У поплічниках нацистських душогубів*

Іржи БОГАТКА (Чехія)

На захист сіонізму виступають не тільки англійські сіоністські підприємці, колишні чехословацькі громадяни, і зокрема ко­лишній редактор газети «Прагер тагблатт» Карл Баум. В атаку на горезвісний «антисемітизм» щотижневика «Трибуна» (і Че­хословацького радіо) кинулися на хвилях ефіру і різні співро­бітники «Вільної Європи», які про єврейську частину чеського народу знають тільки те, що вона існує.

Ми публікуємо щоденник діяча терезинського самоврядуван­ня і члена сіоністської організації «Макабі хакаір» Егона Ред-ліха як свідка колабораціоністського минулого сіоністів у пері­од окупації. Його щоденник було виявлено в лютому 1967 року під час ремонту даху в кам'яному будинку на вулиці Готвальда в Терезині. Він лежав у чорній дамській сумочці і пережив сво­го автора, який був убитий 23 вересня 1944 року в Освенцимі.

Деякі публіцисти західної пропаганди таврують як вияв антисемітизму саме згадування того факту, що в період окупації «євреї прирікали на смерть євреїв». Ніхто, однак, не зможе запідозрити в антисемітизмі Егона Редліха, який записав у своєму щоденнику 20 січня 1943 року: «Транспортують не­мов дрібну худобу. Гурти везуть і женуть, і погоничі в цих гуртів — теж вів­ці. Це теж євреї, які гноблять євреїв».

Історично брехлива і позбавлена класового змісту легенда про єдине єв­рейство, яке страждало під нацистською окупацією, настільки прижилася завдяки сіоністській пропаганді, що в полоні в неї опинилися і деякі че­хословацькі громадяни. Так, наприклад, у виступі інженера Франтішека Фукса, опублікованому у вересні 1972 року в «Віснику єврейської релігій­ної громади», йдеться: «Тому всі ми — одностайно і завзято, усіма можливи­ми шляхами — пручалися депортації». Автор виступу наче й не був в'язнем Терезина, коли він заявляє: «Усі ці акції (маються на увазі акції Опору. — Ред.) були б неможливі, якби Терезином не володів дух серйозного і непо­хитного опору і якби не існувало великої єдності спрямованих до опору ду­мок і справ більшості в'язнів і керівників самоврядування». Адже інженер Фукс тим самим вважає представниками руху Опору і таких відомих своїм колабораціонізмом сіоністів — членів Єврейської ради старійшин (ЄРС), як д-р Франтішек Вайдман, Якуб Едельштейн, д-р Егон Поппер та інших.

Щоденник Е. Редліха викриває лицемірну легенду про єдину долю євре­їв і показує Терезин як арену класових боїв, у яких переважна більшість асимільованих чеських євреїв боролися за врятування чеського народу від фізичного знищення, проти нацистської влади і нацистських прислужни­ків — сіоністського терезинського самоврядування і його виконавчого органу — Єврейської ради старійшин.

ХТО ТАКИЙ ЕГОН РЕДЛІХ

Які функції було покладено на нього сіоністською організацією? Яке ста­новище він займав у Терезині, на цьому порозі пекла — нацистських таборів знищення? Яке завдання виконував у складному механізмі машини смерті?

Уродженець Оломоуца, Егон Редліх з'явився на світ 18 жовтня 1916 року в родині торговця Макса Редліха і його дружини Єлени, уродженої Донатової. Він був наймолодшим з-поміж братів. Старші його брати, Роберт і Пав­ло, не виявляли в молодості ніякого інтересу до сіонізму. Тільки первісток пари Редліхів, Гуго (народився 5 квітня 1904 року в Німецькій Ясениці), мав ті ж погляди що й Егон. Як секретар ЄРС в Оломоуці і Злині, Гуго Редліх організував у період окупації вивіз жителів Оломоуца в Тере-зин. Про ненависть земляків до брата згадує Егон Редліх 27 липня 1942 року у своєму щоденнику. «Прибув ешелон з Оломоуца, — пише він. — Проклинають брата: “Ehrlich wahrt am Langsten, Redlich bleibt”**. На душі тужливо».

Вже за Першої республіки Е. Редліх активно працював як член правої сіоністської організації «Макабі хакаір». Він був інструктором курсів перекваліфікації, які сіоністи організували для охочих переселитися до Палестини. Цю діяльність він продовжував і після окупації Чехословач-чини, коли нацисти — цілком у дусі їхньої угоди з Всесвіт­ньою сіоністською організацією (ВСО) — допускали пере­селення помітних сіоністів за море.

На посаду начальника Управління у справах молоді при ЄРС у Терезині Редліха призначили представники сіо­ністської верхівки ЄРС Якуб Едельштейн та інженер От-то Цуккер. Одночасно його зробили керівником молодіж­ної сіоністської організації. Свою місію в Терезині Редліх згадує в записі від 1 квітня 1942 року: «Я відповідаю за всю організацію і не знаю, чи утримаюся на своєму місці до кінця, тому що це питання нервів». А 29 березня з'явля­ється така замітка: «На пасху (єврейську. — Ред.) хочемо створити комітет із членів організації».

Так сіоністи ввели Редліха й у комісію з передачі фун­кцій самоврядування Терезина в руки ЄРС. Його зробили членом апеляційної комісії, яка обговорювала і вирішува­ла в останній інстанції питання про включення людей у список депортації, (або про виключення з цього списку) ешелонами, що формувалися особливою комісією ЄРС.

У засіданнях апеляційної комісії брав участь член Го­ловного управління імперської безпеки в Берліні (геста­по) і помічник обер-штурмфюрера Адольфа Ейхмана, го­ловний інспектор з кримінальних справ гаупт-штурмфю-рер Ернст Мосс. Регулярно приїзджаючи до Терезина, ко­ли звідтіля відправлялися на схід ешелони з депортовани­ми, він розбирав питання, пов'язані з депортацією, з ЄРС і його апеляційною комісією.

Егон Редліх належав до керівної верхівки терезинсько-го гетто. Як начальник Управління у справах молоді, він безпосередньо керував п'ятьма службовцями і величезним числом «вихователів» (старших блоків) в окремих казар­мах. Найближчими його співробітниками в Управлінні у справах молоді були: викладач фізкультури Альфред, або Фредді, Хірш (народився 11 лютого 1916 року в німецько­му місті Ахені), Фрідріх Прагер (народився 2 вересня 1911 року у Відні), Зєєв Пілен Шекк (народився 13 травня 1920 року в Оломоуці), Ервін Бьом та інші.

ДОГОВІР

Проти нацистського плану переселення євреїв із так званої «історичної території німецького розселення» сіо­ністи не заперечували, оскільки Адольф Ейхман обіцяв їм, що євреї «спокійно переживуть війну» у своїх гетто. Сіо­ністи керуватимуть власними органами самоврядування гетто, виховуватимуть і перевиховуватимуть молодь (і до­рослих євреїв) у дусі сіонізму. Так, вони готуватимуть єв­реїв до прийдешнього «переїзду» до єврейської держави, яку нацисти пообіцяли їм створити після перемоги «Тре­тього рейху».

Про договір, укладений між сіоністами, представленими військовою організацією «Хагана», і Адольфом Ейхманом, написано 3 березня 1942 року в щоденнику Редліха так: «Відбулася цікава розмова з Якубом (мається на увазі Якуб Едельштейн — ватажок ЄРС. — Ред.). Він повідомив нам про переговори між євреями і німцями навесні 1940 року. Німці жадали від євреїв посередницького сприяння в Америці, для того, щоб Сполучені Штати не вступали у війну на стороні Англії. Переговори були перервані влітку 1940 року, після великої перемоги німців у Франції. Тоді в США зародився широкий рух за неучасть у війні, і німці стали думати, що єврейське посередництво вже не буде потрібно. На переговорах німці пропонували відвести під єврейську державу або Аляску, або Родезію, або Мадагас­кар. Німці не були єдині лише в питанні про те, якою по­винна бути ця держава — аграрною чи промисловою. Так само ступінь ненависті до євреїв у різних груп німців був неоднаковий».

