головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 4/2007 
Персонал № 4/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Блиск і злиденність новодворських: погляд із Росії

Михась КУКОБАКА

Не надавай переваги глупоті перед слушною порадою.
Сократ (470–399 рр. до н. е.)

На хвилі Горбачовської гласності з'явилося чимало крас-нобаїв, які нібито турбувалися про благо народу. Серед них особливо виділялася пані Новодворська, яка легко, наче жонглер цирку оперує такими словами як ринок, приватна власність, демократія. Це класичний зразок новоявлених «демократів», яких пізніше народ охрестив лайнократами. Як свідчить час, люди ці про демократію зовсім не думали. Ними володів або шкурний інтерес, або прагнення якось задовольнити своє невгамовне марнославство — виділитися за будь-яку ціну.

До «новодворських», окрім самої Валерії Іллівни Новод-ворської, можна сміливо зарахувати і таких російських персонажів як Зюганов, Жириновський, Нємцов, Хакамада, Проханов, Гайдар і багато інших. Тільки на перший погляд це різношерста компанія; але, по суті, усі вони однієї подоби.

Радянським громадянам давали дві демократії — нашу соціалістичну, де «людина людині — друг і брат» і буржуазну, де там, на Заході, як усім нам з пелюшок було відомо, суцільні джунглі, де «людина людині — вовк». Щоб наш народ не зазнав згубного впливу буржуазної демократії, країну дбайливо відгородили «залізною завісою», однак навіть через неї просочувалися чутки, що в умовах цієї «буржуазної» демократії люди навіть дуже непогано себе почувають. І зовсім не бажають будувати соціалізм за нашим зразком. Коли Михайло Горбачов зняв «завісу» і скасував цензуру, інформація заповнила ЗМІ, і наша публіка дуже зацікавлено і доброзичливо слухала всіх хто, вголос міркували про західну демократію і волю.

Варто зазначити, що за всю історію, на території Росії — СРСР — Росії (крім Прибалтики), жоден народ ніколи не жив в умовах демократії. Тому, за виступами різних новод-ворських, пересічний обиватель і намагався розібратися, що таке Демократія і з чим її їдять. Адже до Горбачовської перебудови про життя на Заході були добре інформовані лише ті, які обслуговували пропаганду, особливо довірені письменники, артисти і спецжурналісти. Деякі з них, особливо хитрі та спритні, зуміли втекти в Ізраїль, Європу або Америку. За часів перебудови вони повернулися в Москву і почали успішно обслуговувати Єльцина, а пізніше, по естафеті і Путіна, одержуючи за це різні нагородні бляшки за віддану службу.

Валерія Іллівна — особистість безперечно яскрава, і досить начитана. Просто тобі живий цитатник Мао Цзедуна. А основне, вона не страждає удаваною скромністю. Можна сказати, геть не страждає. Вона щоразу атестує себе «правозахисником». Свої численні статті гордо підписує: співголова партії «Демократичний Союз». Правда, склад «партії» можна порахувати на пальцях однієї руки. Ну, плюс ще один співчутливий і, ймовірно, фінансовий заступник пані Новодвор-ської, колишній депутат, людина досить не бідна, пан Боровий. А звідкіля взялася сама Новодвор-ська? У 1969 р., ще будучи першокурсницею, вона розкидала в людному місці Москви листівки із сатиричним віршем про мешканців Кремля і Старої площі. «Мешканці» образилися на пані Новодворську, і не вигадали нічого кращого, як запроторити її на півтора року в психлікарню. Такий вчинок для 19-літньої дівчини можна вважати героїчним у тодішній Росії.

Задля справедливості зазначу, що сам автор цих рядків уперше наважився на публічний протест у 24 роки. Але це було в глухій провінції Казахстану. Зоряний час для Новодворської настав тоді, коли Михайло Горбачов оголосив Перебудову і Гласність. Валерія Іллівна справедливо розсудила: коли з таборів юрбами звільняють усіх «ворогів народу», і навіть тих, які не «роззброїлися», як-от автор цих рядків, отже, за слово не посадять. Або майже не посадять. Тобто максимальна санкція — 15 діб.

