Антропологізація законодавства України та завдання філософії права
кандидат юридичних наук, академік УАН
Термін «антропологія» походить від грецьких слів ant-ropos (людина) і logos (думка, слово) й означає міркування, або трактат про людину. Право є іманентною властивістю людини, його можна інтерпретувати як вибір. Категорія «антропологія права», якщо її тлумачити дослівно, означатиме «олюднене право». Саме таке тлумачення антропології права у відповідній літературі. Так, наприклад, А. І. Ковлер, автор підручника з антропології права [1], досліджуючи антропологію права (юридичну антропологію) як галузь правової науки і як навчальну дисципліну, вважає, що її предмет прямо пов'язаний із проблемою людини в системі права, співвідношення права і релігії, походить від розуміння людини як синтезу тілесного і духовного. Нинішнє право, зазначає А. І. Ковлер, повинне шукати відповіді на виклики цивілізації у тісній співпраці з антропологами, медиками, біологами, філософами. Адже сьогодні, як ніколи, проблеми права тісно переплелися з питаннями моралі і справедливості, волі і відповідальності людини. Усвідомлюючи перебування людини під захистом права, одночасно потрібно не забувати про її приналежність до духовності, релігії, культури [1, с. 71]. Автор вводить термін «антропологізація права». Це повернення права до його справжніх демократичних засад, дебюрократизація права, законодавства, а також демократії. Фахівці з філософії права (В. С. Нерсесянц та ін.) чітко розрізняють поняття «права» і «закону», але одночасно зазначають їх взаємозумовленість. Право — це історично визначена й об'єктивно обумовлена форма свободи в реальних відносинах. Закон, як вважають, надає праву загальності форми. Проблема антропологізації права постає як процес подолання кризи сучасної демократії, відновлення втраченого нею людського виміру*. Знаменним є те, що фахівці з філософії права процес подолання цієї кризи безпосередньо пов'язують із релігією.
Щодо антропологізації права
Якщо антропологізація права — це повернення права до його справжніх демократичних засад, де-бюрократизація права, законодавства, то вимоги наукової строгості обумовлюють необхідність визначення критеріїв оцінки рівня зазначеної де-бюрократизації права. Таким критерієм може бути справедливість.
Водночас визначити саме поняття справедливості непросто. Воно має різний зміст не тільки у почасовому зрізі (у різні епохи і навіть у короткі проміжки часу), а й у географічному аспекті. У західній соціальній психології (Д. Мейерс, 1997) чітко визнано, що в цивілізаціях Заходу і Сходу, ще до Великих географічних відкриттів і пов'язаних із ними колоніальних захоплень сформувалися принципово різні розуміння поняття справедливості. В античній Греції і Стародавньому Римі, що були колискою середньовічної Західної цивілізації, сформувався індивідуалістичний стереотип поведінки. На наш погляд, це результат багатобожжя, поганства, коли людина поводилися з богами як із рівними. Саме це і обумовлювало відповідне (чи не зневажливе) ставлення до державної влади, можливість критичного її сприйняття (наприклад, ще Аристотель казав про факти негативного застосування влади в державі, правильні та неправильні її форми), любов до демократичних форм правління, пріоритет особистих цілей перед інтересами визначеної соціальної групи і, як наслідок, самоідентифікація на основі особистих атрибуцій, а не через ототожнення себе з групою (соціумом, колективом). Звідси і зародження майбутнього інституту прав людини, який практично абсолютизувався у більшості країн Заходу, а отже, відповідне наповнення поняття справедливості.
Традиційні східні цивілізації, в яких вже з ранніх форм існування утверджувались монорелігії, поважали владу як священну, віддавали і віддають перевагу груповим (колективним) цінностям, загальнодержавним інтересам. Звідси історично склалися два підходи до визначення соціальних цінностей і поняття справедливості. Перший — це західний підхід, проголошений як загальнолюдські цінності, зафіксований у «Загальній Декларації прав людини», прийнятій ООН у 1948 р. з ініціативи західних держав — переможниць у Другій світовій війні. У межах цього підходу абсолютизується, тобто вважається зразком справедливості, інститут так званих «природних» прав, демократичні форми правління. Чи дійсно це найсправедливіший інститут?
Основні наші ідеї щодо антропологізації, дебю-рократизації права і полягають якраз у тому, щоб розвінчати, можна сказати, усталений у літературі фетишизм згаданого інституту природних прав. Обґрунтування нашої позиції такі. Існування західної парадигми природних прав людини — це підтвердження того, що в біосоціальній природі людини домінуючими є її біологічні, а точніше, — егоїстичні, тваринні властивості. Набуті (соціальні) властивості вважають, по суті, другорядними. Але ж якщо віддавати беззаперечну перевагу саме правам, що випливають переважно з біологічної складової людини — її інстинктам, як тваринної іпостасі, то тоді ця концепція природних прав неодмінно призведе до знищення людства, оскільки основним природним інстинктом, а отже, основним природним правом є виживання засобами іншого, коли сильний поїдає слабкого. Саме це право в основі капіталістичного способу виробництва, приватної власності, права на війни, захоплення територій тощо. До природних також належать і соматичні (тілесні) права людини: право на гомогенні шлюби, зміну статі, споживання наркотиків, аборти, фактичні шлюби, адюльтер тощо. По суті, це твердження про вічне домінування природи над соціумом, приниження людини до рівня живих створінь природи, де сильний поїдає слабкого.
Західний підхід до абсолютизації природних прав людини дав світу заколоти, революційні рухи проти існуючої влади, доктрину «нового світового порядку», людоненависницьку концепцію «золотого мільярда людства», запроваджує так звані «подвійні стандарти» прав. Після Другої світової війни західна парадигма прав людини з її загальнолюдськими цінностями стала наймогутнішою агресивною ідеологічною зброєю самозваного «вільного світу», засобом духовно-культурного поневолення народів інших цивілізацій. Відповіддю на цю експансію є розгортання міжнародного тероризму, терористичних актів щодо країн Заходу з боку фундаменталістів ісламу. Нині, як відомо, міжнародний тероризм, особливо після подій 11 вересня 2001 р., терористичною атакою 11 березня 2004 р. у Мадриді та жахливими подіями у Беслані на початку вересня 2004 р., посідає першу сходинку в ієрархії світових загроз. Показово, як зазначає французький дослідник О. Руа, що випадки вестернізації фундаменталістського ісламського дискурсу, який запозичує теми та поняття у протилежної сторони, не тільки не змінюють сутності фундаменталістського дискурсу, не роблять його більш ліберальним, але навпаки, сприяють подальшій радикалізації [2].
Другий підхід — східний, властивий іншій частині людства, яка щиро поважає державну владу, незалежно від її політики, і навіть не знає про існування західних «прав людини» і, найважливіше, чи навряд має потребу в них.
Звідси випливає висновок про те, що соціум через релігію, сім'ю, належне виховання і контроль не тільки може, а й зобов'язаний виплекати в людині шляхетний альтруїзм на противагу тваринним інстинктам. А це вже інше розуміння природних прав, розуміння їх у духовному сенсі. Пропонуємо трактувати природне право як людську совість, за допомогою якої розрізняють справедливе / несправедливе, а акцент ставимо на обов'язках людини перед суспільством.
Отже, потрібно змінити наукову парадигму щодо змісту справедливості, уточнити (у запропонованому напрямі) зміст категорії «природні права», яка є по суті джерельною базою розвитку законодавства і навіть об'єктом юридичного захисту з боку держави**. Саме в цьому вбачаємо вихід для процесу антропологізації, дебюрократизації права.
Про антропологізацію законодавства України
Антропологізація законодавства — це його дебюрократизація. Бюрократія — створення примарного законодавства. Начебто є, а фактично немає (якщо справжнє законодавством — це справедливе законодавство***). Характеризуючи сучасне українське законодавство як таке, що не є справедливим, оскільки дбає про інтереси олігархічних кланів, відомий український учений, народний депутат 3-го і 4-го скликань, В. Ф. Сіренко у своїй монографії «Интересы и власть» пише: «Выгода от отдельного закона для отдельных олигархических кланов, может измеряться миллиардами долларов. Вот почему идет упорная видимая и невидимая борьба за каждый проект закона, за каждое решение парламента» [3, с. 335]. Олігархічна верхівка в Україні зрослася з державною владою. Цей стан речей добре описаний у вищезгаданій книзі академіка АПрН В. Ф. Сірен-ка. Пропонуємо поділити несправедливі правові акти на три групи. До першої групи належать правові акти, які надають можливість можновладцям привласнювати за безцінь об'єкти колишньої загальнонародної власності, одержувати невиправдані пільги у підприємництві, уникати податків, залучати у приватний бізнес як інвестиції кошти держбюджету тощо. Друга група юридичних документів (як правило, це закриті документи: постанови Верховної Ради, Укази Президента України, розпорядження Кабінету Міністрів) — це ті, що передбачають встановлення надзвичайно високих зарплат, пенсійного забезпечення, інших виплат (наприклад, 500 тис. грн у зв'язку зі смертю), надання всіляких пільг можновладцям (квартири, державні дачі, путівки, медичне обслуговування, утримання після виходу на пенсію (автомобілі, охорона тощо).
