головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 3/2007 
Персонал № 3/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Мережа сіоністського терору (початок)

Інститут історичного огляду

Вступ

Ці нотатки документують втаємничені і злочинні дії єврейських сіоністських терористичних груп і, особливо, Ліги захисту євреїв. Специфічний акцент тут робиться на терорі — у тому числі убивствах — проти «злочинців думки», тих, хто бере під сумнів загальгоприйняту історію голокосту, відносно якої шість мільйонів євреїв було методично винищено в Європі протягом Другої світової війни. Сіоністські терористи відкрито прокламують ідеологію єврейської вищості і визнають їхню готовність використовувати насильство проти тих, хто не погоджується з ними. З добре документованим фанатизмом і злочинами вони становлять серйозну небезпеку для нашого суспільства, і усіх, хто цінує волю.

Меїр Кахане і Ліга захисту євреїв

Найбільш завзятою неурядовою сіоністською терористичною організацією є Ліга захисту євреїв. Її активісти причетні до широкого кола злочинів, і американське Федеральне бюро розслідувань неодноразово викривало її як злочинну терористичну групу.

Лігу захисту євреїв було засновано 1968 року рабином Меїром Кахане. Девід (Мартін, Меїр) Кахане народився 1932 року в Брукліні, Нью-Йорку, він був першим сином ортодоксального рабина, який був активістом сіоністського «ревізіоністського» руху Володимира Жаботинського. Жаботинський й інші лідери його структур були частими гістьми в домі Кахане, коли ще Меїр був хлопчиком. У юнацькі роки Кахане став активним членом Бейтару, Руху прихильників єврейської вищості, що його Жаботинський заснував у 1925 р. Перший арешт Кахане був у 1947 р., коли йому було тільки п'ятнадцять років, за керування атакою молодіжної групи Бейтар під час візиту британського міністра закордонних справ Ернеста Бевіна [1].

Двоє із найпалкіших прихильників Жаботинського відомі як лідери сіоністських терористичних груп і пізніше, як і прем'єр-міністри Ізраїлю: Менахім Бе-гін, який очолював «Іргун» (Irgun group), і Іцхак Шамір, який входив до керівництва «Зграї Штерна» (Lehi group). Шамір, наприклад, відігравав вирішальну роль в убивстві Lehi у листопаді 1944 р. британського близькосхідного посланника лорда Мойна, а у вересні 1948 р. в убивстві шведського посередника від Організації Об'єднаних Націй графа Фолке Бернадотта [2].

Якийсь час у 1960-ті Кахане вів подвійне життя. Він жив і працював під ім'ям Майкла Кінга, приховуючи це навіть від своєї дружини. Упродовж цього періоду він працював на Центральне розвідувальне управління і Федеральне бюро розслідувань. Для ФБР він шпигував за правим крилом Товариства Джона Бер-ча, а також за різними лівими студентськими групами [3].

Видаючи себе за Майкла Кінга (неєврея), він мав близькі стосунки з багатьма молодими жінками, яких він «знімав» у нью-йоркських барах. Однією з них була Глорія Джин д'Ардженіо (неєврейка), 22-річна модель, яка працювала під ім'ям Eстель Еванс. Після їхньої зустрічі в 1966 році, вони відразу ж почали інтимні зв'язки. Ніколи не засвідчуючи своєї справжньої ідентичності, він навіть планував одружитися з Глорією Джин. Через кілька тижнів по тому як Кахане (King) урвав з нею відносини, вона вчинила спробу самогубства, кинувшись у Іст Рівер. Через два дні (в день народження Кахане) вона померла [4].

Життя Меїра докорінно змінилося в 1968 році, коли він і кілька його колег заснували Лігу захисту євреїв (далі — ЛЗЄ). Розмахуванням зброєю, використанням провокаційних гасел ліга Кахане швидко привернула значну увагу ЗМІ. Кахане всіляко експлуатував антинегритянські почуття серед євреїв у своєму районі Нью-Йорка [5].

Кахане та його нова організація здобули неабияку підтримку двох могутніх союзників: Правого крила ізраїльської політичної партії Герут і нью-йоркської мафії, що відіграло, можливо, визначальну роль.

Між груднем 1969 р. і серпнем 1972 р. ЛЗЄ Кахане — за сприяння і під керівництвом партії Герут Менахима Бегіна в Ізраїлі, вищих офіцерів секретної служби Ізраїлю Моссад, і кількох багатих американських єврейських бізнесменів — здійснила низку злочинних нападів на радянські об'єкти, дипломатів СРСР у США. Мета полягала в тому, щоби привернув увагу громадськості, розбудити симпатії до радянських євреїв, а також зашкодити відносинам між Сполученими Штатами і Радянською Росією [6].

12 травня 1971 р. Кахане і кількох інших членів ЛЗЄ було заарештовано федеральними агентами за таємне виробництво вибухових речовин. Через день Кахане оголосив про союз із групою, заснованою ватажком мафії Джозефом Коломбо-молодшим, колишнім кілером, який піднявся до ватажка злочинного синдикату. «Кахане одержав істотну допомогу від нью-йоркської мафії», — писав ізраїльський журналіст Яїр Котлер у біографії засновника ЛЗЄ. Аж до вбивства Коломбо в 1971 р. відносини між Кахане і ватажком бандитів Нью-Йорка були дуже близькі і два злочинні керівники працювали в тісній взаємодії [7].

Кахане стверджував, що загалом три роки він провів в американських в'язницях, що було результатом його бойової діяльності [8]. На початку 1970-х, Кахане полишив ЛЗЄ в США і перебрався до Ізраїлю — щоправда, він кілька разів повертався задля збору коштів. Аби підтримати міжнародний імідж, набутий Меїром за часів лідерства в ЛЗЄ, він у 1976 р. він заснував радикальну Kach party. У 1984 році його було обрано в ізраїльський Кнесет, як єдиного представника його партії. На той час керівництво Нью-Йоркської ЛЗЄ розшарувалося і з'явилися групи, що відкололися, з такими назвами, як «Єврейський прямий вплив», «Об'єднане єврейське підпілля,» «Врятуємо нашу ізраїльську землю» і «Захисники євреїв» [9].

Кахане було убито 5 листопада 1990 р., у готелі в центрі Манхеттена (у Нью-Йорку), під час вітальної промови на зустрічі зі спонсорами [10].

Ідеологія ребе Кахане

У численних промовах і творах, і в кількох книгах, Меїр Кахане проповідував геноцид до неєвреїв, ідеї єврейської вищості і безжалісного сіонізму. Для лідера ЛЗЄ і його багатьох палких послідовників будь-які заходи задля подальшого єврейського виживання і добробуту, включаючи терор, позбавлення неєвреїв права власності й убивство, — цілком виправдані [11].

Типовим прикладом стилю Кахане є есе, що з'явилося в 1980 році в провідному єврейському щотижневику. Він написав: «...Помста — це фундаментальна єврейська концепція, що є приписом, наказом, заповіддю для єврея... Завдяки неєврейській і загадковій ері, в якій ми живемо, помста перетворюється на ганебну річ... Нехай тоді уряд Ізраїлю, що є відповідальним за життя його громадян, перетворює вулиці, автобуси, магазини і оселі палес-тинців на місця терору і безмежної ненадійності... Зітріть геть запеклу деградацію імені Бога, що символізується арабською відмовою коритися єврейському суверенітетові. Справді єврейський уряд — той, що розуміє необхідність... випалювати опоганення шляхом усунення, спалення диявола, яким, в нашому Середньому Сході, є арабська нація» (чим не додаток шулхан-аруха в арабському варіанті? — Прим. перекл.) [12].

В іншому есе (виданому в 1973 р.) Кахане підкреслив єврейську непереможність. Настане день, обіцяв він, коли всі неєвреї усвідомлять вищість «обраних людей»: «Єврейський народ не може бути коли-небудь знищено, скоріше він і його Історичний Б-г з'являться в прийдешніх днях, щоб постати переможцем над дияволами і дурістю всіх інших націй. Сіон має і буде вивищуватися як твердиня, до якої звернуться всі народи, і єврейський Бог буде Єдиним, перед яким усі схилять коліна...» [13].