Валерія Іллівна влаштовує і бере участь у численних мітингах; виступає з епатажними гаслами і промовами. Спалює чиїсь портрети. Вона гнівно засуджує комуністичну партію, конституцію і пакт Рібентроппа — Молотова, що цілком слушно. Вона таврує Горбачова, як «фашистського злочинця», що вже викликало сумнів у розсудливого слухача. Адже саме Горбачов, вольовим рішенням і оголосив цю саму гласність. Ще згадується, Но-водворська люто, дощенту розносила за «співпрацю» із владою, — тих, які почали брати участь у голосуванні, прагнули до виборних посад.

В основі демократії — прагнення до справедливості й індивідуальної волі. Це можливо лише в умовах максимальної участі народу у власних справах і обмеження влади Кремля. Система вільних виборів відіграє не останню роль у цьому процесі. Забігаючи наперед, зазначимо: згодом Новодворська сама намагалася пролізти в Думу, але народ встиг її «розкусити» і її мрії з тріском провалилися. Попри все це, діяльність Валерії Іллівни в той період була досить плідною. Для обивателя, десятиліттями вихованого в задушній атмосфері «слухняності», безгласності і самоцен-зури, епатаж виступів Новодворської був одкровенням; розширював межі допустимого, спонукав до громадянської активності. Однак уже тоді в її лексиконі траплялися такі слівця як плебс, юрба — повчальний тон всезнаючого пророка.

Цікаво простежити, авторський виклад біографії героїчні. Якщо скрупульозно підрахувати, то щонайбільше три роки Валерія Іллівна все-таки провела на тюремно-лікарняному пайку. Але якщо вірити її оповіді про себе, то вийде не менше, ніж Віра Фігнер, що провела 20 років у в'язниці за участь в організації, апофеозом діяльності якої стало знищення панівного Головного Вертикала тодішньої Росії. Новодворська теж пише, що «створювала організації». Потім активно поширювала самвидав, постійно порушувала якісь справи, ну і т. д. Але, крім усього цього, її нікуди не відправляли з Москви, вона успішно закінчила університет. І «тяжко» працювала то в бібліотеці, то вихователем (робота для благонадійних).

Але ми ж знаємо, за спробу створення організації Ігор Огурцов відсидів 15 років. Левко Лук'яненко — 25 років. Володимира Осипова за «літературу» висилали з Москви за 101 км. А відомий Гліб Павловський за редагування літературного збірника теж побував під арештом. Однак швидко покаявся, «допоміг слідству», за що Луб'янка великодушно йому пробачила. А подільники Павловського, не схильні до зрадництва, усі відправилися за ґрати.

Ніна Лісовська жодних організацій не створювала і поем не писала. Але зі співчуття підписала кілька листів на захист арештованих. За це втратила роботу, і, попри звання кандидата наук, на хліб заробляла прибиральницею. Двірник, прибиральниця, кочегар — типові професії для людей, які виявили нелояльність до Кремля. Ні в бібліотеку, ні тим більше у дитячий садок їх не брали.

Але повернемося в Перебудову. Чим більше виступала пані Новодворська, тим насторожені-ше ставився до неї народ і до тих «цінностей», які вона проголошувала і захищала. Правда, слухали її (і далі слухають) не з меншим задоволенням, ніж Жириновського або Євгенія Петросяна. Но-водворська виявилася гарним політичним естрадником, тобто «шоуменом». Що стосується її щирого політичного обличчя, то за своєю тоталітарною свідомістю, вона звичайний «совок». Отже, що ж проповідує ця високоосвічена особа під вивіскою «демократичних цінностей». От цитати з її виступів.

Про народ

«З чого починалася в Совдепії диктатура, ви пам'ятаєте? Навколо більшовиків об'єдналися слабкі, дурні, бездарні ледарі: сільська біднота, люмпени, бурлаки, невдахи, алкоголіки, ледарі.