Чехословацькі сіоністи уклали договір про створення єврейського гетто в Терезині. Переговори з представника­ми чехословацьких сіоністів Якубом Едельштейном, інже­нером Отто Цуккером і д-ром Франтішеком Вельдманом вів шеф управління з переселення євреїв у Празі (Стрже-шовіци) д-р Зиґмунд Зайдль.

Відповідно до зазначеного договору саме ці представ­ники ставали членами ЄРС. Якуб Едельштейн взяв на се­бе функції головного єврейського керівника, а його зас­тупником був Отто Цуккер. Внутрішнє управління Тере-зином було доручено д-ру Егону Попперу, охорона здо­ров'я — Еріху Мунку, начальником постачання був приз­начений Карел Шліссер, а керівником транспортного від­ділу — інженер Ельберт. Цим особам довірено підбір нас­тільки ж лояльних керівників служб і відділів самовряду­вання.

Терезинському «генеральному штабу» і будівничим гетто (ауфбаумкомандо I і II) нацисти надали особливі привілеї: їм не тільки обіцяли можливість жити разом із родинами, але і гарантували, що з Терезина їх не депортують. І хоча свої обіцянки стосовно деякої частини терезинської еліти фашисти згодом не виконали, це ніяк не применшує самого факту співробітництва сіоністів з окупантами.

ПІД ЗАСТУПНИЦТВОМ НАЦИСТІВ

Сіоністська організація в терезинському гетто мала ціл­ковиту підтримку як місцевої нацистської влади, так і ви­щих чинів гестапо, включаючи Адольфа Ейхмана. Їхні ставленики після переходу Терезина на самоврядування організаційно забезпечували господарський і адміністра­тивний порядок. За допомогою власної поліції (шеф — Карл Льовенштейн) сіоністи пеклися про внутрішню без­пеку. На основі приблизних цифр, що їх давала нацистська влада, вони готували списки осіб, які підлягали відправ­ленню на схід, і тим вирішували питання про життя або смерть людей.

Згідно з даними останнього нацистського правителя Те-резина обер-штурмфюрера СС Карла Рама, кількість на­цистських чиновників-есесівців коливалася в межах п'ят­надцяти чоловік. Зовнішню охорону Терезина забезпечу­вав особливий підрозділ поліції Протекторату***.

Отже, півтора десяткам есесівців вдалося за самовідда­ної допомоги колабораціоністів із самоврядування та ЄРС депортувати в 1941–1945 роках із Терезина до схід­них гетто і концтаборів 153 тисячі чоловік, з яких 15 ти­сяч були діти. Тому майже до кінця війни нацисти незмін­но заступалися за сіоністів, ставили їх у привілейовані умови порівняно з іншими євреями, зокрема асимільова­ними.

Під крильцем нацистів у Терезині розгорнули політич­ну діяльність три організації: «Халуцим гехалуц» — назва сіоністських організацій, які готували євреїв до еміграції в Палестину (включаючи молодіжну організацію «Гехалуцу ноар ціоні халуці»), «Макабі хакаір» (сіоністська організа­ція правого напрямку) і жіноча сіоністська організація ВІЗО. Із 27 вересня по 4 жовтня 1942 року в Терезині навіть від­булася (з дозволу нацистів) конференція «Гехалуца», на яку цілком легально було доставлено делегатів празького сіоністського центру.

Як делегат «Макабі хакаір» брав участь у конференції «Гехалуца» й Егон Редліх. У перший же день її роботи він виступив із питанням про членство в Гістадруті (сіоніст­ській профспілці). «Я постарався роз'яснити, — записав він у своєму щоденнику, — що робітник у Гістадруті — це не неминуче зло, а найважливіша основа існування Гістад-руту. Зачепив я й тему відносин між нами і Ерец Ісраел [землею обітованою]. Що засвоїмо ми з цього сумного іс­нування тут, у гетто? Відповідь проста: ми повинні багато чого навчитися!»

І дійсно, сіоністи багато чого навчилися в нацистів, жи­вучи в Терезині. Якщо вони з легкою душею відправляли на смерть асимільованих чеських, словацьких і австрій­ських євреїв, то з тим більш легким серцем вони до остан­нього часу бомблять мирне арабське населення, збивають цивільні літаки арабських авіаліній, а на окупованих араб­ських землях убивають старих, жінок і дітей.

«ДАРОВАНЕ» МІСТО

Сіоністські діячі з ЄРС повірили нацистській пропаган­ді, нібито «фюрер подарував євреям місто», яке буде їхнім тимчасовим домом. Багато хто з них їхали в Терезин, вба­чаючи в ньому прообраз землі обітованої.

Як і інші відомі сіоністи, Егон Редліх теж опинився у владі ілюзії про єврейське місто Терезин. І він брав участь у розробці плану здійснення так званого заселення єврея­ми Терезина. «Я брав участь у роботі ради, — записав він у щоденник 15 березня 1942 року, — яка підготувала план передачі влади в місті. Ми обговорювали всі деталі життя в цьому першому єврейському місті».

Але вже тоді на сторінки щоденника Редліха проника­ють відомі сумніви. Він визнає, наприклад, 17 березня: «Здається мені, що робота ради, яка регламентувала життя в гетто, — це формальність, оскільки велику частину справ, якими займалася рада, ставили в його порядок денний нім­ці». І більше за все розсіювали його ілюзії ешелони, які від­правляються на схід (у тому числі транспорти з дітьми). 24 квітня 1942 року він записав: «У цьому місяці підуть на схід ще чотири ешелони. Ведуться суперечки про те, чи бу­де тут гетто або колонія з німецьким управлінням, чи тут і далі будуть тільки відбирати людей для дороги на схід. Ме­ні було смутно, оскільки поїде багато дітей. Але така наша доля: «увесь час, знову і знову будувати».

Редліх завзято чіпляється за нацистські обіцянки єврей­ського міста і, подібно до інших сіоністів, вірить нацистам. Вірить тому ще, що допустити думку про провал договору з нацистами — значило визнати, що сіоністи, власне кажучи, є лише допоміжним апаратом нацистського свавілля.

Прийнявши раз і назавжди тезу, що Терезин — менше з зол, Е. Редліх і інші залишалися на керівних посадах. Во­ни вимагали більш ефективної допомоги від празьких сіо­ністів, оскільки ніяк не могли зрозуміти, чому з новими ешелонами з Праги не прибувають сіоністи. А ті відправ­ляли замість себе представників так званих відмерлих га­лузок. Редліх припускає, що асимільовані чеські євреї зро­зуміли значення Терезина як місця, де можна вижити, і са­мі прагнули потрапити сюди. Тому ж він засуджує як роз­дроблення сіоністських сил намір празької Єврейської на­ціональної організації (ЖНО) будувати нове гетто в Кійо-ві-на-Мораві. «Готують створення нового гетто, — записує він у щоденнику 23 липня 1942 року. — На мою думку, по­літика наших празьких друзів неправильна. Сіоністи хо­чуть залишитися в Празі, тоді як асимільовані зрозуміли важливість нашого табору і посилають своїх людей у гет­то». А в червні 1943 року, коли до Терезина доставили де­яких членів празького ЄРС, він писав у щоденнику:

«Приймали службовців муніципалітету з Праги. Я не думаю, що тільки тут, у гетто, можна робити корисну спра­ву. Вони — хаверім (тобто члени сіоністської організації. — Ред.) і працюють теж у Празі, але тільки через це я нездат­ний зображувати для них привітність на лиці».

ДЛЯ АТМОСФЕРИ ВЗАЄМНОЇ ДОВІРИ

Щоб обґрунтувати свою придатність до подальшого пе­ребування на керівних посадах, сіоністи, особливо інже­нер Отто Цуккер, виступили з думкою, що єврейське са­моврядування має довести нацистському керівництву Те-резина свою спроможність і бажання співпрацювати у всіх сферах його діяльності. Вони доводили, що беззастережне виконання нацистських наказів створює атмосферу взаєм­ної довіри і розширює межі автономії єврейського само­врядування.

Тому ЄРС наполягала на тому, щоби надати широкій гласності випадки покарання всіх тих, хто порушує наказ про заборону листування і нелегальними листами застері­гає близьких від від'їзду в Терезин. У цьому вбачалася не тільки загроза плановому характеру «єврейського заселен­ня» міста, але і замах на керівну роль сіоністів. І останні не тільки нічого не робили, щоби запобігти приведенню виро­ків до виконання, але практично схвалили рішення нацист­ської комендатури застосовувати до порушників страту. При цьому вони намагалися заспокоїти і жителів Терезина посиланнями на «злочинне» порушення наказів єврей­ського самоврядування.

Зі щоденника Е. Редліха видно, що він не був цілком згоден з діями ЄРС і доводив, що хоча б про людське око, слід триматися осторонь від катівських вироків на­цистської влади. З цього приводу він пише в щоденнику 8 січня 1942 року: «Німці віддали наказ поставити шибе­ниці. На всіх людей, які відправляли листи, чигає небезпе­ка. Чи не стоїмо ми вже біля останніх кордонів? Ми при­кидаємо між собою, як влаштуватися з житлом. Коли ж ми подумаємо про те, що немає нічого важливішого порівня­но з тією реальністю, що можуть помирати євреї, єдиною провиною яких було те, що вони написали лист своїм близьким?» Пізніше він знову повертається до дій ЄРС: «Неможливо винести на собі всю ненависть євреїв, за яку ми несемо відповідальність, хоча ми лише маріонетки, які виконують будь-які накази».

Вироки виконувалися двічі. 10 січня 1942 року в при­сутності всіх членів ЄРС було страчено дев'ять чехосло­вацьких громадян. Сімох інших стратили 26 лютого. Ка­том був Р. Фішер (надалі був у складі єврейської зондерко-манди при газових камерах Освенцима).

Діяльність Егона Редліха в апеляційній комісії ЄРС ще більше поглибила його душевну кризу. «Обрати собі роль долі, вирішувати долю інших — це важка справа... Ешело­ни до Польщі й апеляції. Лиховісна і відповідальна робо­та: хто має право бути виключеним зі списку тих, кого де­портують? Діти? Старі?» — запитує себе Редліх на почат­ку березня 1942 року. Пізніше в щоденнику він відповідає собі: «І діти, і старі пригнічені, але в дітей є сили, щоб ви­терпіти».

«Цілий день ми розглядали апеляції. Важко бути посе­редником — настільки різноманітними є прохання про виключення зі списків на депортацію. Тут дуже велика роль протекції. Кожен чиновник — навіть якщо це усього лише посильний у відділі — прагне виключити своїх зна­йомих, і в більшості випадків це йому вдається». (Із запи­сів від березня 1942 року.)

Картини апокаліптичних жахів, одна страшніше за ін­шу, чергуються на сторінках щоденника. «Сум'яття, хаос, тяжкі і великі чвари. Тисячі людей із напруженими нерва­ми і серцями, наповненими страхом. Вони бояться і б'ються за те, щоб зуміти залишитися, вони день і ніч без втоми носяться тут і там... Щоб зберегти своїх родичів, чиновники з транспортного управління включають у списки ешелонів хворих і вбогих старих... Кожен намага­ється поклопотатися за свого приятеля — всі без винятку. І не вистачає людей, яких можна було б направляти в ешелони... Цілий день роботи й ешелонів. Чим далі, тим сутужніше стає задовольняти апеляції», — читаємо ми в жовтневих записах щоденника за 1942 рік.

ПОДАЛЬШИЙ ІСПИТ ХАРАКТЕРУ

У деморалізуючому середовищі Терезина особливо лег­ко ламалися характери тих, чиїм світоглядом була сіоніст­ська ідеологія. Необхідністю порятунку «обраного наро­ду» і його сіоністської еліти вони виправдували заклання асимільованих, «неповноцінних» євреїв — чеських, сло­вацьких, австрійських. І навіть Егон Редліх починає відхо­дити від своїх моральних підвалин, якщо він пише про апеляції, про протекціонізм, який засуджує і який, як він сам пише, не дозволяє вимагати що-небудь тим, у кого тут нікого немає. І він ремствує: «Як важко бути тут порядною людиною!»

Прибуття родичів піддало його новим іспитам. «Приї­хала сестра свояка. В мені йшла сильна, внутрішня боротьба. Чи зобов'язаний я порятувати її від депортації, чі ні?» І вирішив: «Нарешті я обрав компроміс: її список я передав Ц. (мається на увазі Отто Цуккер — заступник глави ЄРС. — Ред.) і сказав Я. (Якубу Едельштейну — главі ЄРС. — Ред.), що сестру мого свояка включено до списку на депортацію. Більше я нічого не зробив. Поди­вимося».

У декількох місцях щоденника Редліх скаржиться на свого брата Гуго, який змушував його занадто часто втруча­тися в хід депортації: «Мій брат і свояк розраховували, що я допомагатиму кожному, кому вони напишуть рекоменда­ційну записку... Перший розсерджений на мене і пише, що я не піклуюся про його родину. Це неправда. Я заступався за родину його дружини, але дуже пектися про неї не можу. У неї така велика родина, що я мав би присвятити себе тільки турботам про неї». Записи в щоденнику свідчать про те, з яким відвертим небажанням Редліх дбав про близьких. Єдиний виняток — це родичі його нареченої Гер­ти Бекової. Після прибуття її матері, Берти Бекової, він на­писав: «Цілу ніч працювали над апеляціями. Був дуже ра­дий тому, що мені вдалося виключити зі списків тещу і сво­ячку».

Коли ж 12 вересня 1942 року з ешелоном із Праги приї­хала його наречена (народилася 4 серпня 1916 року в Брно), кравчиня, до прибуття в Терезин — службовець в ЄРС у Празі і член жіночої сіоністської організації ВІЗО, вони взяли 22 вересня 1942 року в Терезині шлюб за релі­гійним обрядом.

РАСИСТСЬКА СЕЛЕКЦІЯ

Відверте стремління рятувати від депортації членів сіо­ністської організації — хаверім — у ватажків ЄРС і само­врядування супроводжували побоювання, що асимільова­на більшість терезинського гетто поставить їм у докір цей їхній протекціонізм. Цього боялися всі, включаючи Редлі-ха, хоча навіть непомірна кількість нових випадків виклю­чення хаверім зі списків і заміни їх в ешелонах дітьми і старими навряд чи змогла б погіршити і без того погану репутацію сіоністів. «Ми тут меншість проти більшості, — записує Е. Редліх. — Ми маємо владу і не використовуємо її... Тому наші противники колись пред'являть нам раху­нок за всіх... Ми маємо право виключати зі списків членів організації. Вони молоді, на їхнє місце приходять старі, хворі і діти. Прірва між керівництвом й іншими ще більше поглибилася. Нам дорікають в тому, що ми миримося з про­текцією, що її виявляємо до сіоністів», — пише він 15 бе­резня 1942 року.

«Протекція, протекція, — нарікає він далі. — Не знаю, як одного разу ми зможемо відповісти за всіх: за те, що від­правляли старих і дітей, за кожен випадок протекції (а їх стільки, що кожен список має складатися по декілька раз), Виключення хаверім зі списків — важка і відповідальна справа...»

Помітно, що Егон Редліх намагається поставити себе в становище тих, кого депортують, коли запитує: «А що бу­ло б, якби ті прийшли сюди? Не зажадали б вони, щоб і ти отримав винагороду за свою діяльність? Це проблема, і ду­же важлива. І не тільки теоретична, оскільки стосується вона питань життя і смерті».

Ця політика втручання в хід депортації мала чітко сфор­мульовані правила і номенклатуру тих, кого за будь-яку ціну потрібно було рятувати від депортації і чиє життя за будь-яку ціну потрібно було зберегти. Сіоністська еліта входила до особливого списку, у складанні якого брав участь і Егон Редліх. Зрозуміло, що захистом від депорта­ції не можна було забезпечити рядових хаверім, яких у крайньому разі вносили до списків на вивезення. Щоден­ник Редліха свідчить, що і рядові сіоністи, депортовані до східних гетто, де люди помирали від холоду і де їх морили газом, проклинали сіоністських діячів із ЄРС і самовряду­вання. «Лотка К. написала з Польщі до Праги, що ми тут, мовляв, занадто бережемо себе, що ми могли б вивести її зі списків, коли б захотіли, — відзначив Редліх 25 квітня 1942 року. — Досить було запропонувати нам сардельку і шматок хліба. Було там сказано й більше, але я не серджу­ся». Пізніше він знову повертається до скарг: «Одна хаве-рім написала зі сходу, що ми недостатньо стараємося для наших хаверім. Вона писала: «Якби я дала Вурту (член апеляційної комісії. — Ред.) або Гонді ковбаси чи хліба, ме­не б не включили в ешелон». (Гондою називали Егона, або Гонду, Редліха. — Ред.). Опір асимільованої чеської біль­шості терезинського гетто і рядових хаверім сіоністській еліті викликала не тільки їхня політика в зв'язку з депор­тацією, а й матеріальні привілеї активістів і керівників сі­оністської організації. Свідчить про це і такий запис Редліха, зроблений у березні — квітні 1942 року: «Інж. Ц. (мається на увазі інженер Отто Цуккер, заступник єврейського старости. — Ред.) озлобив людей тим, що взяв і оселив службовців магістрату, які тільки що прибули, у кращих приміщеннях... Ненависть до штабу тепер не слабшає в лю­дей навіть у ліжку...»

Хоча сам Редліх користу­вався всіма доступними еліті матеріальними вигодами (і, що випливає з різних розділів щоденника, часом мучився ка-яттями совісті), від рядових хаверім він вимагав ставити вище особистих інтересів ставлення до проблеми депор­тації, яку сам же називав спра­вою життя і смерті. «Наш ко­мітет, — писав він, — дуже не люблять. Чи не тому, що наші хаверім очікували від нас ма­теріального забезпечення? Я переконався в тому, що і зі сходу приходили листи, повні злості на нас, бо хаверім, які їх писали, думали, що ми від­правляємо людей заради якихось особливих вигод і пільг для себе».

Колабораціонізм сіоністської еліти з нацистами був таким самим, як співробітництво уряду Протекторату з німецькими окупантами. Сіоністи не тільки не уберег­ли багатьох рядових членів організації від депортації, а й своєю активною допомогою сприяли майже стовід­сотковому винищуванню єврейської частини чеського народу. І якщо Редліх на початку своєї діяльності в Те-резині виражав надію, що від депортації оберігатимуть, зокрема, дітей і рядових членів сіоністської організації, то незабаром він переконався, що «угода з дияволом», як нерідко делікатно іменують у літературі сіоніст­ський колабораціонізм із нацистами, веде, як кажуть, до пекла. Про своє завдання в Терезині Редліх писав у щоденнику. «Хочу написати п'єсу з таким сюжетом: проблема людини, яку проти її волі приставлено до справи з певним завданням. Вона опиняється в ситуа­ції, коли змушена робити щось що суперечить його сві­тогляду лише заради того, щоб зберегти людей. Інші ж думають, що він діє у відповідності зі своїми переко­наннями, і тому непривітні з ним. Зрештою, єдиний син повстає проти батька. Але, незважаючи на те, той зали­шається на своїй посаді».

Зберегти сіоністську еліту — така була місія Егона Редліха в Терезині.

(Закінчення буде)

---

* Текст публікується за виданням: Сионизм — правда и вымыслы: Сб. ст. — М.: Прогресс, 1980. — С. 66—90.

** Гра слів: чесний (Ерліх) їде, Редліх залишається.

*** Мається на увазі створений у 1939 г. нацистськими окупантами так званий Протекто­рат Богемія і Моравія.