головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2007 
Персонал № 1/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Зимовий відпочинок в Карпатах: https://smerekoviy-dvir.com.ua/ru/rest_in_transcarpathia_in_winter/.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Священики-мученики: репресії проти православного духовенства на Закарпатті(на межі 1940–1950-х років ХХ ст.)

Юрій ДАНИЛЕЦЬ,
викладач кафедри історії України Ужгородського національного університету

Одним із найбільш трагічних періодів в історії християнської церкви на Закарпатті були 1940–1950 рр. XX століття. Войовничий атеїзм, який намагалася втілити у життя КПРС, оголошувався державною ідеологією. Існування альтернативного світобачення заборонялося, проти нього боролися каральні органи. Щоб послабити й усунути вплив церкви та духівництва на суспільну свідомість, радянський режим вдався до репресій. Під приціл органів потрапили представники всіх релігійних культів, зокрема й православної церкви.

Необхідно зауважити, що незважаючи на важливість досліджуваної проблеми та її актуальність у зв'язку з реабілітацією радянських жертв, тема репресій проти священиків православної церкви на Закарпатті є малодос-лідженою. Особливу увагу привертає книга О. Довгани-ча та О. Хланти, де автори на матеріалі багатьох джерел висвітлили питання радянських репресій на Закарпатті проти духівництва греко-католицької, православної, ри-мо-католицької та інших церков [1].

Джерельною базою пропонованої публікації стали документи, що зберігаються у фондах архіву Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області й монастирських архівів.

Першою жертвою радянської влади серед православного духовенства на Закарпатті став колишній адміністратор Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії ігумен Феофан (Сабов). 14 червня 1946 р. у с. Затишне (Тошнадь) Берегівського р-ну Закарпатської області ігумена Феофана та його брата о. Петра було вбито радянськими солдатами. В архіві Свято-Миколаївського монастиря с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну автор виявив книгу-рукопис, у якій подано 63 біографії ченців, які проживали в монастирі у 1920–1950-х роках. Серед них знаходимо й деякі факти з життя ігумена Феофана. Народився він 27 вересня 1905 р. в с. Іза, на 18 році життя вступив послушником до монастиря. Освіту здобув у монастирській школі в Раковіце і у духовній семінарії у Бітолі (Сербія), після чого працював священиком у ряді сіл області [2]. У 1941 р. у зв'язку з від'їздом єпископа Володимира (Раїча) призначений адміністратором єпархії. У 1944 р. очолював делегацію православного духовенства до Москви, з проханням переходу православної церкви під юрисдикцію РПЦ [3].

В історичній науці існують дві версії щодо вбивства ігумена Феофана. Дехто говорить про сплановану акцію НКДБ [4], інші твердять, що це був звичайний злочин військових [5]. Будемо схилятися до другої версії, яку підтверджує стаття в газеті «Закарпатська Україна» від 26 липня 1946 року. У статті «Із зали суду. Вбивць до розстрілу» вказувалося: «Військовий трибунал н-ської частини у складі головуючого гвардії підполковника юстиції тов. Гончарова, членів трибуналу молодшого лейтенанта тов. Кривошеїна, рядового тов. Чистяго, при секретарі — гвардії молодшому лейтенантові тов. Максимові, розглянув у відкритому судовому засіданні у присутності 2,5 тис. селян справу про вбивство братів Сабо-вих, мешканців с. Тошнадь Берегівського р-ну. Перед трибуналом стали звинувачені: Пушкар Григорій Васильович, Ванюшкін Володимир Петрович, Коровій Андрій Семенович, Сергеєв Петро Юхимович, Дергач Михайло Михайлович. Вони зробили злодійський вчинок — вбивство з метою пограбування братів Сабових Феофана і Петра. Безпосередніми вбивцями були Пушкар і Ванюшкін. Розглянувши справу, військовий трибунал засудив до розстрілу Г. Пушкаря і В. Ванюшкіна. Інші підсудні, як безпосередні підсобники здійсненого злочину, засуджені до різних строків тюремного ув'язнення від 8 до 10 років. Селяни, які були присутніми на процесі, гарячими схваленнями зустріли вирок військового трибуналу» [6]. Поховали братів 18 червня 1946 р. на кладовищі Липчансько-го монастиря [7].