Сильні не мають потреби ні в диктатурі, ні в соціал-демократії, з її милицями із соціальних програм. Вони здатні вижити, збагатитися і захистити себе самостійно. Першою справою вона знищує розумників і вільнодумців, здатних створювати нове, що рухає суспільство вперед…»

Тут що не слово — або неправда, або дурість дурістю поганяє. Якщо їй повірити, то виникає питання: а чи не занадто багато було навколо більшовиків цих самих «слабких, дурних, ледарів», якщо вони розгромили білу армію під командуванням генералів, які закінчили військові академії? До того ж білогвардійцям допомагала Антанта, зброєю і численними радниками. Що?! Чапа-єв, Будьонний, Щорс, Пархоменко й інші — нездари і п'яниці? Любив, кажуть, один з них випити, батько Махно! Але і він гнав у хвіст і в гриву, чи то червоних комісарів, чи то білих генералів. Теж бездара?!

По суті, під виглядом «критики» диктатури, Новодворська проповідує відверте презирство до російського народу, до якого нібито належить.

Про соціальні програми

«Сильні не мають потреби ні в диктатурі, ні в соціал-демократії, з її милицями із соціальних програм». Такі соціал-демократії як Норвегія, Швеція, Ірландія, Ісландія, Голландія входять у десятку країн (разом із Японією і США) найбільш комфортних для проживання людини. Цілком грамотна, Новодворська не може цього не знати. Отже, бреше свідомо. Навіть у США значно більше «соціалізму» (не кажучи вже про Європу), ніж в СРСР у його найкращі роки; у чому автор цих рядків переконався на особистому досвіді. «Милиць із соціальних програм» немає лише в країнах центральної Африки і подекуди на Близькому Сході. Може, перейматимемо їхній досвід за порадою пані Но-водворської?

Саме розвинута соціальна система — умова стабільності в країні. Завдяки їй будь-який міністр і навіть прем'єр може без охорони обідати в звичайному кафе або просто зайти в супермаркет. І це нормально для Швеції або Фінляндії. А от у Росії навіть пані Новодворська не з'являється в людному місці без охорони.

Що стосується «знищення розумників, здатних створювати нове», то від часів фараонів відомо: будь-яка влада (і насамперед тоталітарна) залучає для свого обслуговування найрозумніших і найталановитіших людей.

Про диктаторів: поганих і «хороших»

«…Гітлер узяв промисловість під твердий контроль (недарма він назвав себе націонал-соціалістом). Мало того, на світі диктатура боїться «одноосібника», вільного бізнесмена — чи на землі, чи в майстерні, чи в науковій лабораторії. Диктатура — це обов'язково соціалізм, і соціалізм не може обійтися без диктатури. Приватна власність в умовах диктатури неможлива, тому що вона створює господарів, а не рабів…»

Тут пані Новодворська «проколюється» прямо за Фрейдом. Усьому світові відомо, що Гітлер «назвав себе націонал-соціалістом» тому, що за прикладом сіоністів оголосив німців «обраним народом», а інші народи «undermensch», тобто не-долюдьми, що відповідає юдейському «гой» для всіх неєвреїв, а не заради «контролю над промисловістю». Підозрюю, що Новодворській стало «шкода» Гітлера, аби у читача не виникло небажаних асоціацій стосовно релігійно-політичної ідеології теперішнього Ізраїлю. Якщо судити із її статей, то пані Новодворська підозріло нагадує «троянського коня», що маскується під російську людину.

Чисто по-совєтськи, любить Новодворська навішувати ярлики. За найменшу критику Ізраїлю — «антисеміт!».

Те, що термін «єврей» часто означає не націю, а саме ідеологію, підтверджують багато сіоністів. Тому термін «антисемітизм» — суто пропагандистський трюк, яким користується не тільки Новодворська. От, наприклад, що пише відомий радянський письменник Георгій Вайнер, який нині живе в Нью-Йорку: «Я взагалі не можу без хвилювання думати про ті сили зла, що ненавидять серед себе один одного й усі разом ненавидять Ізраїль… На іншому полюсі — російські антисеміти, серед яких особливо виділяються колишні євреї — я їх називаю вихрестоносцями — Примаков і Жириновський».

Згідно з його логікою, єврей — щось на зразок члена якоїсь партії чи спілки пожежників. І тому можна позбавити цих осіб «звання» єврей. Начебто національність можна відібрати або подарувати. Академік Примаков, мабуть, має гріхи, але в юдонацизмі або расизмі його дуже важко звинуватити. Саме це й обурює шановного письменника і сьогоднішнього сіоніста Вайнера і його соратників Стомахіна і Новодворську.

Далі. Відомо, що диктатура і форма власності безпосередньо не пов'язані. Тобто не обов'язково за диктатури — «соціалізм». За часів Гітлера, Франко, Піночета, Салазара — у всіх цих країнах була приватна власність. А за Сталіна, Пол Пота, Мао Цзедуна та інших — усе господарство було монополією держави. Отже, стверджуючи, що «приватна власність за диктатури неможлива, тому що вона створює господарів, а не рабів», пані Новодворська знову свідомо бреше. До речі, сьогодні в Китаї насаджується культ приватної власності, в умовах найжорстокішої політичної диктатури. І Китай успішно розвивається, за темпами випереджаючи майже всі країни світу.

Людина, яка рекламує себе як «правозахисник» і «демократ», усіх диктаторів повинна визначати як зло; але тільки не Новодворська. От скажім, Саддама Хусейна (нині покійного) вона не любить, а до Франко і Піночета досить прихильна, і навіть кілька разів виступала на захист останнього. Причина проста, Франко і Піночета не цікавив Ізраїль, а от Саддам був до нього небайдужий. І ще одна причина «любові—нелюбо-ві» Новодворської.

«…Ми пам'ятаємо, що саме збройні сили на чолі з каудильйо Франко й Августо Піночетом врятували колись Іспанію і Чилі від комуністичної диктатури і безчинств лівих сил». Тобто диктатор--фашист гарний, а диктатор-комуніст поганий, тобто, для неї добрими є всі диктатори, які не дружать із Кремлем, але дружать з Ізраїлем або США. І навпаки: погані — Фідель Кастро, покійний Мілошевич та інші.

Про право народу на державність

«... коли якась цивілізована країна надумає завойовувати Узбекистан, Таджикистан, Туркменіс-тан, де встановилися тоталітарно-феодальні режими, я її благословлю на це. Шкода, що Росію не можна вважати цивілізованою країною. Трьом за-данним вище державам на роді написано бути колоніями, тому що вони не скористалися на благо дарованою їм волею. Добре щоб Англія ними поживилась...»

Якщо народ втрачає державність, то на її відродження йде багато десятиліть і навіть століття. Прикладом цього є історія Татарстану, тієї ж Середньої Азії, Фінляндії, Польщі, Прибалтики, Ірландії і багатьох інших країн. Могла б Новодвор-ська і про Ізраїль згадати у цьому зв'язку. Її судження часто суперечать здоровому глуздові. Наприклад, в одному місці стверджує: «Диктатура — це юрба, що добровільно створила собі кумира». А на іншій сторінці (очевидно, забувши, що писала раніше) стверджує протилежне: «Загнати усіх у череду й у загальний хлів — от з чого починається диктатура… Сталін загнав усіх у колгоспи й у концтабори». А як же з «добровільністю» у попередньому тексті?