В есе, виданому в 1982 р., Кахане наголосив на безжаль-ності, підкресливши, що суттю боротьби між євреями і їх «ворогами» є принцип «або вони або ми»: «Погляньмо на події єврейськими очима... Ліван... Війну було розпочато [Ізраїлем] проти «палестинського» ворога (весь народ), який прагне стерти єврейську державу і більшість її мешканців-євреїв. Це була ... війна на смерть, безжальне знищення ворога, насадження тотального страху, терору, поки ворог не здасться і визнає Бога. Єврейські і ліберальні демократичні цінності несумісні» [14]. Кахане часто наполягав: «Я казав це мільйон разів. Західна демократія, як ми знаємо її, несумісна із сіонізмом... Ідея демократичної єврейської держави є нісенітницею» [15]. Іншим разом він заявляв: «Демократія — це для людей, які не мають правди. Жоден можливий тимчасовий уряд на землі не має аніякого стосунку до дій євреїв, коли розпорядження й інструкції цього уряду суперечать [єврейському] законові Тори... Іудаїзм ніколи не був демократичною формою суспільства» [16].

Паранояльною нав'язливістю для Кахане було жорстоке ставлення за воєнного часу до євреїв Європи. «Ніколи не повториться!» — гасло ЛЗЄ, чітко адресоване до голо-косту. З погляду Кахане, кожен неєврей є потенційним нацистським убивцею. «Поки живий хоча б один язичник, імовірність голокосту залишається», — писав він [17]. Моральним критерієм кожної дії, підкреслював Кахане, має бути запитання «Чи добре це для євреїв? Невдача в дотриманні цього принципу, підкреслював він, призведе до «нового Освенциму» [18].

Автор біографії Кахане Роберт Фрідман згадує певні риси войовничої особистості рабина. Згадуючи його першу зустріч з ним у «Музеї потенційного Голокосту» в Єрусалимі, Фрідман пише: «Мене приголомшило того першого разу, що Кахане представ людиною, помішаною на сексі і насильстві. Він нескінченно розводив розмову про арабських чоловіків, що сплять з єврейськими жінками» [19].

Кахане привселюдно називав арабів «собаками» [20] і принаймні в одному випадку обіцяв витравити арабів з Ізраїлю «як тарганів інсектицидом» [21]. У численних промовах, і в книзі 1980 року «Вони мусять піти», Кахане окреслив свій план щодо насильницького масового вигнання (або «переведення») палестинських арабів з «Землі Ізраїлю» — тобто «Великого Ізраїлю» (включаючи територію Західного берега, захоплену Ізраїлем у 1967 р.).

Бачення світу Кахане підсумовано в «Принципах» руху Kach, що його він очолював. Це починається з зарозумілого опису «єврейського народу» як «особливого, обраного, святого і вищого» [22]. Первинна мета Kach — переміщення арабів із усіх частин Обітованого Ізраїлю. Присутність арабів в Ізраїлі гарантує ненависть, безлад і кровопролиття. Це — бомба уповільненої дії, що загрожує існуванню всього сіонізму. Тому, як він вважав, арабів, які живуть у Eretz Ізраїлі, слід перемістити до арабських країн.

Кахане і його прибічники агітували за ізраїльський закон, що визнавав би карними сексуальні відносини між євреями і неєвреями (євреям уже заборонялося одруження з неєвреями в Ізраїлі). Запропонований документ також оголосив би поза законом широкий діапазон соціальних контактів між євреями і неєвреями, включаючи змішані школи, суспільні центри, пляжі, і навіть сусідство [23].

Кахане і його симпатики особливо ніколи не обтяжували себе паралелями між запропонованим ними законом і «Нюрнберзькими законами Гітлера» 1935 р., що так само забороняли сексуальні відносини між євреями і неєврея-ми [24].

І Кахане, й інші затяті сіоністи наполегливо твердили, що єврейський релігійний закон забороняє євреям одружуватися з неєвреями [25]. Так само Кахане невтомно цитував єврейське релігійне писання на підтримку цього безжалісного, безкомпромісного твердження. Американський єврейський автор Ленні Бреннер визнав, що Каха-не і його прибічники [26] мають цілковиту рацію в тому, що іудаїзм був племінною релігією, потреби якої забезпечували рабини, що виконували жертвопринесення. Згадує й про прояви геноциду проти Амалекитян, і спробу зробити те саме щодо Ханаанів. Визнав і те, що там було ще багато чого такого, що видавалося фанатичним і расистським.

Підтримка Kaxaнe і ЛЗЄ

Небагато лідерів ізраїльських або американських єврейських громад виявляли бажання привселюдно підтримувати Кахане. Головні американські єврейські організації — Американський єврейський комітет, Антидифама-ційна ліга Бнай-Бріт (B'nai B'rith) і Американський єврейський конгрес — намагалися відмежуватися від Кахане і ЛЗЄ. У той самий час, незважаючи на добре документований кримінальний послужний список, спонукання до неприхованої відрази, зверхності щодо неєвреїв, Кахане і ЛЗЄ мали симпатію і значну підтримку від напрочуд широких верств американського єврейства. За багато років єврейські бізнесмени Америки дали Кахане мільйони доларів [27].

Наприкінці проповіді, сказаної в 1971 році в багатій синагозі в Потомаку (Штат Меріленд), під час якої лідер ЛЗЄ надихав слухачів на кидання запалювальних бомб в автомобілі, заможна конгрегація вітала Кахане оваціями стоячи [28]. Джеккі Мейсон, успішний американський комік, привселюдно підтримав Кахане і дав на початку 1972 року виставу для збору коштів на допомогу ЛЗЄ. «Демократичні принципи не мають застосовуватися до Ізраїлю, як роблять в Америці», — пояснював Мейсон (як і Кахане, преподобний рабин) [29]. На благодійному обіді зі збору коштів у Бостоні в 1986 р. для Кахане, за повідомленнями, було зібрано більш ніж 20 тисяч доларів [30].

Визнання Кахане навіть головними американськими політичними фігурами стало очевидним 1972 року, коли лідера ЛЗЄ було запрошено американським сенатором Генрі «Лопатка» Джексоном стати поряд з ним на сцені в місті Нью-Йорк. Це було під час виборчої кампанії впливового політика, кандидата в американські президенти від демократичної партії [31]. Іншим помітним прихильником ЛЗЄ був американський конгресмен Маріо Біагхі, який представляв Бронкс у Вашингтоні [32].

Провідна газета єврейської громади в Брукліні (з накладом 130–160 тисяч екземплярів) прийняла Кахане редактором і коментатором, віддавши йому впливовий форум для його скрипучої і часто навмисно брехливої писанини [33].

Найвпливовіша щоденна газета Америки, «Нью-Йорк таймс» (власник єврей), надала Кахане певної респектабельності і законності, публікуючи складені ним есе під рубрикою «від редактора» [34]. Книгу Кахане «Вони мусять піти», що закликає до геноциду шляхом масового вигнання палестинських арабів з їхньої стародавньої батьківщини, було видано в 1980 р. «загальновідомою» Нью-Йоркською поліграфічною фірмою Grosset & Dunlap.

Американське телебачення, газети і журнали ніколи не заперечували тверджень Кахане, не піддавали тій нищівній критиці, що з неабиякою готовністю спрямовувалася проти неєврейських активістів у складі таких груп, як Ку-Клукс-Клан, «Арійські нації» або «Порядок», що сповідували порівняно схожі ідеї й цілі.

В Ізраїлі Кахане завоював підтримку і навіть певний ступінь фанатичної відданості багатьох «звичайних» євреїв, зокрема «Сефардичних» євреїв арабського світу (які тепер становлять більшість єврейського населення Ізраїлю). Описуючи відвідання Кахане ізраїльського міста Афула у липні 1985-го, в часі єврейсько-арабської напруженості, журналіст Яїр Котлер написав [35]: «Його появи було досить для розпалення атмосфери і збурення кучерявих молодих людей на кожнім розі вулиці, що сприймають кожного араба як потенційну загрозу їх соціальному становищу».

Вони на кожнім розі кричали «Кахане рятівник!». Вони нападали на арабів, як з Ізраїлю, так і на тих, які приїхали з окупованих територій до Афули працювати. Вони кидали каміння в арабські автомобілі...

Вони грабували магазини. Юрба продовжувала кричати «Кахане, Кахане! Смерть арабам», змітаючи на своїм шляху кожного, з ким вона стикалася...

