Голгофа народів
І. Сіонізм — проказа людства
1
Після Другої світової війни засоби масової інформації і пропаганди: преса, радіо, телебачення і кінематограф багатьох країн посилено обробляли свідомість людей небезпекою відродження фашизму. Терміново в багатьох країнах приймали відповідні закони. Але фашизм являв собою примітивну і відкриту систему поглядів, ідеології і практики, що дозволяло досить швидко й ефективно вживати відповідних заходів.
Фашизм був приречений на загибель, тому що закулісні творці призначали його для їхніх тактичних цілей. Відкритий ворог завжди менш небезпечний, ніж ворог прихований і таємний. Про небезпеку ж більш страшну для людства, ніж фашизм, засоби масової інформації мовчали.
Ім'я її — С І О Н І З М ! Тому що саме світовий сіонізм, таємно і незримо, поєднавшись зі світовим масонством, протягом століть втягує людство в криваві катаклізми воєн, заколотів, революцій і змов. І якщо раніше це робилося переважно для збагачення, то вже з середини XIX століття — для завоювання світового панування. За своєю жорстокістю в досягненні поставленої мети сіонізм перевершує розтрощений фашизм.
Після Другої світової війни народам багатьох країн світу (крім СРСР) із захоплених архівів стали відомі багато таємниць світової політики, лиховісну і криваву роль у яких відігравав світовий сіонізм. Тому і постала оонівська заборона СІОНІЗМ У, як найнебезпечнішої шовіністичної ідеології, використовуваною єврейською фінансовою олігархією для завоювання влади в різних країнах.
Завдяки ретельно законспірованій століттями діяльності, а також тотальному контролю за засобами масової інформації майже у всіх провідних країнах світу СІОНІЗМ — як організована світова сила залишалася поза полем зору основної маси людства, за винятком вузького кола чиновників, політиків, мислителів, які безпосередньо беруть участь у політичних процесах своїх країн і вивчають їх.
У XX столітті, зміцнівши і захопивши владу в найбільших державах світу, у США й у Радянському Союзі, СІОНІЗМ відкрито вийшов на світову політичну авансцену. Якщо в минулі століття сіонізм прагнув до влади для доступу до фінансових потоків держав із метою свого збагачення, то до XX століття багато країн світу виявилися під його контролем завдяки незліченним фінансовим нагромадженням, унаслідок організованих ними воєн, революційних потрясінь, смут і грабежів народів.
Заклики окремих політиків багатьох країн звернути увагу на небезпеку єврейського засилля в їхніх державах (а світовий сіонізм використовував єврейський народ як своєрідний таран для досягнення своєї мети) не давали відчутних результатів. І тільки після перемоги над фашизмом і катастрофи комунізму, проблема глобальної небезпеки СІОНІЗМУ для всього людства вийшла на перший план. Останнє десятиліття слово СІОНІЗМ стало домінувати в опозиційному політичному середовищі багатьох країн. Чимало людей помилково пов'язують сіонізм тільки з єврейським народом, тому що сіоністи вміло прикривають свою злочинну діяльність ім'ям єврейського народу.
Про помилковість такого підходу писав ще Юрій Іванов у своїй книзі «Осторожно: сионизм». «...Згадування про сіонізм викликає в людей, незнайомих із ним, уявлення, пов'язані або з державою Ізраїль у цілому, або з євреями взагалі. І саме такі, неправильні уявлення найбільше влаштовують лідерів міжнародного сіонізму, саме такі погляди культивує сіоністська пропаганда».
Сіонізм, безумовно, прямо пов'язаний з євреями, тому що зароджений був іудеями в далекому минулому. Але не всі євреї є сіоністами. Багато євреїв самі є жертвами сіонізму. Але саме завдяки зв'язкам із сіонізмом за всіх часів у світі стоїть так зване «єврейське питання». Так хто ж вони? Гнані або гонителі? І чому?
Найточніше їх охарактеризував іспанець Едмонд Дюкан: «...Євреї — це не нація, а всесвітня організація, керована з єдиного центру, штаб-квартира якого — не в Ізраїлі, і навіть не в Європі, а в Сполучених Штатах Америки, країні, що є фінансово-економічним, політичним і військовим бастіоном сіонізму. І цей спрут, із трильйонами доларів, править світом через своїх добре оплачуваних ставлеників — продажних партійних босів, з яких роблять президентів, прем'єрів, міністрів і їхню численну челядь. Найбільші капіталістичні країни світу, насамперед Європи, Америка, включаючи Канаду, а також Австралія, навіть Індія, Туреччина і Греція — це вотчини сіоністів. Там не тільки економіка і фінанси, а й культура, ідеологія, усе духовне життя суспільства перебуває під невсипущим контролем сіоністів. Володіючи всіма засобами масової інформації, монополізувавши кіно, телебачення, видавництва, вони нав'язують громадськості свою думку, дурять народ, розтлівають душі людей, насамперед молоді, перетворюють людину в бездуховну істоту, із примітивними напівтваринними інтересами» [1].
