Економічна теорія соціалу: особливості та її можливості
кандидат технічних наук, доцент кафедри прикладної математики і програмування Інституту кібернетики МАУП
Перехід від економічних учень до просто науки
Економічна теорія, заснована переважно на суб'єктивних ученнях епох дрібнотоварного мануфактурного виробництва, не в змозі вирішити завдань в епоху завершення індустріалізації і переходу в стадію постіндустріального виробництва. Як зазначив відомий економіст П. Самуєльсон, економіка — більше мистецтво, ніж наука. А нобелівський лауреат, професор з Чикаго Р. Коуз не без підстав іронізує, що економіка — наука класної дошки.
Про кризу економічної науки публікуються статті [1], ведуться дискусії [2]; пропонуються різні підходи до вирішення нерозв'язаних проблем [3; 4], але у межах наявних економічних учень і емпіричних теорій, що пристосовуються для конкретних умов виробництва тієї або іншої соціальної формації. Є теорії для «дикого» і цивілізованого капіталізму, для промислово розвинених і «відсталих» країн, для держав з перехідною економікою. Завдання ж розвитку економічної, як і будь-якої іншої, науки полягає не тільки в тому, щоб удосконалити наявний інструментарій для поліпшення методів розв'язання вже вирішуваних завдань, а головним чином у тому, щоби створити засоби для роботи над новими, породжуваними практикою завданнями, що їх може вирішити наявна теорія. Для цього недостатньо економічних учень, обумовлених суб'єктивними думками й тими чи іншими політичними переконаннями. Науці слід звільнитися від них. Мова йде про новий підхід у розвитку економічної теорії взагалі і створення інструментарію [5; 6], придатного для вирішення сьогочасних і майбутніх завдань із будь-якими умовами.
Розмежування і класифікація економічних наук
Будь-яка наука, у тому числі й економічна, повинна давати відповіді на питання, що їх ставить життя. Економічна теорія виявилася щодо цього неспроможною, оскільки розроблялася лише на основі бухгалтерського аналізу мануфактурного дрібнотоварного виробництва ХIХ століття. По суті, вона — результат першого етапу розробки будь-якої науки: накопичення дослідних (у цьому разі — бухгалтерських і статистичних даних), їх систематизація і аналіз, виявлення окремих, в основному, якісних, залежностей в досліджуваних явищах. Далі від бухгалтерської суті ця теорія не просунулася і в ХХ, і в нинішньому ХХI столітті.
Якщо не зачіпати суб'єктивні причини, зокрема, політичні, такі, що істотно впливають на гальмування економічної думки, то основною методологічною причиною застою в розвитку теорії виступає широкість і невизначеність предмета дослідження. В уявленні, що історично склалося, предмет економічної науки розпливчатий. Як колись фізика об'єднувала в собі все природознавство, так економіка й досі займається всім тим, що пов'язане з трудовою діяльністю людини і соціально-економічними мотивами її вчинків. Вивчати ж все заразом неможливо.
Розмежування економічних наук, відокремлення від них базисної економічної науки виробництва та її звільнення від впливу суто політичних чинників — необхідна умова для вирішення проблеми. Задля прогресу необхідне розчленовування згустку економічних знань, що склався, на низку самостійних наук [7].
У зв'язку з цим цілком доречним є виділення (що вже намітилося) соціальної економіки [8], предметом дослідження якої стає співпраця людей і мотиви їхньої поведінки у виробничому процесі залежно від економічних, культурних, соціальних, політичних та інших чинників людського буття. Мабуть, соціальна гілка економічної науки покликана буде дати відповідь на запитання, що повинен робити соціум, тобто в якій формі й якими повинні бути економічні відносини, мотивація поведінки учасників виробничого процесу, якими мають бути в той чи інший період критерії соціальної політики тощо.
На друге ж запитання, як це зробити, повинна давати відповідь не всеосяжна економічна наука взагалі, а наука про економіку виробництва, предметом дослідження якої в цілому є кругооборот виробничих елементів у соціальному і природному середовищі. У власне економіці має залишитися їй властива сфера виробництва.
Предмет дослідження економіки виробництва
Предметом дослідження економіки виробництва є з'ясування причинно-наслідкових зв'язків економічного характеру, постановка і вирішення всього комплексу завдань в економіці виробництва, що вміщує в собі власне виробництво, зовнішню і внутрішню торгівлю.