Його (Кахане) перекривлене обличчя бачили мільйони глядачів в Ізраїлі і в усім світі, коли він кричав: «Єдина відповідь — це викинути арабів геть. Я вимагаю: арабів — геть, геть, геть!»

Місто перетворилося на вулкан. Кахане нагнітав пристрасті здалеку, страх і ненависть були неприборкува-ні й вихлюпувались через край. Араб був ворогом... Меїр Кахане, расист, який прибув до Ізраїлю зі Сполучених Штатів, запалив вогонь.

Кахане мертвий, але полум'я расової ворожнечі й фанатизму, запалене ним, усе ще горить. Дійсно, недавні спостереження свідчать, що більш ніж будь-коли ізраїльські євреї підтримують, або принаймні серйозно розглядають можливість вжиття найжорстокіших заходів проти арабів, які живуть на підконтрольних територіях, включаючи спрямоване на геноцид примусове масове вигнання з землі «Великого Ізраїлю».

Сіоністська кримінальна активність: загальний короткий огляд

За багато років сіоністські бійці здійснили сотні незаконних дій проти реальних або можливих «ворогів», включаючи безліч актів вандалізму і переслідування, погроз по телефону. Нижче подано деталі деяких вражаючих кримінальних операцій. У той час як відповідальність ЛЗЄ за багато з них було остаточно встановлено, подеколи встановити чітких винуватців було неможливо.

1.    26 січня 1972 року група ЛЗЄ кидала запалювальні бомби в офіси Нью-Йоркського Американсько-Радянського центру культурного взаємообміну. У пожежі згорів 27-літній секретар (потім виявилося, що він був єврей). Тринадцять осіб було поранено. Один з учасників, Шел-дон Сігель, зізнався поліції у виготовленні бомби і назвав імена інших, причетних до злочину. Кілька років по тому Кахане визнав відповідальність ЛЗЄ за злочин. Однак кримінальну справу проти членів ЛЗЄ, яких викрили, було зрештою відхилено з технічних причин [36].

2.    У травні 1972 р. десять горлорізів ЛЗЄ вдерлися до австрійського консульства у Вашингтоні і побили посла Австрії в США Карла Грубера, а також швейцара будинку [37].

3.    У травні 1974 р., члени ЛЗЄ напали зі свинцевою трубою на активіста Арабо-Американського співтовариства доктора Мохаммед Мехді, внаслідок чого він потрапив до лікарні з переломом хребта. Поліції потрібен був майже рік, щоби здійснити арешт. При цьому злочинець на телебаченні похвалився вчиненим. Трохи пізніше офіси Мехді на Манхеттені було майже дощенту зруйновано внаслідок очевидного нападу з підпалом [38].

4.    21 лютого 1975 р. американський федеральний суд визнав Кахане винним у порушенні встановлених судом випробувальних термінів, призначених за особливо серйозні злочини в 1971 році (виробництво запалювальних бомб). Йому було заборонено будь-яку діяльність, що має стосунок до виготовлення бомб, динаміту або іншої зброї, а також пропаганди насильства. Цитуючи листи Кахане, у яких він переконував послідовників убивати російських і арабських дипломатів, суддя засудив рабина до одного року тюремного ув'язнення. Кахане відбув вісім місяців цього терміну в Манхеттенському пересильному ізоляторі, де йому дозволяли відлучатися щодня для прийому кошер-ної їжі в ресторанах. Кахане використовував цей період «ув'язнення» для керування справами ЛЗЄ [39].

5.     21-річній член ЛЗЄ Девід Камейко викрав в Нью-Йорку вертоліт відповідальної особи, вимагаючи як викуп 2 мільйони доларів (на придбання зброї) для ЛЗЄ. Камей-ко застрелив пілота перш ніж здатися [40].

6.     У 1978 р. канадський лідер ЛЗЄ Джозеф Шачтер підірвав будинок правого активіста Дональда Андрюса [41].

7.     11 квітня 1982 року член JDL Аллан Гудман відкрив вогонь з автомата по споруді мусульманського храму в Єрусалимі, убивши двох палестинських арабів: літню людину й 20-річного юнака. Ввійшовши до мечеті, він стріляв і далі, важко поранивши кількох людей. Гудман з Бал-тімора, Штату Меріленд, пройшов вишкіл на базі ЛЗЄ, у штаті Нью-Йорк. В інтерв'ю Кахане сказав щодо злочину таке: «Не було нічого неправильного в тім, що він вчинив ..., дія була цілком правильною» [42].

8.     У 1987 році трьох членів єврейської Ліги захисту було заарештовано за причетність принаймні до шести вибухів, учинених у штаті Нью-Йорк між 1984 і 1987 роками. Обвинувачуваними були Джей Коен, Шарон Катз і Вай-ктор Ванкір, голова ЛЗЄ в штаті Нью-Йорк. Останнього, визнано причетним у бомбуваннях, було засуджено у жовтні 1987 р. до десяти років ув'язнення. Іншого члена ЛЗЄ, Маррі Юнга, було засуджено до п'яти років [43].

Убивство Алекса Оде

Можливо, найбільш резонансним став злочин, у який було втягнено ЛЗЄ, є убивство 11 жовтня 1985 року Алекса Оде, регіонального директора американо-арабського Комітету боротьби з дискримінацією Західного узбережжя США. Оде було вбито вибухом бомби, коли він входив до офісу в м. Санта-Ана, Південна Каліфорнія.

Трьох членів ЛЗЄ було ідентифіковано американськими федеральними слідчими 1988 року як винуватців вибуху, що позбавив життя Оде. Убивцями були Кейт Фукс, Энді Грін і Роберт Маннінг. Народжені в США, вони втекли до Ізраїлю, щоб уникнути покарання [49]. Представники виконавчих судових органів в Лос-Анджелесі і Нью-Йорку назвали Роберта Маннінга — активіста Ліги захисту євреїв — підозрюваним принаймні в чотирьох політичних вибухах у 1985 р., зокрема і в тому, внаслідок якого загинув Оде. Як заявили представники влади, за Маннінгом — двадцятилітня історія акцій насильства, включаючи погрози проти виробників телевізійних передач [50].

Ізраїльський уряд всіляко ускладнював ФБР розслідування справи про убивство Оде, представленого федеральним агентством у листопаді 1987 р. [53]. Сам Маннінг намагався ухилитися від екстрадиції, посилаючись на серцеві хвороби, після прийняття 20 таблеток снодійного, і висуваючи зустрічні обвинувачення в тім, що його помилково переслідували просто тому, що він набожний, ортодоксальний єврей. Незважаючи на все це, в остаточному підсумку Маннінга було видано Сполученим Штатам у липні 1993 року [54].

Офіційне підтвердження тероризму ЛЗЄ

Федеральне бюро розслідувань міністерства юстиції Сполучених Штатів неодноразово характеризувало ЛЗЄ як терористичну і злочинну організацію. Повідомлення, видане в 1985 році Аналітичним Центром і Відділом з дослідження тероризму Федерального Бюро Розслідування [55], підтверджує: в аналітичних роботах щодо тероризму, опублікованих ФБР, починаючи з 1981 р., відповідальність за 18 терористичних інцидентів було визнано за групами, що прагнуть надати розголосу несправедливостям минулого і сьогодення, перенесених єврейськими людьми. Тоді як позови за деякими з цих актів було приписано таким структурам, як «Єврейські захисники», «Об'єднане єврейське підпілля» і «Єврейська пряма дія», 15 з інцидентів були на совісті Ліги захисту євреїв, безперечно найбільш відомої з цих груп. У 1985 р. ФБР визнало Лігу захисту євреїв другою за активністю терористичною групою в Сполучених Штатах. (Лише пуерто-ріканські терористи були активніші упродовж цього періоду). ФБР пов'язало участь ЛЗЄ в 37 терористичних нападах, вчинених від 1977 р. до 1984 р. [56]. Два роки по тому ФБР оголосило, що єврейські екстремістські групи вчинили 24 терористичні акти від 1981 р. до 1986 р., 17 з яких були справою Ліги захисту євреїв [57]. Інше федеральне агентство Сполучених Штатів Америки, міністерство енергетики так само охарактеризувало ЛЗЄ в повідомленні, випущеному 1986 року [58].

Упродовж більш ніж десятиліття Ліга захисту євреїв була однією із найактивніших терористичних груп у Сполучених Штатах. Хоч ЛЗЄ намагалося представити себе як групу політичної дії, стурбовану драматично важким становищем радянських євреїв, а в більш загальних поняттях, такою, що дбає про захист євреїв і єврейських інтересів у всьому світі, ФБР усе ж класифікувала її як терористичну організацію.

22 квітня 1993 р. члени Організації захисту євреїв напали на демонстрантів, тих, які зібралися у Вашингтоні на мітинг протесту проти Американського музею меморіалу голокосту. Принаймні одну людину було серйозно поранено. Представник ОЗЄ розповів репортерам, що кілька членів його групи напали і побили «чотирьох або п'ятьох» із приблизно 150 осіб, що йшли, аби виразити свою опозицію Музеєві [64].

Однією з жертв був Девід Віллкокс, 52-літній службовець Вашингтонської приміської санітарної комісії. Він стояв на розі вулиці, коли троє чоловіків, одягнених у чорні «воєнізовані» уніформи і головні убори з зіркою Давида атакували, б'ючи його по голові і ногах металевими трубами. Віллкоксові потрібна була госпіталізація для накладення 12 швів на голові.

Два члени ОЗЄ пізніше підтвердили напад на Віллкок-са. Представник від ОЗЄ Майкл Шнейдер сказав репортерові, що його група й далі робитиме «все необхідне», щоби «захистити» євреїв, включаючи напади на «ворогів» на вулиці. ФБР повідомило, що воно розглядає напад на Віл-лкокса як можливий акт «внутрішнього тероризму», а міська поліція оголосила, що вони вивчають інцидент як можливий «злочин на ґрунті ненависті». (Коли ж робилося звертання до преси, ніяких арештів, однак, не було зроблено).

Ірв Рубін

З початку 1970 рр. Ірв Рубін був, можливо, найпомітнішим активістом і представником Ліги захисту євреїв. Від лідера групи оперативних дій ЛЗЄ Західного узбережжя він виріс до «національного голови» ЛЗЄ, у період після Кахане. До 1979 р. Рубіна вже 39 разів заарештовували у зв'язку з активністю ЛЗЄ [65].

У березні 1992 р. Ірва Рубіна було заарештовано за підозрою в організації убивства. Його було звільнено за кілька днів по тому, як офіс Лос-Анджелеського окружного прокурора визнав, що поліція не має у своєму розпорядженні переконливих фактів, аби утримувати його під вартою [66].

У серпні 1992-го ЛЗЄ Рубіна успішно змусила скасувати благодійний концерт зі збору коштів в Лос-Анджелесь-кому ресторані нічного клубу «Ларго» на користь Товариства сприяння Палестині. Рубін попередив власника «Ларго» Марка Фланагана, що в нього можуть бути «неприємності», якщо захід не буде скасовано. Невдовзі після цього, Фланаган виявив, що замки в дверях його офісу було виведено з ладу, залито клеєм. За кілька годин до початку, Фланаган таки скасував концерт із побоювання, що його організатори можуть бути жертвами можливого нападу ЛЗЄ [67].

Насильства проти ревізіоністів голокосту Серед постійних цілей єврейських терористів останніми роками були ті, хто відкидає загальноприйняту історію голокосту, відповідно до якої шість мільйонів євреїв було системно убито в Європі під час Другої світової війни.

Останніми десятиліттями дедалі більше науковців знаходить і цитує чимало свідчень, які викликають серйозні сумніви стосовно багатьох добре документованих, як гадалося, аспектів історії голокосту. До цих «ревізіоністів голокосту» належать британський історик Девід Ір-вінг, праці якого поширювалися масовим накладом, французький професор, доктор Роберт Фауріссон і доктор Артур Бутц із Північно-західного університету. (Для того, аби отримати докладнішу інформацію про ревізіонізм го-локосту й аргументи істориків-ревізіоністів, зверніться щодо каталогу книг, касет й іншого матеріалу до Інституту історичного огляду).

Випадки насильства проти ревізіоністів — «злочинців думки»

1.     Джордж Ашлі, викладач історії середньої школи, який поділяє погляди Інституту історичного огляду (ІІО), був об'єктом кількох терористичних нападів за його прихильність ревізіонізмові. У квітні 1982 р. дві цеглини було кинуто у вікно його будинку в передмісті Лос-Анджелеса. Місяць по тому дві запалювальні бомби з газоліном було кинуто в фасад його будинку, а в грудні 1982 злочинці ЛЗЄ розгромили оселю історика, завдавши збитків приблизно на 26.000 дол. [68]. Мордехай Леві пізніше похвалявся: «Ми попередили його [Ашлі], що, якщо він далі провадитиме свою діяльність, то заплатить за наслідки... Ми попередили, що, якщо правління школи не зупинить Ашлі, ми зупинимо його!» [69].

2.     Доктор Чарльз Вебер, співробітник Журналу історичного огляду, знайшов свій автомобіль понівеченим двічі протягом квітня 1985 року. В другому випадку було залишено записку ЛЗЄ з погрозою бомбовими атаками [74].

3.     Доктор Райнхард К. Бічнер, професор фізики Каліфорнійського державного університету, Лонг-бич, і член Редакційного консультативного комітету ІІО (1980– 1983), був жертвою повторних переслідувань ЛЗЄ в 1981 р., 1982 р. і на початку 1983 р. Його було обпльовано, побито, йому погрожували по телефону, над ним знущалися у нього в офісі і вдома [75].

4.     Німецько-канадського видавця Ернста Цунделя, ре-візіоніста-активіста, було неодноразово атаковано Лігою захисту євреїв. У грудні 1983 року горлорізи з ЛЗЄ побили його на сходах старого будинку муніципалітету Торонто. ЛЗЄ здійснило ще один напад на нього 6 лютого 1984 року. У вересні 1984 року його було поранено внаслідок вибуху саморобної бомби. Група, що назвала себе «Народна визвольна армія Ліги захисту євреїв» узяла на себе відповідальність за цей акт. У січні 1985 р. юрба з ЛЗЄ напала на Цунделя, його повіреного Дага Крісті й жінку, юридичного секретаря Крісті, при вході до будинку суду Торонто.

Ціль: Інститут історичного огляду

З моменту заснування в 1978 р. Інститут історичного огляду був провідним американським видавцем книг та інших матеріалів, що піддавали сумнівові історію голо-косту. З цієї причини його офіс у Південній Каліфорнії, так само як окремі службовці ІІО невдовзі стали цілями кампаній систематичних переслідувань, виявами останніх були обстріл з автомобіля, три акти кидання запалювальних бомб, пошкодження особистих автомобілів співробітників ІІО, демонстрації протесту, організовані ЛЗЄ перед офісом ІІО, численні телефонні погрози службовцям протягом робочого дня і вночі. Знущання досягли такої інтенсивності, що родина одного зі службовців ІІО була змушена виїхати [77].

Під час демонстрації перед офісом ІІО 19 березня 1981 року Мордехай Леві й інші члени ЛЗЄ напали на автомобіль агента власника будинку офісу, що приїхав упевнитися в безпеці. Викрикуючи погрози, Леві розбив переднє скло автомобіля, коли той виїжджав [78].

Рано-вранці 25 червня 1981 р. була перша атака офісу ІІО запалювальною бомбою. На щастя, рідина подібна до «коктейлю Молотова», заподіяла тільки незначну шкоду. Чоловік, який заявив, що він представляє «єврейських захисників», зателефонувавши узяв відповідальність на себе [79].

Напади, підпали

Ця кампанія терору досягла кульмінації в спустошливій пожежі під час нападу на офіси Інституту і склад у Торрансі 4 липня 1984, у 209-ту річницю американської незалежності. Збитки від нападу, вчиненого рано-вранці, було оцінено в 400 тис. дол. [82].

У спеціальному виданні Інформаційного бюлетеня ІІО (серпень 1984 року) директор ІІО Дж. Маркеллас підсумував: «Як фізичний суб'єкт, Інститут історичного огляду фактично припинив існування. Дев'яносто відсотків наших книг і літератури — найбільшого зібрання ревізіоністського історичного свідчення, яке тільки можна було знайти, — було знищено. Рукописів, документів, художніх творів, гранки і негативи фільмів — результат більш як шести довгих років наполегливих зусиль, спрямованих на те, аби надати приховану історичну інформацію людям в усім світі, — цього більше не існує. Десятки тисяч книг, оцінених у більш ніж 300 тис. дол., зникли...»

Двома днями пізніше лідер ЛЗЄ Ірв Рубін з'явився на місці спустошених офісів ІІО, щоб привселюдно вітати підпал. ЛЗЄ, заявив він, «сердечно вітає недавнє спустошення офісів Інституту історичного огляду». Заперечуючи свою персональну відповідальність, Рубін сказав, що злочинний напад було здійснено колишнім активістом ЛЗЄ Ларрі Уїнстоном (Джоел Коен). «Я гадаю, від усього серця, що він [Winston/Cohen] мав певне відношення до цього підпалу», — заявив він [83].

Хоча ніхто коли-небудь не був арештований у зв'язку з бомбовою пожежею 1984 р., професійно продуманий характер нападу підказує, що це була робота спеціально навчених оперативних працівників іноземного урядового агентства.

Крім висвітлення в місцевих новинах, американські газети й телебачення не повідомили майже нічого про цей акт злочинного «спалення книг». Це обурливе ставлення ЗМІ дозволило журналістові Олександру Кокбернові зауважити (на сторінках ліберального щотижневика Нація) [84]: «Організацію в Сполучених Штатах, яка дійсно видає матеріал, що применшує загальноприйняті уявлення про наслідки нацистського винищування євреїв, називають Інститутом історичного огляду. Я не пригадую якогось занепокоєння з приводу, коли його офіси в Торрансі, Каліфорнія, було знищено запалювальними бомбами в липні 1984 року. Можливо це і є те, що Мейлер називав «вишуканістю» у висвітленні такої неортодоксальної думки».

Насильство в Європі

Убивство Франсуа Дюпра

У Франції Франсуа Дюпра — обдарованого молодого історика, педагога і плідного автора було вбито у 1978 р. Він став першою людиною, позбавленою життя через підтримку ревізіонізму голокосту. Дюпра опублікував листа колишньому в'язню концентраційного табору Паулю Рас-сініру, поширював буклет «Чи загинули шість мільйонів насправді?» і написав ревізіоністську статтю «Таємниця газових камер» [89].

Через таку активність 38-літнього викладача було вбито 18 березня 1978 року. Автомобіль, який він вів, було висаджено в повітря підкладеною бомбою. Дружина Дюпре, яка була з ним, втратила ноги. Єврейський «Бойовик спогаду» і «Єврейська революційна група» швидко взяли на себе відповідальність за убивство [90]. Настільки майстерним був цей напад, що важко уявити його здійснення без залучення урядових спецпідрозділів.

Зв'язки Ізраїлю

Не секрет, що Ізраїль забезпечує тренування і постачання зброї для місцевих «єврейських груп захисту» у Сполучених Штатах і багатьох інших країнах. Віктор Островський, у минулому офіцер Моссаду, ізраїльський шпигун і агент секретних служб, підтверджує цей зв'язок у своїй широко обговорюваній книзі «Шляхом обману» [91]. Один відділ Моссаду, пише Островський, «Цафрі-рім», є відповідальним за організацію єврейських груп захисту, названих «рамки», в усім світі, включаючи тепер і деякі райони Сполучених Штатів, де антисемітизм розцінено як загрозу... Головна робота полягає в тому, щоби допомогти лідерам єврейських громад поза Ізраїлем планувати їхню безпеку. Деякі акції здійснено через «hets va-keshet», або «уклін і стріла», воєнізовані молодіжні бригади Ізраїлю.

Часто молодь з інших країн доправляли до Ізраїлю, для проведення літніх навчань з питань безпеки, набуття навичок у подоланні перешкод, установленні наметів, володінні снайперською гвинтівкою й автоматом «Узі» тощо.

«Ізраїль постачає зброю багатьом «єврейським групам захисту», підтверджує Островський, побічно через відомих дилерів зброї».

Тагар/Бейтар

Найбільш впливовою сіоністською терористичною групою в Європі є Тагар (Tagar), молодіжне (або «студентське») відділення радикального руху сіонізму Бей-тар (Betar). Tagar/Betar група була виконавцем нападів на «ворогів», зокрема й ревізіоністів голокосту. Розміщений у Парижі Tagar/Betar має тісні зв'язки з ізраїльським урядом, і, зокрема, з політичною партією Бегіна і Шаміра. Контролюється ж Tagar, за наявними відомостями, Мос-садом [92].

Активісти Tagar часто хвалилися своєю одержимістю «прибирати» кожного, хто «заперечує голокост». Tagar визнав відповідальність за фізичний напад на французького історика, ревізіоніста Олів'є Матьє під час телевізійного інтерв'ю в лютому 1990 року. Три місяці по тому головорізи Tagar змусили закритися книгарні ревізіоністів у Парижі «Ogmios» (які продавали книги ревізіоністів).

Вишкіл активісти Tagar/Betar здобувають під керівництвом ізраїльських армійських офіцерів. Члени Tagar носять воєнізовані сині уніформи з білими краватками (кольори сіонізму). Tagar/Betar здійснював операції в Європі, з відома і схвалення високопоставлених французьких посадових осіб, таких, як прем'єр-міністр Лоран Фабіу (єврей). Знаючи про все напевне, під час вилазок Tagar/Betar проти опонентів, французька поліція пасивно вичікуватиме [93].

Активісти Tagar діяли у Франції під іншими іменами, зокрема й «Організації захисту євреїв» і «Єврейської бойової організації». Ус і недержавні воєнізовані групи суворо заборонені у Франції, крім єврейських. Між червнем 1976 р. і квітнем 1991 р. такі єврейські «формування» здійснили 50 нападів. Тож єврейські терористи в Європі можуть атакувати своїх «ворогів» безкарно [94].

Tagar також виявляв активність і в Сполучених Штатах. У лютому 1992 р. група «Студентська сіоністська організація «Тагар» державного університету штату Огайо» організовувала у Колумбії мітинг протесту проти ревізіонізму голокосту. Група поширювала рекламні листівки наклепницького змісту, спрямовані проти ревізіоніста Брад-лей Сміт [95].

Роберт Форайссон

Доктор Роберт Форайссон — найбільш відомий ревізіоніст голокосту в Європі (і член Редакційного консультативного комітету журналу Інституту історичного огляду) — був серйозно поранений під час нападу 16 вересня 1989 року [96].

Засліпивши сльозоточивим газом, троє нападників жорстоко побили його, зламавши щелепу, заподіявши переломи ребер і завдавши серйозної травми голови, що потягло за собою багатогодинну операцію.

Відповідальність за цей дикий напад узяла на себе група, що називає себе «Сини пам'яті євреїв». У своїй заяві група погрожувала: «Професор Форайссон перший, але не останній. Нехай усі, хто заперечує голокост, остерігаються» [97]. Хоча були всі підстави підозрювати в нападі єврейську організацію Tagar/Betar, французька поліція офіційно визнала тільки «трьох молодих єврейських активістів з Парижа» [98].

Політичні та громадські діячі й організації Франції, разом із найвпливовішою щоденною газетою країни Le Monde, засудили цей напад. Однак Сердж Кларсфелд із французько-єврейського «Нацистського мисливця» намагався виправдати або обґрунтувати злочин. «Ті, хто провокував єврейське співтовариство протягом багатьох літ, повинні бути готові до такого розвитку подій, — сказав він. — Не можна безкарно ображати пам'ять про жертви» [99].

Хоча напад на Форайссона у вересні 1989 був найзухва-лішим, він не був ані першим, ані останнім. Між листопадом 1978-го і травнем 1993-го, на професора було вчинено ще десять подібних нападів [100].

Інші випадки тероризму в Європі

5 листопада 1980 року, внаслідок нападу і підпалу, було зруйновано будинок, де розміщувалися офіс, поліграфічний цех і склад фірми в Сассексі, Південна Англія, що друкує видання «Чи загинули шість мільйонів насправді?» й інші ревізіоністські публікації. Збитки було оцінено в 50 тисяч фунтів. Лівий журналіст, Маннай Карпель, був визнаний винним у злочині і засуджений до двох з половиною років ув'язнення. (Він відбув трохи більше, ніж рік.)

У січні 1984, у Кельні, Німеччині, професор Германн Грейв, неєврей, авторитет у єврейських релігійних писаннях, був застрелений членом Kach групи Кахане. Убивство було виконано відповідно до єврейських біблійних приписів, що вимагають смерті неєвреїв, що «втрутилися» до єврейських релігійних писань [101].

10 лютого 1988 р. терористи підпалюють автомобіль німецького історика Ернста Нолте, під час паркування у Вільному університеті в Берліні, де Нолте був професором. В анонімному листі, підписаному п'ятикутною зіркою, йшлося: «Ми нападаємо на Нолте, тому що він один з тих, хто особисто є продовжувачем фашизму». Нолте зазнав нападу як співзасновник «реакційної» групи названої «Ліга академічної свободи». Його критикували за помірковано ревізіоністські погляди на історію Другої світової війни [102].

20 квітня 1991 горлорізи Betar/Tagar вчинили напад на кількох людей, що повинні були відвідати конференцію, організовану французом Марке Огіре в Парижі. Троє чи четверо з жертв було госпіталізовано. Одна з них, 67-літ-ня жінка, була в комі протягом двох місяців. Двох членів Tagar було заарештовано в зв'язку з нападом, але через два з половиною року вони усе ще не постали перед судом [103].

У 1992 книгарню в Парижі після повторних нападів єврейських бойовиків було закрито, тому що вона продавала видання ревізіоніста П'єра Гійома (Pierre Guillaume).

19 жовтня 1992 року тридцять активістів Бейтар штовхали, ображала перехожих, розбивали автомобілі і кидали гранати зі сльозоточивим газом у поліцію на центральній площі німецького міста Ростока. Нападом керувала структура «Полювання на нацистів» під орудою подружжя Сержа і Беат Кларсфелд. Активісти Бейтару, несли ізраїльські прапори, кричали перехожим: «Брудні німці! Брудні нацисти!» [104].

У грудні 1992 керівник єврейської Ліги захисту в Ізраїлі оголосив, що він посилав команди кілерів до Німеччину, щоб убити «неонацистів». Кожен німець, який кричить «Хайль Гітлер», або ідентифікує себе як нацист, заявляв 33-літній рабин Барух Бена-Джозефа (Барух Зелений), є ціллю для убивства [105]. Визначні німецькі крайньо-праві політичні фігури є не єдиними особами в чорному списку ізраїльської Ліги захисту євреїв, довірчо пояснював один член ЛЗЄ: «Особи за кулісами часто є більш важливими — такі, як професор, який заперечує го-локост у своїй книзі».


*Наше отечество. — 2003. — № 198.

Література

1.  Probably the most useful books about Kahane and the JDL are: The False Prophet: Rabbi Meir Kahane: From FBI Informant to Knesst Member (Chicago: Lawrence Hill Books, 1990) by American Jewish journalist Robert I. Friedman; and, Heil Kahane (New York: Adama, 1986), by Israeli investigative journalist Yair Kotler.

2.  Avishai Margalit, «The Violent Life of Yitzhak Shamir,» The New York Review of Books, May 14, 1992, pp. 18-24.; Lenni Brenner, Zionism in the Age of the Dictators (1983), pp. 266- 269.; L. Brenner, Jews in America Today (Lyle Stuart, 1986), pp. 175-177.; Sol Stern, L. Rapoport, «Israel's Man of the Shadows,» Village Voice (New York), July 3, 1984, pp. 13.; Israel Shahak, «Yitzhak Shamir, Then and Now,» Middle East Policy, Vol. 1, No. 1, 1992.

3.  R. Friedman, The False Prophet (1990), pp. 4, 61-63, 68, 78, 82.

4.  Yair Kotler, Heil Kahane, pp. 27-29.; R. Friedman, The False Prophet, pp. 71-75.; J. Kifner, «Meir Kahane,» The New York Times, Nov. 6, 1990, p. 13.

5.  R. Friedman, The False Prophet, pp. 85-98.

6.  R. Friedman, The False Prophet, pp. 87, 105-108.

7.  Y. Kotler, Heil Kahane (1986), pp. 46-51.; R. Friedman, The False Prophet, pp. 121-127.

8.  Geoffrey Wigoder, Dictionary of Jewish Biography (New York : Simon & Schuster, 1991), p. 250.

9.  «JDL is the second most active terrorist group, FBI says,» Orange County Register (Santa Ana), Nov. 19, 1985.; Robert I. Friedman, «Nice Jewish Boys with Bombs: The Return of the JDL,» Village Voice (New York), May 6, 1986, pp. 21, 22.

10.  New York Times, Nov. 6, 1990, pp. A1, B13.

11.  Y. Kotler, Heil Kahane (1986), pp. 184-185.

12.  M. Kahane, «Vengeance», The Jewish Press (Brooklyn, NY), June 13, 1980, pp. 36D, 46.

13.  The Jewish Press (Brooklyn), Nov. 9, 1973.

14.  Jewish Press (Brooklyn), Oct. 1, 1982. Цит. за: Lenni Brenner, Jews in America Today (1986), p. 297.

15.  Цит. за: J. Kifner, «Meir Kahane,» New York Times, Nov. 6, 1990, p. B 13.

16.Цит. за: B. Lynfield, «Meir Kahane: The Battle Ahead,» Midstream, February 1986, p. 18.

17. Meir Kahane, The Story of the Jewish Defense League (1975), p. 5. Цит. за: G. Cromer, «Negotiating the Meaning of the Holocaust,» Holocaust and Genocide Studies (Britain), Vol. 2, No. 2, 1987, p. 290.

18.  M. Kahane, Our Challenge: The Chosen Land (1974), p. 137. Цит. за: G. Cromer, «Negotiating the Mea
ning of the Holocaust», Holocaust and Genocide Studies (Britain), Vol. 2, No. 2, 1987, p. 291.

19. R. Friedman, False Prophet, p. 1.

20. J. Kifner, «Meir Kahane», New York Times, Nov. 6, 1990, p. B 13.

21. The Washington Post, August 27, 1985.

22. Y. Kotler, Heil Kahane, p. 195.

23. Y. Kotler, Heil Kahane (1986), pp. 153, 198-212.; Див. також: Gerald Cromer, «Negotiating the Meaning of the Holocaust», Holocaust and Genocide Studies (Britain), Vol. 2, No. 2, 1987, pp. 292-294.

24. Див.: Lenni Brenner, Jews in America Today (1986), p. 298.

25. Див., зокрема: Genesis 28:1, 6; Deuteronomy 7:1-3; Leviticus 20: 2, 26; Ezra 9:1-2, 12; Nehemiah 13: 23-30.

26. L. Brenner, Jews in America Today (Secaucus, N.J.: Lyle Stuart, 1986), p. 301.

27. R. Friedman, False Prophet, pp. 115-116, 222-224.; R. Friedman, «Inside the Jewish Terrorist Underground: In the Realm of Perfect Faith», Village Voice, Nov. 12, 1985, p. 19. («Among the wealthy Jews who have supported the JDL, is Reuben Mattus, the founder and president of Hаgеn--Dazs ice cream»).

28. Evening Star (Washington, DC), March 1, 1971.

29. R. Friedman, False Prophet, pp. 222, 269-271.

30. R. Friedman, «Nice Jewish Boys with Bombs: The Return of the JDL», Village Voice (New York), May 6, 1986, p. 26.

31. R. Friedman, The False Prophet, p. 147.

32. R. Friedman, The False Prophet, pp. 125, 185.

33. Y. Kotler, Heil Kahane, p. 33; R. Friedman, False Prophet, pp. 64, 76, 77, 85, 86.

34. Див., зокрема: Kahane's essay, «The 'Guilt' of Jews Threatens Israel,» in the New York Times of April 7, 1989.; Kahane's essay «Is Israel's Soul Imperiled? Yes, by Liberal Jews,» appeared in the The New York Times of Dec. 20, 1985. Цит. за: L. Brenner, Jews in America Today, pp. 297, 320, n. 25.; Kahane's essay, «Enough Lamentation,» apparently appeared in the New York Times of November 2, 1972. Source: The Jewish Defense League: A Cult of Racism and Terror, and a Threat to Arab-Americans, ADC Issues [report] No. 9, published by the American-Arab AntiDiscrimination Committee, Washington, DC (1982).

