М. С. Грушевський про українське питання в Росії в період І Російської буржуазно-демократичної революції 1905–1907 років
ректор Українського університету в Москві, доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту українознавства МОН України, академік Міжнародної Академії наук Євразії, академік Академії наук вищої школи України (АНВШ), професор університету «Львівський Ставропігіон», лауреат премії ім. академіка І. Крип'якевича(Москва)
4–6 жовтня у Львові відбулася урочиста Академія, присвячена 150-річчю з дня народження Великого Українця, всесвітньо відомого історика, визначного громадського і політичного діяча, першого Президента УНР Михайла Сергійовича Грушевського.
4 жовтня учасники події поклали квіти до пам'ятника М. Грушев-ського. Далі відбувались урочисті збори в Будинку учених за участю науковців Державного меморіального музею М. Грушевського у Львові, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Інституту археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Львівського національного університету ім. Івана Франка та Прикарпатського інституту ім. М. Грушевського МАУП.
За активну участь у підготовці та проведенні святкувань, а також за введення в навчальний процес факультативного курсу «Грушевськоз-навство» Прикарпатський інститут МАУП був нагороджений пам'ятною медаллю «140 років з дня народження Михайла Грушевського».
У дні святкувань відбувалась ювілейна Всеукраїнська науково-практична конференція «Михайло Грушевський. Історія та сучасність». 5 жовтня конференція працювала в Державному меморіальному музеї М. Грушевського у Львові, а 6 жовтня учасників конференції приймав Прикарпатський інститут ім. М. Грушевського МАУП. На пленарному засіданні учасників конференції привітали проректор МАУП з науково-дослідної роботи, професор Віталій Гайченко, директор Державного меморіального музею М. Грушевського Марія Магунь, начальник управління культури Львівської міської ради, кандидат мистецтвознавства Андрій Клімашевський, заввідділом Львівської обласної державної адміністрації, кандидат історичних наук Володимир Пару-бій, ректор Українського університету в Москві, професор Віктор Ід-зьо, завідувач кафедри філософії Національного університету «Львівська політехніка», професор Віктор Петрушенко, професор Львівського інституту державного управління Ігор Огірко, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Степан Злупко, виконавчий директор Прикарпатського інституту ім. М. Грушевського МАУП, професор Валентин Матюхін. Із науковими доповідями виступили 38 учасників конференції, серед них — вісім студентів Прикарпатського інституту МАУП.
Революційна пора І Російської буржуазної революції була часом найактивнішої політично-наукової діяльності М. С. Грушевського в Росії. У період 1906–1907 років він написав понад 25 праць, які безпосередньо стосувалися українського руху в Росії. У своїй першій праці «Укра-инство в России, его запросы и нужды» М. С. Гру-шевський наголошує, що серед основних завдань Росії, яка звільниться від рабства, є з'ясування українського питання, надання 30-мільйонному населенню Росії національно-культурної автономії. Пригнічення в Росії народів та їх денаціоналізація стають системою їх політичної та громадської деморалізації. Серед націй, позбавлених умов правильного розвитку і самовизначення, є й українці Росії. У нинішній тривожний час у Росії подавляються всілякі форми культурно-національного життя: українська вища освіта, школи, книги, журнали, газети. Уряд не має конкретної програми, яка б ураховувала історичний розвиток українства в Росії. Оскільки немає української історичної концепції про становлення українства в Росії, то прохання останніх не задовольняються та ігноруються. За таких обставин російський уряд, який проводить щодо українців жорстоку політику асиміляції, не дає розвиватися українству. Таку жорстоку поведінку уряду щодо українців у Росії не можна ніде оскаржити. За таких умов, наголошував М. С. Грушевський, українці не мають у Росії перспективи національного розвитку. Український національний рух у Росії приречений на загибель.
Сьогоднішнє звільнення Росії не може відбутися без з'ясування українського питання, яке повинно вирішуватися на найвищому державному рівні. Задоволення національно-культурних потреб українців у Росії — це першочергове завдання російського уряду, передової російської інгеліген-ції [1, с. 3–5].
Проблема, що тепер постала перед Росією, — це покращення соціально-економічного та політичного ладу. Росія — імперія народів, повинна перетворитися в багатокультурну країну, де українці зможуть повною мірою задовольняти свої національно-культурні потреби. Сама держава повинна давати можливості за своєї підтримки оскаржувати становище українства в Росії. Однак ми переконуємось, що нині представники прогресивної Росії недалеко відійшли в поглядах щодо українського питання від представників офіційної Росії. Українська інтелігенція в Росії не може самовиражатися у Державній Думі, широкому науковому середовищі, пресі. Російська державність не дає їм такої можливості. Отримавши певні демократичні свободи, Росія, однак, не розвиває самобутність українців, їх наукові, культурні, освітні організації, вона не бере на себе зобов'язання хоча би симпатією підтримувати прояви української національної свідомості.
Нерозуміння українських національних запитів, зневага українства, призводять до відновлення великодержавних, шовіністичних настроїв у російському суспільстві. Нині, коли Росія демократизується, це просто злочин. Якщо Росія прогресивна не підтримає українську інтелігенцію, не потягне за собою на буксирі, то самобутність українського мислення зникне в Росії, що може згубити саму Росію, адже українська культура в усі віки підтримувала російську культуру своєю архаїчною слов'янською самобутністю. Багато в чому Росія як велика держава створена енергією українського таланту, науки та культури. Повага росіян до всього українського відновить довіру українців до росіян [2, с. 1–5].
До часу російської революції 1905 року українці в Росії не мали права висловлювати свої думки щодо потреб українського народу, і тільки І Дума дала можливість українцям поставити перед російським урядом українське питання. Українська інтелігенція однією з перших включилася в політичне визволення Росії. Українці своєю участю в російському революційному русі принесли російському суспільству велику користь, а натомість не отримали ніякого сприяння щодо задоволення своїх національно-культурних потреб. Український рух завдяки вільнолюбивим традиціям, опинився в тяжкому стані в Росії і тепер стає опозиційним до розгулу російської бюрократії. Основи старого режиму в Росії залишаються, вони загнивають. Українство бачить неспроможність Росії вирішити українське питання. Вона повторює заборони і гоніння на українську думку, закликає консервативні рухи до боротьби з ним, що не робить честі новій Росії, яка тягнеться до демократії [3, с. 2–3].
Та нехтувати всім цим не можна. Серед народностей Росії українці за чисельністю після росіян обіймають друге місце. Тобто українці посідають перше місце серед недержавних націй, а українському питанню належить перше місце серед усіх національностей Росії. Замість того, щоб з'ясовувати його, російський уряд проводить асиміляцію українців. Діяльність українських організацій у Росії стає просто неможливою. Починається відновлення заборони української мови, культури, друкованого слова. Жорстоке знищення українського національного життя в Росії доходить до того, що стародавня українська мова в Росії вважається «наречием» російської мови. Доля національного розвитку українців у Росії поставлена в ситуацію просто безвихідну. Унаслідок занепаду української культури в Росії убогою стала сама Росія, вона позбавляє себе права бути багатокуль-турною слов'янською державою. Нині Росія в усьому українському вбачає сепаратизм, тому за таких умов українська культура в Росії не має національно-культурних ознак [4, с. 12–41].
Однак, попри такі заборони, український національний рух у Росії існував. Особливо він почав проявлятися і консолідуватися в XIX столітті після заборони російською владою української мови та культури. Тоді в іншій формі він переміщується в столичні міста Росії: Петербург і Москву, де існує і групується навколо журналу «Основа» (1861–1862). Проте активний період функціонування українського національного руху в Росії продовжується недовго, після заборони української культури в 70–80 роках XIX століття українська національна справа в Росії була заборонена до 1905 року. У цей період вона звучала в російському суспільстві, як «сепаратизм», «українофільство», «мазепинство» і, звичайно, не мала розвитку [5, с. 2–3, с. 42–54].
Збереження такої традиції нічого не давало Росії, однак вона вирішила залишатися і в демократичному порядку «душительницею» національних меншин, насамперед українців. У такій ситуації розвивати українське національне життя в Росії стало просто неможливим. Однак українська справа жевріла, а інколи яскраво проявлялася, і тому створити за допомогою репресій монолітну російську культуру, затискуючи українську, стало неможливо. Суспільні верхи обговорювали цю проблему. Більш демократично настроєні урядовці вважали, що шлях у Росії один — широко розпочати впровадження національно-культурно-територіальної автономії зі збереженням національних прав народностей на їх етнічних територіях і територіях компактного проживання [6, с. 1–2, с. 55–67].
Ідея національно-культурної автономії появилася в проектах 1900–1905 років, була легалізована з трибуни першого парламенту Росії. Національне питання стало по-новому актуальним. І Дума вперше звернула увагу на необхідність розробки національної програми в Росії, тому нові закони, які бажала видати Дума, повинні були задовольняти національні території, яким вона прагнула надати ширші повноваження. За українським народом теж намагалися закріпити статус культурно-національної автономії, в якій можна було розвивати традиції української національної освіти, наукові та культурні традиції. Закон зобов'язувався не зневажати національні права, мову, літературу, культуру, самобутність економічного розвитку. Однак закон, як і вимоги українців, залишились на папері [7, с. 68–80, с. 1–2]. Все ж питання було порушене, хоча російський уряд не бажав брати його до уваги. За таких обставин навіть виник «Союз автономістів-федералістів», який поставив за мету фактично надати однакові права всім національностям Росії. Союз автономістів-федераліс-тів переконував суспільство, що реально здійснить і впровадить у життя закон про культурно-національну автономію, де урівняє права всіх народів, які проживають на широких просторах Росії [8, с. 81–86, с. 1–2]. У з'ясуванні національно-територіального питання взяли участь і українці, які вважали, що у вирішенні українського питання в Росії слід наголошувати на історичному праві, яке вони мали до політичної унії з Росією. Українські вольності були знищені насильницьки, і всі державні норми, які мала Україна за Богдана Хмельницького, повинні Росією бути відновлені. На територіях самої ж Росії, де компактно проживають українці, слід створити культурно-національні автономії. У своїх вимогах до російського уряду українці настоювали на федеративному влаштуванні Росії. Передусім, українцям у російських регіонах, де вони компактно проживають, необхідно дозволити навчатись національною мовою, випускати національною мовою підручники, книги, журнали, газети [9, с. 86–92, с. 1–2]. Тоді в російському суспільстві були поширені прогресивні ідеї, які виголошувалися із законно обраної народами Думи, проте російський журнал «Сын Отечества» оголосив війну думкам українофілів.
У передовій статті він наголошував, що дати українофілам вільно впроваджувати свої ідеї українською мовою на всій території Російської імперії, надання їм можливості повноцінно здобувати освіту, зокрема вищу, задовольнити їх культурні потреби — означало б організувати український сепаратизм у Росії за російські гроші. А якщо врахувати, що українофілам будуть допомагати «польсько-австрійські інтригани», то від великої слов'янської ідеї, як і держави Росії, не залишається нічого [10, с. 2–3]. М. Грушевський зауважував, що редакція часопису наголосила: «Українофілам, якщо навіть дати культурно-національну автономію навіть у далекій російській губернії, вони і там організують сепаратизм. Бажано, щоб українофіли в Росії завжди жевріли і ніколи не просочувалися в широкі народні маси, особливо в столичні центри» [11, с. 93–100].
Ці гнилі постулати, проголошені найреакційні-шими прошарками російського суспільства, не змогли змінити саме суспільство в революційній порі. У Литві і Польщі в школах почали вводити свої національні мови. Водночас українці Росії висунули до уряду вимогу відмінити заборону на функціонування української мови [12, с. 12–13]. Науковці Росії розуміли, що в Україні є потреба не тільки впровадження української мови в школах, а й у численному українському суспільстві. У записці «Нужды украинской школы», яка була прийнята на честь вшанування Т. Г. Шевченка в Києві, університет надіслав звернення до міністрів відносно правильності вирішення зняття заборони для української мови. Харківський університет, відповідаючи на запитання комітету міністрів, звернув увагу на необхідність введення українського читання і письма в початкових школах українських губерній, у зв'язку з тим, що українські діти не розуміють російської мови. Цілком зрозуміло, що викладання української мови у високій школі є логічним розвитком цієї необхідності [13, с. 101–103]. Так розпочалась дискусія щодо українського питання в Росії. У цей час, якщо вірити свідченням прогресивної верстви російського суспільства, відбулося пом'якшення умов життя українців у Росії. Однак реакціонери вважали, що українці, які отримали право на функціонування української мови, повинні ще доказати свою життєздатність до свідомого культурно-національного життя [14, с. 104–106]. Попри всі перипетії комітет міністрів, як свідчить доповідна міністра народної освіти, приступив до обговорення способів виконання «Указу від 12 грудня 1905 року «Про відміну постанови про переслідування української мови, українських друкованих органів, які були введені в 1876 і в 1881 роках, згідно з якими заборонялось друкування і видання творів українською мовою». Ці заборони, на думку комітету міністрів, були прийняті внаслідок розвитку українофільства, що як політичний рух, так і в літературному вигляді ставило завдання політичного відокремлення України від Росії. Комітет, однак, дійшов висновку, що українофільський рух, як і інші українофільські установи, які раніше лякали російський уряд, не є небезпечними для Росії. Все ж, заборона української мови, культури серед українського населення утруднює поширення серед нього необхідної інформації, оскільки бракує книжок українською мовою. Можна надіятися, що комітет міністрів, не бачачи ніякої безпеки від українського слова, розуміючи скоєне зло, яке зробила російська влада внаслідок заборони української мови, вирішив відмінити постанови про заборону української мови. Однак комітет міністрів не впевнився у достовірності свого рішення і тому вирішив попередньо зібрати інформацію по даному питанню.
Цього разу комітет міністрів звернувся за інформацією не до фахівців (Котков, Юзефович та інші), які ініціювали заборону української мови в 1863–1881 роках, а до науковців з Російської імператорської академії наук. Дослідження Академії наук в обширному звіті переконували, що «існуюча російська літературна мова є лише мова великоруська. Українці мають свою літературну мову, яка задовольняє національні потреби української народності». Особливу увагу комітет міністрів звернув на той факт, що заборона української мови і літератури повністю розірвала стосунки українців з росіянами і з російською літературною мовою зокрема, оскільки українці вбачали в російській мові, літературі та культурі гнобительку української культури, мови та літератури. Уся важкість заборони української культури призвела до того, що інтелектуальна діяльність українського народу була перенесена за кордон в Австрійську імперію (у Відень) і її складову частину — Галичину, де український рух зайняв проти Росії, російської культури ворожу позицію.
Учені Харківського університету, які були заді-яні в «мовному проекті» комітету міністрів, вказали на необхідність відмінити заборону української мови. Отже, всі рекомендації були переконливими, і українці думали, що вже 31 травня 1905 року комітет міністрів оголосить про відміну постанов про заборону української мови. Та комітет міністрів не зробив цього і через три місяці. Міністерство тільки заявило, що питання про відміну на заборону української мови та культури відкладено до кращих часів... Російська влада залишилась глухою до широких багатомільйонних мас українського суспільства та її інтелігенції [15, с. 107–111]. Після обговорення питання «про відміну заборони на українську мову» комітет міністрів не наважився відмінити постанову, введену міністром Валуєвим у 1863 році і закон 1876 року «Про заборону української мови». 1905 року Росія, навіть унаслідок революційного піднесення і певної демократизації, ще не була готовою признати право українського народу на задоволення його мовних та культурних потреб, що заставило українців включитися в боротьбу за свої права і внаслідок неможливості розвивати в Росії свої наукові, культурні, освітні та політичні інститути, перенести своє національне життя в Галичину. «Дикість офіційної Росії щодо української культури, — наголошує М. Грушевський, — зворушує українців, заставляє їх вишукувати методи в боротьбі за свої права проти російського самодержавства. Домагання українців повернути їм свою мову, культуру закінчилось тим, що новий російський уряд відніс українців до “інородців”, а українську мову до «інородних мов» [16, с. 112–114, с. 1–2].
Така ситуація в Росії примусила український народ енергію національного, культурного та політичного життя перенести за межі Росії, в український Львів, який у 1900–1905 роках стає українським П'ємонтом. Уже після заборони української літератури в Росії в 1863 році багато українських письменників входять у тісні стосунки з представниками українського відродження в Галичині, беручи участь у галицькому культурному, літературному та науковому житті. Така значна інтеграція українських письменників Росії у галицько-українське культурне життя після 1876 року, свідчить про те, що Галичина стала для них єдиним осередком задоволення національних та культурних потреб. Без сумніву, Австрійська імперія, була значно прогресивнішою центральноєвропейською монархією, ніж тюрма народів – Російська імперія. За таких умов українські видання Галичини, в яких друкувала свої твори українська еліта Росії, були «надзвичайним указом заборонені в Росії». Все, що мало на обкладинці назву «український», аж до етнографічних та археографічних матеріалів, навчальні посібники для дітей, було заборонено. Виявлена література вилучалась поліцією, а винуватці карались штрафами. Росія намагалась будь-якою ціною паралізувати вплив галицького українства на розвиток національно-культурних інститутів українців у Росії. Факти джерел яскраво доводять, що в цей час об'єднуються зусилля українців австрійських та російських для пробудження свідомості українського народу і відродження України. Зусилля спрямовані на зняття заборони на культурне життя українців у самій Росії; розбудову національно-культурного життя українського народу, розділеного свавіллям імперій [17, с. 115–120, с. 1–2]. У цей же час у самій Росії уряд дозволив задовольняти свої національно-культурні потреби фінам та полякам, а 30-мільйонному українському народу російський уряд не дав права на задоволення своїх національно-культурних потреб. М. С. Грушевський вважав, що російський уряд все робив для знищення українського народу, однак отримував від свого завзяття та натхнення поразку за поразкою [18, с. 121–131]. Таку поразку російський уряд отримав тому, що український народ належить до категорій народів, які в основному складаються з селянства, яке провадить землеробський спосіб життя з багатовіковим сталим місцепроживанням. Український народ за багатовікову історію свого проживання виробив імунітет до чужорідних культур: скіфської, хозарської, половецької і в останні століття до російської. За тисячоліття український народ зазнав усякого чужого гноблення, однак такого як російське, що бажало відібрати саму мову та культуру, не було. Своїм пасивним буттям український народ уперто боровся за своє національне існування проти російського віроломства [19, с. 132–140]. Раннє припинення державного життя в XIV столітті і відновлення його в XVII столітті навчило український народ жити самобутнім українським життям під польським, російським чужоземним ігом, не втрачаючи свого національного обличчя. Іноземний політичний елемент — польський, опанувавши політичне право над Україною, зовсім не звертав увагу на побут і землеробську культуру українців, що дало можливість зберегти економічний, політичний потенціал українського народу. І тільки російська великодержавна машина налаштувалась на необхідність заборонити українську національну культуру, мову, що було найбільшим злочином Росії проти українського народу. Цей злочин у тому чи іншому вигляді триває й зараз, і немає цьому кінця-краю... [20, с. 141–145].
Попри всі відчайдушні старання, на початку XX століття українцям добитись успіху у цих питаннях від уряду було неможливо. Нова генерація українців відчайдушно боролася за свої національні, культурні, а згодом державні права. «Стародавня українська державність, яка жила самостійним політичним життям від X до XIV століття, зуміла витворити такі високоморальні, духовні та культурні, економічні та політичні цінності, — наголошував М. Грушев-ський, — що послідуюча політична ситуація українського народу, політичні гоніння, не дозволили українському народу розчинитися в великій масі «окультурненого ним же фіно-угорсько-ли-товського масиву». Сьогодні, коли приходить в Росії «Кінець Гетто», — наголошує М. С. Грушев-ський, — українці отримують певні загально-європейські свободи. Українська національна еліта з новою силою піднімає в Росії українське питання» [21, с. 1–2]. Характерно, що серед перших вимог української еліти, було введення в школах української мови та літератури, а в університетах — українських кафедр. Однак це питання вдалося українцям вирішити тільки в австрійській Галичині, де у Львівському університеті в 90-х роках були відкриті українські кафедри.
Водночас у Росії, вчена рада Одеського університету затвердила введення в університеті курсів таких предметів: української мови, літератури, історії та географії України. Харківський університет у 1906–1907 роках поставив питання про відкриття українського історико-філологічного факультету. Проте далі проблема з місця не зрушила. Українська наука, як висловився М. Грушевський, не запанувала в наукових установах Росії [22, с. 147–194]. В Австрії, в Галичині уже 1848 року Львівський університет мав для українських національно-культурних потреб богословсько-філософський факультет, де українські професори читали лекції українською мовою. 1849 року у Львівському університеті було створено кафедру української мови. 1860 року кафедру української мови було створено в Краківському університеті. 1871 року імператор Австрійської імперії видав указ, що Львівський університет повинен готувати фахівців з української мови та літератури. 1880 року юридичний факультет Львівського університету мав уже кафедру української мови. Таке підґрунтя дало можливість у 1871–1874 роках українцям Австрійської імперії сформували свій український національний університет, чого не спромоглися зробити українці в Росії, внаслідок терору над українськими науковцями з боку російської державно-поліцейської машини досьогодні... [23, с. 195–264].
У цей час М. Грушевський перебував у Петербурзі і взяв участь у дебатах із урядом української парламентської фракції і участь у роботі українського політичного клубу. Поява і виступи М. Грушевського в Петербурзі занепокоїли царський уряд. У своїх доповідях М. Грушевський наголошував, що суспільний і культурний український рух у Росії повинен підтримувати зв'язки з австрійською Україною і, покладаючись на власну силу, підтримати ріст свідомості українців у Росії. У галицьких українців і російських українців одне завдання — боротьба за єдність України. Сьогодні ці дві гілки українського народу повинні об'єднати зусилля для спільної мети [24, с. 265–277]. Власне ці основні завдання для діяльності українців у Росії, викладені М. С. Грушев-ським, були програмним документом упродовж усієї діяльності українських організацій революційної доби 1905–1907 років.
Позиція М. С. Грушевського, «по українському питанню в Росії», а також його літературно-наукова діяльність у Санкт-Петербурзі та Москві, потребує майбутнього дослідження [25, с. 46–67, с. 616–639].
Література
1. Грушевский М. Украинство в России, его запросы и нужды. — СПб., 1906.
2. Грушевский М. Против течения. — СПб., 1907.
3. Грушевский. М. Задачи Украинского Вестника // Украинский Вестник. — 1906. — 2 августа. — № 11.
4. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. — СПб., 1907; Грушевский М. Политическая общественная украинская мысль в XIX столетии // Украинский Вестник. — 1906. — 16 июля. — № 9.
5. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. — СПб., 1907.
6. Грушевский М. Поточные дела // Украинский Вестник. — 1906. — 4 июня. — № 3. — С. 1–2; Грушевский М. Единство или распадение. — СПб., 1907.
7. Грушевский М. Наши требования. — СПб., 1907; Грушевский М. Национальный вопрос и автономия // Украинский Вестник. — 1906. — 21 мая. — № 1. — С. 1–2.
8. Грушевский М. О зрелости и незрелости // Украинский Вестник. — 1906. — 11 июня. — № 4.
9. Грушевский М. Наши требования // Украинский Вестник. — 1906. — 18 июня. — № 5.
10. Грушевский М. Сын Отечества // Украинский Вестник. — 1905. — 14 апреля. — № 50.
11. Грушевский М. Формы и факты. — СПб., 1907.
12. Грушевский М. Императорская академия Наук об отмене стеснений малорусского печатного слова. — СПб., 1905.
13. Грушевский М. Равною мерою. — СПб., 1907.
14. Грушевский М. К злобе дня. — СПб., 1907.
15. Грушевский М Освобождение России и Украинский вопрос. — СПб., 1907.
16. Грушевський М. Позорной памяти // Украинский Вестник. — 1906. — 21 мая. — № 1.
17. Грушевский М. Украинский Пьемонт // Украинский Вестник. — 1906. — 28 мая. — № 2.
18. Грушевский М. Конститутційне питання українства в Росії // Літературно-Науковий Вісник. — 1905; Грушевский М. На конституционные темы. — СПб., 1907.
19. Грушевский М. Вопрос дня. Аграрные перспективы. — СПб., 1907.
20. Грушевский. М. Национальные моменты в аграрном вопросе. — СПб., 1907.
21. Грушевский М. Конец Гетто // Украинский Вестник. — 1906. — 2 июля. — № 7.
22. Грушевский М. Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки. — СПб., 1907.
23. Грушевский М. Из польско-украинских отношений Галиции. — СПб.
24. Грушевский М. Встревоженный муравейник. — СПб., 1907.
25. Ідзьо В. «Украиская жизнь» — культурний, науково-просвітницький, політичний орган українців Москви та Росії 1912–1917 років (80-літтю з дня припинення присвячується (1917–1997) // Історико-Філологічний Вісник Українського Інституту. — М., 1997. — Т. 1; Russen uber Rusland. Ein Sammelwerk, herausgegebenvon. Josef Melnik. Franfurt, 1906.