Із кінця 1944 до 1956 р. за антирадянську пропаганду й агітацію було засуджено 11 православних священиків та монахів. 23 листопада 1944 р. службою «Смерш» в Хусті був затриманий священик Є. Якуб. У постанові на арешт вказувалося, що Є. Якуб у травні 1944 р. у Хусті був завербований німецьким офіцером контр-розвідувального органу «Абвертрупп» в якості агента і співпрацював із ним до жовтня 1944 р. [8]. На допиті 23 листопада 1944 р. Є. Якуб повідомив, що він народився 1897 р. у с. Довге Іршав-ського р-ну. Під час Першої світової війни перебував на Італійському фронті, після демобілізації в 1917 р. працював чиновником в окружному управлінні. У 1923–1924 рр. навчався у духовній семінарії в Празі, у 1924–1931 рр. працював священиком. У 1931 р. призначений секретарем празького архієпископа Савватія (Врабец). Із 1939 по 1941 р. — чиновник єпархіального управління в Хусті [9].

На допитах Є. Якуб відкидав звинувачення в резидентській діяльності, наголошуючи на тому, що співпрацював із німцями під загрозою арешту. 23 березня 1945 р. «Смерш» передав справу Є. Якуба опергрупі першого управління КДБ УРСР у м. Ужгород. Після додаткового розслідування слідчі прийшли до висновку, що матеріалів для передачі справи до суду недостатньо. 28 січня 1945 р. затримання як запобіжний захід було змінено на підписку про невиїзд [10]. 9 березня 1945 р. Є. Якуб помер. За відсутності складу злочину прокуратура припинила справу, 15 жовтня 1992 р. його реабілітували. На початку квітня 1947 р. у Будапешті радянські органи держбезпеки заарештували протопресвітера М. Попова, який у 1941–1943 рр. був адміністратором православної церкви Угорщини й Закарпаття. Його звинуватили у співпраці з фашистами та агітації проти СРСР. М. Попов народився 1 липня 1888 р. у станиці Павлов-ській Хоперського округу Донської області. У 1910 р. закінчив семінарію в Новочеркаську, того ж року прийняв сан священика, після чого він став служити в станиці Сершевській [11]. Під час Першої світової війни перебував у складі 9-го Донського кавалерійського полку та в інших військових частинах. Після Жовтневої революції в Росії перейшов до Білої армії. У березні 1920 р. в Євпаторії вступив до військ генерала Врангеля, де працював полковим священиком. На початку листопада 1920 р. із залишками врангелівських військ евакуювався до Константинополя. У 1921–1928 рр. М. Попов проживав у болгарському місті Ломеч, де виконував обов'язки військового та парафіяльного священика. 19 квітня 1928 р. переїхав до Будапешту, і за наказом митрополита Євлогія (Георгієв-ський) зайняв приход у білоемігрантській колонії [12]. У 1932 р. М. Попова заарештували угорці, інтернували. Спочатку він проживав у Хайдунамаші, а з 1935 р. у Дебрецині. М. Попов займався журналістикою, працював лектором у місцевому університеті й навчався на філософському факультеті. У 1938 р. отримав угорське громадянство. За дорученням міністерства культів Угорщини М. Попов налагодив тісні зв'язки з архієпископом Савватієм та його прихильниками на Закарпатті, з метою створення автокефальної православної церкви в Угорщині. 26 вересня 1940 р. архієпископ Савватій видав наказ, згідно з яким М. Попова було призначено адміністратором православної церкви в Угорщині, йому надавався сан протопресвітера [13]. 12 квітня 1941 р. регент Угорщини М. Хорті призначив М. Попова «адміністратором греко-східних угорських та греко-східних русинських церковних частин» [14]. Наприкінці 1943 р. серед православного духовенства на Закарпатті розпочинається боротьба за усунення М. Попова з посади адміністратора.

9 вересня 1947 р. Закарпатський обласний суд засудив його до 25 років виправно-трудових таборів. Для відбуття покарання М. Попова відправили до Воркути, Комі АРСР. 19 жовтня 1955 р. із табору Мордовської АРСР він написав скаргу до Москви, де повідомляв, що у вересні того року його було достроково звільнено, клопотався у справі повернення до Угорщини [15]. Даних про повернення в Угорщину М. Попова не виявлено і подальша його доля невідома. Реабілітований у 1992 році.

