Парвус, Ленін, Троцький і Голодомор

У чому ж полягав план Парвуса?

Як уже зазначалось, опис цього плану чи програми займав 20 сторінок тексту. Це де­тальний опис, як, якими методами, за допомо­гою яких засобів можна вивести Росію з війни з Німеччиною. Він зрозумів головне — тільки спільні дії сепаратистів і революційних агіта­торів можуть дати бажаний результат. І з цим планом він прибув у німецьке МЗС.

Його прийняв державний секретар Ягов. 17 березня державний секретар МЗС Ягов теле­графує в Державне казначейство: «Для підтримки революційної пропаганди в Росії потрібно два мільйони». Позитивна відповідь приходить зі зворотною поштою через два дні. Це був аванс. З двох мільйонів один мільйон Парвус одержує відразу і переводить їх на свої рахунки в Копенгагені.

Ще один цікавий документ свідчить про те, що 14 серпня Брокдорф-Ранцау написав за­ступнику статс-секретаря Німеччини про бесіду з Гельфандом (Парвусом) і настійливо рекомендував скористатися послугами Гель-фанда, «винятково важливої людини, чиї не­звичайні можливості, я думаю, ми повинні ви­користовувати під час війни» [3]. Але у до­повіді міститься застереження: «Можливо, це небезпечно — використовувати сили, що сто­ять за Гельфандом, але це, звичайно, було б визнанням нашої слабості, якби нам довелося відмовитися від їхніх послуг через страх не­здатності керувати ними».

Там, в Данії, в офшорній зоні, він засновує комерційну імперію, що займалася торговими операціями, зокрема незаконними угодами з продажу вугілля, металів, зброї в Німеччину, Росію й інші країни. З них він одержував ве­личезні доходи, що залишав у Росії чи перево­див на рахунки в інші країни. Велику частину коштів Парвус вкладає у створення засобів масової інформації. Вони повинні були «наст­роїти» світ і населення Росії проти царського режиму.

Ленінське гасло перетворення війни імпе­ріалістичної у війну громадянську — суть про­грами Гельфанда Ізраїля Лазаровича (Парву-са). Всі тепер знають, що більшовики на чолі з Леніним взяли владу, «зробивши революцію». Тільки більшовики змогли укласти в 1918 році сепаратний мирний договір з умовами, за якими до Німеччини відходили величезні російські території. Інші партії ніколи б його не підписали. Гасло Троцького (Бронштейна): «Ні війни, ні миру» — таке визначення отри­мав Брест-Литовський мирний договір, підписаний Троцьким, і фактично Німеччина одержувала те, що бажала на початку Першої світової війни.

Парвус для Німеччини був найкращим екс­пертом по Росії, який прекрасно знав усі її слабкості. Парвус хотів здійснити революцію в Росії (і отримати гроші), німці хотіли вивес­ти Росію з Першої світової війни (і готові бу­ли платити гроші). Не два зайці, а три зайці (гроші, революція, мир) убивали одним пострілом — планом Парвуса. У цьому плані він використовував особистий досвід рево­люції в Росії 1905 року, керівниками якої були Парвус і Троцький, а не Ленін (Ульянов-Бланк).

Мало хто знає, що Парвус був лідером Пе­тербурзької Ради народних депутатів і фак­тично його батьком-засновником. Це один із перших політемігрантів, які повернулися в Петербург у розпал страйків у Росії. Парвус і Троцький писали «полум’яні» статті в газети. Але саме Парвус чи не перший усвідомив, що маніпуляція суспільною свідомістю є найваж­ливішим інструментом політики. Це стало очевидним нині. Вони якимось чином взяли у свої руки незначні газети «Початок» і «Російську газету», тиражі яких зросли до 0,5 млн примірників при символічній ціні 1 копійка. І коли в столичних газетах від імені Петербурзької Ради з’явився фінансовий «МАНІФЕСТЪ КЪ НАРОДУ» (фото 2), на­селення Росії охопила паніка. Найтемнішими фарбами малювався економічний стан країни. Почалося масове зняття внесків з рахунків в банках і відбір грошей з ощадних кас. Прем’єр-міністр Вітте був розлюченим, тому що фінансова система Росії виявилася на грані краху. Невдовзі весь склад Ради заареш­тували, включаючи Троцького й автора публікації – Парвуса.

У в’язниці, попри арешт, соціал-демократи почували себе непогано. Парвус замовляв собі дорогі костюми і краватки, фотографувався з друзями, його навіть відвідала подруга, Роза Люксембург, яка перебувала у Петербурзі.