У свою чергу економіка виробництва поділяється на такі складові:
• економічну теорію виробництва, предмет якої — причинно-наслідкові зв'язки, охоплює постановку й вирішення завдань теорії в економіці виробництва;
• прикладну економіку виробництва, що вивчає прикладні макро- і мікроекономічні завдання виробництва;
• технічну економіку, що охоплює завдання техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) в проектуванні, створенні й експлуатації технічних об'єктів (споруд, машин, механізмів, інструментів, матеріалів) і технологій виробництва [6, с. 15, 16].
Економічна теорія виробництва залежно від роду вирішуваних завдань має такі відгалуження:
• теоретичну економіку, предмет дослідження якої — причинно-наслідкові зв'язки економічного характеру в круговороті виробничих елементів (робочої сили, знарядь праці і предмета праці), розробка методів і вирішення загальних завдань теоретичної економіки;
• економічну теорію відтворення, що охоплює постановку й вирішення макро- й мікроекономіч-них завдань із відтворення виробничих елементів: робочої сили, знарядь праці і предмета праці;
• теорію управління економікою виробництва, її предмет дослідження — завдання з управління економікою виробництва макро- і мікрорівня;
• теорію стійкості розвитку і патологію економіки виробництва, що охоплює постановку й вирішення завдань зі стійкого (безкризового) розвитку економіки, розпізнання патологічного стану економіки виробництва і його причин.
Слід зазначити, що наука про стійкість розвитку і патології економіки виробництва перебуває на стадії визначення предмета дослідження, перших постановок завдань.
Теоретична економіка виробництва встановлює закони і досліджує процеси суспільного виробництва як круговорот виробничих елементів (робочої сили, знарядь праці і предмета праці) в необмеженому інтервалі в будь-якій окремій суспільній формації і у всіх разом. Вона є теоретичною основою для прикладних відгалужень економічної науки.
Прикладна економіка вирішує практичні завдання на макро- і мікрорівнях виробництва та збуту продукту (продукції), а ще розробляє фінансово-економічні механізми підприємств, фірм, бірж, банків, інших підрозділів.
Технічна економіка вирішує завдання в сфері, що охоплює виробничо-технічні об'єкти (споруди, машини, інструменти, матеріали), технології виробництва. Вона повинна виробляти техніко-економічні рішення, обґрунтування (ТЕО) на проекти зі створення і експлуатації конкретних технічних об'єктів. Її відмітна риса в тому, що завдання ТЕО формуються на стику багатьох наук із використанням змішаної системи рівнянь, що враховують економічні, технічні, фізичні, фізіологічні й інші чинники проектованого об'єкта.
Модель макроекономічної структури виробництва
Очевидно, модель структури досліджуваного об'єкта повинна відповідати вирішуваному завданню. Застосовувана бухгалтерська модель виробництва, по суті, відображає структуру не суспільного виробництва в цілому, а тільки його ланки, що виробляє той чи інший товар, здійснює цикли круговороту капіталу: гроші —> товар —> нові гроші —> новий товар.
У цій широко відомій формулі саме виробництво, необхідне для випуску товару, лише передбачається — тільки як технічний об'єкт із застосуванням технологічних процесів і за участю праці як фізичних і фізіологічних процесів. Суспільне ж виробництво в цілому постає у вигляді сукупності виробничих осередків (підприємств), що обмінюються своєю продукцією у формі товарообміну. І у всіх цих осередках праця розглядається лише як процес витрачання енергії м'язів, нервів, мозку і т. ін., що загалом можна назвати фізико-фізіологічною, або просто фізичною працею, маючи на увазі при цьому всі фізичні і фізіологічні процеси, що відбуваються під час праці людини.
Для розкриття економічної істоти властивості праці і суспільного виробництва в цілому, що виявляється не в технічних, а в економічних процесах виробництва, необхідно перейти від моделі круговороту капіталу до моделі круговороту виробничих елементів (робочої сили, знарядь праці і предмета праці) в соціальному і природному середовищі.
Виробничі елементи ---> Виробництво ---> Нові виробничі елементи
Із власне економічної точки зору суть суспільного виробництва полягає в наступному.
Виробництво — це сукупність трьох елементів у вигляді трьох форм уречевленої праці (робочої сили, знарядь праці і предмета праці), яка за допомогою праці (за допомогою дії робочої сили), виробляє три види продукту також у формі уречевленої праці: продукт — робоча сила, продукт — знаряддя праці і продукт — предмет праці.
Іншими словами, сукупність трьох виробничих елементів безперервно породжує три собі подібних продуктів. При цьому структура виробництва, представлена схематично на рис, включає, крім трьох виробничих елементів і трьох видів продукту, такі економічні категорії як виробничі скарби* у вигляді невживаних частин виробничих елементів, припливу уречевленої праці, або вартості, ззовні (від однієї економічної системи до іншої) і можливі економічні втрати. Такі ж структурні елементи є в мікроструктурних осередках суспільного виробництва — на підприємствах. Їх сукупністю фактично відтворюються всі три виробничі елементи (робоча сила, знаряддя праці і предмет праці), але окремо вони виробляють різну продукцію як частини виробничих елементів.
Макроструктура, будучи абстрактною — узагальненою моделлю, не менш реально відображає виробництво, ніж мікроструктура, але на іншому рівні. Ту т виробництво розглядається в цілому, і вирішення завдань охоплює не окремі об'єкти, а макропроцеси, що реально протікають у суспільному виробництві. Обидва рівні — взаємозв'язані: макропроцеси є певним сумарним результатом мікропроцесів, а мікропроцеси залежать від загальних процесів у суспільному виробництві. Цей взаємозв'язок економічних процесів мікро- і макрорівнів повинен враховуватися під час вирішення конкретних завдань. Межа між мікро- й макрорівнями проходить не по реальних об'єктах, а по рівню вирішуваних завдань. Отже, в теорії соціалу ліквідовано розрив між мікро- і макроекономікою виробництва.
Кінематика економічних процесів
За відомим висловом, наука лише тоді сягає зрілого розвитку, якщо вона оперує не тільки якісними, а й кількісними категоріями. У економічній теорії для цього необхідно, перш за все, визначити економічний простір, ввести систему економічних координат і визначити в ній кінематику економічних процесів.
Кінематика визначає кількісну зміну субстанцій, що характеризують досліджуваний процес, і їх положення в деякому просторі безвідносно до причин, що викликають ці зміни.
Оскільки предметом дослідження в даному разі є сукупний виробничий процес, що виступає круговоротом трьох виробничих елементів, то економічні процеси характеризуються трьома незалежними величинами: кількістю уречевленої праці, що міститься в робочій силі, у знаряддях праці і в предметі праці. Отже, економічний простір тривимірний і визначається системою трьох координат: віссю, що характеризує вартість робочої сили і виконуваної нею праці, віссю, що характеризує вартість знарядь праці і віссю, що характеризує вартість предмета праці. А оскільки економічний процес розгортається в часі, то останній є четвертим незалежним параметром.
Слід розрізняти технологічні й економічні процеси. Перші протікають у геометричному, а другі — в економічному просторі зі своїми економічними координатами. При виготовленні та реалізації продукції здійснюються технічні операції переміщення, розділення, з'єднання та ін., унаслідок чого створюються споживні якості, або споживна вартість товару. У геометричному просторі виконується фізична робота. Одночасно з цим в економічному просторі виконується економічні процеси витрат праці і перенесення вартості з виробничих елементів на вироблювану продукцію, що реалізовується, внаслідок чого утворюється вартість товару. Ту т виконується не фізична робота, а праця в економічному розумінні.
У економічному, як і в геометричному, просторі визначаються такі кінематичні величини, як вектор спрямування процесу, швидкість і прискорення його зміни. Без цього не можна вирішити завдання економічної динаміки. Наприклад, при розділенні і злитті підприємств порушується технологічна збалансованість виробництва, і необхідно вирішувати завдання кінематичного балансу виробничих елементів. Згадані проблеми усутужни-ли економічний стан і інших галузей народного господарства країн, що утворилися шляхом миттєвого поділу СРСР.
Закони і закономірності в економічній теорії
Усі науки починаються з осмислення і вирішення якихось окремих завдань, і в такий спосіб виробляється первинний науковий підхід — від окремого до загального. На цій стадії встановлюються закономірності — «закони», справедливі у вузьких межах вирішуваних завдань для конкретних сфер і часу їх практичного використання. У інших сферах або з їх розширенням, а також в іншому тимчасовому інтервалі такі «закони» частково або цілком утрачають свою справедливість. Це цілком природно, оскільки окремі закономірності за своєю суттю не є законами для науки в цілому.
Розпливчастість предмета і невизначеність меж дослідження дозволяє встановлювати лише окремі закономірності, які спочатку поголовно всі називаються законами і, з шанобливого відношення до авторів, носять їх імена. І це не тільки в економіці, а і в інших науках. Наприклад, зі шкільного підручника нам відомий закон Бойля — Маріотта, що встановлює окрему залежність між тиском, щільністю і займаним об'ємом газу. Аналогічний закон Ома та ін.
Економічна література, зокрема довідники [9; 10], наводить досить великий перелік (до двох десятків) законів економіки. Але вони, по суті, є лише окремими закономірностями по різних аспектах економіки і їх можна розділити на п'ять груп.
До першої належать помічені закономірності у виробництві й обміні товарів. Це закон вартості, що виявляється в закономірності встановлення цін при обміні товарів у деякій відповідності з їх вартістю, закон конкуренції, закон попиту і пропозицій, закон зростання екологічних витрат та ін. Сфера дії цієї групи закономірностей обмежується круговоротом приватного капіталу.
До другої групи слід зарахувати помічені такі соціально-економічні закономірності в розвитку суспільного виробництва: закон адекватності, що виявляється в тому, що виробничі відносини адекватні продуктивним силам; закон зростання потреби, закон економії часу й ін.
До третьої групи належать закономірності, виявлені в розподілі доходів серед учасників виробництва: закон Енгеля, що виявляється в тому, що частка витрат на продукт харчування в доходах сім'ї збільшується зі зростанням родини і зменшується зі зростанням доходів, закон Парето, що полягає в тому, що є закономірність у розподілі доходів по групах фізичних осіб, і ін.
До четвертої групи — закони грошового звернення (рос. денежного обращения): закон Копер-ніка — Грешема — з розширенням торгівлі зберігається номінальна вартість грошей при зміні вмісту в монетах дорогоцінного металу, закон грошового обігу, що визначає кількість грошей, необхідну для цього процесу.
І, нарешті, до ще однієї групи можна зарахувати «закони», що стосуються методів управління економікою: закон одержавлення економіки — збільшення частки державної власності на деяких стадіях розвитку; закон програмного розвитку економіки, згідно з яким на стадіях індустріального розвитку технологічно необхідно використовувати методи програмного розвитку виробництва і вирішення соціальних проблем; закон планомірного розвитку економіки, згідно з яким в умовах суспільної власності на засоби виробництва розвиток виробництва від верху до низу плановий у виробничих і невиробничих сферах.
Все це не закони, а лише закономірності, і вони належать не до однієї, а до багатьох, переважно до соціальних наук. Знаходження приватних закономірностей — це емпіричний метод руху від окремого до загального. Зі встановленням же фундаментальних законів економіки виявлення окремих закономірностей стає результатом математичного вирішення завдань. У результаті виробляється метод — від загального до окремого.
(Далі буде)
* Терміном «соціал» визначена сукупність трьох виробничих елементів: робочої сили, знарядь праці, предмета праці.
* Термін «виробничі скарби» введений із тієї причини, що вони наявні у виробничому процесі, але свою вартість не переносять на вироблюваний продукт.
Література
1. Полтерович В. М. Кризис экономической теории // Экономическая наука современной России. — 1998. — № 1. — С. 46–66.
2. Радаев В. В. Условия развития экономической теории // Экономическая теория. — 2004. — № 1. — С. 24–42.
3. Бандура О. Про уніфікацію цілей економіки та екології // ПЕРСОНАЛ. — 2003. — № 9. — С. 56–61.
4. Яцкевич В. Проблема «пределов роста» и системная оптимизация // Экономика Украины. — 2006. — № 3. — С. 4–11.
5. Бабицький А. Економіка: від емпірики до точного розрахунку // Вісник НАН України. — 1997. — № 3–4. — С. 27–33.
6. Бабицкий А. Ф. Социал. Законы и теория экономических процессов настоящего и будущего: — К.: МАУП, 2005.
7. О развитии экономико-математического инструментария // Экономика и математические методы, 1987. — Т. ХХІІІ. — Вып. 4. — С. 754–755.
8. Еременко В. О науке и курсе «социальной экономики» // Экономика Украины. — 1996. — № 5. — С. 55–61.
9. Економiчний словник-довiдник. — К.: Femina, 1995.
10. Новый экономический и юридический словарь / Под ред. А. Н. Азрилиана. — М.: Ин-т новой экономики, 2003.