1 вересня 1948 р. було заарештовано священика Г. Бедзіра, 1900 р. народження, із с. Чумальо-во Тячівського р-ну. У 1923 р. закінчив богословські курси в с. Буштино Тячівського р-ну. Із того часу служив священиком у різних селах району. Із 1936 р. проживав у с. Свобода Берегівського р-ну, де за угорського режиму виконував обов'язки уповноваженого сільського комітету [16]. Під час обшуку в нього виявили фотоапарат, бінокль, друкарську машинку й декілька книг. Г. Бедзіра звинувачували в тому, що він проводив серед селян агітацію, спрямовану проти колгоспного ладу, вихваляв іноземних імперіалістів [17]. 16 листопада 1948 р. було винесено вирок, у якому вказувалося, що Г. Бедзір, «работая православним священником в селе Свобода, Береговского округа й занимаясь в своем кулацком хозяйстве, 1946–1947 гг., будучи враждебно настроенным к Советской власти и колхозному строю, среди населения села проводил антисоветскую агитацию против Советской действительности и колхозного строя» [18]. За вироком суду Г. Бедзіра було засуджено на 10 років виправно-трудових таборів і п’ять років позбавлення прав [19]. Покарання відбував у м. Брянськ (Росія). 8 квітня 1955 р. Верховний Суд УРСР зменшив міру покарання з 10 до 6 років і 7 місяців позбавлення волі і після відбуття цього терміну з-під варти Г. Бедзіра звільнили. Реабілітований 11 березня 1992 р. [20].

1 лютого 1949 р. органами МДБ було заарештовано священика І. Ілечка. У постанові на арешт від 21 січня 1949 р. вказувалося, що І. Ілеч-ко разом із адміністратором православної церкви М. Поповим проводив серед духовенства антирадянську агітацію й намагався використовувати православне духовенство в боротьбі з СРСР [21]. Під час обшуку у нього було вилучено газети й книги, які мали антирадянський зміст. На допиті 2 лютого 1949 р. І. Ілечко повідомив, що народився 12 травня 1883 р. у с. Кос-тяшин. У 1911 р. екстерном склав іспити в Московській духовній семінарії і отримав сан священика. У 1914 р. вступив до царської армії, де виконував обов'язки військового священика.

У 1917–1919 рр. проживав у станиці Михайлівській Донської області. У 1919 р. виїхав до Праги, звідти у травні 1920 р. перебрався на Закарпаття. Працював на викладацькій роботі в Мукачівській гімназії, з 1939 по 1943 р. — чиновник єпархіального управління [22]. На допиті 11 лютого 1949 р. І. Ілечко заявив, що винним себе визнає частково. Він погоджувався з тим, що дійсно серед вірників говорив, що вчення мар-ксизму-ленінізму є антирелігійне, що більшовики переслідують релігію та вважав, що встановлення радянської влади явище тимчасове. У свою чергу І. Ілечко відкинув звинувачення в агітації, спрямованої на зрив заходів радянської влади [23]. За вироком суду І. Ілечка було засуджено на 25 років виправно-трудових таборів і п’ять років позбавлення прав [24]. Покарання відбував у с. Долинське Карагандинської області Казахської РСР. Звільнений 5 січня 1955 р., реабілітований 17 квітня 1991 р. [25].

6 квітня 1951 р. був заарештований ієромонах Юстин (Сідак). Його звинуватили у ворожому ставленні до радянської влади, хоча на допитах він заперечував свою антирадянську та антикомуністичну діяльність. Із протоколів відомо, що Юстин (Сідак) народився 14 жовтня 1918 р. у с. Збини Воловецького р-ну в багатодітній сім'ї лісоруба. Навчався в духовній семінарії у м. Срем-ські Карловці в Югославії, на богословському факультеті Белградського університету та духовному училищі в Будапешті [26]. 22 вересня 1946 р. висвячений єпископом Нестором (Си-дорук) у сан священика. У 1946–1947 рр. — чернець Свято-Пантелеймонівського скита в м. Хуст-Колесарово [27].

17–18 липня 1951 р. відбулося судове засідання, на якому о. Юстин відкидав усі пред'явлені йому звинувачення, але Закарпатський обласний суд присудив йому 10 років виправно-трудових таборів з ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. Для відбуття покарання його відправили в Ун-женський табір на станцію Сухо-Безводна колишньої Горьківської області Росії. 7 червня 1956 р. о. Юстина звільнено з ув'язнення. Помер 21 жовтня 1992 року. Реабілітований 16 вересня 1992 р. [28].

31 липня 1951 р. був заарештований священик с. Червеньово, засновник та ктитор православного жіночого монастиря в с. Домбоки Мукачівського р-ну І. Карбованець. У постанові на арешт вказувалося: «В роки угорської окупації Закарпаття під час богослужінь систематично у своїх проповідях робив наклеп на радянську дійсність, радянську країну і комуністичну партію» [29].

Народився І. Карбованець 1897 р. у с. Не-вицьке Ужгородського р-ну. Після навчання в школі працював на залізниці, після чого єпископ Веніамін висвятив його на священики і скерував у с. Червеньово. У 1930–1931 рр. організував створення жіночого монастиря в Домбо-ках, для якого викупив і подарував землю [30]. Слідчі звинуватили о. І. Карбованця в агітації проти колгоспної системи, у закликах допомагати угорській владі, у зберіганні антирадян-ської літератури релігійного змісту [31]. Своєї вини не визнавав і відкидав усі звинувачення. 11 жовтня 1951 р. обласним судом його було засуджено на 25 років таборів і відправлено у с. Хром-Тау Новоросійського р-ну Актюбінської області Казахської РСР. Звільнений 9 січня 1955 року. Помер 21 червня 1977 р. [32]. Реабілітований 1991 р. [33].

За співпрацю з «антинародними бандами» на початку 50-х рр. XX ст. було заарештовано й притягнено до судової відповідальності представників православного чернецтва. 23 травня 1952 р. органами КДБ заарештовано Вікентія (Ороса), 1901 р. народження, з с. Іза Хустсько-го р-ну. На допитах він повідомляв, що у 1921 р. вступив послушником до Свято-Миколаївського монастиря в с. Іза, 13 березня 1929 р. прийняв чернечий сан [34]. Працював священиком у селах: Вонігово Тячівського р-ну, Нижній Бистрий, Крива Хустського р-ну, м. Рахів. У 1937–1949 рр. — духівник жіночого скиту в Драгові [35]. 25 липня 1952 р. засуджений військовим трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу за ст. 20-54-1 «а» УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. Пізніше термін ув'язнення зменшили до п’яти років, о. Вікентія звинуватили в тому, що він мав у 1949 р. зв'язки з «бандою Пилипця». На судовому засіданні він сказав, що зустрічався з бандитами випадково і під загрозою розправи змушений був співпрацювати. Звільнений 29 червня 1955 р., в ув'язненні перебував 3 роки 1 місяць і 6 днів. У прокурорському висновку від 13 травня 1992 р. вказувалося , що ні в яких насильницьких акціях проти громадян Орос не брав участі й засуджений безпідставно [36]. Реабілітований у 1992 році.

30 травня 1952 р. заарештований ієромонах Йов (Гашпар), 1911 р. народження, з Воловця. У 1926 р. закінчив шість класів школи, потім продовжив навчання в Свалявській гімназії. У 1930–1932 рр. проходив дійсну військову службу у чехословацькій армії. У 1934 р. вступив послушником до Свято-Преображенського монастиря в Тереблі, де 1936 р. прийняв чернецтво. У 1936–1940 рр. навчався в монастирській школі в Високих Дечанах (Югославія) [37]. За антифашистську діяльність його заарештовано німцями, у 1941 р. перебував у концтаборі. Цього ж року втікає до партизанів, де перебував до 1945 р., у цьому році повертається до Чехословаччини [38]. У 1946–1952 рр. працював священиком у селах: Ганичі Тячівського р-ну, Кваси Рахівського р-ну, Новоселиця Між-гірського р-ну. 25 липня 1952 р. засуджений військовим трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу за ст. 20-54-1 «а» УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. 8 червня 1955 р. міра покарання змінена до п’яти років ув'язнення без ураженням у правах, о. Йова звинуватили в тому, що у 1949 р. інформував бандитів про дії органів безпеки, допомагав продуктами та ін. [39]. Звільнений 11 липня 1955 року. В ув'язненні перебував 3 роки 1 місяць і 11 днів. Реабілітований 1992 року.

13 червня 1952 р. заарештували ієромонаха Даміана (Боня), 1895 р. народження, із с. Монас-тирець Хустського р-ну. У 1914 р. його було мобілізовано до австро-угорської армії, відправлено на східний фронт, у 1916 р. він потрапляє до російського полону. Наприкінці 1917 р. повертається у рідне село і 1920 р. вступає в Свято-Миколаївський чоловічий монастир. У 1923 р. прийняв чернецтво [40]. У 1924–1925 рр. навчався у богословській школі в Греції. Працював священиком у селах: Березово, Липецька Поляна Хустського р-ну, Луково, Дубрівка Іршав-ського р-ну, Олешник Виноградівського р-ну, Кричево Тячівського р-ну. Із 1947 по 1952 р. перебував в Чумалівському монастирі. 25 липня 1952 р. засуджений військовим трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу по ст. 20-54-1 «а» УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. Пізніше строк скорочено до п’яти років. Звинуватили ієромонаха Даміана в тому, що він у 1949–1951 рр. передавав бандитам продукти харчування і переховував їх у каплиці на кладовищі монастиря. 14 серпня 1954 р. помер у місцях позбавлення волі [41]. Реабілітований 1992 року.

23 травня 1952 р. було заарештовано за зв'язок з бандитами у с. Дубове Тячівського р-ну, послушника Свято-Дмитріївського скита Ю. Фар-ковця, 1922 р. народження, з с. Копашнево Хуст-ського р-ну. За аналогічними звинуваченнями 20 червня 1952 р. було заарештовано монахиню Копашнівського скита Іоанна Богослова Магдалину (Шелемба) з с. Широкий Луг Тячівського р-ну [42]. Заарештовані на допитах свідчили, що були змушені мовчати про зв'язки з бандитами під загрозою фізичної розправи. 17 липня 1952 р. військовий трибунал прикордонних військ МДБ Закарпатського округу засудив Ю. Фар-ковця до 25 років, а монахиню Магдалину — до 10 років таборів із ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. Засуджених звільнено у 1955 році. Реабілітовано 1992 року.

11 січня 1956 р. органи КДБ заарештували ієромонаха Іларіона (Сідлара). У постанові на арешт вказувалося, що ієромонах Іларіон у 1954–1955 рр. виготовляв і надсилав на адресу партійних органів листи антирадянського змісту з терористичними погрозами представникам радянської влади і комуністичної партії [43]. На допитах він повідомив, що народився 11 серпня 1907 р. у с. Осой Іршавського р-ну. У 1930–1940 рр. — послушник чоловічого монастиря в с. Тереб-ля Тячівського р-ну. У 1941–1956 рр. — священик у кількох селах Тячівського та Рахівського р-нів. 13 січня 1956 р. ієромонах Іларіон заявив, що в 1954 р. із газет довідався, що радянська влада неправильно проводить антирелігійну роботу, грубо ставиться до священиків, обмежує їхню діяльність і порушує права. Боротися зі згаданою несправедливістю він вирішив за допомогою анонімних листів [44]. 5 березня 1956 р. Закарпатський обласний суд засудив ієромонаха Іларіона (Сідлара) до шести років таборів із ураженням у правах на три роки і конфіскацією майна. Відбував покарання в Дубравтаборі МВС у Мордовській АРСР. 10 лютого 1960 р. його звільнили з ув'язнення [45]. 16 листопада 1991 р. ієромонаха Іларіона реабілітували.

Радянський репресивний режим діяв підло і жорстоко щодо представників релігійного культу. Ус і засуджені до різних строків ув'язнення були невинні в пред'явлених їм звинуваченнях. По-перше, до возз'єднання Закарпаття з УРСР усі засуджені були громадянами інших держав і на них не поширювалося радянське законодавство. По-друге, злочини, які, були інкриміновані православним священикам і монахам, були необ-ґрунтовані, фальсифіковані. Наприклад, у 1960 р. було заарештовано настоятеля чоловічого Свя-то-Преображенського монастиря в с. Теребля Тя-чівського р-ну архімандрита Веніаміна (Кереча-нин). Його звинуватили в спекуляціях із краденим парафіном і засудили строком на один рік ув'язнення. Отже, в 40–50 рр. XX ст. православне духовенство на Закарпатті, як і греко-като-лицьке, стало жертвою каральної системи, яка намагалася підкорити собі церкву та її вірників, ставлячи собі за мету атеїзувати населення й зробити його сліпою маріонеткою в своїх руках.

Література

1. Довганич О., Хланта О. У жорнах сталінських репресій: 3 історії ліквідації греко-католицької церкви та її возз'єднання з РПЦ, переслідування інших релігійних громад у 40–50-х рр. XX ст. / Передм. В. Бедя. — Ужгород: Карпати-Гражда, 1999. — 126 с., іл.

2. Список и точное описание братии, живущих и живших в монастыре Святителя о. Миколая, что при с. Иза, округа Хусткого, в Карпатской Руси. (Рукопис) // Поточний архів Свято-Миколаївського православного чоловічого монастиря в с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну Закарпатської обл. — Арк. 26.

3. Сергійчук В. Все таємне стає явним // Людина і світ. — 1994. — № 8. — С. 12.

4. Гавриїл (Кризина), ієромонах. Отці Феофан і Петро Сабови — мученики за православну віру // Християнська родина. — 1997. — 30 січня. — С. 3.

5. Довганич О. Трагічна доля православних священиків Феофана і Петра Сабових // Соціал-демократ. — 1999. — 24 квітня. — С. 5.

6. Із зали суду. Вбивць до розстрілу // Закарпатська Україна. — 1946. — 26 липня. — С. 4.

7. Данилець Ю. Православні монастирі Хустського району (XX століття) / Передмова проф. Д. Данилюка. — Ужгород: Ґражда, 2004. — С. 100.

8. Архів Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області (далі Архів УСБУ). — Арх. кримін. спр. № 1753-С. (Якуб Є. Д.). — Арк. 4.

9. Там само. — Арк. 14.

10. Там само. — Арк. 36.

11. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 1411-С. (Попов М). — Арк. 12.

12. Там само. — Арк. 14.

13. Там само. — Арк. 370.

14. Budapesti Kozlony. — 1941. — 13 aprills. — 1 Р.

15. Хланта О., Офіцинський Р. Про один із закарпато-українських епізодів міжнародно-релігійного контексту (Діяльність Михайла Попова, адміністратора Мукачівської православної єпархії у 1938–1944 роках) // Україна на міжнародній арені у XX столітті. Науково-методичний збірник матеріалів конференції на допомогу учням шкіл і студентам (Ужгород, 13 травня 1999 р.). — Ужгород: Патент, 2000. — С. 66.

16. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 2054-С. (Бед-зір Г.). — Арк. 29.

17. Там само. — Арк. 16.

18. Там само. — Арк. 152.

19. Там само.

20. Там само. — Арк. 177.

21.Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 2170-С. (Ілеч-ко І.). — Арк. 2.

22. Там само. — Арк. 12.

23. Там само. — Арк. 16.

24. Там само. — Арк. 92.

25. Там само. — Арк. 109.

26. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 4074-С. (Сі-дак М.). — Арк. 21.

27. Особова справа ігумена Юстина (Сідак) // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії. — Арк. 3.

28. Довганич О., Хланта О. Смисл його життя у служінню народові // Реабілітований історією: В 27 т. Закарпатська область: У 2 кн. — Ужгород: Закарпаття, 2004. — Кн. 2. — С. 536.

29. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 4337-С. (Карбованець І.). — Арк. 3.

30. Данилець Ю. Православний монастир Успіння Божої Матері в селі Домбоки. — Ужгород: Ґражда, 2006. — С. 39.

31. Довганич О. Засуджений необґрунтовано // Карпатська Україна. — 1999. — 3 серпня. — С. 6.

32.  Густі В. Одіссея отця Іоанна // Закарпатська правда. — 1992. — 11 серпня. — С. 2.

33. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 4337-С. (Карбованець І.). — Арк. 169.

34. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 5254-С. (Гаш-пар І., Орос В., Бонь Д.). — Арк. 94.

35. Макарій (Оксіюк), архієпископ. Наказ № 214 від 23 березня 1949 р. про звільнення ієромонаха Вікентія (Орос) з посади духівника Драгівського скита // Особова справа архімандрита Вікентія (Орос) // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії. — Арк. 161.

36. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 5254-С. (Гашпар І., Орос В., Бонь Д.). — Арк. 601.

37. Там само. — Арк. 59.

38. Особова справа ігумена Йова (Гашпар) // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії. — Арк. 10.

39. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 5254-С. (Гаш-пар І., Орос В., Бонь Д.). — Арк. 605.

40. Список и точное описание братии, живущих и живших в монастыре Святителя о. Миколая... — Арк. 13.

41. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 5254-С. (Гаш-пар І., Орос В., Бонь Д.). — Арк. 602.

42. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 5211-С. (Фарка-вець Ю., Шелемба М.). — Арк. 426.

43. Архів УСБУ. — Арх. кримін. спр. № 5748-С. (Сід-лар Ю.). — Арк. 3.

44. Там само. — Арк. 30.

45. Там само. — Арк. 233.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту