Цвіркуни в Яффі
Назва конференції — «Сіонізм — найбільша загроза світовій цивілізації» — може здатися перебільшенням. Можна багато говорили про це. Близькосхідна проблема — звичайно, але чи загроза усьому світу? Я був би радий, якщо можна було б говорити про сіонізм як про нашу локальну проблему. Але — не виходить. Прогулювався я кілька днів тому старим Єрусалимом і на римському кардо, у серці міста, побачив величезний у людський зріст семисвічник із чистого литого золота. Цей семисвічник важить кілька центнерів, і напевно, коштує не одну сотню тисяч доларів. Його пожертвував український громадянин Вадим Рабинович.
Жаль, що з бідної України викачують гроші, які могли б послужити українцям, і перекачують у багату й процвітаючу країну. Але дійсність ще гірша: семисвічник був пожертвуваний Рабиновичем не у фонд озеленення Єрусалима, — він подарований найбільш екстремістській і фундаменталістській єврейській організації, яка написала на своїх прапорах мету — руйнування єрусалимських мечетей і будівництво на їхньому місці іудейського храму. Цей семисвічник стоятиме на руїнах мечетей. Із таким самим успіхом Рабинович міг би подарувати розкішний надгробний пам'ятник живій людині. Його семисвічник — це надгробний пам'ятник для мільйонів живих людей, тому що руйнування мечетей призведе до страшної війни, яка, напевно, охопить Близький Схід, а потім і увесь світ. Тому сіонізм — дійсно небезпечна загроза світу.
Особливо небезпечним його зробила приватизація. Якби українське народне господарство не було приватизоване, Рабинович не зміг би своїм подарунком наблизити регіональну, а може, і світову війну. Така самоприватизація відбулась у Росії, і звідти олігархи теж понесли капітали ЮКОСу, створені працею радянських людей, до нас в Ізраїль. Коли б вони не приватизували ЗМІ, люди могли б довідатися правду про небезпеку. Недарма головний союзник й опора Ізраїлю — Сполучені Штати вимагають повної приватизації ЗМІ й усього народного надбання колишнього СРСР.
Але в травні 2005 р. з'ясувалося, що сіоністи приватизували не тільки нафтові свердловини, а й завойовану страшною ціною перемогу наших батьків у Великій Вітчизняній війні. Коли росіяни, українці й білоруси святкували 60-річчя Перемоги, президент Буш, великий тактик, поїхав у Тбілісі і практично дорівняв Радянський Союз до нацистської Німеччини, засудивши Рузвельта і Черчілля за їхній підпис під Ялтинським договором.
Цю думку підхопили англійські й американські газети. Журнал «Економіст» (від 7 травня цього року) засудив українців за те, що вони не каються за гріхи Радянського Союзу, за страти в Катині, за звірства щодо мирного німецького населення, вчинені Червоною армією під час походу на Берлін, за пакт Молотова-Ріббентропа, тобто за возз'єднання Західної України зі Східною. Німеччину журнал похвалив: вона покаялася й побудувала новий меморіал голокосту в Берліні.
Якщо для нас нині, як і для всіх радянських людей у минулому, головним був героїзм наших батьків під час війни, то на Заході тема голокосту повністю перекрила і Сталінград, і Брест, і бої за Київ. Там панує дивна інтерпретація подій Другої світової війни, у центрі яких перебуває доля єврейського народу: «Гітлерівці вирішили [за їхньою версією. — І. Ш.], знищити весь єврейський народ від малого до старого; для цього вони й воювали з усім світом. А світ не піклувався про долю євреїв і холоднокровно дивився на їхню загибель. Проте відбулося чудо, здавалося б, загиблі євреї врятувалися й створили свою державу». Але історична правда така, що Радянський Союз не «холоднокровно дивився», а обливався кров'ю своїх найкращих синів; війна йшла не для й не через євреїв, і Росія заслужила їхньої вічної подяки, оскільки врятувала від неминучої загибелі.