Неприйняття євреїв майже в усьому світі швидше за все пов'язувалося не з національною ознакою, як це завжди трактують сіоністи, а з тією діяльністю, яку вони провадили й провадять, розсе-ляючись серед інших народів, їх жорстокістю, пов'язаною з іудейською релігією, прагненням панувати таємно або явно скрізь, куди вони проникають. Хижацька економічна експлуатація народів цими єврейськими орендарями, лихварями, відкупниками, корчмарями й ін. призводила до кількаразових погромів у багатьох країнах протягом століть. Це визнають і єврейські історики, зокрема, Майєр Балабан і Юлій Гессен. Останній писав: «Єврей-орендар, стаючи на місце пана (мова про Україну, окуповану Польщею у XVII ст. — Ю. К.), одержував ту владу над селянином, що належала землевласникові, і оскільки єврей-орендар, виконуючи господарські доручення магната, намагався витягти із селянина якомога більший дохід, то злість селянина, злість експлуатованого, спрямовувалася і на католика-пана, і на єврея-орендаря.
І от чому, коли в 1648 році вибухнуло велике повстання козаків Хмельницького, євреї нарівні з поляками стали жертвою кривавої козачої розправи» [2].
Юдофобські настрої можуть виникнути й унаслідок масованого вторгнення єврейської буржуазії в життєво важливі сфери громадського життя, про що писав Ф. Енгельс: «Я починаю розуміти французький антисемітизм, коли бачу, як ці євреї польського походження з німецькими прізвищами пробираються всюди, привласнюють собі все, усюди вилазять уперед, аж до того, що створюють громадську думку міста-світоча» (тобто Парижа. — Ю. К.) [3]. Але особливо яскравим прикладом експансії сіонізму і жахаючих наслідків цього є Росія в XX столітті. Для розуміння закономірностей у діяльності й сутності сіонізму звернімося до далеких історичних фактів.
Сіонізму як релігійній течії приблизно три тисячі років, а в сучасній формі він організувався в середині XIX століття. Британський сіоніст, професор Норман Бентвіч писав: «Сіонізм так само давній, як і полон єврейського народу за часів руйнування храму Навуходоносором у VI столітті до н. е.». Однак цією датою скоріше потрібно вважати VIII століття до н. е., коли ассирійський цар Саргон II скорив Ізраїль — частину царства Соломона, що розпалося, (іншою частиною була Іудея) [4].
Тисячі забраних до Ассирії ізраїльтян (це було звичним у війнах того часу) було розселено по всій імперії з метою її колонізації. Після завоювання Іудеї Навуходоносором значна частина іудеїв переселилася до Вавилонії, де за короткий термін єврейські громади пустили глибоке коріння. І незважаючи на те, що після завоювання Вавилона перським царем Кіром у 538 році до н. е., останній, прагнучи у своїх цілях зміцнити Палестину, видав указ, що дозволяв євреям повернутися до Єрусалима, основна їхня маса залишилася у Вавилонії. Важко було уявити, що розбагатілі євреї залишать родючу Вавилонію заради голих пагорбів Іудеї [5].
Так що вміло створюваний сіоністами міф про тисячолітні прагнення євреїв до повернення в Палестину не витримує критики й історичних фактів. Навіть в епоху панування Римської імперії, придушення повстання в Іудеї в 66–73 рр. н. е. і руйнування римлянами Єрусалима заможні єврейські громади вже давно існували в Єгипті і Кіренаїці, у Сирії і Месопотамії, в Італії і Греції. Євреї розселялися там задовго до краху єврейської держави. Вони йшли туди, де могли з великою вигодою отримувати доходи. Перед появою християнства євреїв в Палестині налічувалося лише 700 тисяч осіб, у той час як в одній Римській імперії їх було чотири мільйони [6].
Саме в цей період відбувалося активне розселення єврейських громад в Іспанії, Єгипті, Месопотамії — найбагатших провінціях арабського халіфату. Уже тоді провідну роль у єврейських громадах відігравали великі торговці і лихварі, а їхні послуги керівним кланам держав, де вони розселялися, давали можливість мати автономію в питаннях їхнього внутрішнього життя.
2
Становлення сьогоднішнього фінансово-банківського капіталу, що практично скрізь перебуває в руках євреїв і під твердим контролем світового сіонізму, бере початок у середині I тисячоріччя н. е. Християнська церква в VI столітті заборонила позичання грошей під відсотки як аморальне дійство, а в XII столітті закони, що карають за лихварство, стали особливо суворими. Такі заборони практикувала і мусульманська релігія. Це деякою мірою сприяло тому, що фінансові операції (лихварство, позичання грошей під відсотки) зосередилися в руках євреїв, тому що їхня релігія, іудаїзм, цього їм не забороняла [7]. Тому релігійні гоніння на євреїв мали скоріше економічні мотиви, про які буде сказано нижче.
Розуміючи ненависть народів до тієї діяльності, якою займалися євреї, їхні ідеологи спритно запустили в оборот проти своїх ворогів термін — антисеміт, обґрунтовуючи невдоволення людей, яких оббирають євреї, їхньою ненавистю до євреїв через їхню національність і релігію, і виставляючи своїх родичів найбіднішими і найнещаснішими людьми на Землі. Безпідставність застосування терміна «антисеміт» не тільки очевидна, а й абсурдна, тому що семіти — «...це група близьких за мовними ознаками народів південно-західної Азії і північної Африки, до яких належали давні вавилоняни, ассирійці, фінікійці, іудеї і деякі інші народи» [8]. Про те ж саме йдеться в різних енциклопедичних словниках. Але чому тоді євреї в усьому світі піднімають крики про антисемітизм? До чого тут євреї? Цей трюк був потрібен сіоністам як охоронна грамота, табу на єврея, його недоторканність, щоб дурного або злочинного він не робив проти інших народів в ім'я мети світового сіонізму.