При арешті Парвус пред’явив фальшивий паспорт на ім’я Карла Ваверки, підданого Ав­стро-Угорщини, але на допиті зізнався, що він є російський міщанин Ізраїль Лазарович Гель-фанд, розшукуваний поліцією з 1899 року. Од­ружений, дружина: Берман Тауба Ітівна, син Лев, 7 років. Він також зізнавався, що не живе з родиною від 1903 року. Народився в Мінській губернії в містечку Березино* у 1867 р. 27 серпня, віросповідання — іудейського. У 1885 р. закінчив гімназію в Одесі**.

Гельфанд Ізраїль Лазарович у грудні 1887 р. виїхав у Швейцарію. Закінчив Базельський університет за курсом економіки і фінансів в 1891 р. і кілька років працював у різних банках Німеччини і Швейцарії [4, с. 36]. Захопився працями К. Маркса (Мордехая)*. У соці­алістичних колах став відомий як автор теоре­тичних статей. Очевидно, першим зрозумів можливості, які дає використання марк­систської і псевдомарксистської фразеології для прикриття злочинів як політичних, так і військових. Вивчив історію Росії, стан її гос­подарства і фінанси. Передбачав повну безза­хисність і безпорадність російського сус­пільства, якщо позбавити його тонкого суспільного прошарку дворянства й інтелігенції.

Парвус жив у Мюнхені. Товаришував із російськими марксистами, внаслідок чого по­стала газета «Іскра», яка з другого номера дру­кується в друкарні, облаштованій на квартирі Парвуса. Квартира стала місцем зустрічей ре­волюціонерів. Згодом Парвус упродовж 12 років особливо зблизився з молодшим Троцьким. Власне кажу­чи, саме Парвус висунув тезу «перманентної революції», яку підтримував Троцький. Він Гельфанд Ізраїль Лазарович у грудні 1887 р. виїхав у Швейцарію. Закінчив Базельський університет за курсом економіки і фінансів в 1891 р. і кілька років працював у різних банках Німеччини і Швейцарії [4, с. 36]. Захопився працями К. Маркса (Мордехая)*. У соці­алістичних колах став відомий як автор теоре­тичних статей. Очевидно, першим зрозумів можливості, які дає використання марк­систської і псевдомарксистської фразеології для прикриття злочинів як політичних, так і військових. Вивчив історію Росії, стан її гос­подарства і фінанси. Передбачав повну безза­хисність і безпорадність російського сус­пільства, якщо позбавити його тонкого суспільного прошарку дворянства й інте­лігенції.

Від початку страйків у Росії, перед першою російською революцією, Парвус, одним із пер­ших емігрантів, з’являється в Росії. Разом із Троцьким він ввійшов до складу заснованої в Петербурзі Ради Народних Депутатів, — пи­шуть передовиці в газетах. Після поразки пер­шої російської революції Парвус опиняється, як зазначено вище, за ґратами. Його засуджу­ють до трьох років адмінзаслання в Сибір. Але, підпоївши конвой, Парвус втік. І знову з’являється в Німеччині, щоб більше ніколи не повернутись в Росію.

У Німеччині восени 1906 р. пише книгу спогадів «У Російській Бастилії під час рево­люції», де створює для німецького читача не­гативний образ Росії. Ось таким був патріотизм Парвуса до своєї батьківщини! А, можливо, він і не вважав її батьківщиною. У його голові з часом визріють думки, які можна назвати лише геніальним злом.

На той час Парвус пережив низку скан­далів: кидає без засобів до існування двох своїх дружин із синами; розтратив доходи партії в сумі 130 тис. марок на таємну, закор­донну поїздку в Італію з однією дамою. Ці гроші він отримав на збереження, а вони над­ходили від авторських прав постановки п’єси «На дні» Максима ГОРЬКОГО. Тільки в Берліні вистава була показана понад 500 разів. 25% від суми належала автору – М. Горькому, решта грошей повинна була піти в партійну касу, яка була під контролем Леніна. Більшо­вики і Горький вимагали повернення грошей. Парвус сказав, що грошей нема. Тоді його викликали на закритий партійний суд, але Парвус на суд не з’явився. На суді за Парвуса заступилась його подруга Роза Люксембург.

Після цього Парвуса почали вважати схильним до шахрайства. У цей час Німеччи­на починає видавати Росії революціонерів, що втекли, тому Парвус на три місяці їде в Туреч­чину, але залишився там на п'ять років.

У 1910 р. він з’являється в Константино­полі як успішний комерсант. Розвиває свою комерційну діяльність: в Туреччину постачає зерно, верстати і боєприпаси. Частина ванта­жу по дорозі залишається в Болгарії. Злий геній Парвуса поєднує неможливе: проти Росії виступають два непримиренних вікових вороги — Болгарія і Туреччина. Засновує свою резиденцію на «Принцевих островах», неподалік від Константинополя, і сам стає найбільшим постачальником продовольства для турецької армії, торговцем зброєю. Крім цього він публіцист і радник турецького керівництва.

Якщо Ленін і група вірних йому прихиль­ників буквально животіли в еміграції, то Пар-вус засновував банки і торгові підприємства, оперував гігантськими сумами. Ленін жив то на «експропрійовані» гроші (поки не посади­ли Камо і Кобу), то на мамині перекази (поки вона була жива), то на пожертвування друзів (поки усім не набрид), то на утриманні добрих швейцарських соціалістів, пописуючи відір­вані від життя статейки для емігрантів.

Парвус миттєво передбачив і прорахував, чим закінчиться для Росії вступ Туреччини у війну на стороні Німеччини. Він полум’яно переконував рішучого, але недалекоглядного Енвера-пашу* і його «младотурків», що, тільки воюючи на стороні Німеччини, Туреч­чина знову зможе відродитися як велика імперія, змивши з себе ганьбу поразок і капітуляцій, грубих принижень і образ за ос­танні 20 років її історії.

Крах Російської імперії надихнув її супро­тивників і колишніх союзників новими ідея­ми про переділ світу. Величезні володіння Росії слід було розділити якомога швидше. Це було саме в 1917 р., коли Енвер серйозно пла­нував розширити Оттоманську імперію на схід і випередити Антанту. Здавалося, що се­редньоазіатські території, більше не утриму­вані царем, були готовими до захоплення і могли компенсувати втрати арабських тери­торій.

У 1915 р. Енвер-паша своїм розпоряджен­ням винищив 1 млн вірменів під приводом їхньої висилки з прифронтової смуги. Дуже ймовірна причетність до цього «радника» Енвера-паші.

Як не дивно, Енвер, будучи військовим міністром, ніколи не інформував свій уряд про істинну ситуацію на фронтах, вводив усіх в оману доповідями про те, що Німеччина лідирує у війні і виграє її. Поразка Німеччини виявилася повною несподіванкою для султа­на і його уряду. 13 жовтня 1918 р. Кабінет міністрів пішов у відставку. Новий гранд-візир звалив усю провину на Енвера за те, що Оттоманська імперія вибрала собі таких не­вдалих союзників (поради Парвуса почали да­ватись взнаки). Колишньому військовому міністру загрожував трибунал.

Німецькі офіцери, що були на службі в от-томанській армії, допомогли йому і його спільникам вислизнути через Чорне море в Одесу, місто юності Парвуса. Пізніше втікачі з’явилися в Німеччині. Наприкінці літа 1919 р. у Берліні Енвер відвідав у в’язниці більшовиць­кого лідера Карла Радека (Собельсон Карл Бернгардович), який колись був посередни­ком між німецьким генштабом, Леніним і Парвусом. У 1919 р. новий німецький уряд за­арештував Радека за звинуваченням в ор­ганізації компартії Німеччини. Сенсаційна політична пропозиція, яку Радек зробив ліде­рам младотурків, полягала в тім, щоб Енвер поїхав у Москву для досягнення домовленос­тей, спрямованих проти Британії підписан­ням пакту між турками і російськими більшо­виками. Енвер був непримиренним ворогом Британії і Росії і абсолютно не співчував більшовикам, і навряд чи багато знав про них. Але Радек переконав його, що в Радянській Росії вітають усякого, хто підтримує боротьбу проти британського імперіалізму.

Улітку 1922 р. загони Червоної Армії, укомплектовані чекістами, почали самостійну кампанію умиротворення Бухари. До середи­ни літа від армій Ісламу залишився невеликий загін, що продовжував марну боротьбу. Чекістські патрулі ретельно прочісували вузькі гірські ущелини в пошуках банди Енве-ра, вистежили її й оточили. На світанку 4 серпня 1922 р. червоноармійці почали атаку. Енвер ринувся в бій зі зброєю в одній руці і Кораном в іншій, таким і знайшли його тіло після бою. Його примірник Корану передано у Москву, де він зберігався довгі роки в секрет­них архівах НКВС [5].

Перебуваючи в Туреччині, Парвус як бізне­смен, публіцист близько познайомився з німецьким послом у Туреччині фон Ванген-геймом, який і написав для нього рекомен­даційний лист у МЗС Німеччини.

Після зустрічі з високопоставленими працівниками МЗС Німеччини у Берліні, з’явиться сенсаційний план-меморандум Парвуса. Парвус передбачив неминучість світової війни, російську революцію і ім’я вождя рево­люції — Леніна.

Вперше Ленін і Парвус зустрілися в 1899 р. в Мюнхені. На три роки старший, великогаба­ритний Парвус справив на Леніна величезне враження. Він переконав його нелегально друкувати газету «Іскра». Хоча від самого по­чатку їх відносини були проблематичні, як у двох людей, що важко сходяться. Проте ні ус­но, ні в пресі він не насмілювався зачепити Парвуса, а лише уважно прислуховувався, ча­сто вигукуючи: «Дурниця! Архіреакційно! Але якщо подивитися діалектично, то це і є прак­тичний марксизм!» [4, с. 37]. А практичний марксизм Парвуса зводився до досягнення світового панування, «світової революції», можливої тільки одним способом: взяти під контроль фінансову систему і скерувати її на здійснення своїх цілей.

Він вважав, що «для цього зовсім не обов’язково ламати стару, тобто існуючу фінансову систему, а досить тільки, ввійшов­ши туди, взяти все поступово під власний кон­троль і перебудувати для досягнення своїх цілей. Це можливо тільки за умови захоплен­ня якої-небудь більш-менш багатої країни і перетворення в гроші всіх її багатств, усього рухомого і нерухомого майна, якщо нав’язати її народу чистий платонівський соціалізм (тобто найгірший вид рабства), а отримані в такий спосіб засоби вкласти у світову фінан­сову систему. Якщо сума буде значною, з її до­помогою можна нав’язати світу і відповідну ідеологію.

Зрозуміло, що без масового і нещадного те­рору не обійтись. Але ці дії можна буде замас­кувати, якщо уміло використовувати такі ви­рази: “пролетарська диктатура”, “класова бо­ротьба”, “відживаючі класи”, “загальна рівність”, “повна воля”. Тактика дій відбувати­меться за простою схемою: “досягнення успіху, закріплення успіху, розвиток успіху”. У лавах необхідна найсуворіша дисципліна, ні найменшої тіні розколу, абсолютна таємниця життя керівної ланки і її поступове обожнен­ня» [4, с. 37].

Це ще не були постанови і директиви, укази і декрети, секретні і зовсім секретні інструкції з погрозами страти у випадку розголошення. Це були розмови в затишних закордонних ка­фе, на вечірках, де вимовлялися загальні фра­зи типу «Геть самодержавство!» Але «сце­нарій» уже вимальовувався. Парвус вважав, що кращої країни для первісного здійснення плану, ніж Росія, навіть придумати неможли­во, — Ленін був категорично проти.

Ленін вважав, що в Росії нічого неможли­во, а Парвус навпаки, був переконаний, що в Росії можливе все, навіть неможливе. І коли тисячолітній російський дуб захитався, підрубаний жорстокими і принизливими поразками російсько-японської війни, Пар-вус відразу ж оцінив обстановку: народ століттями виховують імперські гасла про блискучі перемоги і легковажну войов­ничість, — він не простить режимові настільки ганебної військової поразки, яка цілком поглинула гордість Російської імперії — її величезний флот, половина яко­го потрапила в полон.

Методика Парвуса була чіткою: революція в країні — це революція в столиці. Регіони обов’язково будуть детонувати.

1905 р. він створив «Ради», обійняв посаду голови Петербурзької Ради. Чого вартий один його фінансовий маніфест! Грошова паніка! А гасла, що розпалюють антивоєнні і поразкові настрої! Російська фінансова система ледве не зазнала фінансового краху.

Все було зроблено чудово, крім одного. Не почали відразу масовий терор і в підсумку все програли. Ленін, хоча сам ні в чому не брав участь, уважно стежив, помічаючи помилки. І ще раз переконався: у Росії можна організува­ти бунт, безлад, погроми і страйки, але побу­дувати задумане – ніколи. Не та країна. Бу­дуть великі втрати, терор, голод і нічого пут­нього не буде. Потрібно починати з Західної Європи.

Але Парвус ніколи не забував про Леніна, тому що розумів, що ніхто не зможе здійснити його план краще. У травні 1915 р. Парвус і Ленін знову зустрілися у Швейцарії.

Прибувши в Цюріх, Парвус вибрав розкішний готель (Baur au Lac Hotel) і прово­див час у плотських насолодах. При зустрічі з соціал-демократами мав дуже респектабель­ний вигляд (фото 4, Парвус в центрі). Ленін у цей час, за спогадами Н. Крупської, просид­жував у бібліотеках, вивчав досвід французь­кої революції, не сподіваючись застосувати його найближчим часом.

Парвус обрав саме Леніна, як шанолюбиво-го, цинічного до аморальності чоловіка, гото­вого взяти гроші від уряду Німеччини, країни, яка ворогувала з Росією.

У Цюріху Парвус розподілив серед росіян, політичних емігрантів велику суму грошей і відправився в Берн на зустріч з Леніним, де застав його в дешевому ресторанчику за обідом із друзями. Ленін виявив невдоволен­ня тим, що Парвус хотів зустрітись у гро­мадському місці. Тому розмова була перенесе­на на скромну квартиру Леніна і Крупської. Парвус згадував: «Ленін сидів у Швейцарії і писав статейки, що майже не виходили за ме­жу емігрантського середовища. Він був зовсім відірваний від Росії, закупорений, як у пляшці. Я розвив йому свої погляди: революція можлива в Росії тільки за умови перемоги Німеччини» [2].

Німеччина з ідеями Маркса духовно імпо­нувала Леніну (Францію і романські країни він нехтував). Російська революція вимальо­вувалась прелюдією, провінційним бунтом, на якому можна заробити великі гроші. Тільки в Німеччині по-справжньому могло початися будівництво соціалізму, але до цього ще дуже далеко.

Тоді, очевидно, Ленін і прийняв план Пар-вуса: Росії — революція (Ленін стає вождем світового пролетаріату, Росії – неминуче руй­нування), Німеччині – мир (нетерпляче очікуваний, і ще — отримання нових тери­торій), все разом — за гроші Німеччини. Ленін спокусився можливістю одержання влади (а вона відкривала сяючі перспективи) за рахунок поразки своєї батьківщини, Росії, у війні з Німеччиною.

Свого часу знаменита брошура Парвуса «За демократію! Проти царя!» наробила багато шуму. Тепер нова «теорія» була така: «Не треба шукати винного, хто напав першим – це не­важливо. І так зрозуміло, що світовий імперіалізм десятиліттями готував криваву бійню. Головне – вчитися мислити по-соціалістичному, як нам, світовому проле­таріату, використовувати війну і на чиїй сто­роні боротися? Наймогутніша соціал-демо­кратія в Німеччині. Поразка соціалістів в Німеччині — програш соціалістів скрізь! Шлях до перемоги світового соціалізму – це всебічна підтримка військових зусиль Німеччини. ПЕ­РЕМОГА НІМЕЧЧИНИ – ПЕРЕМОГА СОЦІАЛІЗМУ! Цар — винуватець війни! Буде скинутий цар – впаде централізована Росія. Економіка занадто перенапружена, загострені протиріччя міжнаціональні, общинні, майнові. Землю — селянам! Армія буде паралізована, промисловість — зруйнована, у сільському господарстві наступить хаос. Захоплюємо владу, укладаємо мир з Німеччиною і зако­нодавчими актами закріплюємо розвал імперії!» [2].

У Копенгагені Парвус створює експортно-імпортну компанію і призначає Ганецького її керівником. [Потім, після революції, Ленін віддячить Ганецькому, призначивши його за­ступником комісара Головного державного банку]. Ганецький одержує можливість мати штат оплачуваних легальних співробітників для створення підпільної мережі рево­люціонерів, що займалися не тим, що деклару­вали. У цій «мережі» працювали видатні люди і відбувалось багато цікавого, але це предмет спеціального дослідження.

Незабаром Ганецького (фото 6) заарешто­вують і висилають із країни за відверту кон­трабанду зброї.

У Копенгагені на німецькі гроші Парвус та­кож створив Інститут дослідження соціаль­них наслідків війни з цією ж метою. Співробітниками «інституту» були Мойсей Урицький (Радомисльський), що організував для Парвуса роботу агентів-кур’єрів. (Після революції Ленін призначив Урицького головою Санкт-Петербурзького ЧК). Тоді тільки заро­джувалася технологія тісного взаємозв’язку економіки-політики-спецслужб.

Аналогічно, Парвус засновує фірми й опла­чує діяльність агентів у столиці Швеції — Стокгольмі. З часом там опиняється Ганець-кий. Налагоджуються комерційно-шпи­гунські канали зв’язків із Росією.

Десант революції? Ні — перевороту!

Згідно зі своїм планом, у березні 1917 р. у Парвуса виникла потреба переправити Леніна в Росію (Петербург). Парвус разом із німець­кими високопоставленими особами ретельно готує поїздку залізницею через територію Німеччини, Балтійське море, Швецію і Фінляндію до Росії (Цюріх-Берлін-Стокгольм-Оулу-Тампере-Петербург).

Коли потрібно було придбати квитки для всіх пасажирів, то Ленін був категорично про­ти придбання квитків за німецькі гроші. Тому їх купив Парвус як приватна особа.

Ось копія повного списку 33-х пасажирів «пломбованого» вагону, що поверталися із за­кордону в Росію (з архіву Швеції):

1.  Сарра Раввіч.
2.  Михаіл Цхакая.
3.  Омера Ривкіна.
4.  Володимир Ульянов.
5.  Давид Супишвилі.
6. Валентина Морточкіна.
7.  Юлій Кось.
8.  Рахим Скавко.
9.  Надєжда Ульянова (Крупська).
10.  Олександр Гракась.
11.  Інесса Арманд.
12.  Анна Константинович.
13.  Надєжда Слюсарєва.
14.  Григорий Брилліант (Сокольніков).
15.  Йоган Линде.
16.  Абрам Сковно.
17.  Георгій Сафаров.
18.Фаня Гребельска.
19.  Давид Мирингоф.
20.  Мая Абрамович.
21.  Семен Пейнесон.
22.  Давид Розенелюм.
23.  Михайло Гоберман.
24.  Злата Радомисльська.
25.  Єлена Кон.
26.  Євсей Радомисльський.
27.  Григорій Усієвич.
28.  Мойсей Харитонов.
29.  Буня Поговська.
30.  Марія Морингоф.
31.  Меєр Айзенбуд.
32.  Марія Маршегоф.
33.  Стефан Радомисльський.

Ленін і Крупська їхали в окремому купе, а у сусідньому – Інесса Арманд і Карл Радек (на­родився у Львові, тоді австрійський підда­ний).

Цей «пломбований» вагон був у складі зви­чайного потягу. Цікаво, що цей потяг мав най­вищий пріоритет під час руху по всій тери­торії Німеччини, тому що всі інші потяги по­винні були пропускати його. Це свідчить про те, настільки важливою для німецької держа­ви була ця справа. Крім цього, в Німеччині був голод, але 33-ом пасажирам не бракувало продуктів. Вони мали свого кухаря, запас продуктів і харчувалися добре.

Із повідомлення російської розвідки: «Встановлено, що в цей час майже у всіх містах Німеччини й Австро-Угорщини продо­вольча криза (не вистачає хліба, м’яса, борош­на, картоплі, взагалі їстивних продуктів). Усюди продовольча криза і загальне невдово­лення народних мас. Німецький уряд, бажаючи вивести Німеччину з важкого становища, прагне укласти мир з Росією. З цією метою ви­силає соціал-демократів з нейтральних країн у Росію, оплачуючи великі гроші» [2].

За день до прибуття потягу з Леніним в Стокгольм приїхав Парвус і через зв’язкового Ганецького зустрівся з ним для з’ясування усіх питань, зокрема грошових.

Зі спогадів Парвуса про переговори з Леніним: «Тепер необхідні мирні переговори. Ленін відповів ухильно, мовляв, його справа – революційна агітація. Я сказав: передайте Леніну, якщо державна політика для нього не існує, то тоді він стане знаряддям у моїх ру­ках». І він незабаром це почав робити.

У день приїзду Леніна в Стокгольм, 13 квітня 1917 р., шведська газета демократів «Polіtіken» опублікувала фотографію Леніна з підписом: вождь світового проле­таріату (фото 7). І це незважаючи на те, що Ленін уже близько 17 років не жив у Росії і про нього мало хто пам’ятав! Парвус почав здійснювати свій сценарій з головним ге­роєм, із вождем революції.

17 квітня в Берлін відправили шифровку: «Въезд Ленина в Россию удался. Он работает полностью по нашему желанию». Наступного дня, 18 квітня, він виступив з «Квітневими те­зами», запропонував програму переходу від буржуазно-демократичної революції до рево­люції соціалістичної під гаслом «Уся влада Радам».

«Було встановлено, що протягом останніх декількох місяців вона [Євгенія Суменсон] одержала майже мільйон карбованців від Фюрстенберга через Ніа Банкен у Стокгольмі і що ці гроші надійшли з німецьких джерел» [6].

Парвус був довго відсутній в Росії, тому пе­реоцінив готовність та здатність рево­люціонерів піднімати маси трудящих. Але це нічого, ці прорахунки лише значно підняли ціни в його бізнес-плані руйнування Росії і свого особистого збагачення за рахунок фінансового партнера — Німеччини.

Згадувана вище родичка Я. Ганецького, Є. Суменсон зізналась: «Коли я прибула в Копенгаген, то там зустріла М. Козловського ра­зом із Ганецьким. Пішли до Парвуса, соціал-де­мократа, що мав багату віллу, автомобіль і в той час був дуже багатою людиною. Хотіла б і я бути таким соціал-демократом!» [2].

У цей період Олександр Парвус врешті от­римав і німецьке підданство.

Це зізнання зберігається у матеріалах контррозвідувального відділення Генераль­ного штабу Росії. Там є також документи про злочинно-змовницьку діяльность Парвуса-Леніна, їх агентів і німецьких спецслужб. Оскільки в контррозвідці була накопичена компрометуюча інформація на них, то більшовики насамперед планували захопити контррозвідувальне відділення Генерального штабу Росії під час заколоту ще в липні 1917 року. Їм потрібно було знищити докази своїх злочинів. Захоплення і заколот не вдалися. Причетні до заколоту були арештовані [2].

Старший слідчий з особливо важливих справ Петербурзького окружного суду П. А. Александ­ров згадував, що контррозвідка надала в їхнє розпорядження кілька шаф із документами – переписка і телеграми змовників. Один із до­кументів свідчить: Більшовики платили за страйковий день більше, ніж за робочий. За участь у демонстраціях і вигукування гасел – від 10 до 70 карбованців, за стрілянину на ву­лицях 120–140 карбованців [2] (фото 9, 10).

Незважаючи на вагомі докази, всі заарешто­вані у зв’язку з заколотом були випущені під великі грошові застави. Ленін на допит не з’явився, хоча слідчий Александров наївно на це сподівався. У цей час Ленін ховався в Роз­ливі, але не один, як писалося в історичних підручниках. Разом з ним ховався ще один па­сажир «пломбованого вагону» – Григорій Зінов’єв.

Восени, десь в жовтні 1917 р. ходили чутки про швидке підписання (приблизно 8–9 лис­топада за новим стилем) сепаратного мирного договору між Тимчасовим урядом Росії і со­юзниками (Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією). Але не із самою Німеччиною. Та­кий варіант розвитку подій міг взагалі позба­вити Леніна можливості боротися за владу. Тоді і Парвус повинен був відповідати перед МЗС Німеччини за мільйони дарма витраче­них марок, а це — реальна загроза усьому його майну.

Нервував і Ленін: «Зволікання подібне до смерті! Тепер усе висить на волосинці!»

А Парвус 9 листопада 1917 р. під приводом зміцнення влади, на ведення політичної про­паганди в Росії знову взяв 15 млн марок у німців (про що свідчать розписки МЗС Німеч­чини, де написано десять і рукою дописано зверху п’ятнадцять млн марок) (фото 11). Надійний сепаратний мир з Росією – от що потрібно було Німеччині, і саме для цього во­ни давали гроші.

Статья V

Россия незамедлительно произведет пол­ную демобилизацию своей армии, включая и войсковые части, вновь сформированные те­перешним правительством.

Статья VI

Россия обязывается немедленно заключить мир с Украинской Народной Республикой и признать мирный договор между этим госу­дарством и державами четверного союза. Тер­ритория Украины незамедлительно очищает­ся от русских войск и русской Красной гвар­дии. Россия прекращает всякую агитацию или пропаганду против правительства или обще­ственных учреждений Украинской Народной Республики.

Подлинный в пяти экземплярах.

Брест-Литовск, 3 марта 1918 года

(Договор аннулирован советским прави­тельством 13.11.1918 после революции в Гер­мании).

(Зверніть увагу на ст. 6: Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи суспільних установ України).

А що ж Парвус? А ляльковод Парвус, віддавши Леніну роль головного актора у владі, розраховував, що той дасть йому посаду керуючого банками. Але амбітний Ленін, ввійшовши в роль вождя світового проле­таріату, сказав, що революцію треба робити чистими руками, маючи на увазі компромен-туюче минуле Парвуса.

У 1918 р. Парвус, остаточно зрозумівши, що головний актор за його сценарієм, ввійшов в роль і йому не підкориться, став лютим воро­гом, критиком, а, можливо, й замовником вбивства. Особливо після того, як Раднарком оголосив програму націоналізації банків, землі і всієї промисловості. Ця програма, яку він назвав злочинною, вдарила по ко­мерційних інтересах Парвуса. Вірогідно, він вирішив знищити Леніна. Відомо, що Ленін пережив два замахи на життя в 1918 році. До­тепер не встановлено, хто за цим стояв. А Ленін і більшовики інтенсивно почали зміцнювали свою владу: терор, громадянська війна, продрозкладка, голодомори, був закла­дений фундамент тоталітаризму...

9 листопада 1918 р. після поразки Німеччи­ни, кайзер, рятуючи своє життя, втік у нейт­ральну Голландію, а уряд Німеччини очолили друзі Парвуса – соціал-демократи Філіп Шей-деман і Фрідріх Еберт. Але до влади прагнули і радикали, організатори «Союзу Спартака»: Ро­за Люксембург і Карл Лібкхнет. У той час Роза Люксембург і Парвус також стали ворогами.

Уночі 14 січня Р. Люксембург і К. Лібкхнет були вбиті. Ймовірно, що адресу квартири убивцям вказав агент Парвуса — Карл Радек, що нелегально перебував у Берліні. (В 1920–1924 рр. Карл Радек — член Виконкому Комінтерну. Співробітник газет «Правда» і «Ізвєстія»). Як вважав брат К. Лібкхнета, це вбивство замовив і оплатив Парвус. (Фото 12. Ганецький і Радек справа).

Згідно з матеріалами книги «Купець рево­люції. Парвус-Гельфанд. Політична біографія. Земан З. А., Шарлоу В. Б. Кьольн, 1964., нім. мовою; в 1965 видана в Оксфорді англ. мовою», в 1918 році Парвус відійшов від політичної діяльності.

За даними єврейської енциклопедії Брокгауза й Ефрона в 16 томах, СПб., 1906 р.:

*Березино — містечко Мінської губернії. Тутешні євреї постраждали від переслідувань Хмельницького. У 1702 р. вони були засуджені трибуналом до «анфамії» і сплати штра­фу за те, що не внесли поштових повинностей під час походу шведів у розмірі 30 пол. зло­тих, встановлених конституцією 1673 р. на вальному сеймі. У 1847 р. березинська єврейська община налічувала 638 чол., 651 жін.; у 1897 р. усього жителів — 4871, з них євреїв — 3377 (правосл. 1270).

**Одеса — друга за кількістю населення єврейська громада в Росії. За переписом 1897 р. 403 815 жителів, з яких 138 935 євреїв, тобто 34,41% усього населення. За даними міських одноденних переписів, євреї 1892 р. становили 32,96%. За останні 14 років з Одеси йшла безперервна еміграція, що досягла особливої інтенсивності в 1904–1906 рр. (внаслідок реакції після визвольного руху). Одеса тоді була притулком для юнаків, що рвалися до освіти. А консервативне єврейство трактувало одеську громаду вогнищем вільнодумст­ва, єресі. Говорили: «Sіeben meіl arum Odess brent der Gehіnom» («пекло палає на сім миль навколо Одеси»). Грамотних серед євреїв у 1897 р. виявилося 70 400, тобто 50,65%, що дещо перевищує (0,65%) грамотність іншого населення. Діє сім синагог. Найстарша з них — Головна; бюджет близько 20 тис. руб. у рік; потім Бродська синагога, заснована в 40-х рр. вихідцями з м. Броди. У 1909 р. існує 49 молитовних будинків; при 19 містяться хедери (школи) на засоби похоронного братства (5 тис. руб.). Кількість зареєстрованих парафіян сягає 17 тисяч.

***Маркс (Мордехай) — єврей, хоча і рано вийшов із рядів єврейства. Маркс не мав ніякої злості до євреїв. Серед його друзів було чимало представників цієї нації, але він уявляв собі єврейство як втілення капіталістичного духу, до якого він як соціаліст не міг не ста­витися вороже. Для Маркса єврейство не є релігійне чи національне поняття, — воно класове, тотожне з буржуазією. Маркс часто вживає слово «капіталізм» там, де хоче ска­зати «іудейство», і навпаки. Як слов’янство для нього означало відстале селянство, зем­леробський нерухомий клас, так іудейство було для нього синонімом до швидкозростаючого капіталістичного духу. Тому його часто характеризують одночасно як анти-слов’янина й антисеміта, хоча насправді до нього як до інтернаціоналіста не застосована ні та, ні інша характеристика.

****Енвер-паша — військовий міністр і головнокомандувач оттоманськими збройними си­лами з 1913 по 1918 роки. Відігравав ключову роль у вступі Туреччини в Першу світову війну на стороні Німеччини. Його військові плани включали пантюркські ідеї об’єднан­ня народів Середньої Азії з Оттоманською Туреччиною.

(Закінчення в наступному номері)

1.  Heresh E. Geheimakte Parvus. Die gekaufte Revolution. — Langen Multer, Wien, 2000.

2.  Фільм Олени Чавчанадзе. Хто заплатив Леніну. — 2004.

3.   Z.A.B. Zeman. Germany and the Revolutіon іn Russіa, 1915–1918: Documents from the Archіves of the German Foreіgn Mіnіstry (London: Oxford Unіversіty Press, 1958), p. 4–5, doc. 5

4.   Буніч І. Золото партії. – К.: А.С.К., СПб.: Облик, 1998.

5. Лялькина А. Турецький марш. — Дзеркало тижня. — 2001. — № 26 (350).

6.  Mіchael Futrell. Northern Underground (London: Faber and Faber, 1963), p. 162.