Іноді якась «логіка» все-таки простежується. Для Новодворської ненависний тільки російський імперіалізм, а от ізраїльський, американський і будь-який інший, конкуруючий з Росією, її влаштовує. Те ж стосується правителів. Так, їй дуже не подобається президент Олександр Лукашенко, на відміну від того ж Піночета або Франко. Президента Білорусі звинувачують у причетності до зникнення декількох опозиціонерів. Але Франко і Піночет убили тисячі або десятки тисяч людей. Все ж вони для Новодворської приємні, а Лукашенко — ні. Ймовірно, справа от у чому. Олександр Лукашенко, кажуть, мужик не без хитрощів: кілька років дражнить Путіна ідеєю об'єднання в одну державу. І під цю «ідею» він зміг якось обійтися без усяких «шокотерапій». Водночас зберіг Білорусь від розгарбування, як суверенну державу. Саме це і не подобається таким як Новодворська.

Візьмемо Україну, яка впродовж століть була одержима ідеєю державності. І все-таки в 2004 р., на демократичних виборах, могутній десант «спостерігачів» із Москви вкупі з «п'ятою колоною» ледь не розколов Україну надвоє. Ну, а потім відбулося б «демократичне» входження Криму і Східної України на правах чергових суб'єктів Російської Федерації.

Білорусь, на відміну від України, незрівнянно більше русифікована. І якби там до влади прийшов який-небудь «демократ», то відразу почалася б така мила для Новодворської «лібералізація». Всілякі потаніни, прохорови і вексельберги за нафтодолари цілком скупили б Білорусь. Капітали потоком потекли б за кордон. Зрозуміло, в Іспанії, Франції, Ізраїлі або Італії з'явилося б кілька сотень нових маєтків внаслідок такої угоди. А за допомогою різних хакамад і нємцових виникло б кілька проросійських партій, за допомогою яких білоруси дружними лавами ввійшли б до складу Росії на правах чергового «суб'єкта».

Після цього по Білорусі як державі можна було б відправити панахиду. Утім, і по білорусах як народу. Президент Лукашенко стусанами гонить геть різних непроханих гостей на кшталт новод-ворських і тим зміцнює білоруську державність. Навіть московських православних попів-агітато-рів не пустив провадити «братню» пропаганду. Він добре усвідомив, що краще жити в скромній, але власній національній квартирці, ніж у величезній, багатонаціональній комуналці.

На підтримку чеченців-мусульман Новодвор-ська виступає з чисто кон'юнктурних міркувань, а не з поваги до права народів на волю і державність. Формально засуджуючи у своїх публікаціях окупацію Чечні російськими військами, насправді Новодворська і Стомахін завдали величезної шкоди Чеченському Опорові, тому що, ображаючи російський народ, вони давали привід військовослужбовцям для морального виправдання своїх неправедних (м'яко кажучи) дій на території Чеченської Республіки. Адже народ часто судить згідно з висловом «Не говори про себе, скажи лише хто твій друг». Але це окрема розмова. А от думка Новодворської про одну мусульманську країну.

«Який скандал! Військовий переворот! Порушення всіх демократичних норм! …на мітинги протесту мене не запрошуйте. Тому що мені начхати на права мусульманських фанатиків. Нєвзо-ров, молодець, перший розгадав суть проблеми. Є «наші» — і є «не наші». І кожен стосовно прав людини відстоює своїх. Більшого й вимагати годі». У цьому висловленні вся її мораль, але процитуємо ще.

Про права людини і совість

«Наприклад, мене зовсім не хвилює, скільки ракет випустить демократична Америка на недемократичний Ірак. Про мене, чим більше, тим краще. Так само мене зовсім не лякає неприємність, що сталася з Хіросімою і Нагасакі. Я була б просто щаслива, якби США зберегли всі мислимі і немислимі пріоритети і не забували вчасно що-не-будь кидати на тих, які ухиляються від ліберального шляху і погано поводяться. І не треба про совість. Немає в людини ніякої совісті. Деякі просунуті екземпляри мають, а у більшості немає. Так що на Аллаха сподівайтеся, а верблюда прив'язуйте».

«Апартеїд — нормальна річ... Цивільні права існують для людей освічених, ситих, вихованих і врівноважених... Жалюгідні, неспроможні духовно, боягузливі, сплять біля відхожого відра і жодних прав не мають. Якщо таким давати права, знизиться загальний рівень людства. Так що апартеїд — це правда, а якісь загальні права людини — брехня. Я особисто правами людини цілком сита. Колись і ми, і ЦРУ, і США використовували цю ідею як таран для знищення комуністичного режиму і розвалу СРСР. Ця ідея зробила свою справу, і досить базікати про права людини і про правозахисників».

А от як вона «жартома» коментує свою участь у передвиборній агітації за Єльцина в 1996 р.: «Як дотепно зауважив мій шеф з «Нового часу», нам усім довелося скласти нашу совість учетверо, щоб вона пролізла у виборчу урну».

І після всього цього Новодворська намагається зарозуміло повчати й звинувачувати відомих дисидентів і правозахисників!

А тепер послухаємо її однодумця, ще одну «но-водворську» Бориса Стомахіна. От що він пише у своїй статті «Країна рабів, країна панів». Наводжу лише характерні фрази (усі виділення в тексті мої. — М. К.).

«ВОНИ планують 300-річчя Петербурга. Бидло і совки знову будуть веселитися і танцювати... Танцювати на кістках російського простоволосого бидла XVII століття, яким заповнив драговини навколо Неви кривавий тиран, гвалтівник і маніяк Петро I. Що ж він святкує нині, цей православний народ-рогоносець? Чим втішає свою стражденну душу, крім горілки? …А ще наші совки як щирі халявщики… регулярно виходять у різних своїх воро-нежах і інших злачних місцях на гучні мітинги під гаслом «Хочемо жити в багні!»... Ну не хочуть наші бидлуваті халявщики платити 100% вартості за житло і комунальні послуги. Ніяк не бажають, хоч ти їх ріж! Хоча в кожного і прихована — цілком точно — калитка, і чималенька… П'яне, скотиняче, вкрай сфашизіле російське бидло населяє Росію… Вони молилися на усіх своїх тиранів, плазували перед Сталіним на колінах і лизали йому чоботи… Придуркуватість цього народу — те, що він гордо вважає це «національним характером», — усім відома…»

Під час особистої зустрічі я його запитав: «Борисе! Уяви собі, що хтось написав би про твоїх одноплемінників приблизно таке; «єврейське смердюче бидло покірливо плазувало на колінах перед фашистами в Освенцимі. Своєю працею вони зміцнювали німецьку військову машину, а потім власним попелом удобрювали німецьку землю»; або ж, «єврейське бидло покірно, стрункими лавами йшло на розстріл у Бабин Яр». Тобі б сподобалося читати або слухати таке? Очевидно, ти просто єврейський нацист. А будь-який нацизм огидний — єврейський, російський, німецький і який завгодно. Для чого і для кого ти все це складаєш?!»

Дохідливої відповіді я не одержав. Але пізніше не раз ще траплялися в його статтях схожі расистські судження. От кілька цитат про арабів з однієї його статті.

«…Це просто от такий народ — араби, народ-виродок, народ недолюдей і покидьків. На-род-убивця, як і росіяни. Єдиним правильним рішенням арабського питання в Палестині може стати тільки тотальна депортація звідти всіх арабів і істотне розширення меж Ізраїлю».

А ось як радить пан Стомахін вирішити проблему іммігрантів у Європі.

«Критерієм депортації має бути колір шкіри, і нічого більше. Негр? Араб? — ГЕТЬ!» По суті, він тут стверджує, що не вважає себе семітом. Тому що за логікою і араби, і євреї — народи брати. Отже, він позиціонує себе як антисеміт--расист. Тепер пасаж цього «демократа» про іранський народ: «…Бомбити, бомбити і бомбити, аж до ядерних ударів і не зважати ні на яких «мирних жителів»! Але відтепер цих самих «мирних» іранських жителів, що обирають і підтримують таких президентів, можна вбивати в будь-якому місці світу. За ТАКЕ — треба саме убивати! За заперечення голокосту… відповідати повинна не тільки божевільна іранська влада, а й сам народ… Іранські посольства і їхні працівники першими повинні відчути на собі, який це страшний злочин — антисемітизм…

Примусимо їх відповісти вже сьогодні, — їх нікчемними життями, їх розгромленими посольствами, збитими літаками, спаленими офісами, магазинами, транспортом і спаленими прапорами Ірану на площах європейських міст! Економічні, матеріальні збитки — це та перша ластівка відповідальності, що повинна наздогнати злочинну державу Іран уже сьогодні поза її межами в усьому світі».

У 2006 р. Стомахіна засудили на кілька років позбавлення волі за його статті. І от як захищала його пані Новодворська: «…гудив путінський режим, але робив це з таким запалом і в таких недоречних висловах, що його статті і заяви були швидше схожі на провокацію або пародію. …Однак звинувачення за його справою настільки дивовижне, що ніякі суперечки не повинні перешкодити правозахисному співтовариству взяти участь у його захисті. Б. Стомахіна також звинуватили в неповазі до армії, читачів газети «Завтра» і членів КПРФ. Мало хто з демократів не підходить під такі звинувачення. …Оскільки в залі N 54 по вулиці Образцова судять усе правоза-хисне співтовариство і весь демократичний рух: за незгоду з більшістю, за неприйняття державної політики РФ…»

Ну, ми вже знаємо кого і як «не поважав» і що проповідував пан Стомахін. У низці європейських країн і навіть у США його також засудили б (як утім і Новодворську). У справі захисту Сто-махіна не допоміг би ніхто.

Особисто я вважаю: проти слова, варто боротися тільки словом, а не тюремними ґратами.

Однак, будь-яка чесна людина повинна бути проти подвійних стандартів, які проповідує Но-водворська. Виступаючи на захист расиста Сто-махіна, нібито з принципу свободи слова, чому Новодворська не закликає виступити на захист Бориса Миронова? Адже той арештований за статті, що ображають іудеїв, точно так само, як статті Стомахіна — росіян. Чому вона не захищає тих європейських вчених і журналістів, які засуджені за ревізіоністські погляди про чисельність жертв голокосту? Адже наука не релігія, вона не терпить догм. Людина має право на сумніви. Чисельність втрат СРСР у Другій світовій війні багато разів переглядали. І що, щоразу кидати за ґрати тих, хто не згодний з «офіційною» версією?

Путін — ворог демократії. З цього погляду Сто-махіна не слід було садити, а забезпечити йому таємну охорону, щоб випадково не став жертвою хуліганів. Вважаю, осуд Стомахіна — «кістка» кинута убік російських нацистів. Мовляв, дивіться, ми не тільки «ваших» судимо, а й сіоністам не прощаємо. А от до Валерії Іллівни ставлення інше, тому що вона на голову талановитіша від Стомахіна, і тому цінніша. Головний Вертикал, безперечно, володіє «чорним гумором». Досить згадати про «сортири» і про «обрізання». Якось він особисто привітав пані Новодворську з якимсь ювілеєм. Цим він начебто сказав: «Правильною дорогою йдеш, товаришу! Так і продовжуй!». А підлеглим Патрушева натяк: мовляв, не чіпайте її, усе, що вона робить сьогодні, — на нашу користь, бо важко успішніше дискредитувати ідею демократії і прав людини перед народом, ніж це роблять такі як пані Новодворська і її соратник (чи одноплемінник?) пан Стомахін. Утім, як і всі інші новодворські. Завдяки їм слово «демократія» для більшості обивателів у Росії стало майже лайкою. Проте, волаючи до здорового глузду (якщо він, звичайно, є), я б порадив пані Новодворській, до її «цитатника» додати і ніколи не забувати поради: «Говори лише тоді, коли впевнений, що сказане тобою перевершить мовчання» (Аристотель, давньогрецький філософ, 384–322 рр. до н. е.).