Парадокс ще в тому, що саме ми, платники податків, платимо (крім, знову ж таки, номенклатурних капіталістів, які уникають податків) за ту шкоду, якої завдали ці посадовці суспільству. І, нарешті, третя група документів — це ті закони, які б мали бути прийнятими для справедливого, з погляду суспільства, перерозподілу благ, але не прийняті у зв'язку з тим, що не збігаються з інтересами можновладців. А саме прийняття відповідних законів могло певною мірою усунути ту кричущу несправедливість, що панує в країні. Наприклад, такі закони могли б передбачати перерозподіл певних активів нинішніми або колишніми можновладцями (членами їх родини, клану): захопив підприємство через доведення його до банкрутства за безцінь — доплати, виходячи з реальної його вартості; узяв «в оренду (власність)» сотні гектарів лісу — плати за кожну сотку середньоринкову вартість такої землі. Набудував собі на багатьох гектарах морського узбережжя палаців — плати за землю за ринковою ціною, плюс податок на нерухомість. Це було б справедливо, оскільки забрати награбоване, кажуть, не можна (хоча чому?****), то треба хоча б примусити поділитися награбованим з пограбованими.
За роки незалежності владні апарати всіх різновидів зросли багаторазово. Це зростання аж ніяк не адекватне новим обставинам. За ним стоїть просте, неконтрольоване розмноження бюрократії як сили, у якої все гаразд, яка святкує свою перемогу. В літературі [4], де характеризується Україна після набуття нею незалежності (нова держава), зазначено, що «від самого початку свого існування нова держава протистояла суспільству, переслідуючи свої власні корисливо-бюрократичні цілі, нависаючи над громадським життям злоякісним новоутворенням. [Тому потрібно] змінити систему традиційних суспільних зв'язків, зруйнувати стару ієрархію й створити на її місці нову, локальну. По суті, ставлення нової держави до суспільства збіглося з позицією старої імперської держави. І цей збіг має сутнісний характер. І там, і там маємо справу з браком громадянського суспільства та всевладдям держави, і там, і там ми маємо нав'язану суспільству етатистську машину, і, нарешті, наша бюрократія — це частина попередньої імперської бюрократії. На жаль, не краща, така, що страждає на непереборний комплекс другосортності та провінціалізму, не знає іншої форми правління, крім деспотії. По суті, наша бюрократія намагається створити нову карликову, потішну імперію на території України. Держава, створювана в Україні, за своєю суттю є авторитарною і орієнтованою на цілковите панування над суспільством. Розмови про демократію прикривають експансію авторитарних форм контролю над громадським життям». Усвідомлення цієї обставини дасть нам змогу краще зрозуміти процеси законо-державотворення в нашій країні.
Для забезпечення можливості прийняття справедливих законів потрібно створити таку методологію їх розробки і затвердження, яка б не дозволяла законодавцям і іншим суб'єктам регуляторної діяльності приймати несправедливі рішення. Мова йде про відпрацювання (з боку науки, і передусім філософії права, його теорії) науково обґрунтованих засад такої методології — методології законо-державотво-рення. Законо-державотворення — це законотворча діяльність, діяльність із розробки законопроектів та моніторинг за ефективністю затверджених законів, включно із розробкою їх проектів, що регулюють державний устрій (державотворення), методологія — це стратегія здійснення такої діяльності та моніторингу. Стратегія законо-державотворення має визначати мету, критерії і основні процедури розробки правових актів, а філософія законо-державо-творення повинна включати їх обґрунтування, тобто відповідати на питання «чому саме так», а не інакше. Результатами законо-державотворення є розробка конституційної, судової і адміністративної реформ, створення та функціонування відповідних органів державного управління. Можна довести, що:
а) без філософії і методології законо-державотворення, які потенційно здатні забезпечувати створення справедливих правових актів, проведення зазначених реформ відповідно до критерію справедливості, неможливо;
б) з позиції пропонованих філософії і методології, діючі реформи значною мірою неспроможні досягти мети, очікуваної суспільством.
Дефіцит філософії законо-державотворення в Україні, зокрема, філософії національного законо-державотворення, є однією з причин запозичення західних зразків для регламентації тих чи інших суспільних відносин. А ці зразки нерідко побудовані на ідеології крайнього лібералізму (індивідуалізму), гаслом якого є вислів: «права людини вищі ніж інтереси нації». Як результат дії такого правового акту на середовище, економіку, що сформувалася за умов інших соціальних цінностей, коли пріоритетом були загальнодержавні інтереси, може виникнути цілковита руйнація економіки країни. Невипадково, у вето, що наклав Президент України у листопаді 2001 р. на новий Цивільний кодекс України, зазначалось, що «Цивільним кодексом України не регламентуються відносини публічного права». А цей вимір — загальнодержавні інтереси, для нашої країни є неодмінною ознакою самоусвідомлення. Наша система цінностей, зазначає Ю. Пахомов, не просто відрізняється від західної, — вона багато в чому прямо їй протилежна. На Заході один тип індивідуалізму, в нас зовсім інший. Якщо там завдяки раціоналізму і жорсткому утилітаризму відбувається загасання емоційної сфери, то у нас, навпаки, емоційна сфера дуже багата, а вона — теж спосіб пізнання світу. Ми шара-хаємося в різні боки, так і не знаючи, хто ми такі. І це не таке вже й безневинне явище. Принаймні тепер ми мали б проводити реформи, адекватні власній природі [5].
Відсутність філософії законо-державотворення (нагадаємо, що за часів соціалізму її роль відігравала марксистсько-ленінська філософія) призводить, як вже зазначалося, до появи законів, які не відповідають вимогам моралі. У цьому сенсі, наприклад, Сімейний кодекс України, за оцінкою фахівців — крок назад (щодо моральності) порівняно з Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР 1969 року. Новели Сімейного кодексу — визнання фактичних шлюбних відносин — адюльтеру, закріплення статусу матерів-одиначок тощо — роблять його ближчим до західних моделей урегулювання відносин такого типу (останні закріплюють так звані соматичні права — право на гомогенні шлюби, зміну статі, клонування тощо), ніж до моральних засад, які декларативно проголошуються в кодексі.
Безумовно, не все залежить тільки від наявності справедливих, моральних законів. Потрібні системні організаційні механізми, які б унеможливлювали прийняття несправедливих законів. Доцільно навести слова відомого економіста, лауреата Нобелівської премії Фрідріха фон Хайєка: «Якщо ті, хто ухвалює закони, можуть приймати будь-які рішення — то очевидно, що самі вони не підвладні закону. Якщо виборний орган буде мати право змінювати самі закони, то він рано чи пізно зробить усе можливе, щоб укріпити і розширити свою владу. Безкоштовні роздачі суспільних благ окремим категоріям населення, привілеї різним групам з особливими інтересами стають умовою переобрання, засобом купівлі підтримки більшості, тобто політичною необхідністю. Збереження влади будь-якою ціною перетворюється на мету, розтрата суспільних благ — у засіб досягнення цієї мети. Така тенденція об'єктивно криє в собі небезпеку переродження демократичного ідеалу».
Нині потрібні принаймні певні обмеження можливостей народних депутатів у правотворенні. Наприклад, обмеження щодо прийняття (зміни) законопроектів, які стосуються їх власного статусу тощо.
Із метою запобігання прийняття несправедливих законів запропонуємо філософію національного правотворення, у руслі якої — авторська концепція прийняття мудрих рішень. Згідно з цією концепцією, справедливість, моральність, добросовісність, правдивість — відтінки одного явища — Добра. Його критерії, як і критерії його антиподу — зла, не повинні задаватися людьми, в іншому випадку згадані властивості будуть обмеженими проміжками історичного часу (наприклад, справедливість, моральність рабовласницького періоду, капіталізму, соціалізму) або межами певного колективу (корпоративна моральність), регіону тощо. Будь-які уявлення про позитив і негатив, сформульовані людиною, є відносними і необов'язково відповідають позитиву (негативу) впродовж тривалого часу. Водночас існують правила людського буття, задані ззовні, Творцем. Дотримання цих правил є добром і забезпечує виживання людини. Їх порушення є злом, воно призводить до руйнації суспільства (особливо, якщо це зло спричиняє влада), знищення людей і, зрештою, того, хто заподіяв зло.
Проблема забезпечення справедливості, моральності законодавчих актів полягає в узгодженні проектів цих актів із правилами, що містяться у релігійних джерелах, зокрема в Біблії.
Завдання філософії права щодо антропологі-зації права та законодавства України.
У сучасній українській юридичній літературі з філософії права (ФП), як правило, викладено лише питання, що стосуються філософії взагалі або теорії права чи теорії політвчень, історії держави і права. У такому разі відповідний підручник або посібник із ФП не тільки дублює зазначені навчальні дисципліни, а й нагадує кулінарну книжку з рецептами державо-правотворення. ФП — це філософія (ідеологія, політичне вчення), яке потрібне правовій політиці держави в її діяльності з розробки проектів правових актів, їх прийняття (узгодження, затвердження, підписання, реєстрація) та відслідковування за результативністю. Відповідно основною метою нашого дослідження вважаємо обґрунтування обраної філософії і надання рекомендацій щодо використання в процесі правотворення того чи іншого ідеологічного вчення. Таких чітких обґрунтувань та рекомендацій не містить жоден підручник із філософії права. Виникає парадокс — підручники з філософії права є, а самої її (у запропонованому нами значенні) немає (!?). Більшість наявних підручників, як зазначалось, містять положення, що стали вже примусово обов'язковими щодо праворозуміння, різниці між природним і позитивним правом, а також філософські вчення всесвітньо відомих особистостей про право і державу. Ця інформація становить 70–80% підручника.
Позначені вище традиційні відомості, що містяться у наявних підручниках із ФП, можна вважати настирливою схоластикою, міркуваннями ПРО філософію права*****. Підручник із ФП має визначати її (філософію права, законо-державотворення) — тобто вирізняти саме ті правові ідеї, ідеологію, яка могла б бути покладеною у цю філософію для здійснення законо-державотворення в Україні. Інакше кажучи, про правові ідеї Канта, Гегеля, Ніцше, Фрейда, Маркса та ін. прочитати можна в будь-якому підручнику як ФП, так і теорії політвчень або історії держави і права, а от рекомендацій щодо вибору найкращої ідеології для застосування у процесі сучасного законотворення — немає. А може, ця філософія законо-державотворення не потрібна? Потрібна, і навіть, вкрай необхідна. Доказом може бути, по-перше, хоча б те, що у багатьох підручниках з філософії права містяться різноманітні полі-тико-правові вчення про право, державу. Якщо ці вчення не мають практичного застосування, то вони непотрібні. У такому випадку навіщо автори робіт із ФП (починаючи від С. С. Алексєєва, В. С. Нерсе-сянца) цитують нам відповідні правові ідеї? Подруге (і це основне), саме відсутністю філософії правотворення можна пояснити те, що одні юридичні документи суперечать іншим, постійно вносяться зміни навіть у найсвіжіші правові акти чинного законодавства, а багато які з них, як вже зазначалось, є бюрократичними. За рівнем моральності, справедливості вони часто гірші за право колишнього соціалістичного (тоталітарного) минулого.
Пропоноване дослідження спрямоване на вироблення філософії державного законо-державотворен-ня, по суті, правової політики, якою мають оволодіти ті, хто бере участь у законотворчому процесі, процесі розбудови держави України — створенні і регламентації діяльності державних інституцій. Саме тому ми проголошуємо гасло: від словоблудства і марних спекуляцій до живого життя, до самих речей! Можна стверджувати, що такий підхід, який ще недостатньо поширений у сфері філософії права, перебуває у руслі так званої феноменологічної філософії (Е. Гуссерль, М. Хайдеггер, А. Рейнах, Ф. Кауфман та ін.).
Феноменологія (від грец. «феномен» і «логос» — вчення про феномени / явища) — це позначення філософського руху, що виник на початку ХХ ст., а також своєрідної практики осмислення, що намагається проникнути до джерел людського досвіду і пізнання. Феноменологічну практику застосовують не тільки у філософії, а й у психології, соціології, історичних науках, мистецтвознавстві, інших дисциплінах. Її риси: спрямованість на вирішення проблем практики; переважно конструктивний (а не описовий) характер дослідження; доведення його результатів до визначених методологічних і методичних правил та рекомендацій.
Девіз феноменологічної філософії: «До самих речей!» вимагає відкинути всі звичні, застарілі погляди на речі — загальновизнані «окуляри» й ідеалізацію на шляху до нашого пізнання, у певному сенсі забути студентські уроки гуманітарної догматики, орієнтуватися лише на реальний досвід.
Пропоноване дослідження важливе для майбутніх фахівців, які братимуть участь у законотворчому процесі. Оволодіння положеннями філософії законо-державотворення допоможе їм у здійсненні цього процесу, підготовці конституційної, судової та адміністративної реформ.
* Заформалізованість традиційних форм демократії, відсутність у сучасної демократії інноваційних потенцій, а основне, інтересу до кожної людини зокрема обумовили глибоку кризу демократії, із приводу якої вже б'ють тривогу багато дослідників і суспільних діячів не одного покоління. Про кризу традиційної демократії писали на початку XX ст. М. Острогорський, Р. Міхельс, М. Вебер. Г. Кельзен вловив найнебезпечнішу тенденцію в розвитку демократії: її мова, її зміст стають щоразу менш зрозумілими для звичайної людини. І. Шумпетер вважав, що демократія стала звичайним символом віри, що втрачає свою раціональність. У працях цих учених було зроблено висновок про те, що й сучасна демократія і сучасне право постають перед вибором форм свого виживання в умовах процесів глобалізації, що прискорюються («мондиалізації»), проблем сучасного світу, що змітають, як непотрібне дрантя, багато такого, що здавалося непорушним, позачасовим, належало до універсальних уявлень про людину та її соціальне буття.
** Такий висновок можна зробити, тлумачачи ч. 1 ст. 22 Конституції України: «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними».
*** У цьому аспекті достатньо послідовною є філософська ідея поділяти право на дійсне (справедливе, моральне) і недійсне. В основі цього поділу, на нашу думку, — ідея спрямованості позитивного права на досягнення своєї мети — забезпечення справедливості. Отже, всі юридичні норми, які належать до права, можна поділити на ті, що відповідають (дійсне право) і не відповідають (псевдоправо, антиправо) своїй меті. Поняття «антиправо», за Г. Гегелем, використовуємо у значенні примарне право. Але, знову ж таки за Гегелем, істина цієї видимості полягає в тому, що вона нікчемна, і право поновлюється за допомогою заперечення свого заперечення.
**** У багатьох цивілізованих країнах, наприклад, у Німеччині, високопосадовців, депутатів контролюють за споживанням і споживанням їх родини. Там можуть спитати, де взяв гроші? І якщо розумних пояснень немає, то настає і політична (відставка, зняття кандидатури з балотування), і кримінальна відповідальність. У нашій країні чомусь вважається нормальним, коли високопосадовець із задекларованими 30 тис. дол. на рік купляє квартиру за 6 млн дол., має фешенебельні маєтки, як правило, у заповідних зонах Києва, Криму тощо.
***** Щоб з'ясувати, чи використовуються існуючі підручники ФП на практиці, нами здійснено соціологічне дослідження, у процесі якого було опитано авторів законопроектів, представників Комітету Верховної Ради України з правової політики, Міністерства юстиції та працівників юридичного відділу Міністерства економіки. На запитання: «Чи використовуєте ви в процесі правотворчої роботи положення філософії права?», вони відповіли «ні». Серед причин зазначено:
1) відсутність практичної потреби;
2) існуюча література з філософії права не озброює практику положеннями, які могли б безпосередньо використовуватися в процесі правотворчої роботи.
Література
1. Ковлер А. И. Антропология права: Учеб. для вузов. — М.: Изд-во НОРМА (Изд. группа НОРМА-ИНФРА М). — М., 2002.
2. Roy O. L'islam modialisй. — Paris — Seuill, 2002.
3. Сиренко В. Интересы и власть. — К., 2006.
4. Солонько Л. Імперська складова «української ідеології» та пострадянська бюрократія // Політична думка. — 2001. — № 1–2. — С. 14.
5. Обговорення статті доктора філософських наук Ю. В. Павленка «Україна у світовому цивілізаційному процесі» //www.nbuv.gov.ua/portal/all/herald/2002. — 05.06.2002.