Приватизація інформаційного простору,
Криворіжсталі, ФК «Динамо» і, нарешті, Президента

Юрій ІЛЛЄНКО, кінорежисер

 

Темпи світових катаклізмів нарощуються, як у відомій партитурі: швидко, ще швидше, швид­ше як тільки можливо!

Ще півроку тому ми співали ночами на Май­дані Революції, а нині чухаємо потилицю після Ста Днів Своєї Самотності — нікому не потрібні революціонери.

Ще вчора ми ломилися в шпаринку ледь прочинених для нас парадного входу Об'єдна­ної Європи, а нині нас підводять до задніх дверей ЄЕП, як і годиться жебракам і прис­лузі.

Вчора Об'єднаній Європі не було альтернати­ви, а тепер Франція, а за нею й Голландія, прого­лосували проти Конституції Об'єднаної Європи.

Франція вдруге після Революції гучно напо­лягає на своїй національній унікальності, бо країна ця — є батьківщина націоналізму.

Вона не хоче розчинитися в колгоспі гло-балізму.

Франція знає, що глобалізм має латентний псевдонім — сіонізм. І чинить всефранцузський опір глобалізму–сіонізму.

Відразу зауважу, що я не претендую на наукові дефініції. Все, що я сказав і скажу — лише нотат­ки професійного митця й аматора емпірика-по-чатківця на задану конференцією тему: «Сіонізм найбільша загроза цивілізації». Останнє тверд­ження я досконало перевірив на власній шкурі як український митець.

Лише мій фільм «Молитва за гетьмана Ма­зепу» з'явився в Російській Федерації на фес­тивалі «Кінотавр» в Сочі, що запроваджує Марк Рудінштейн, як миттєво був забороне­ний для показу тодішнім міністром культури РФ Михайлом Швидким (до речі, львівським євреєм — однокашником іншого львів'янина Богдана Ступки). Відразу зазначу: я не анти­семіт, це просто збіг обставин, що мої фільми зазнали найбільших утисків від рук сіоністів (свого часу заборону першого мого фільму «Криниця для спраглих» ініціював радник міністра культури СРСР, теж єврей Міка Блейман). Над знищенням «Білого птахи з чорною ознакою» плідно працював вже рад­ник українського Держкіно Герін Борухович Зільдович. І за цих обставин я не став анти­семітом. Я розумів, що це трагікомічний збіг обставин. І цькування моєї останньої «Молит­ви за гетьмана Мазепу» очолювали теж далеко не українці, а шалені українофоби, діти Сіону, такі як пан Рутковський з «Дзеркала тижня», Кічін з «Ізвестій», Корчинський і Роднянсь-кий з «1+1», Вергеліс з «Київських відомос­тей» та інші. Хоча змушений зізнатися, я не люблю, коли мене цькують за національною ознакою.

Щоправда, були серед моїх кривдників і ве­ликі патріоти України. Вони почали погром ще до того, як фільм почав зніматися, під гаслом «Кіна не буде!»

Ось такі в мене особисті стосунки з Сіоном і його поплічниками.

Тепер до справи.

Про що власне йдеться, коли кажуть слово кіно?

Перше уточнення проблеми — мова про національне українське кіно, а не про кіно вза­галі. Фільмів (як видовище на кіноекранах, відео, ді-ві-ді, телеекранах) більше, ніж можна собі уявити. Більше, ніж можна переглянути за ціле життя, якщо дивитися з перервами на сон, обід і туалет. Щоправда, то будуть або го-лівудські блокбастери, або московські теле­серіали.

Голівуд і Мосфільм нині об'єднує одна спіль­на риса — тотальна сіонізація, починаючи від мегазірок і до останнього статиста, від сцена­риста до продюсера, від режисера до дист­риб'ютора.

Серед цього ніагарського водоспаду видовищ, українського кіно щось не видно. Не можна ж вважати за присутність на екранах 0,01%. Проте за останні роки на Україні знято 400 фільмів — повнометражних ігрових, документальних, сту­дентських, анімаційних.

Запам'ятайте цифру — 400. І поясніть мені, неофіту, що треба зробити, щоб приховати від глядача ті 400 назв? Якими зусиллями ре­алізувати план знищення національної куль­тури, зокрема, кіно? Кому це під силу в Ук­раїнській державі?

Першою жертвою сіоністської окупації ін­формаційного простору України став великий національний кінематограф країни. Чітка фор­мула знищення національного кіно озвучена директором Національної кіностудії ім. Дов­женка, який на короткий термін був звільне­ний міністром культури, а згодом знову по­новлений на посаді директора постановою су­ду.

Ось ця цитата, нахабна своєю відвертістю безсмертна формула сіонізму, що мала оста­точно розчавити національний український кінематограф: «Наше кіно (мається на увазі українське кіно) — це навіть не самодіяль­ність. Це щось середнє між сільськими ве­чорницями та клубом народної творчості. І коли виникають розмови, мовляв, та у нас тут така велика нація, я одразу ж питаю — а покажіть автомобіль, який ваша нація зроби­ла, а покажіть кіно, яке ваша нація зняла... І одразу стає зрозумілим, з якою нацією ти маєш справу».

Лише на фестивалі національного виробника «Відкрита ніч» за вісім років було вказано близько 300 назв. Близько 50 з них мають між­народні нагороди. «Срібних Ведмедів», «Золо­тих Витязів», «Золотих Рибок» та різних інших гран-прі, і золотих медалей.

На останньому Канському фестивалі ук­раїнському фільму було присуджено «Золоту Пальмову Гілку» за документальний фільм і, що особливо характерно, режисеру, який ще є студентом кіноінституту. Ігор Стрембіцький — прізвище першого в Україні золотого лауреата Канн.

Але чомусь ніхто не говорить про головне в дискусіях про кіно.

А головне — це конституційне право громадя­нина, в нашому випадку означимо його як гля­дача, отримувати духовні послуги від держави. Не хлібом єдиним — пам'ятаєте, колись було констатовано в Біблії. Кожна людина має право на інтелектуальні духовні послуги в достатній кількості, в якісному форматі і повному асорти­менті від рідної держави, якій він, глядач, саме для цього сплачує податки.

Про святе право глядача побачити себе у дзеркалі екрану, а це і є національний кінема­тограф, всі забули. Якщо відверто, то не забули, а вивели штучно в положення поза грою.

Мій давній приятель, механізатор із села Про-хорівни Борис Васильович Гура прийшов до ме­не 9 травня п'ять років тому, грюкнув об стіл пляшкою класного самогону і сказав:

— Ти кінорежисер, так тебе перетак, чи не кінорежисер!? Скільки ми будемо дивитися на оті голі американсько-жидівські сраки по теле-ку? Я хочу побачити, нарешті, свої рідні, ук­раїнські! Я знаю принаймні лишень у своєму селі вісім кращих ніж у Шерон Стоун. Я вже не кажу про Келеберду або Канів.

Борис Васильович помер, вічна йому пам'ять, не дочекавшись своєї мрії — побачити по теле-скринці українське життя в усьому його роз­маїтті й ідентифікувати себе, українця, в тому екранному житті.

Телескринька нині — це міні-труна українсь­кої національної ідеї.

Для тих, хто забув, або не читав, або взагалі не чув притчі про кукіль з Євангелія від Матвія, нагадаю: «А коли люди спали, прий­шов ворог чоловіка, що посіяв був добре на­сіння на полі своїм, і ворог куколю між пшени­цею насіяв».

Цікаво, як міг апостол Матвій передбачи­ти сіоністські телеканали на Україні?

Національний інформаційний простір країни, який є стратегічним надбанням української культури, насправді функціонує в окупаційно­му режимі.

Не питайте в мене про політичну чи націо­нальну, чи ідеологічну приналежність оку­пантів. Не скажу. Бо не хочу, щоб мене, як Оле­га Тягнибока, затягали по судах.

Інформаційний простір України, електрон­ний, друкований, екранний, насправді є спеціа­лізованими секторами вільних ідеологічних зон. За аналогією з вільними економічними зо­нами. Якщо точно, то вільними ідеологічно-економічно.

Стає зрозуміло, що держава, якщо вона дійс­но така, за яку себе видає, тобто незалежна, на­ціональна, демократична і (що там ще є з обов'язкових ознак держави?) унітарна — має вчинити з тими ідеологічними сіоністськими зонами так, як вчинила Прем'єр-міністр Юлія Володимирівна Тимошенко з вільними еко­номічними зонами — розкуркулити.

Боюсь, що з реприватизацією національного інформаційного простору нічого не вийде, тому що така націоналізація зруйнує, принаймні на території України, діючу сіоністську концепцію відсутності в Україні національної ідеї і її мис­тецьких втілень.

Сіонізм є головною небезпекою для націо­нальної культури на інформаційних теренах.

Сіонізм підпорядкував собі інформаційний простір, партійні організації, фінанси, масову культуру — чи намагається всіма способами все це підпорядкувати.

А тепер практична частина моєї доповіді у форматі сценарію документального фільму, який я вже ніколи не зніму. Сценарій написав на 100 днів нової влади.

22 листопада 2004-го світ був свідком сіо­ністського шабашу на Україні.

22 листопада 2004-го черговий віртуальний Президент України, підрахований Ківаловим, лише з другої спроби записав на телебаченні свою тронну промову.

Де-юре то було звернення до виборців кримі­нального «переможця» на піку ейфорії своєї без­карності, а де-факто — остаточний цинічний смертний вирок для української нації в її віковічному прагненні — бути нацією.

Революція на Майдані відвела від України ту катастрофу.

Відвела катастрофу, бо вперше після Богдана об'єдналася в націю.

І це головне, що зробила Революція.

Крім того, Революція назвала і свого Народ­ного Президента.

Таким чином українська нація вперше після Хмельниччини могутньо продемонструвала цілому світу своє політичне існування, хоча по­передній Президент постійно скаржився на відсутність української національної ідеї і всю свою політику побудував власне на відсутності національної ідеї.

Світові така українська Україна сподобалося. Щоправда, крім Москви і Сіону.

Прийшов час і Революції захлинутися ей­форією.

У шалу ейфорії Революція погодилась, щоб її називали Помаранчевою. Бо це ніби красиво. Безкровна і помаранчева. І жодної згадки про національну єдність. Перше, що було сфаль­сифіковане діджеями на сцені — справжнє об­личчя Революції. ЇЇ вдягнули в карнавальні по­маранчеві шалики по 30 гривень за штуку і по­маранчеві стрічки.

Проте Революція була і є Національною.

Саме в цьому її феномен.

Національна Революція об'єднала націю на початку XXI століття, і цього вже ніхто ніколи не зможе заперечити.

Тому вона є і буде навіки Національною Ук­раїнською Революцією, а сіоністські ідеологи та їхні недолугі українські підголоски будуть шалено наполягати на її помаранчевості. Хоча помаранчі в Україні не ростуть, вони, пома­ранчі, навпаки, ростуть на Голланських висотах.

І раптом — перша катастрофа, яку ми поки що не усвідомлюємо.

Цілий світ став свідком того, що у Національ­ної Української Революції викрадають її Прези­дента.

Якщо говорити мовою політичних бізнесменів-кучманоїдів, а іншої мови поки що в на­шому політикумі немає, — Президента прива­тизували.

Майже тим самим способом, яким свого ча­су приватизували «Криворіжсталь», футболь­ний клуб «Динамо», інформаційний простір тощо.

Зазначимо окремо, чому Президент опинився в ситуації, коли його можна приватизувати, ад­же він не дистанціював себе від політичних партій і угруповань таким чином, щоб жодна з політичних течій не претендувала на монополь­не володіння Президентом та його Програмою. Програма Президента взагалі була програмою Національної Революції, принаймні у її інавгу­раційному форматі і у форматі виступу перед Конгресом США.

Приватизація Президента юридично завер­шилася на з'їзді партії Безсмертного, в якої, як стверджує її голова, відсутня ідеологія. Є лише політичне гасло на кшталт: «Пролетарі всіх країн — гоп в єдину купу!» Гасло безсме­ртних теж красиве: «Щоб хлопці не скурви-лися!» Насправді нова партія, яка слідує іде­ології для посвячених, латентна ідеологія, як і годиться всьому, що зроблено на Сіоні, іде­ологія з двох слів: Приватизація Президен­та.

Що треба робити з незаконно приватизова­ним народним майном, хоча б і з таким величез­ним, як «Криворіжсталь»?

Народне майно стратегічного значення, яке незаконно приватизоване, підлягає націоналі­зації, за твердженням тієї ж самої нової влади. Це ідеологія нової влади, коли справа стосуєть­ся їхніх економічних інтересів.

Я закликаю Націоналізувати нашого Народно­го Президента. Президента, якого обрала Націо­нальна Революція на Майдані.

Він того вартий, наш Президент, щоб забрати його з рук тих, хто має намір зробити з нього знаряддя для досягнення абсолютної влади для себе.

Як націоналізувати те, що належить нації за Конституцією?

Суд, навіть Верховний, навіть Консти­туційний, не допоможе.

Допоможе націоналізувати Президента лише максимальне об'єднання національно спрямо­ваних зусиль. І розуміння, що Ющенко — Народний Президент, а не почесний Президент безсмертної партії влади.

Вчимось від Майдан. Вчимося від національ­ного Майдану. Лише коли всі національні сили, перед тим розпорошені, що прагнули надати Ук­раїні найкращий варіант порятунку, разом вийш­ли на Майдан в революційному зусиллі — їм усе вдалося.

Треба на платформі Національної Українсь­кої Революції, яка насправді пройшла лише перший цикл свого стихійного становлення, створити блок партій, фронт партій, УПА Національної Революції, блок всіх без винятку партій і рухів, в основі ідеологій яких закладено українську національну ідею, не має значення

—   консервативну, радикальну чи навіть ідею «моя хата скраю», бо стоїмо дійсно на краю, «над прірвою у житі» і зробити прорив в історії

—   безпрецедентно виграти вибори–2006 до Верховної Ради блоком Національної Українсь­кої Революції.

Гасло Національної Української Революції

— Нас багато! Нас не подолати! — геометрич­но збільшить кількість прихильників УПА Національної Революції, які увійдуть у перед­
виборчий блок, бо абсолютна більшість ук­раїнців чекає від національно свідомих партій заклику до єднання.

Коли я торік в своїй відозві до українців про­голосив створення нової УПА (інформаційної) проти окупаційного режиму в українському інформаційному просторі, багато скептиків ка­зали мені, що таке в Україні нині не реально. Через кілька місяців я водив своїх невіруючих друзів на Майдан і казав:

— Дивіться і дивуйтесь — це і є українська повстанська армія в сьогоденному форматі.

І останнє.

Я звертаюсь до Вас, шановні провідники ук­раїнства, що зібралися на нинішню конфе­ренцію: створення національного фронту — реальність, і така сама реальність, що МАУП повинна взяти на себе роль організатора ство­рення УПА Н Р, і така сама реальність, що структура МАУП впорається із такою робо­тою.

І тоді в Парламенті України 2006 року ми по­бачимо, якщо не абсолютну національну більшість, як і годиться титульній нації, то хоча б абсолютну меншість сіоністів. Бо сіонізм — дійсно головна небезпека для будь-якої нації, що прагне бути господарем на своїх історичних теренах.

І пам'ятаймо, що Франція проголосувала про­ти сіоноглобалізму.

Невже ми гірші?