Ну а як бути з іншими «новодворськими» — піклувальниками за «благо» народне? Непотрібно перелічувати всі прізвища, їх надто багато — від Проханова до Явлінського. Неважливо, чи прикриваються вони словом «демократ», чи «патріот». Перед виборами, у прагненні до бюджетного корита, вони обіцяють нам усе: підвищити пенсії, робітникам — зарплату, військовим — жалування і нові ракети з ракетоносцями, усе навкруги набудувати і перешикувати. І ніколи нічого з обіцяного не виконується.

Пригадую, років шіснадцять тому назад на одній міжнародній правозахисній «тусівці» в Петербурзі я побачив знайомого депутата Верховної ради СРСР, досить шановану (і сьогодні) людину. Я відразу вчепився за його ґудзик: «Послухайте! Економіка країни йде до анархії. Чому Ви, у своїй Раді не поставите питання руба: зупинити конвеєри військових заводів — у Вас що, так багато ворогів? Припиніть переводити найцінніші ресурси країни в залізний мотлох, зупиніться!» Ми думали над цим — невпевнено пробурмотав депутат — але можуть виникнути соціальні проблеми. «Які до чорта проблеми! Ви продовжуйте платити робітникам, але зупиніть виробництво непотрібного і небезпечного мотлоху. Продовжуйте платити, розумієте?!» Він дивився на мене зі здивуванням. Але отут підійшов незнайомий мені його колега і я випустив ґудзик. Очевидно цей депутат, чесна людина і колишній учений, так і не зрозумів простої речі. Гроші, які виплачують робітникам-«оборонникам», цим примусовим дармоїдам, уже відібрані в іванівської ткалі або сільського трудівника. Боязка спроба Горбачова провести конверсію підприємств-паразитів була задушена натиском генеральського лобі.

Абсолютно протиприродно, коли чоловік у розквіті сил із полковницькими (або іншими) погонами, з 45-річного віку одержує «пенсію», яка у 3–4 рази перевищує пенсію робочої 60-літньої людини. Усі ці блага лише за те, що він 25 років підтягувався на турніку і трамбував плац — «Ать-два! Лівою!», або інших змушував займатися цією мавпячою працею.

Чую побоювання. Мовляв, якщо дозволити народу таку «свободу», то численні леонови, са-вицькі та інші, які жирують на «освоєнні» космічних доріг (забуваючи про російські), можуть залишитися без шматка хліба. Народ не захоче викидати свою працю в космос і годувати дармоїдів. Без хліба залишаться і юрби в погонах; різні шаманови, іванови та інші. Поспішаю заспокоїти особливо нервових! Влітку 2006 року під час публічної дискусії, лікар-психіатр, професор Виноградов намагався переконати мене, що в Росії 25% населення — душевнохворі люди. Професор, доктор «психічних» наук Михайло Виноградов, не звичайний псих. Він багато років є консультантом КГБ-ФСБ і знає, про що говорить.

Отож, саме ці 25% божевільних, тих, які страждають маніями переслідування, забезпечать спочатку безбідне життя всім паразитам-«оборонни-кам», незліченним генералам і полковникам — аматорам повоювати, а також ентузіастам космічного «туризму» за чужий кошт. Інші 75% розсудливих громадян віддадуть свої податки в фонди, призначені для розвитку народного господарства. Тобто на медицину, освіту і все інше, необхідне людям. Поступово, внаслідок розвитку системи охорони здоров'я, відсоток божевільних зменшуватиметься; і відповідно збільшаться податкові надходження у фонди, призначені для розвитку народної економіки.

На відміну від Новодворської і «новодворських», я впевнений у розсудливості і мудрості народу. Треба лише дати цьому народові хоча б мінімальне право, яке відрізняє вільну людини від раба — право розпоряджатися своєю працею. Однак, для реалізації цього геніального проекту реформи існує одна невелика перешкода. Підозрюю, що в нинішньому складі депутатів Держдуми, співвідношення душевнохворих і здорових обернене до середньоросійської пропорції, вирахуваної професором Михайлом Виноградовим.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту