головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 4/2007 
Персонал № 4/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Третейські суди: питання вдосконалення статусу і порядку функціонування

Микола НАУМЧУК,
суддя Апеляційного суду м. Києва
Третейський суд — давній засіб вирішення спорів, передусім цивільних і господарських, що виникають внаслідок укладень, припинення договорів. Сьогодні в Україні діє Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (далі — МКАС при ТПП України) [1], а також третейські суди [2]. Перший розглядає економічні спори з так званим «іноземним елементом», а третейські суди, які функціонують згідно з прийнятим у травні 2004 р. Законом України «Про третейські суди», виконують функції внутрішнього арбітражу. До відома останніх належать спори щодо визнання права власності на об'єкти нерухомості, автотранспорт і інше майно; визнання дійсними договорів, що підлягають нотаріальному посвідченню; виконання, зміна, розірвання господарських і цивільних договорів; поділ спільної сумісної власності й виділення майна із спільної часткової власності; виділення майна натурою з колективних сільськогосподарських підприємств та інших підприємств; спори із боргових зобов'язань; встановлення порядку користування земельною ділянкою та інші земельні спори; спори, що виникають внаслідок шлюбних контрактів (договорів) та інше.

Кожна юридична чи фізична особа має право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, що виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, відповідно до вимог закону. Це по-перше. По-друге, спір може бути переданий на вирішення до третейського суду лише до прийняття компетентним судом рішення щодо спору між тими ж сторонами, щодо того ж самого предмету спору та з тих самих підстав. Причому під компетентним судом Закон України «Про третейські суди» визнає місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд, відповідно до підвідомчості та підсудності, встановлених цивільним процесуальним чи господарським процесуальним законом (ст. 2 Закону).

У випадках, встановлених ст. 6 Закону «Про третейські суди», третейський суд не може розглядати справи у спорах:

1)    про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2)    що виникають внаслідок укладання, зміни, розірвання та виконання господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3)    пов'язаних з державною таємницею;

4)    що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5)    про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6)    справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7)    які, відповідно до закону, підлягають вирішенню лише судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

8)    коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Обов'язковою умовою третейського розгляду спорів (як у третейських судах, так і у МКАС) є наявність третейської (арбітражної) угоди — угоди сторін (відповідача та позивача) про передачу спору на вирішення третейським судом. Закон України «Про третейські суди» регулює види та форму третейських угод (ст. 12 Закону). Згідно з Законом третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше, під час передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також у разі існування вказівки у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як обов'язкова частина третейської угоди. Щодо форми, то третейська угода укладається в письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена за допомогою обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або через направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. Покликання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це покликання є таким, що робить третейську угоду частиною договору. У разі недодержання зазначених правил, третейська угода, як передбачається Законом, є недійсною.

Згідно із Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода укладається лише в письмовій формі. Головне, на що повинні звернути увагу сторони під час укладення арбітражної угоди — це її зміст. Як правило, в арбітражній угоді ними передбачається лише арбітражний орган, в якому буде розглядатися спір і право, яке буде застосовуватись.

Щодо арбітражної угоди, то поряд з двома зазначеними вище умовами, сторони мають право врегулювати в арбітражній угоді питання, що стосуються кількості арбітрів, їх громадянства, процедури призначення і порядку відводу, встановлення заходів забезпечення щодо предмету спору. Сторони також можуть визначити процедуру розгляду справи МКАС, місце проведення арбітражного розгляду, мову (мови), яку буде використано під час арбітражного розгляду, порядок розподілу арбітражного збору, питання про арбітражне рішення, винесене МКАС, яке не підлягає оскарженню за змістом, та інші не менш важливі питання. Під час укладення зовнішньоекономічного контракту сторони можуть сформулювати арбітражне застереження з урахуванням практики, що склалася у цій галузі.

Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України рекомендує дуже схоже, але більш повне формулювання арбітражного застереження: «Будь-який спір, що виникає з цього договору або у зв'язку з ним, підлягає передачі на розгляд і остаточне вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України. Сторони згодні з тим, що у процесі розгляду і вирішення спору буде застосовуватися Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України».

Практика функціонування недержавної форми судочинства щодо розгляду цивільних і господарських спорів засвідчує її достатньо прогресивний характер, особливо у сфері господарювання. Порівняно з державними судами загальної юрисдикції, вона має низку переваг. Це, по-перше, оперативність вирішення спорів, сприяння цим господарському обігу, стабілізації господарських відносин, а, отже, і покращенню результатів господарської діяльності; по-друге, розширення можливостей реалізації права на судовий захист, розширення доступу людини до системи правосуддя; по-третє, обмеження монополізму державних судів, а, отже, і зменшення корупційного тиску на суб'єктів господарювання; по-четверте, демократичність процесу розгляду спорів — обрання суду та суддів за згодою сторін, вплив останніх на формування правил розгляду спорів; по-п'яте, збереження комерційної таємниці у вирішенні спору; по-шосте, можливість використовувати як докази аудіо- та ві-деозапис; по-сьоме, остаточність рішення третейського суду тощо.

Водночас стан розвитку недержавного судочинства у сфері господарювання в Україні далекий від задовільного. Питома вага кількості господарських спорів, що розглядаються в третейських судах, залишається незначною. За даними соціологічних опитувань суб'єктів господарської діяльності, робота третейських судів ще не є рівноцінним заміщенням державних судів і насамперед через певні недоліки у правовому регулюванні третейського розгляду спорів, усунення яких конче потрібне, і то якомога швидше. Адже недержавну форму судочинства можна вважати найважливішим засобом вирішення спорів, що виникають з цивільних та господарських правовідносин, чинник подальшого розвитку судочинства на основі загальносвітових стандартів.

Як свідчить практика, а також аналіз відповідних публікацій [3–7], існуюча нормативно-правова база третейського розгляду спорів не цілком відповідає потребам господарської практики. Йдеться не тільки про спеціальне законодавство щодо цієї форми судочинства, а й інші нормативно-правові акти, що регулюють суміжні сфери суспільних відносин (діяльність державних судів тощо). Це вказує на необхідність системних, комплексних досліджень правового регулювання розгляду господарських спорів, який здійснюють в Україні третейські суди і Міжнародний комерційний арбітражний суд.

Аналіз правового регулювання статусу третейських судів та міжнародного комерційного арбітражу свідчить, що сьогодні існує колізія між нормами Конституції України (зокрема, ст. 124), Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.02 (ст. 5 «Здійснення правосуддя виключно судами» та ст. 3 «Судова система України»), з одного боку, і п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України, де йдеться про те, що судоустрій в Україні визначається виключно законами, а також Законами України «Про третейські суди» від 11.05.04 і «Про Міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.94 — з іншого.

Ст. 124 Конституції України передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється лише судами, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Положення, щодо здійснення правосуддя виключно судами підтверджується і у ст. 5 «Здійснення правосуддя виключно судами» цього ж Закону. Зазначеною статтею також встановлюється відповідальність осіб за делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами: «1. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. 2. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність».

Вичерпний перелік судів, що включаються до складу судової системи України (цей перелік встановлюється у її визначенні), містить ст. 3 «Судова система України» Закону України «Про судоустрій України»: «1. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. 2. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів».

Водночас у п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України йдеться про визначення судоустрою виключно законами («Ст. 92. Виключно законами України визначаються /.../ 14) судоустрій, судочинство, статус суддів…»), а відповідно до Законів України «Про третейські суди» від 11.05.04 і «Про Міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.94 функції суду покладаються на третейські (недержавні) суди, які не належать до системи судів за Конституцією України. І ця проблема, спричинена колізією у законодавстві, не є надуманою. На практиці є випадки пред'явлення позовів щодо визнання рішень третейських судів (арбітражів) незаконними, у зв'язку з тим, що останні не входять до судової системи. Так, державне зовнішньоекономічне підприємство «Славутич-Сталь» звернулось у Конституційний Суд України з проханням щодо тлумачення ст. 124 Конституції України і Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Зокрема, підприємство «Славутич-Сталь» запитувало, чи не слід розглядати діяльність Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, який діє на підставі Закону про Міжнародний комерційний арбітраж, як делегування чи привласнення ним функцій суду. Для обґрунтування необхідності офіційного тлумачення Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» і ст. 124 Конституції України заявник покликався на рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України про стягнення з державного зовнішньоекономічного підприємства «Славутич-Сталь» на користь «Ел Джі Інтернешнл Корпорейшн» (м. Сеул, Корея) 1010210 доларів США і стверджував про непідвідомчість такого спору цьому суду, оскільки, на думку автора звернення, зазначена постійно діюча арбітражна установа не входить до системи судів України.

З метою усунення вищезазначеної колізії пропонуємо нове визначення судоустрою в Конституції України, за яким до системи судів, що здійснюють правосуддя в Україні, доцільно включити і недержавні суди, створені відповідно до законів про них. Доцільно було б внести відповідні зміни до Закону України «Про судоустрій України», сформулювавши ч. 1 ст. 3 «Судова система України» у такій редакції: «1. Судову систему України становлять державні і недержавні суди. Державні суди — це суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. 2. Недержавними є суди, створені відповідно до Законів України «Про третейські суди» від 11.05.04 і «Про Міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.94.