35. Y. Kotler, Heil Kahane, pp. 10-11.

36. R. Friedman, The False Prophet, pp. 142-145.; The Jewish Defense League: A Cult of Racism and Terror, and a Threat to Arab-Americans, ADC Issues [report] No. 9, published by the American-Arab Anti-Discrimination Committee, Washington, DC (1982).

37. Los Angeles Times, May 9, 1972, p. 5.

38. Alfred M. Lilienthal, The Zionist Connection (1979), p. 395.

39. R. Friedman, False Prophet, pp. 178-180.

40. The Jewish Defense League: A Cult of Racism and Terror, and a Threat to Arab- Americans, ADC Issues [report] No. 9, published by the American-Arab Anti-Discrimination Committee, Washington, DC (1982).

41. Vancouver Sun, July 3, 1978.

42.  Washington Post, April 12, 1982.; Village Voice,
Oct. 2, 1984.

43. H. W. French, «3 J.D.L. Members Seized in Bombings», New York Times, May 9, 1987; L. Buder, «Prison for Ex-J.D.L. Chief in Bombing», New York Times, Oct. 27, 1987, p. B3.

44. D. Palermo, «FBI Links JDL to Bomb Death of Arab Le-ader,» Los Angeles Times, Nov. 9, 1985.; A. Dawson, «Terro-rism experts puzzled by FBI's finding», Orange County Register (Santa Ana), Nov. 13, 1985, pp. B1, B6.; Див. також: Robert I. Friedman, «Nice Jewish Boys with Bombs: The Return of the JDL», Village Voice (New York), May 6, 1986, p. 24.

45. K. Reich, «Holocaust Survivor Arrested After Alleged Threats», Los Angeles Times, Jan. 30, 1991.

46. D. Palermo, «FBI Links JDL to Bomb Death of Arab Le-ader», Los Angeles Times, Nov. 9, 1985.

47. D. Palermo, «FBI Links JDL to Bomb Death of Arab Le-ader», Los Angeles Times, Nov. 9, 1985.

48. D. Palermo, «FBI Report Links 'Elements' of JDL...», Los Angeles Times, July 3, 1986; Див. також: L. Sasaki, «FBI Attributes Fatal Bombing in Santa Ana to Extremists», Los Angeles Times, July 17, 1986; S. Engelberg, «Official Says F.B.I. Has Suspects in Blasts Laid to Extremist Jews», New York Times, July 17, 1986.

49. R. Friedman, False Prophet, pp. 239 ff., and 248; R. Friedman, «Did This Man Kill Alex Odeh?», Village Voice, July 12, 1988, pp. 19-21.

50. K. Reich, «Mail-Bomb Suspect Sent Back to U.S.», Los Angeles Times, July 19, 1993.

51. G. Dillow, «Mail-Bombing Suspect a Man of Many Faces», Los Angeles Times, August 5, 1993.; K. Reich, «Ma-il-Bomb Suspect Sent Back to U.S.», Los Angeles Times, July 19, 1993.

52. «Mail-Bombing Suspect...», Los Angeles Times, Aug. 5, 1993.

53. «FBI Memo: Israelis Hampering Probe», The Washington Post, Nov. 19, 1987, p. A 19; «FBI Memos Accuse Isra-el...», Los Angeles Times (Orange County ed.), Nov. 19, 1987, p. 1.; The Manning case was the subject of two revealing articles in the influential Jewish community weekly Jewish Press (Brooklyn), July 5, 1991. The first, «Israel's Chief Rabbinate: Torah Law Forbids Extradition of Mannings» (p. 2), reported that leading Israeli rabbis had declared that the extradition of Robert Manning and his wife from Israel to the United States would be a violation of Jewish «Torah Law», or Halacha. The article went on: «Rabbi Shaul Yisraeli, a prominent member of the Chief Rabbinate, said that he always had opposed the extradition agreement Israel has with other countries because it is contrary to Torah Law.» The second article, «More On the Mannings: What the Feds Are Really After» (p. 56C), related: «The [Jewish] Shulchan Aruch and the Rambam state explicitly that it is absolutely forbidden to send a Jew into the hands of a Gentile. In the words of the Rambam, 'It is forbidden to send a Jew into the hands of the Gentile, be it his money or his body ... one who does so has no portion in the World to Come».

54. K. Reich, «Mail-Bomb Suspect Sent Back to U.S.», Los Angeles Times, July 19, 1993; M. Parks & E. Malnic, «Israel Orders Murder Suspect Returned to L.A. for Trial», Los Angeles Times, August 17, 1993. One condition for Manning's extradition to the US was that he would not be charged or prosecuted for his role in the Odeh killing. In October 1993, a federal jury in Los Angeles found Robert Manning guilty of complicity in the 1980 bomb death of a secretary at a computer company, 32-year-old Patricia Wilkerson. See: «Ex-JDL Activist Guilty of Bomb De-ath», Los Angeles Times (Orange County edition), Oct. 15, 1993, pp. A1, A12.

55. US Dept. of Justice, Federal Bureau of Investigation, Terrorist Research and Analytical Center, Terrorism Section, Criminal Investigative Division, FBI Analysis of Terrorist Incidents and Terrorist-Related Activities in the United States (1985), pp. 16-18. Цит. за: Issa Nakhleh, ed., Encyclopedia of the Palestine Problem (New York: Intercontinental Books, 1991), Vol. II, pp. 862, 867.

56. «JDL is the second most active terrorist group, FBI says,» Orange County Register (Santa Ana), Nov. 19, 1985.

57. «FBI Memo: Israelis Hampering Probe», The Washington Post, Nov. 19, 1987, p. A 19.

58. US Dept. of Energy, Terrorism in the United States and the Potential Threat to Nuclear Facilities (R-3351-Doe, January 1986), pp. 11-16. Цит. за: Issa Nakhleh, ed., Encyclopedia of the Palestine Problem (New York: Intercontinental Books, 1991), Vol. II, pp. 862-864, 867-68. An analyst for the Rand Corporation confirmed in 1984 that the Jewish group pursues «a dual-track strategy alternating between civil disobedience and generally peaceful protest to vandalism and outright acts of terrorism». (Source: «JDL is the second most active terrorist group, FBI says», Orange County Register [Santa Ana], Nov. 19, 1985).

59. R. Friedman, False Prophet, pp. 232-233.

60. «JDL wasn't militant enough for Levy», New York Post, August 11, 1989, p. 5.

61. R. Friedman, «Oy Vey, Make My Day», Village Voice, August 22, 1989, p. 15.

62. New York Daily News, August 11, 1989, pp. 1, 4, 5.; New York Post, Aug. 11, 1989, pp. 1, 5; Див. також: «Man Charged in Bleecker Street Sniping», New York Times, Aug. 11, 1989, p. B3; R. Friedman, «Oy Vey, Make My Day», Village Voice, August 22, 1989, pp. 15 ff.

63. «Jewish militant gets 4 1/2 yrs. in shooting», New York Post, April 12, 1990.

64. L. Goodstein, «Holocaust Museum Protester Later Beaten», The Washington Post, April 29, pp. C1, C2.; L. Kel-lman, «Hate crimes follow opening of museum», The Washington Times, April 24, 1993, p. A 11.; L. Kellman, «Beating outrages Jews: The Washington Times, April 29, pp. B1, B2.; The Washington Report on Middle East Affairs, June 1993, pp. 50, 51, 108.; For more on the April 22, 1993, demonstration; Див.: The Journal of Historical Review, July-August 1993, pp. 2-3, 17.; The New York Times informed readers that «attempts were made to interrupt the [Holocaust] museum's dedication on April 22». (NY York Times, «Book Review» section, July 11, p. 1.) This is not true. The demonstration, which took place under police supervision some distance from the dedication ceremony site, was entirely peaceable. The only «interruption» connected with the day's events was violence committed against peaceful demonstrators.

65. The Jewish Defense League, ADC Issues [report] No. 9, published by the American- Arab Anti-Discrimination Committee, Washington, DC (1982).

66. «JDL Chairman Rubin Released in Murder Case», Los Angeles Times, March 11, 1992.

67. P. M. Twair, «Freedom of Speech Only a Memory in Gang-Ridden Los Angeles», The Washington Report on Middle East Affairs, October 1992, pp. 55, 85.

68. IHR Newsletter, June 1985, p. 10.

69. Daily News (Los Angeles), Dec. 9, 1982, p. 10.

70. Daily Breeze (Torrance), Sept. 1, 1984.

71. R. Varenchik, «Man who calls Holocaust a lie reports threat; JDL figure held», Los Angeles Daily News, Aug. 21, 1984, pp. 1, 8.

72. A. Jalon, «Bomb Hits Home of Holocaust Doubter,» Los Angeles Times, May 16, 1985.

73. US Dept. of Energy, Terrorism in the United States and the Potential Threat to Nuclear Facilities, R-3351-Doe, January 1986, pp. 11-16. Цит. за: Issa Nakhleh, ed., Encyclopedia of the Palestine Problem (New York: Intercontinental Books, 1991), Vol. II, pp. 862-864, 867- 68.

74. Tulsa Tribune, April 12, 1985, and information from Dr. Weber.

75. IHR Newsletter, June 1981, p. 4.; IHR Newsletter, May 1983, p. 6.; Information from J. Marcellus.

76. Source: US Dept. of Energy, Terrorism in the United States and the Potential Threat to Nuclear Facilities, R-3351-Doe, January 1986, pp. 11-16. Quoted in: Issa Nakhleh, ed., Encyclopedia of the Palestine Problem (New York: Intercontinental Books, 1991), Vol. II, pp. 862-864, 867-68.

77. IHR Newsletter, August 1984; Letter by IHR Director Marcellus to US Senator Jeremiah Denton, July 20, 1984; Information provided by Marcellus.

78. Daily Breeze (Torrance), March 20, 1981, p. 1.; Information provided by J. Marcellus.

79. «Terror Comes to the IHR», IHR Newsletter, July 1981, p. 2.

80. «Arsonists hit Institute for Historical Review office», Daily Breeze (Torrance), July 5, 1984, p. A3; IHR 1982 Annual Report [IHR Newsletter], December 1982, p. 2.

81. «Nazi Holocaust Doubters Target of Jewish Group» Los Angeles Times, August 1, 1985, p. B 1.; IHR 1982 Annual Report [IHR Newsletter], December 1982, p. 2.; Information provided by J. Marcellus.

82. «Arsonists hit Institute for Historical Review office» Daily Breeze (Torrance), July 5, 1984, p. A3.

83. «JDL applauds blaze at Torrance institute,» Daily Breeze (Torrance), July 7, 1984, pp. Al, A6.; In the wake of the fire-bombing, the IHR started up again from a makeshift new office in Torrance. In 1985, Rubin announced a JDL campaign to force the IHR out of the city. («Nazi Holocaust Doubters Target of Jewish Group», Los Angeles Times, Aug. 1, 1985, p. B 1.)

84. A. Cockburn, «Beat the Devil», The Nation, March 20, 1989, p. 366.

85. The statements of Toland and Irving appear in the IHR Newsletter, October 1984, p. 1.

86. IHR Newsletter, April 1989.

87. IHR Newsletter, February 1992, p. 5; IHR Newsletter, April 1992, p. 1.

88. In 1992, Cole conducted a videotaped interview with the curator of the Auschwitz State Museum. A VHS videotape cassette, «David Cole Interviews Dr. Franciszek Piper», is available from the IHR for $49, plus $2.50 shipping.

89. Philip Rees, Biographical Dictionary of the Extreme Right Since 1890 (New York: Simon & Schuster, 1990), pp. 106-107.; R. Faurisson, The Journal of Historical Review (IHR), Winter 1988-89, pp. 417 f.

90. Le Monde (Paris), March 19-20, 1978, p. 24, and March 23, 1978, p. 7. See also: «Quinze ans de terrorisme», («Fifteen years of terrorism»), Le Choc du Mois (France), June 1991, p. 7.; M. Weber, The Journal of Historical Review, Summer 1988, pp. 180, 184.

91. Victor Ostrovksy and Claire Hoy, By Way of Deception (New York: St. Martin's Press, 1990), pp. 291-292.

92. R. Hемеsаіх, «Вetаr: la mauvaise etоіlе de David» («Betar: The evil star of David»), Le Choc du Mois (France), July-August 1990, pp. 37-38.; Див. також: «Quinze ans de terrorisme», Le Choc du Mois (France), June 1991, pp. 7-13.

93. R. Hемезаіх, «Вetаr: la mauvaise etоіlе de David,» Le Choc du Mois (France), July- August 1990, pp. 37-38.

94. Le Monde, March 7, 1986, p. 8.; «Quinze ans de terro-risme» («Fifteen years of terrorism»), Le Choc du Mois (France), June 1991, pp. 7-13.; «Ces milices juives qui seмеnt la terreur» («Those Jewish militias that sow terror»), Le Choc du Mois, April 1992, pp. 37-39.; R. Hемезаіх, «Вetаr: la mauvaise etоіlе de David,» Le Choc du Mois (France), July-August 1990, pp. 37-38.; Див. також: «Une соммunаute otage de ses ехtrйміstе», Le Choc du Mois (France), June 1991, pp. 14-17.; «Carpentras: L'effet Boomerang,» (France), June 1991, pp. 18-20.; F. Chesnay, «Toute censure est un aveu», Le Choc du Mois (France), June 1991, pp. 21-22; D. Barney, C. Champetier & C. Lavirose, La nouvelle Inquisition: Essai sur le terrorisme intellectuel et la police de la реnseе (Paris: 1993).

95. A copy of a leaflet issued in Feb. 1992 by the «Tagar Student Zionist Organization at the Ohio State University» (Columbus) is on file at the IHR.

96. «L'аgrеssіоn contre M. Robert Faurisson rеvеndі-queе par 'Les fils de la мeмоіrе juive'», Le Monde, Sept. 19, 1989, p. 14.; Sunday Telegraph (London), Sept. 24, 1989; «Historian severely beaten for disputing Holocaust,» Reuters dispatch, Philadelphia Inquirer, Sept. 18, 1989; IHR Newsletter, October 1989; M. Weber, Christian News (New Haven, Mo.), Oct. 16, 1989, p. 22.

97. Le Monde, Sept. 19, 1989, p. 14.; Sunday Telegraph (London), Sept. 24, 1989; Christian News (New Haven, Mo.), Oct. 16, 1989, p. 22.

98. Letters by R. Faurisson to the IHR of June 16, 1992, October 24, 1992, May 28, 1993, and September 14, 1993.

99. Le Monde, Sept. 19, 1989, p. 14; Sunday Telegraph (London), Sept. 24, 1989.; Christian News (New Haven, Mo.), Oct. 16, 1989, p. 22.

100. Letters by R. Faurisson to the IHR of July 15, 1993, September 14, 1993 and Nov. 27, 1993; In Stockholm, Fa-urisson has been attacked twice. The first attack, on March 17, 1992, was reported widely in the Swedish press. The second attack, on May 22, 1993, also received coverage in Swedish newspapers; The attack against Fauris-son in Paris on May 30, 1993, was reported in: «Faurisson, incident au cours de la Rйunіоn de la Tribune des аth-йеs,» Lіbеrаtіоn, (Paris), June 1, 1993.

101. Le Figaro (Paris), January 26, 1984, p. 4.

102. «Attack Against Auto of German 'Revisionist' Histo-rian,» IHR Newsletter, July 1988, p. 5.

103. «Un commando sioniste s'іnvіtе au meeting neо-nazi», Lіberаtіоn, April 22, 1991, p. 28; «Ces milices juives qui seмеnt la terreur», Le Choc du Mois (France), April 1992, pp. 37-39.

104. H. de Bresson, «L'equірeе sauvage du Вetаr а Ros-tock», Le Monde (Paris), Oct. 21, 1992, p. 4.

105. «Extremisten aus Israel: Jagd auf Neonazis in Deuts-chland?», Berliner Morgenpost, December 11 [or 12], 1992.; Frankfurter Allgemeine Zeitung, Dec. 12, 1992, p. 6.

106. Michael Kneissler, «Tod den Nazis», Playboy (Deuts-chland), February 1993 (2/93), pp. 47-54.

107. R. Friedman, «Nice Jewish Boys with Bombs: The Return of the JDL», Village Voice (New York), May 6, 1986, p. 21 («...Members spend more time plotting against each other than against their gentile enemies»).



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту