборів у Чилі, підірвавши повагу до конституційного порядку і верховенства закону».
У Камбоджі за період від 1969 до 1975 р. американські бомбові удари і голод, що почався в країні, позбавили життя 2 000 000 місцевих жителів.
У Сальвадорі, починаючи від 1981 року, представники проамериканського режиму знищили 75 000 осіб. У Гватемалі Штати господарювали в 1954 і 1966–1969 роках. Наслідок улаштованого перевороту — 150 000 убитих місцевою владою з благословення американців. Ще 50 000 безвісти зникли.
У 1965 р. після перевороту, організованого Штатами в Індонезії, до влади прийшов Сухарто. На совісті його режиму — смерть 800 000 осіб. Крім того, під час агресії проти Східного Тимора загинули ще 250 000 осіб.
У 1989 р., під час операції США «Слушна справа», у Панамі загинуло від 5 000 до 8 000 осіб.
За 1981–1990 роки в Нікарагуа під час громадянської війни, спровокованою Америкою, загинули близько 30 000 осіб. Є достовірні відомості, що ЦРУ фінансувало заколотників за кошти, отримані від наркобізнесу.
Як відомо, сила дії дорівнює силі протидії. І якщо нині в потерпілих немає досить сили для відсічі агресорам, з цього не випливає, що агресія буде вічно безкарною.
Не так давно могутньою противагою США був Радянський Союз. Можна довго сперечатися про те, яка саме з двох наддержав була «імперією зла».
Але очевидно, що Штатам доводилося зменшувати свої апетити, беручи до уваги військову міць СРСР і його ракети на Кубі, біля самих берегів американської Флориди, а також могутній арсенал, розташований на мобільних радянських підводних човнах. Але ж і сьогодні, у відповідь на погрози Америки, можуть виникнути нові альянси, рівні за силою колишньому СРСР і навіть потужніші від нього. Уявімо собі, що Штати постануть перед фактом створення військово-промислового і політичного союзу в складі Росії, Китаю й Індії! Або в складі більшості країн Європи. Неймовірно? Цілком імовірно, цілком реально, якщо виникне необхідність спільно протистояти агресорові. Тоді навіть Китай, що провадить політику «раціонального пристосовництва», може переглянути свої традиційні позиції.
Розповідь про військові злочини США проти людяності можна продовжувати. Але спробуймо зазирнути в майбутнє. Чим згадана політика загрожує самим Сполученим Штатам найближчим часом? По-перше, адекватною збройною відповіддю світового співтовариства. По-друге, поразкою Америки.
Однак, зрозуміло, що мова може йти не тільки (і навіть не стільки) про пряму протидію Штатам, що, повторимо, теж цілком можливо. Є й правові механізми впливу на загарбників. Незабаром може скластися ситуація, коли невдоволення діями Сполучених Штатів у всьому світі сягне критичної межі. І тоді під міжнародний трибунал потраплять ті, хто організовував, сидячи у Вашингтоні, масові убивства мирних жителів у багатьох і багатьох країнах.
Можливо, така перспектива здається нинішнім хазяям Білого дому фантастичною. Але свого часу такою вона здавалася і керівникам «вічного» Третього рейху, чи не так? Війни, що їх і далі проводять США на чужій території, незабаром обернуться для них руїною.
Глобальний конфлікт із мусульманським світом
Його, коли йдеться про агресивну політику Америки, слід згадати окремо. У так званій Війні в затоці, що розгорілася 1991 року між Іраком і США, Америка проголошувала шляхетну мету — повернення Кувейтові незалежності. Однак політичні експерти і тоді, і нині доходили спільної думки: Штати хотіли зміцнити свої позиції в цьому регіоні, надзвичайно багатому нафтою.
До Іраку Штати невдовзі повернуться. А в 2001 р. Америка розпочинає «контртерористичну» операцію в іншій мусульманській країні — Афганістані. Винищувачі-бомбардувальники «Міраж-2000», транспортні гелікоптери СН-47 «Чинук», бойові вертольоти АН-64 «Апач», UH-60 «Блек Хоук» та AH-1W «Супер Кобра», керовані бомби GBU-12 з лазерним наведенням, фугасні 26-кілограмові авіабомби Mk 82 — такими були інструменти впровадження «демократії» на територіях, контрольованих талібами.
Схоже, від своїх методів поширення на планеті «миру, порядку й демократії» Штати не зможуть уже відмовитися ніколи. Час від часу змінюються лише озвучені мотиви їхнього військового втручання. Наприклад, під час в'єтнамської війни американський лейтенант Вільям Колі пояснював: «За всі роки моєї армійської служби мене ніколи не вчили, що комуністи — це люди. Ми були там (у В'єтнамі. — Ред.), щоб знищити ідеологію, носії якої були — ну не знаю — пішаками, шматками м'яса. Я був там, щоб знищити комунізм. Ми ніколи не замислювалися про людей — чоловіків, жінок, дітей».
Майже через 40 років мотивом агресії Штатів в Іраку стала вже не боротьба з комуністами, а пошук міфічної зброї масового ураження, якою Саддам Хусейн нібито погрожував «цивілізованому» світу. До речі, Америка сьогодні погрожує Ірану військовим вторгненням під тим самим приводом. Білому дому не подобається, що «недемократичний режим» у цій мусульманській країні благословив розробку ядерних програм. А справжні мотиви невдоволення Америки — в простому факті: серед найбагатших на нафту країн Близького Сходу Штати не контролюють лише Іран. Раніше це був ще й Ірак, але його американці вже «демократизували».
Іракська війна 2003 року велася під гаслами «самооборони»: знайти зброю масового ураження, знищити його, а заразом і терористів. Офіційно також ставилося за мету: збір інформації про міжнародну мережу створення зброї масового ураження і підготовки терористів; надання іракцям гуманітарної допомоги; скинення Саддама Хусейна; перехід до демократичного самоврядування; запобігання знищенню іракських нафтових родовищ та інших ресурсів.
Насправді американці нахабно захопили най-багатші світові родовища нафти. А те, що ніякої зброї масового ураження Саддам Хусейн не мав, незабаром змушене було офіційно і привселюдно визнати навіть найвище керівництво США. Що стосується кількості жертв американської «демократії» в Афганістані й Іраку, то реальні цифри Білий дім дотепер не наважується оприлюднити.
Особливо слід підкреслити: у випадках агресії в мусульманських країнах, Штати створили не просто військові локальні конфлікти. Вони ввійшли в глобальний конфлікт з усім мусульманським світом. А це уже виходить далеко за межі звичного для Америки збройного втручання.
«Захід є Захід, Схід — є Схід, і разом їм не зійтися», — сказав славнозвісний британський поет Редьярд Кіплінг. Сенсу цього вислову штатів-ські політики не зрозуміли й досі. А він — у тім, що Схід і Захід неможливо об’єднати на основі американських «цінностей», як не можна насильно змінити саму психологію мусульманського світу. З ним можна або толерантно співіснувати, або вічно воювати, не сподіваючись на перемогу.
Війна, яку проводили за допомогою знарядь фізичного знищення, може, й завершилася, але та, що точиться між протиборчими ідеологіями, світоглядами, психологіями, релігіями, цивілізаціями триватиме доти, доки не заваляться самі Сполучені Штати. Тому що проти них повстане не тільки мусульманський, а й увесь інший світ.
Конфлікт терористів з терористами
Конфлікти між Штатами і багатьма іншими країнами набуватимуть дедалі масштабнішого характеру ще й тому, що Америка цинічно перекла-дає свої терористичні гріхи на чужі плечі. Будь-який опір американській окупації Штати негайно називають «тероризмом». Але згадаймо резолюцію Генеральної Асамблеї ООН про тероризм, що передбачає законне право кожного народу чинити опір іноземним окупантам. Цей документ, засуджуючи міжнародний тероризм у всіх проявах, позбавляє будь-як країну «права на вільне самовизначення, свободу й незалежність». Досить показово, що ця резолюція була прийнята 155 голосами при двох голосах «проти». Цими двома були... США й Ізраїль.
Дуже важливо, що до загострення глобальних суперечностей, що виникають у межах американської «боротьби з тероризмом», уже нині готова суспільна думка як у країнах заможного Старого Світу, так і в багатьох інших. Для підтвердження можна навести дані масштабного соцдослідження, нещодавно проведеного газетами The Guardian у Великобританії, Haaretz в Ізраїлю, La Presse, а також Toronto Star у Канаді, Reforma — у Мексиці. От що про це повідомляло російське Інтернет-видання Lenta.Ru:
«Згідно з даними соціологічного опитування, опублікованими 3 листопада 2006 року газетою The Guardian, британці вважають, що президент США Джордж Буш для світу небезпечніший від лідера Північної Кореї Кім Чен Іра, лідера ліванської «Хезбали» Хасана Насралли і президента Ірану Махмуда Ахмадінеджада.
За цим показником Буша випередив тільки лідер «Аль-Каїди» Осама бен Ладен.
Бен Ладена назвали джерелом небезпеки для усього світу 87 відсотків опитаних, Буша — 75 відсотків. Кім Чен Ір, Хасан Насралла й Ах-мадінеджад набрали, відповідно, 69, 65 і 62 відсотки.
Загалом, опитування свідчать про те, що американська зовнішня політика викликає недовіру в людей у всьому світі. Так, на думку 69 відсотків опитаних британців, американська політика зробила світ менш безпечним, цю ж думку поділяють 62 відсотки канадців, 57 відсотків мексиканців.
Вторгнення в Ірак було невиправданим, на думку 71 відсотка мешканців Британії, з ними згодні 89 відсотків мексиканців і 73 відсотки канадців.
Думка ізраїльтян, чия безпека багато в чому залежить від США, відрізняється від представників інших країн, що брали участь в опитуванні. Але й серед опитаних ізраїльтян тільки кожен четвертий вважає, що політика США веде до поліпшення ситуації у світі, водночас 36 відсотків учасників опитування згодні з протилежним».
Отже, у розумінні респондентів, Джордж Буш як «джерело небезпеки для усього світу» практично зрівнявся з Бен Ладеном. Насправді, Сполучені Штати становлять для цивілізації більшу загрозу, тому що мають і більші, порівнянно з Аль-Каїдою, ресурси. Крім того, Штати самі активно готують терористів в усьому світі, тим самим копаючи собі яму, до якої незабаром потраплять. Навіть колишній держсекретар Колін Пау-елл не так давно змушений був визнати: «Світ починає сумніватися в моральних основах нашої боротьби з тероризмом». Погодившись у принципі з К. Пауеллом, треба все ж таки зробити уточнення. Світ не «починає сумніватися». Він уже давно не вірить у «моральні основи» американської боротьби з тероризмом. Для цього все можливе зробили самі Штати.
Відповідно до списку, складеного Держдепом США, нині існує близько трьох десятків активних терористичних організацій і груп, що діють у 18 країнах. Так ось: від 1990 до 1999 року Америка постачала зброю 16 з цих 18 країн. Мало того, збройні сили США за допомогою ЦРУ навчали армії багатьох із цих держав. На території США проживають тисячі й тисячі небезпечних міжнародних терористів і військових злочинців, яких спонсорували і навчали Штати, зокрема й у своїй країні, а саме в скандально відомій спеціальній школі School of the Americas.
За повідомленням USA Today, сьогодні в Штатах знову провадять підготовку так званих горил — військовослужбовців з 11 латиноамериканських і карибських країн. Так Білий дім планується зміцнити свій вплив у цьому регіоні і запобігти його значному політичному «полівішанню». Як заявив прес-секретар Південного командування США Хосе Руїс, уже цього року почнеться фінансування підготовки іноземних частин, що «впроваджуватимуть політику США».
Однак в усьому є зворотний бік. Зброя терористів, яких цілеспрямовано готували й готують в Америці для підривних акцій у багатьох «гарячих точках», у будь-який момент може бути спрямована проти США. І що нахабніше Штати тероризують світ, то відвертіше він відповідає їм ненавистю.
Слід також враховувати специфіку нинішнього етапу технологічного розвитку. За часів «холодної війни» і гонки озброєнь СРСР міг протистояти Сполученим Штатам, накопичуючи адекватну кількість військової техніки і ядерної зброї в основному на своїй території. Сьогодні зброєю стає усе на самій території супротивника. Це цивільні авіалайнери, які можна скерувати на стратегічно важливі об'єкти (згадаємо будинок Пентагона і вежі-близнюки в Нью-Йорку, зруйновані 11 вересня 2001 р. за допомогою звичайних рейсових літаків), потяги, трансокеанські судна, хімічні заводи й атомні електростанції, греблі, нафтові склади, системи побутового газопостачання і навіть звичайний водогін або мережа кондиціону-вання повітря, куди можна закачати отруйні речовини. Вибухати і нести страшні руйнування і смерть може усе, що їздить, літає, плаває, виробляє електроенергію, промислову продукцію найрізноманітнішого призначення. Показово, що за допомогою схожих акцій можна руйнувати як об'єкти в межах країни, так і ті, що перебувають в її власності в усьому світі.
Важливо також, що 11 вересня 2001 р. удар був завданий не просто по території Штатів. Унаслідок повітряного нальоту руйнування зазнали недосяжні, здавалося б, символи економічної і військової могутності Америки — вежі-близнюки в Нью-Йорку і Пентагон.
Слід пам'ятати і про те, що сучасні арсенали поповнилися так званою комп'ютерною зброєю. Умілі масовані хакерські атаки на комп'ютерні мережі можуть внести таке сум'яття і створити стільки катастроф у роботі промислових, військових і космічних об'єктів, фінансових і урядових закладів, силових структур, розвідорганів, транспорту, зв'язку, комунально-побутової сфери, що вже не будуть потрібні ядерні бомби. Хто найбільше постраждає внаслідок «комп'ютерних воєн»? Відповідь очевидна: найбільш комп'ютеризована країна, тобто саме Сполучені Штати. Згадаймо, наприклад, що під час агресії США проти Югославії інформагентство ІТАР-ТАРС поширило таке повідомлення: «У той час як на-товські літаки відпрацьовують найсучаснішу техніку в бомбардуваннях проти Югославії, невідомі сербські хакери здобули першу перемогу в «електронній війні» проти НАТО. Як повідомив офіційний представник альянсу Джеймі Шеа журналістам, на жаль, від 28 березня не вдається одержувати оперативну інформацію з Ін-тернету про перебіг операції проти Югославії. Натівську сторінку виведено з ладу. Неможливо і зв'язатися з НАТО електронною поштою, тому що хтось регулярно надсилає на адресу Північноатлантичного союзу близько 2000 телеграм щодня які переповнюють електронну «поштову скриньку».
Зазначимо, що це лише операція локального характеру. Можна уявити, що станеться, якщо на комп'ютерні мережі США буде професійно здійснена масована руйнівна атака.
Не сприяє зміцненню національної безпеки США і зростання деіндустріалізації цієї держави. Сьогодні «брудні» й «невигідні» виробничі потужності виводять за межі Америки до інших країн. Тільки за останні 20 років виробництво безпосередньо на території США скоротилося на 70 відсотків, тому що було переведено до регіонів із дешевою робочою силою. Це загрожує деградацією технічної культури, витісненням із США матеріального виробництва, яке можна буде, у разі зміни геополітичної ситуації, легко заблокувати.
Необхідно брати до уваги не тільки руйнівну силу вибухів, дестабілізаційну роль комп'ютерного нападу або зупинку тієї частини американської економіки, що «прописана» поза рідною територією, а й потенційно не менш руйнівну для Штатів реакцію американців не те, що відбувається. Хоча ще не так багато їх усвідомлює небезпеку, але очевидним є те, що твердження про готовність США в будь-який момент відбити атаку ворога, протиставивши їй порядок і зібраність — просто міф. Про що свідчать це і теракти, та їх наслідки. Наприклад, незважаючи на «високу кваліфікацію і технологічність» рятувальних служб, сотні шматків людських тіл було знайдено на місці зруйнованого Центру світової торгівлі — у стічних канавах і підземних комунікаціях Нью-Йорка — тільки через п'ять (!) років.
До речі, саме через п'ять років, на початку жовтня, в один із хмарочосів на Манхеттені врізався спортивний літак на рівні 20 поверху на Східній 72-й вулиці. Годі говорити, що в неконтрольова-ному повітряному просторі мегаполіса це міг би успішно зробити і добре підготовлений терорист-винищувач, а не випадковий льотчик-аматор. Події п'ятирічної давнини нічого не навчили американську адміністрацію. І якщо це усвідомлять громадяни США, ситуація в країні значно ускладниться.
Мешканці Штатів практично ніколи не бачили війни на своїй території, окрім громадянської — між Північчю і Півднем — майже 150 років тому. Так що будь-яку екстремальну подію (а тим більше — ланцюг таких подій) вони сприймуть як новий Армагеддон. А деморалізоване, некероване населення зробить те, що не зможуть зробити наймогутніші армії у світі. Воно знищить власну державу.
(Закінчення в наступному номері)