Хоча сіоністський нарратив не узгоджується з основними фактами історії, все ж його активно нав'язують єврейські журналісти і власники ЗМІ в Америці, Європі, а нині й у Росії і в Україні. У єврейському варіанті, який став на Заході офіційною версією історії Другої світової війни, Радянський Союз відсутній; навіть американці в ньому з'являються швидше як свідки загибелі, ніж як визволителі, а вже героїчна роль цілком віддана творцям Ізраїлю.
У нескінченних коридорах голокост-меморіалу «Яд вашем» у Єрусалимі Радянська армія навіть не згадана. Мільйони загиблих російських солдатів не вписуються в сіоністську розповідь про єврейську трагедію, єврейський героїзм і байдужність «гойського» світу. Звичайний американець, а певною мірою і європеєць, прийняли цю єврейську концепцію: адже її підтверджують сотні фільмів, книг, газетних статей і пам'ятників. Тому і американці, і європейці здивовано і роздратовано сприйняли святкування Дня Перемоги в Москві і Києві. Для них перша половина року пройшла нескінченним фестивалем Освенціму — туди зліталися президенти й прем'єр-міністри, там відбувалося каяття, як у Прощену неділю, про це говорили й писали на Заході місяцями. А Перемога? Взагалі чи була Перемога?
На Заході, а тим більше в Ізраїлі, вона приватизована. 9 травня в цій країні говорили тільки про мужність єврейських солдатів, які воювали в арміях союзників, начебто лише вони перемогли Німеччину. Ізраїльська шкільна програма взагалі не стосується війни — тільки загибелі євреїв. От до чого дійшло незнання історії: моя знайома російська студентка писала твір про битву під Москвою і заговорила про це з ізраїльськими студентами в Тель-Авівському університеті. «А хто власне воював під Москвою в 1941 році?» — запитала ізраїльська студентка. Після недовгого мовчання ізраїльський вчитель відповів: «Точно не пам'ятаю, але, здається, німці воювали з китайцями».
І в Західній Європі війна й перемога повністю замінені темою голокосту. Це заміщення відбулося через збіг інтересів сіоністів і західних імперіалістів. Імперіалісти хотіли відібрати у нас перемогу, і сіоністи охоче допомогли їм задля своїх власних інтересів. Нині вони заробляють мільярди доларів на цій темі, а героїчний подвиг наших батьків забутий, він більше не захищає нас, як він не захистив і мужніх сербів від натівсь-ких бомбардувань.
Мені, жителю Яффи, містечка на східному березі Середземного моря, це нагадало нашу історію про Персея й Андромеду. Як ви пам'ятаєте з грецьких міфів, одного разу у Яффі з'явився страшний морський дракон. Він погрожував місту загибеллю і вимагав красуню принцесу Андромеду. Її прикували до скелі, і тут прилетів Персей, грецький герой на своїх крилатих сандаліях, витяг з мішка голову Медузи Горгони й перетворив дракона на камінь. Так Персей врятував Андромеду.
А тепер уявімо, що перемогу Персея спіткала та ж доля, що й перемогу радянського народу. Через кілька років після його подвигу, в Яффу прибувають елліни. Вони бачать величезний скам'янілий кістяк дракона (цей хвилеріз зберігся дотепер), запитують про нього, сподіваючись почути похвалу Персею, а їм кажуть: так, це нагадує про страшну трагедію цвіркунів. Дракон, мовляв, їв і давив їх тисячами, і якби не загинув, всі вони зникли б. От у нас і стоїть пам'ятник роздавленому цвіркуну.
А як же Персей? — запитують греки. А їм відповідають: Персей сам розчавив чимало комах, а коли витяг голову Медузи, то не попередив їх і безліч цвіркунів скам'яніло. І взагалі, Персей був поганою людиною — вбив власного батька, скривдив старих, відібравши у них єдине око й навіть віроломно вбив сплячу Медузу.
Греки знаходять і запитують Андромеду: «Чи пам'ятаєш, що тебе врятував Персей?» А вона відповідає: «Персей? Але йому було наплювати на цвіркунів».
Так все витлумачили на Заході. Схід святкує перемогу над драконом — Захід оплакує роздавлених комах. Наївні люди вважають, що шанувальниками роздавлених цвіркунів керує надмірний жаль, і вони, розповідаючи про свою трагедію, страждали: українці від голоду, африканці в рабстві, а палестинці під окупацією. От і ви, українці, почали стояти виструнчившись на згадку про голодомор.
Але ви забули, що за кожною розповіддю прихований конкретний інтерес. Не просто любов чи жаль до цвіркунів керує західним імперіалізмом і його сіоністськими хазяями. Їм потрібна розповідь про страждання, якщо вона їм на руку. Український голод цікавив їх, щоб нацькувати українців на росіян і розвалити Радянський Союз; розповідь про голокост була потрібна, щоб витиснути пам'ять про перемогу нашої зброї, а міф комуністичного голокосту — щоб ліквідувати комунізм і приватизувати народні багатства від Каліфорнії до Сибіру.
Певний час міф про «червоні звірства» був забутий, але коли у Росії почали притискати олігархів, обмежувати привілеї західних компаній, його швидко згадали. Знову посипалися божевільні перебільшення — хто й кого вбив у товарних кількостях. Ці міфи спростовувалися людьми, яких у прокомуністичних симпатіях не звинуватиш, згадаю хоча б Кожинова й Куняєва в полеміці з Глазуновим.
На жаль, наші слушні друзі в Америці, з якими ми разом боролися проти вторгнення в Ірак, не змогли втриматися, і коли Буш дав сигнал, вони відновили свої антикомуністичні й антиросійські промови. Патрік Б’юкенен, відомий супротивник сіонізму й війни, повернувся до діатрибів своєї молодості: «Не свобода перемогла в Другій світовій війні до сходу від Ельби, а Сталін, най-мерзенніший деспот століття. Гітлер убив мільйони, а Сталін, Мао, Хо Ши Мін, Пол Піт і Кастро — кожен убив десятки мільйонів. Ленінізм — це чума ХХ століття».
Після таких промов починаєш сумніватися в здоровому глузді й у щирості Б’юкенена, оскільки на Кубі проживає всього дев'ять мільйонів, а на його думку, Кастро вбив десятки мільйонів. Чого вартий його антисіонізм і боротьба з єврейськими олігархами, якщо він хоче повернути Кубу спадкоємцям Мейера Ланського, главі мафії і хазяїну Куби до 1960 року?
І звичайно, після таких промов не хочеться каятися в договорі Молотова–Ріббентропа. Америка й Англія виявилися такими самими розпачливими ворогами Росії, як Адольф Гітлер. До 1991 року наївні люди могли думати, що Англія й Америка — проти комунізму, але не проти росіян. Але відтоді росіяни ліквідували комунізм, вивели війська зі Східної Європи, пожертвували своїми союзниками в Німеччині й Афганістані, демонтували бази у В'єтнамі й на Кубі. «Ну тепер твоя душенька задоволена?» — запитують росіяни, і чують у відповідь: покайтеся ще! Мало все ще проклятій бабі...
Покайтеся за Хатинь? Але наших ворогів не цікавить доля загиблих поляків. Їм просто потрібно налаштувати й поляків проти росіян, знову перетворити їх у частину санітарного кордону на західних кордонах Русі.
Покайтеся «за звірства щодо мирного німецького населення, вчинені Червоною армією під час походу на Берлін»? Але й мирне населення Німеччини не цікавить лондонських і вашингтонських лицемірів. Як і раніше стоїть у Лондоні пам'ятник «військовому герою», а насправді військовому злочинцю генералу Харрісу, на совісті якого мільйони мирних німців. Це він ретельно спланував вогненний смерч, що спалив 100 тисяч німецьких біженців у Дрездені. Як і раніше американці святкують знищення Хіросіми й Нагасакі. Але вони чисті, тому що побудували меморіали єврейському голокосту.
Нам шкода загиблих євреїв, німців, росіян і казахів. Расистська точка зору, за якою тільки життя й смерть єврея важлива, для нас неприйнятна. Мій дядько Абрам загинув 1941 р. на Чорній річці, б'ючись за Ленінград, за нашу спільну справу, але в очах сіоністських ідеологів він став частиною шестимільйонної єврейської жертви на вівтарі невидимого бога, і нині його ім'ям спекулюють ті, які прагнуть приватизувати перемогу й перетворити у зброю проти Сходу, проти Росії, яку він захищав.
Україна стоїть на кордоні Сходу й Заходу, і ця подвійність проявилася і під час Другої світової війни. Більшість народів Східної України стала на сторону Сходу. Галичина породила Бандеру й дивізію СС «Галичина». Народи Росії й України вибачили галичанам, але нині ця дилема знову стоїть перед Україною.
В нашій країні так звані націоналісти тепер насолоджуються нечуваною свободою. Вони проголошують промови, за які в Європі й у Росії мотають строки за статтею за розпалення міжнаціональної ворожнечі. Їм навіть дозволено вільно говорити про євреїв, найтабуйованішу тему на Заході. Не дивно, що від такої свободи в них запаморочилася голова. Але подивімося, що відбулося в Хорватії. Там історія багато в чому нагадує Україну. Поки від хорватів було потрібно підірвати Югославію — націоналізм дозволявся й заохочувався. Але коли Югославія була розчленована, хорватам жваво показали їхнє місце. Націоналістів розігнали, їхні газети закрили, а горді лідери «націоналізму» пішли просити вибачення у євреїв. Це може повторитися в Україні. Горе-«націоналістів» терплять як антиросійську силу, але, коли вдасться вбити міцний клин між Руссю Київською й Руссю Московською, і їхня функція буде виконана, їх керівники поповзуть на колінах до меморіалу голокосту.
Коли ви вирішуєте це питання для себе, задумайтеся, чи важлива для вас перемога ваших батьків, що на ваш погляд виражає суть Другої світової війни — пам'ятник радянському солдату-визволителю з німецькою дівчинкою на руках або пам'ятник голокосту — гігантське скупчення бетонних плит у центрі Берліна. Перший шлях веде до духовного єднання Сходу, другий — до розколу Сходу і скорення України.
Тим, хто хоче йти іншим шляхом, скажемо словами вашого й нашого товариша, видатного українського фізика й філософа Миколи Васильовича Кравчука: «Чи не час визнати як реально існуючу «проблему незалежності та самостійності Галичини»? І почати вирішувати її, не відкладаючи в довгий ящик!» (Мифы смутного времени». — К., 2005. — С. 83).
Бути за Схід — не значить «бути проти Заходу». Це — бути проти агресії, що йде із Заходу. Цю агресивну силу нині організовують Сполучені Штати, а ідеологічне оформлення виконує сіонізм і його сіамський близнюк голокостизм, віра у виняткову значимість загибелі євреїв. На цьому тижні ця сила зазнала поразки, коли народи Франції й Голландії проголосували проти Конституції Європи. Ця конституція поставила б армії Європи під контроль НАТО, тобто під американо-ізраїльський контроль. Ізраїль — навіть не член НАТО, але цього тижня вперше ізраїльські парламентарії стали частиною парламентського союзу НАТО. Ті, хто хоче ввести Україну в НАТО, мають намір підкорити її силам сіонізму.
Наші вороги намагаються спокусити Україну і Туреччину примарою вступу спочатку в НАТО, а потім й у ЄС. Це нереальна витівка, порожня спокуса, як довело голосування. Доля України — на Сході, у союзі близької дружби з Росією й Білорусією, з Туреччиною й арабським світом, у серці якого — Палестина. Недарма Київ розташований на перетині ліній, що з'єднують Москву і Стамбул, Мінськ і Єрусалим. Дружба із Західною Європою потрібна, коли Україна знає, що її будинок — на Сході. Коли Західна Європа звільниться від американо-ізраїльського контролю, то може стати добрим сусідом: але про це можна буде говорити лише тоді, коли Андромеда згадає про Персея-визволителя.