Це дасть змогу подолати існуючу колізію між відповідними нормами вітчизняного законодавства, а також забезпечити створення умов для здійснення правосуддя у сфері господарювання. Доцільно також поширити на третейські суди України передбачені законом гарантії незалежності та правової захищеності суддів. Безумовно, йдеься про інституалізовані (постійно діючі) суди і суддів, які працюють в таких судах на постійній основі. Такі ж гарантії пропонуємо надати і МКАС при ТПП України.

Доцільне також вдосконалення компетенції недержаних судів. Зокрема, викликають певну критику деякі із зазначених положень ст. 6 Закону про третейські суди. Так, чому, наприклад, третейським судам забороняється розглядати спори за участю нерезидента України? (п. 8 ст. 6). Слід погодитися з автором статті «Підвідомчість справ третейському судові» Ю. Притикою, який висловив думку про те, що спори, які виникають із сімейних правовідносин, повинні містити не лише один виняток. Цілком допустимо дозволити третейським судам вирішувати спори як щодо майнових, так і немайнових правовідносин, в які вступило подружжя або інші особи, адже приватноправова природа сімейних правовідносин доведена вже давно, тому немає підстав забороняти право захисту своїх прав у третейських судах. Інша справа, коли йдеться про батьківство, опіку і піклування та інші питання, які стосуються добробуту дитини. Тут, беззаперечно, за захистом слід звертатися до відповідного компетентного державного суду [8].

Серед основних принципів третейського судочинства — принцип юридичної рівності сторін спору, їх майнової самостійності (відособленості), а також автономії волі.

Особливістю останнього принципу стосовно саме господарських спорів є те, що цей принцип повинен діяти в межах правомірності угоди між суб'єктами господарювання. Вимоги щодо правомірності угод найбільш повно виписані саме в Господарському кодексі України. Наприклад, згідно зі ст. 30 ГКУ неправомірними угодами між суб'єктами господарювання визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані на встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок; розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за сегментом споживачів чи за іншими ознаками — з метою монополізації; усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Це, власне, є однією з обставин доцільності застосування в межах третейського розгляду спорів саме господарсько-правового врегулювання, оскільки цивільне законодавство встановлює лише обмеження щодо порушення публічного порядку. Останній, згідно з Цивільним кодексом України, — це порядок, спрямований на забезпечення прав і свобод людини*.

Водночас у межах правомірності угоди, застосування принципу автономії волі сторін як на рівні вибору матеріального права (наприклад, у виборі сторонами права, яке буде застосовуватися до конкретного спору — застосування колізійних норм), так і у сфері юрисдикції та процесу є необхідним. Цей принцип є проявом реалізації диспозитивних засад третейського розгляду, про який вже мова йшла вище.

Виходячи з принципу автономії волі сторін, який застосовується не лише у колізійних нормах, а й у сфері юрисдикції та процесу — вибору арбітражу і процедури розгляду спору, пропонуємо розширення меж диспозитивності правового регулювання третейського розгляду господарських спорів через закріплення у законодавстві загального принципу третейського судочинства, згідно з яким не тільки вибір права, призначення (обрання) третейського суду та третейських суддів, а й правил третейського розгляду щодо конкретного спору може встановлюватися угодою сторін.

Література

1. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. № 4002-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 25. — Ст. 198.

2. Закон України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. № 1701 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 23. — Ст. 1540.

3. Субота Н. Условия еффективности рассмотрения споров третейськими судами // Юридическая практика. — 2005. — № 3.

4. Євдокимов В. О. В основу діяльності третейського суду ставимо його незалежність і захист законних інтересів учасників спору // Право. — 2005. — № 1(5).

5. Євтєєва О. Третейські суди: крок за кроком // Право України. — 2005. — № 3.

6. Куфтирєв П. В. Третейські суди — реалія правової системи України // Юридичний вісник України. — 2004. — № 50.

7. Михальський Ю. Роль органов третейського самоуправления в деятелльности третейських судов // Юридическая практика. — 2005. — № 3.

8. Притика Ю. Підвідомчість справ третейському судові // Право України. — 2004. — № 7.


* Такий висновок можна зробити з аналізу ст. 228 ЦКУ «Правові наслідки вчинення пра-вочину, який порушує публічний порядок»: «1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним».



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту