Застосування методів непрямого управління процесами голодомору в Україні
капітан 1 рангу запасу, член Президії Незалежної профспілки військовослужбовців України
Загальні принципи і методи організації голодоморів в Україні досить докладно вивчені дослідниками нашого національного лиха. Офіційно названі причини та винуватці. Однак аналіз цього процесу і висновки з ситуації зроблені дослідниками в межах пануючої сьогодні в державі ідеології неолібералізму та священного права недоторканності приватної власності як фундаменту світового процесу глобалізації. Звісно, причиною голодоморів є тоталітарна радянська система, а головними злодіями — кремлівське керівництво на чолі з Й. В. Сталіним. Якоюсь мірою це відповідає дійсності. Однак, це лише вершина айсберга, якого до цього часу не хоче бачити суспільство і певні люди. А це означає, що постійно існує небезпека для української нації розбити свій державний корабель об цю страшну силу і зійти зі світової арени як самобутній етнос. Цей айсберг — світовий сіонізм, найзапекліший і найжорсто-кіший ворог українців як у складі Російської імперії, так і в складі СРСР. Чим обґрунтована така позиція?
Більш як двохтисячолітній досвід руйнування та знищення народів і держав переважно методами непрямого впливу та управління довів ці здібності сіоністів до вершин досконалості. Парадоксально, але факт. Їхні історичні злочини проти народів і держав зафіксовані в ними ж написаних книгах, відображаються в їх національних святах та звичаях, але винні не вони, а ті народи, від яких вже і сліду не залишилося. На думку сіоністів, українці завжди винні в тому, що є «природними антисемітами», адже не хочуть коритися чужинському верховенству та віддавати свою землю. Тому й підлягають знищенню за непокору. Легальною транскрипцією цього вироку в радянські часи стало знамените гасло, сформульоване М. Горьким: «Если враг не сдается, его уничтожают!». Під цим гаслом і організовували голодомор українців, зокрема руками росіян та своїх безбатченків. Тому і звучать сьогодні претензії до них. А що ж євреї? А вони знову в стороні, вони теж постраждалі. Від голокосту, що про нього так багато говорено в світі. На жаль, забувають дорослі люди — і прості громадяни, і політики — мудрість-попередження предків, закладене в дитячу казочку про підступну лисичку: «Битий небитого везе!». Тільки цим і можна пояснити той парадокс, що багато громадян України втратила історичну пам'ять і вважає, що голодомору не було.
Як відомо, найпроблематичнішим моментом у визнанні голодомору геноцидом проти українців є доказова база. Дуже мало аргументів, які прямо вказують на підступний характер дій справжніх винуватців, тому на офіційному рівні така версія взагалі відсутня.
Сильна центральна влада в державі головна умова могутності країни. У радянській країні для зміцнення центральної влади було репресовано мільйони ні в чому не винних людей. Світова спільнота тривалий час не могла второпати мотиви такої поведінки радянського керівництва, яке масово знищувало власне населення. А причини лежали на поверхні. Склад центральної влади в СРСР (політичної і виконавчої) на той час відомий: 80% євреї. Звідси можна встановити основну умову виникнення тоталітарного режиму, зокрема в СРСР: чужі люди на чолі центрального керівництва національної держави. Напевно, саме тому буксує процес державотворення в Україні — всіма засобами українцям нав'язується лібералізм, космополітична демократія, національних лідерів до управління державою, не допускають.
Якось у розмові зі старою жінкою на майдані Незалежності в 1995 році (тоді там точилося чимало дискусій) я запитав її про обставини голоду у 1932-1933 рр. Жінка назвалася жителькою одного з навколишніх біля Києва сіл. Дотепер картаю себе, що не записав ані її імені, ані назви села, бо те, що вона розповіла, мене просто вразило. А навела вона ФАКТИ. До 1932 року в їхньому селі, окремим висілком, стояло близько сорока дворів, де проживали єврейські сім'ї. На землі вони не працювали, щось шили, торгували ржавими гвіздками та гнилими нитками. За місяць-півтора до початку продовольчої зачистки на селі всі сорок єврейських сімей упродовж десяти днів розпродали все своє майно та житло і щезли в невідомому напрямку.
Коли я розповів про почуте у себе на службі, офіцер мого відділу Скребцов Володимир Олександрович згадав історію, яку йому розповідала його бабуся. Проживала вона з дітьми в одному із сіл поблизу міста Красноград Харківської області. У їхньому селі було чотири єврейські сім'ї. Аналогічно до київського варіанта, за місяць-пів-тора до початку продовольчої зачистки всі вони за тиждень розпродали своє майно та садиби і мовчки виїхали невідомо куди. Та на цей раз сліди їхні знайшлися завдяки випадку. Коли бабуся з чотирма дітьми (чоловіка, діда Скребцова В. О., заарештували), рятуючись від голоду, вирішила поїхати залізницею до родичів, на вокзалі в Дніпропетровську, вона зустріла євреїв із свого села. Вони в міліцейській формі охороняли вокзал. Охорона полягала в тому, щоб не випустити в місто жодного із голодуючих, які могли відносно вільно, доки не помруть від голоду, їздити поїздами між населеними пунктами.
Наші затуркані політичними і психологічними репресіями люди не дуже охоче діляться такими спогадами. Однак я отримав письмові свідчення ще однієї людини про схожу ситуацію вже щодо 1947 року. Лаврук Анатолій Зіновійович, 1935 року народження, згадуючи своє шкільне дитинство в с. Горохівка Крижопільського району Вінницької області, наводить цікаві дані. Ось що він пише у 2004 році:
«Разом з нами навчалося немало євреїв. На той час у селі було 7 чи 8 колгоспів, у т. ч. й єврейський колгосп «Нове життя», що в основному являв собою єврейські сім'ї, котрі проживали у центрі села біля базару в «містечку». Цей колгосп завжди пас в районі останніх, та по іншому й бути не могло, тому що усі євреї були «хворими», мали справки про тимчасову непрацездатність та неміч, що унеможливлювало їх фізичну працю у колгоспі. Правда, важкий стан здоров'я їм та іншим євреям, що не мали різноманітних справок, не заважав «важко» працювати в магазинах, займатися пошиттям одежі, ремонтом та пошиттям чобіт, збирати податки не тільки на базарі, а й в селі, бути якимись невеличкими, але керівниками.
Немало отих «хворих» сиділи на базарному майданчику, небриті, невмиті, у подертій брудній одежі та торгували надірваними галошами, гнутими заржавленими цвяхами, металевими підковами та косячками до чобіт, голками, сірниками, синькою та іншим нехитрим скарбом, без якого в селі не обійтися… У той же час, у ті голодні роки, євреї їли хліб з маслом та курку. І хліб був білим та пухким. Звідки це мені відомо? Ви ж знаєте, що коли навчаєшся у одному класі, то буваєш у однокласників дома, відпрацьовуєш якісь шкільні домашні завдання. От бувало й бачиш, що вони їдять. У тебе ж слинка котиться. Правда, були й такі, що запрошували тебе до столу, та краще було відвернутися й сказати традиційне «не хочу». Я й зараз не можу зрозуміти, звідки оте все бралося, чому у них було що їсти, як у той час їм вдавалося добре заробляти! Це ж так було потрібно важко працювати, більше як 24 години на добу!»
Ніколи не забуду розповіді моєї покійної матері, як вона вісімнадцятирічною дівчиною евакуювалася з Полтавської області за Волгу разом з МТС (машинно-тракторною станцією). На здоровенних санях-волокушах трактор повільно тягнув пожитки, люди йшли пішки. А поряд організовано пролітали авто, на яких тісними рядами сиділи євреї, скуповуючи все. По дорозі в селах, де проїжджали ці вантажівки, потім годі було купити хоч шматок хліба.
Захопивши неподільно в свої руки центральну владу і спланувавши голодомор для українців, жидівське керівництво радянської країни планово, заздалегідь вивело з-під удару своїх одноплемінників — сільських і містечкових євреїв, всіляко підтримувало їх в голодні воєнні та післявоєнні роки. А виконавцем та, відповідно, прикриттям і винуватцем всіх репресій були російські, українські, казахські та інші комуністи, тобто безликий «тоталітарний сталінський режим».
Вважаю, що дослідникам голодомору слід провести масове опитування старих людей — свідків голодомору в селах із зазначеного питання, доки ще є така можливість.
Факти непрямого управління процесами голодомору всередині країни підтверджуються фактами непрямого управління на рівні глобальному.
На одній конференції професор В. Яременко на основі глибокого аналізу ситуації зробив дуже серйозний висновок — в період голодоморів жиди мали необмежену, неподільну владу в Україні. І вони використали її максимально інтенсивно для зачистки території. Два голодомори, політичні репресії, розкуркулювання, страта інтелігенції — ось основні події цього періоду. Для чого ж це все робилось?
Сьогодні вже очевидно, що це був один із пунктів глобального плану захоплення світової влади сіоністами, завершення якого спостерігаємо сьогодні у вигляді планетарної глобалізації. А в той період світова економічна депресія, організована банкірами Федеральної резервної системи США, була лише черговим кроком для створення світової фінансової піраміди. Сьогодні ця піраміда як го-ловна зброя сіоністів для скупки і поневолення всього світу і готова поховати під собою економіку і незалежність десятків країн.
Тоді ж велася активна робота світових сіоністських структур для підготовки світової спільноти до Другої світової війни. Тишком-нишком нацьковувались одні країни проти інших, вливались мільярди коштів в накачування економічних і військових м'язів. Війна мала продовжити «творчу» діяльність жидівства із зачистки території найблагодатнішої у світі землі для нових господарів України. Загальні втрати української нації в цій війні становили 20–25 мільйонів душ.
І хто ж повинен замінити українців на їх власній землі? От це давно відомо. У другій половині 30-х років минулого століття, маючи неподільну владу в Україні, жиди поспішили протягнути через ними ж створену Лігу націй пропозицію про створення держави Ізраїль на території України, в Криму і північному Причорномор'ї. Це була третя із відомих у ХХ сторіччі схожих спроб. І вже під час війни, відчуваючи, що втрачають темпи, на Ялтинській конференції в 1944 році спробували добити українців, загарбати їх землю під свій Ізраїль. На щастя, їм не вдалося це зробити!
Певний час у повоєнні роки сіоністи пробували діяти старими, силовими методами. Зокрема відома їх спроба зусиллями «маршала Победы» Жукова, відомого своїми дикими азіатськими методами ведення війни, виселити всіх українців з України. Та мільйони українців, які пройшли війну і мали в руках зброю, не стали б мовчати. Це зрозумів і Жуков, і Сталін.
Звісно, віднайти раніше документи, які б підтвердили злочинні наміри, було майже неможливо. А сьогодні ситуація вийшла із тіні. Відверті заяви на міжнародному рівні глашатаїв світового сіонізму про те, що до 2025 року на території України повинно залишитись не більше 10–12 мільйонів корінного населення (уточнимо — українців слуг, рабів) прямо пояснюють причини того масового геноциду — фізичного і ду-ховного — який сьогодні існує в Україні. Тільки здійснюється він економічними методами, підсолоджуючи повільну смерть нації наївними сподіваннями кожного українця стати багатим.
Протидію глобалізації сьогодні здійснюють арабські країни, чорна та жовта раси. Біла ж раса, занапащена виключно жидівськими ідеологіями, політичними теоріями та економічними нісенітницями, продовжує вимирати. Зменшення чисельності білої раси у складі людства за останні 100 років з 20% до 6,8% незаперечне підтвердження цього.
Що ж стосується наших північних сусідів — росіян, то даремно вони надувають щоки і не хочуть визнавати голодомор геноцидом проти української нації. Їм визначена та ж сама доля, що й українцям — повинно залишитися близько 15 мільйонів росіян у скупленій Росії. І якщо вони продовжують вважати, що належать до слов'янського роду, то повинні заради власних інтересів всіляко підтримувати українців для спільного виживання.