«Араби теж семіти, — писав В. В. Шульгін, — але ніхто нікому не заважає бути арабофобом, якби такий оригінал з'явився» [9]. І, дійсно, питання що піднімають євреї про антисемітизм абсурдне за своїм значеннєвим навантаженням і постановкою. Семіти — це більш як півтора десятка арабських народів, до яких належать і євреї. Якщо говорити про те, що хтось не любить або навіть ненавидить євреїв, турків, англійців, або, скажімо, папуасів, то це особиста справа кожної людини, кого йому любити, а кому відмовити в цьому привілеї. Але тоді це треба називати — юдофобією, туркофобією, англофобією тощо. «Фобія» означає: «ненависть», «неприйняття», «острах». Адже нам і усьому світові тріскотять про антисемітизм. До чого ж тут араби?..
Все дуже просто. Світовий сіонізм придумав цей трюк для захисту провідників своєї політики з числа євреїв і їхніх вихрестів, які займаються підривною роботою в тих країнах, де вони проживають. Тож, якщо хтось ненавидить просто євреїв, заборонити це просто абсурдно і неможливо, бо це приватне право і свобода совісті і слова кожної людини на Землі. Це право кожної живої істоти, кого їй любити, дане йому від народження Господом Богом. А от якщо людина є антисемітом, то вона ненавидить цілу расу, більш як десяток арабських народів. А це вже ближче до расизму. Але нічого хитрішого в цьому плані «геніальні» теоретики світової витівки придумати поки не можуть, щоби захистити своїх агентів по всьому світі. За великим рахунком це євреї є антисемітами і расистами, тому що ненавидять більш як десяток арабських народів світу, цілу расу, та й інші народи світу, зарахувавши їх до категорії гоїв, тобто рабів. Тому не євреї, а народи світу повинні бити в усі дзвони про антисемітизм євреїв, їхній шовінізм, расизм й експансіоністську діяльність на користь сіонізму і світової єврейської фінансової олігархії у всіх країнах, де вони проживають.
Застосування сіоністами трюку з використанням терміна «антисеміт» є головним знаряддям пропаганди через підконтрольні їм засоби масової інформації й у першу чергу, через телебачення, для приховання тієї таємної агресивно-руйнівної діяльності, у яку вони втягують єврейське населення тих країн, у які вони проникнули протягом багатьох століть, створюючи п'яті колони.
Коріння цієї руйнівної агресивності закладено в Старому Заповіті, де продиктовано поведінку іудеїв щодо ворогів (усі інші народи для них вороги). «... І знищ усе, що в нього; не бери собі нічого в них, але знищ і віддай закляттю все, що в нього; і не давай пощади йому, і віддай на смерть від чоловіка до дружини, від отрока до немовляти, від вола до вівці, від верблюда до осла» (Перша Книга Царств, 15, 3) [10]. Наказ «знищ усе» — одна з основних догм закону, а всякий прояв навіть не милосердя, а полегкості розцінювався як тяжкий злочин. Левіти, священнослужителі іудеїв, саме за це і скинули першого і єдиного царя об'єднаного іудейсько-ізраїльського царства — Саула. На його місце поставили іудея Давида. Левіти вчили, що головною вимогою Ієгови нібито було винищування всього «чужого», і що вони, іудеї, божественно обрані для цієї мети. Так іудеї перетворилися в єдиний в історії народ, місією якого є руйнування як таке.
Євреї стали для всього світу каталізатором, що діяв руйнівно на всі національні основи держав, куди вони приходили. Єдиним законом у їхньому житті був Талмуд — звід тлумачень і доповнень єврейських рабинів до Старого Заповіту. Самим могутнім об'єднавчим для євреїв фактором протягом майже двох тисячоріч був Талмуд. Це — звід законів, на основі якого можна було змусити євреїв в усьому світі коритися. «Єврейська енциклопедія роз'ясняє: «Для більшості євреїв Талмуд був чимось на кшталт найвищого авторитету... Навіть Біблію було відсунуто на друге місце», — відзначав Дуглас Рід у своїй книзі «Спор о Сионе» [11]. Талмуд, укладений ще в дохристиянську епоху, був глибоко антихристиянським.
Прагнучи протидіяти асиміляції євреїв, розсіяних по всьому світі, Талмуд учив їх протистояти тій релігії, тим народам, серед яких вони жили. Інакше «вигнанців» ніколи не зібрати разом. Поступово зміст Талмуду став широко відомим завдяки викриттям протестантів і привів до різкого і загального збурення щодо євреїв. Це змусило талди-курганських старійшин видати указ, що наказує під погрозою великого відлучення не друкувати ніде витягів із Талмуду, а рабинам і вчителям шкіл ці тексти викладати учням тільки вголос.
Відлучення було страшною погрозою талмудичного рабинату будь-якому смертному, який насмілився висловити іншу думку, відмінну від їхньої власної. Відлучений єврей перетворювався в ізгоя, зацькованого вовка, якого всі цуралися. Небезпечним критиком Талмуду був і філософ Барух Спіноза, який народився в Амстердамі в 1632 році. Амстердамський рабинат відлучив його і прокляв. Спінозу було вигнано з Амстердама, він помер у 44 роки в бідності. Уже в XIX столітті німецький єврей Мойсей Мендельсон удався в «єресь», заявивши, що євреї, зберігаючи свою віру, повинні злитися з іншими народами, розділяючи їх долі. Головною спонукою його були слова: «Брати мої, відтепер дотримуйтеся прикладів любові, як дотепер ви дотримувалися прикладів ненависті». А це було небезпечно, тому що вело до звільнення від пут Талмуду.
Деякі наївні скептики, які не знають дійсності, скажуть, що це було так давно, світ став іншим... Так, світ став іншим, тільки сіонізм залишився таким, як був раніше! У 1970 році «Политиздат» випустив першу в СРСР книгу про сіонізм Юрія Іванова «Осторожно: сионизм». Книгу в масовому порядку скупили сіоністи. Більше того, Юрія Іванова вижили з ЦК, відправивши на роботу до Франції, де на нього було вчинено кілька замахів. Отож, у цій книзі він писав про те, що американський учений Г. Тамарін, який довгий час працював в Ізраїлі, поставив експеримент. Він склав більше тисячі анкет однакового змісту, на які йому письмово відповіли хлопчики і дівчатка з різних класів різних ізраїльських шкіл. Анкета стосувалася біблійної «Книги Ісуса Навина», яку в ізраїльських школах вивчають з 4-го до 8-го класу. У ній ідеться про війну і про знищення іудеями всього живого в Єрихоні і Лівні, не залишивши нічого живого. Тобто аналогічно тому, що зробили гітлерівці в Лідиці, Хатині, Бабиному Яру — знищивши всіх людей.
В анкеті було два запитання:
1. Чи вважаєш ти, що Ісус Навин та ізраїльтяни вчинили правильно або неправильно? Поясни, чому в тебе саме така думка.
2. Припустімо, що ізраїльська армія захопила під час війни арабське село. Добре чи погано вчинити з жителями цього села так, як Ісус Навин вчинив з народом Єрихона? Поясни, чому.
«Геноцид, що здійснював Навин, не єдиний приклад подібного роду в Біблії, — писав Г. Тама-рін, — я обрав його просто тому, що “Книга Ісуса Навина” займає особливе місце в ізраїльській системі освіти». Анкету була поширено в школах Тель-Авіва і села біля Рамле, міста Шарона і кібуцу Меучад і т. д.
Ось деякі відповіді. Школяр із Шарона: «Мета війни полягала в тому, щоби завоювати країну для ізраїльтян. Тому ізраїльтяни чинили добре, завойовуючи міста й убиваючи їхнє населення. Небажано, щоби в Ізраїлі був чужий елемент. Люди різних релігій могли впливати на ізраїльтян». Дівчинка з кібуцу Меучад: «Ісус Навин вчинив добре, убивши всіх людей у Єрихоні, тому що йому необхідно було завоювати всю країну й у нього не було часу займатися полоненими». Таких відповідей було отримано від 66% до 95%, залежно від конкретної школи, кібуцу або міста.
На запитання, чи можливим є ліквідувати в наш час усе населення захопленого арабського села, 30% учнів відповіли категорично: «Так!». Діти писали:
«Я вважаю, що все було зроблено правильно, бо ми хотіли скорити своїх ворогів і розширити наші кордони, і ми б також убивали арабів, як Ісус На-вин і ізраїльтяни». Або інша відповідь: «На мою думку, в арабському селі наша армія повинна чинити так, як Ісус Навин, бо араби — наші вороги, і тому навіть у полоні вони вишукуватимуть можливість розправитися зі сторожею» [12]. Як бачимо, яскравий приклад зразків навчання молодого покоління в дусі расових теорій фашистського зразка, а практичне втілення плодів навчання ми бачимо тепер у геноциді палестинського народу, що його здійснюють ці діти, які стали дорослими.
Але повернімося до історії. Переселення євреїв до Європи в масовому порядку проводилося в результаті завоювань ісламу. Араби під прапором Пророка вигнали римлян із Палестини, а влада в країні перейшла до рук її корінних мешканців, які жили там ще за два тисячоріччя до того, як там з'явилися перші іудейські поселенці. Відтоді пішло завоювання світу сіонізмом. Зміцнивши до VIII століття свої позиції, іслам напав на християнську Європу. «Єврейське шпигунство відіграло вирішальну роль при першому вторгненні маврів до Іспанії в 711 році, коли вони захопили величезну територію» [13].
Дуже великий інтерес становить порівняння того, як ставилися до полонених магометани й іудеї. «Наказ Каліфа арабським завойовникам у 637 році говорить: “Ви не повинні бути віроломними, нечесними, не повинні калічити полонених, вбивати дітей і старих, рубати чи спалювати пальми чи фруктові дерева, вбивати овець, корів чи верблюдів, не чіпайте тих, хто присвячує себе молитві у своїй келії”. І наказ “Ієгови”, згідно з Повторенням Закону XX, 16, говорить про інше: «А в містах цих народів, які Господь Бог твій дає тобі у володіння, не залишай у живих жодної душі» [14].
Разом з арабами до Іспанії рушили і євреї зі своїм талмудичним сіонізмом. Історія свідчить, що євреї підтримували маврів і грішми, і людьми. Вони йшли слідом за завойовниками, які ставилися до них надзвичайно прихильно, передаючи завойовані міста під контроль євреїв. Вони знали, що робили, щоб утримати завойованих у покорі, тому що навіть у Корані про євреїв сказано: «...їх метою буде сіяти на Землі розлад» [15].
3 Восьмисотлітнє арабське ярмо в Іспанії були фактично єврейським, недарма ж єврейські історики і зараз називають епоху Сефарад — єврейська назва Іспанії — «золотою добою» своєї нації. І тільки в новому тисячолітті, у ХІ–ХІІІ століттях зміцніла Європа починає боротьбу проти загарбників, що виражено в сімох хрестових походах для відво-ювання Святої Землі і Гроба Господнього. Через три роки після початку першого хрестового походу в 1099 році було взято штурмом Єрусалим, при наближенні хрестоносців євреї, згідно з канонами своєї релігії і помсти християнам, вирізали їх усіх разом із патріархом.
У страху перед втратою досягнутого, євреї на засіданні в Кордові приймають рішення про диверсії в тилу хрестоносців. Релігійний підйом у християнській Європі не випадково збігається з розквітом антихристиянських єресей. Усі ці катари, вальденси, альбігойці мали зв'язок з «жидовс-твуванням»; вони виникли на півдні Франції і півночі Іспанії, де єврейство селилося у великих кількостях, займаючи завдяки своїй згуртованості, грошам і потуранню світської влади панівне становище. Єврейські історики не тільки визнають, а навіть підкреслюють вирішальний вплив євреїв у південнофранцузьких єресях.
Після хрестового походу проти єресей і їхнього розгрому граф Тулузький і 13 баронів у 1209 році каялися в гріхах на ешафоті, обіцяючи виправити свою провину. Одним із зобов'язань було звільнити всіх євреїв і не допускати їх до управління. Очевидно, найбільшим ударом для християн було розкладання євреями лицарського ордену тамплієрів. Орден заснували 1119 року, як першу в історії службу постачання тилу і санітарного забезпечення хрестових походів християн, дев'ять французьких лицарів. Люди, які вступали в орден, приносили обітницю цнотливості, слухняності і бідності. На печатці ордену було зображено двох лицарів на одному коні. Тобто власний кінь це було більше, ніж те, що міг особисто мати кожен тамплієр.
Для постачання й обслуговування хрестоносців ордену слід було зайнятися торговельними операціями, а тут було неминуче зіткнення з євреями. Король Бодуен Єрусалимський відвів їм для ставки місце біля церкви Гроба Господнього на території колишнього Соломонового храму, зруйнованого римлянами ще в 70 р. н. е. Орден обрав співпрацю з євреями, тому що бути конкурентами в чужій країні було справою безнадійною. Це і стало початком його кінця [16].
Історик Петро Ланін у своїй чудовій роботі «Тайные пружины истории» досить докладно описав народження і загибель ордену тамплієрів. Через євреїв тамплієри вийшли на зв'язок із загадковою сектою «асасинів», у керівництві якої ряд істориків бачить нащадків євреїв, які пішли в підпілля після розгрому Іудеї римлянами. У цієї секти агенти були всюди, методи дії — убивства, на які посилали одурманену гашишем молодь. Від них тамплієри перейняли властиву з тих пір усім таємним товариствам систему ступенів присвяти. Напевне, від іудеїв секти «асасинів», що в перекладі з французької означає — вбивці, і йде МАСОНСЬКЕ НАЧАЛО.
Завдяки зв'язкам і за сприяння євреїв орден за короткий термін перетворився в найбагатшу державу в державі. Тільки у Франції він налічував до двох тисяч комендатур, йому належало більше дев’яти тисяч укріплених замків і майже два мільйони гектарів земельних володінь. У Парижі ордену належало майже півміста. Його боржниками були і папи, і королі. Однак на полі брані відбувалися зовсім інші події. У 1148 році Дамаск було відвойовано у християн завдяки зраді тамплієрів. Християнського принца, який врятувався і переховувався в них, було видано ворогам за 60 тисяч золотих. Так безкорисливий орден євреї перетворили у своє знаряддя, що сповідує їхній принцип: «Все продається, все купується». У 1166 році 12 тамплієрів були повішені за здачу сарацинам (сельджуки — вихідці з Туркестану, іудаїзовані в Хазарському царстві і потім прийняли іслам) фортеці на Йордані. У 1187 році султану Саладинові з вини ордену здали Єрусалим. Очевидно, це була плата євреям за тісне співробітництво. При цьому орден мав у Європі постійно мобілізовану армію — 30 тисяч лицарів, а ще — тісні контакти з єврейством і незліченні багатства.
Важко припустити, у що вилилася б подальша діяльність цього ордену, що набрав величезної могутності, якби не допоміг випадок. У 1305 році в Арагоні якийсь Естьє де Флуаран очікував страти за якийсь злочин. Сидячи разом з іншим смертни-ком-тамплієром, вони сповідалися один одному. І тамплієр повідав, про що знав і в чому був в ордені: зречення від Христа й опоганення розп'яття при прийманні нових членів до ордену, педерастія і сатанізм у вигляді поклоніння голові напівкозла, напівлюдини на ім'я Бафомет.
Флуаран запам'ятав усе, втік і зумів дістатися до короля Якова II Арагонського, який звільнив його від покарання і відправив у Париж до короля Франції. Філіп IV Красивий, маючи аналогічні дані з інших джерел, таємно направив до комендатури тамплієрів 12 молодих дворян, наказав вступити в орден і все вивідати. Дані підтвердилися. 13 вересня 1307 року по всій Франції було арештовано майже три тисячі вищих чинів ордену. Після семи років орден було розгромлено, а його керівників страчено. І що особливо дивно: гросмейстер ордена Жак (Яків) де Моле і його соратники зізналися в усьому під тиском доказів, за це їм загрожувало довічне ув'язнення, при цьому вони повинні були покаятися в гріхах. Раптово для всіх вони відмовилися від своїх свідчень, заявивши, що обвинувачення проти ордену неправда. Так вони добровільно прирікали себе на страту. Хто міг на них так вплинути? Історики вважають, що над орденом було своє таємне керівництво, яке і дало таку команду. Усіх чотирьох керівників ордену на чолі з Жаком (Яковом) де Моле було спалено, на вогнищі, з якого неслися прокляття.
І дійсно, папа Климент V, а також король Франції незабаром померли, як припускають, від отрути. З іншими причетними до процесу розправилися простіше. Кого зарізали, кого повісили. Зрозуміло, не випадково. Хто ж володів такою фантастичною владою, що зміг убити і папу, і короля? Відомо, що медицини в той час не існувало, знахарство ж було монополією євреїв, які навчилися його в арабів. І дійсно, перерахування євреїв, які були лейб-медиками в коронованих осіб, зайняло б цілу книгу.
Чим же знахарство було так привабливо для євреїв? Тут доречно навести один документ більш пізнього часу. «У відповідь на скаргу євреїв, які жили в Південній Франції (Арль), на утиски, іудейський “князь вигнання” (який переїхав на той час з Кордови до Константинополя) писав у циркулярному посланні єврейським громадам Європи: «...Що ж стосується замахів на ваше життя, то робіть ваших дітей лікарями й аптекарями, щоби вони могли позбавляти життя християн. Це іудейське тлумачення професії лікаря датовано 1489 роком і підписано ініціалами «князя євреїв у Константинополі» [17].
Після розгрому ордену, скарби їх зникли без сліду. Вочевидь, таємне керівництво ордену було заздалегідь попереджене і встигло вчасно сховати казну ордену. Тоді ж так і не змогли знайти і голову «Бафомета», про яку говорили десятки заарештованих. Однак відомо, що ця святиня масонства перебуває нині у таємному храмі масонської «Верховної Ради Світу» у місті Чарльстон (штат Південна Кароліна) у США, разом із черепом і попелом гросмейстера ордену тамплієрів Жака (Якова) де Моле [18].
Розгром ордену тамплієрів у 1314 році у Франції сильно підірвав позиції єврейства в їхніх таємних домаганнях на керівну роль у ряді держав Європи. Вони жадали помсти. І от Франція, яка до того процвітала, занурилася в XIV столітті в криваву купіль Столітньої війни, внутрішнього розбрату й руйнації. Усі три сини Філіпа Красивого не проца-рювали і 15 років, а 1328 року династія Капетингів, яка створила Францію, припинила своє існування. Англія заявила свої права на французький престол, цвіт французького лицарства загинув у найбільших боях Столітньої війни. І тільки патріотизм простої селянки Жанни д'Арк воскресив дух нації і саму Францію. Незважаючи на її загибель і смерть на вогнищі в 1431 році, Франція знову об'єдналася під короною своїх королів.
Однак першого удару по єврейських лихварях і торговцях було завдано не у Франції, а раніше в Англії, яка першою з держав Європи вигнала євреїв. Лихварі-євреї розповзлися по Англії, як ракова пухлина. Обплутали борговими зобов'язаннями англійських дворян, придворних, короля... Тільки Генріх II був винен Аарону Лінкольну, єврейському лихвареві, 100 тисяч фунтів стерлінгів, величезну на той час навіть для монархів суму. Перед третім хрестовим походом у 1190 році по Англії прокотилися єврейські погроми. Англійські дворяни, боржники євреїв-лихварів, спалювали боргові зобов'язання. До кінця XIII століття почастішали виступи церкви проти євреїв, і в 1290 році указом Едуарда I їх виганяють із Англії [19].
Наступною державою, яка не витримала навали і панування євреїв, стала Іспанія. Після її завоювання маврами з активною допомогою євреїв, з Північної Африки, і їхньою п'ятою колоною в самій Іспанії християнство було змушено піти тут у підпілля. Це створило талмудистам чудові можливості для поступового захоплення влади в свої руки. Вони переносять центр із Вавилона до Іспанії, як колись з Палестини до Вавилонії. Тепер талмудистський уряд євреїв усередині корінної нації далі провадив свою руйнівну діяльність уже з іспанської території. Для титульних жителів вигляд завойовника з мавра поступово переростав у єврея, хоча завойовниками були маври, а справжніми правителями були євреї.
Вони змогли скорити навіть не завойовану маврами частину Піренейського півострова, вдавшись до небаченого до того часу у світовій історії трюку — фіктивного переходу в іншу віру з метою захоплення управління країною у свої руки. Тим більше, що Талмуд не тільки дозволяв, але й пропонував подібний крок, якщо це на користь єврейству. Перейшовши в християнство, вони залишалися іудеями, засновували, як прикриття, товариства з зовні християнськими цілями для здійснення своїх ритуалів. Уже незабаром адміністрацію, армію, юстицію, університети, навіть церкву заполонили євреї. Багаті поріднилися з вищою аристократією, і незабаром в Арагоні, Кастилії не залишилося жодного аристократичного прізвища, навіть і в королівському домі, без домішок єврейської крові. Майже всі важливі посади при дворі були зайняті вихрестами та їхніми дітьми.
Ця тактика мирного завоювання влади ввійде в їхній арсенал як одне з головних знарядь поневолення тих народів, які мали нещастя пустити їх до себе. Те ж було зроблено і з нашою країною. Зараз досить тільки уважно озирнутися навколо себе, щоб упевнитися в цьому. Такі дії євреїв зрештою переповнили чашу терпіння. Інквізиція була створена в першу чергу для боротьби з ними, тому що наближалася національна катастрофа. Майже вся Іспанія стояла на грані всенародного погрому. І от у 1492 році у відвойованій у маврів Альгамбрі Фердинанд та Ізабелла (королівська пара) декретом вигнали євреїв з Іспанії, а в 1496 році євреї виганяються й з Португалії.
Найбагатші євреї переїхали зі своїми капіталами переважно в Голландію і знову навернулися у свою віру. Тут вони розгорнули справжню війну проти Іспанії в усьому світі. Сучасний іспанський історик Хуліо Каро Бароха писав про це: «Вони виявлялися всюди, де іспанській світовій імперії могла загрожувати небезпека. При дворі англійської королеви Єлизавети; в оточенні королеви-матері Катерини Медичі у Франції; в Антверпені — головному штабі повсталих проти Іспанії Нідерландів; у великого султана на Босфорі. Вони діяли далекоглядно і без коливань, і так потай, що історики довго не могли знайти ворогів Іспанії, не намацавши тісних зв'язків між усіма цими лейб-медиками, банкірами, військовими постачальниками, судновласниками в столицях і портових містах усього світу... Ставши в наш час відомими, матеріали державних архівів, які годі оглянути, не залишають сумнівів щодо активної участі колишніх єврейських вихрестів у знищенні іспанської світової могутності» [20].
Розповсюджувана євреями неправда про те, що нібито Іспанія «зубожіла» і втратила свою могутність через вигнання євреїв, не витримує критики, бо в ХVІ–ХVІІ століттях її здолала єврейська світова кліка, яка марила помстою. Розправа з Іспанією, як у дзеркалі, відображає наступну історію майже всіх держав, у тому числі і Росії як у 1917 році, так і в наступні роки. У цілому ж свій антиіспанський похід вони закінчили в Америці. Спочатку в США, отторгнули іспанські колонії, а потім серією латиноамериканських революцій, з яких жодна не була народним повстанням, а лише заколотами рабовласників проти церкви й Іспанії, що заважали їм експлуатувати індіанців й американських рабів. Ці революції фінансувалися масонами і єврейськими банкірами Лондона.
4 Після вигнання з Західної Європи центр єврейського керівництва був перенесений у Польщу. І тут криється одна з таємниць Сіону, що оберігаються. Адже виселені з Західної Європи євреї знову в масі своїй повернулися туди, звідкіля прийшли. У Єгипет, Туреччину, Італію. Розселялися вони й у Німеччині. Шляхи їхньої міграції були для сіоністів вражаючими. Щось не тягло їх на землю обітовану, у Палестину, Єрусалим. Даних про велику міграцію євреїв у Польщу немає, і раптом там їх виявляється кілька мільйонів! Що це були за люди? Сіоністи старанно це питання обходять, тому що ця гілка належала до хазарів, навернених в іудаїзм у VII столітті, вирощених на татарській землі, предки яких ніколи не знали Іудеї. Мотив, чому талмудичні старійшини заохочували перехід хазар в іудейство, зрозумілий. Бо без припливу нової крові «єврейське питання» вже давно було б вирішено. Його вже просто не існувало б. Ту т і відбулася трансформація слова іудей у єврей, бо зрозуміло, що ніякими вихідцями з Іудеї вони бути не могли.
У чому головний парадокс? У тому, що після переселення талмудистського керівництва в Польщу їх заклинання про повернення до Палестини стало проповідуватися від імені народу, який не мав ані краплі семітської крові. У Польщі євреї жили в ХVІ–ХVІІ століттях під керівництвом свого автономного уряду, який отримав назву — кагал. На своїй території кагал під польським протекторатом оподатковував гетто і громади (місця компактного проживання євреїв), виплачуючи польському уряду певну суму. «У Польщі єврейський суд не мав права страти, зате процвітала позасудова практика лінчування, і її відкрито заохочували рабини, наприклад, Соломон Лурія», — писав єврейський історик нашого часу Сало Барон. Єврейський кагал створив залізну релігійну дисципліну в інтересах правлячої олігархії [21].
Простежуючи й аналізуючи парадоксальні вигини світової історії, мимоволі повертаєшся до «Протоколів сіонських мудреців». Сам хід історії з такою переконливістю підтверджує написане в протоколах, що починаєш переконуватися, що саме за допомогою іудеїв-сіоністів і їхніх вихрестів здійснювалися і здійснюються експерименти над людством за такими чітко викладеними у них планами.
Усім потрясінням у Європі — руйнівним війнам і революціям ХVІІ–ХХ століть передували розбрат і хаос, бродіння в умах. Особливо в релігії. Але ж релігія в той час була наріжним каменем існування підвалин держав Європи. У ХІІІ–ХVI століттях — це були реформаторські єресі, у ХVII–ХVIII століттях — просвітництво, пов'язане з масонством, у XIX–XX століттях — комуністичні ідеї, ніцшеанство, фашизм, фрейдизм, езотерія, антропософія, теософія й інші смути. Як це потрібно було робити, досить докладно викладено в «Протоколах сіон-ських мудреців». Так, у протоколі № 2 — Успіхи руйнівних учень: «...Зверніть увагу на підлаштова-ні нами успіхи дарвінізму, марксизму, ніцшеанства. Значення цих напрямків розтління для гойських умів більш ніж очевидно». Протокол № 5 — Як узяти до рук громадську думку: «Щоб узяти до рук громадську думку, треба її спантеличити, висловлюючи з різних боків стільки суперечливих думок і доти, доки гої не загубляться в їх лабіринті і не зрозуміють, що найкраще не мати ніякої думки в питаннях політики...» Протокол № 7 — Розбрати і ворожнечі в усьому світі: «У всій Європі, а за допомогою її відносин і на інших континентах, ми повинні створити бродіння, розбрат і ворожнечу. У цьому подвійна користь: по-перше, цим ми тримаємо в підпорядкуванні всі країни, які добре знають, що ми за бажанням владні зробити безлад чи навести порядок... по-друге, інтригами ми заплутаємо всі нитки, протягнені нами в усі державні кабінети політикою, економічними договорами або борговими зобов'язаннями...» (Паризьке видання князя М. К. Горчакова, 1927 р.).
І дійсно всі реформаторські, ніби спрямовані на поліпшення християнської церкви, єресі були пов'язані з «жидовствуванням», вони звеличували іудейський Старий Заповіт на шкоду християнському Євангелію, зверталися до єврейського Талмуду, Каббали. Ті сили, які досягли свого апогею в протестантській реформації XV і XVI століть, було пущено в рух у XI, XII, XIII сторіччях, проклавши шлях єресям усередині християнства, що розділили єдину до того церкву на ворожі табори. «Реформатори підтримували особисті зв'язки з єврейськими діячами і єврейськими громадами у своїх країнах; єврейські організації активно і відкрито брали участь у виникненні і поширенні руху» [22].
Лиховісну роль тут відіграв Лютер, у якого були тісні зв'язки з єврейством. Мартін Лютер мав ілюзії щодо навернення євреїв у «поліпшене» їм християнство. Просвітління прийшло тільки тоді, коли до Віттенберга, де він був ректором університету, приїхали три євреї: Шломо, Шмар’я і Лев (тоді євреї прізвищ не носили). Відвідавши його, висловили надію, що тепер, коли християнство так посилено живиться єврейською мудрістю, вони перейдуть в іудаїзм. Будучи приголомшений почутим, Лютер відповів трактатом «Про євреїв і їхню неправду» (1546 р.), у якому закликав спалити євреїв з їхніми книгами, якщо вони не спалять Талмуд.
Але протестувати було пізно. Реформація призвела до нового сторіччя сум'ять, заколотів, воєн і революцій, у яких на потіху іудеям християни знищували один одного. Саме в XVII столітті відбулося тісне злиття талмудичного вчення, що перейшло в сіонізм, з масонством. Зазнавши поразки в Іспанії, Англії, Франції, Португалії і перенісши свій центр до Польщі, світовий сіонізм іде на цілковите підпорядкування масонства своїм інтересам у завоюванні світового панування.
* Козенков Ю. Голгофа России. Завоеватели. — М., 2001. — С. 3–51.
(Далі буде)
Література
1. Шевцов И. Над бездной // Молодая гвардия. — 1992. — № 10. — С. 78.
2. Гессен Ю. История еврейского народа в России. — Т. 1. — Пг., 1916. — С. 114.
3. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 38. — С. 345.
4. Иванов Ю. Осторожно: сионизм. — М.: Политиздат, 1970. — С. 12.
5. Там само. — С. 15.
6. Там само. — С. 17.
7. Там само. — С. 22.
8. Ожегов С. Словарь русского языка. — М.: Русский язык, 1975. — С. 654.
9. Шульгин В. Что нам в них не нравится. — СПб.: Изд-во «Хорс», 1992. — С. 6.
10. Кожинов В. История Руси и русского слова // Наш современник. — 1992. — № 12. — С. 168.
11. Рид Д. Спор о Сионе // Наш современник. — 1993. — № 6. — С. 154.
12. Иванов Ю. Осторожно: сионизм. — С. 39–40.
13. Ланин П. Тайные пружины истории // Молодая гвардия. — 1991. — № 7. — С. 193.
14. Рид Д. Спор о Сионе. — С. 140.
15. Там само.
16. Louis Israel Newman. Jewish Influence in Christion Reform Movement // Columbia University Press. — 1925. — Р. 131–299.
17. Ланин П. Тайные пружины истории. — С. 197.
18. Там само.
19. БСЭ. — М., 1932. — Т. 24. — С. 26.
20. Ланин П. Тайные пружины истории. — С. 201.
21. Рид Д. Спор о Сионе. — С. 141.
22. Ланин П. Тайные пружины истории. — С. 198.
23. Циолковский К. Причина космоса. — М., СПб.: Космополис, 1991. — С. 31–32.
24. Чижевский А. Физические факторы исторического процесса. — Калуга: Калуга-Марс, 1924. — С. 41.
25. Там само. — С. 41–42.
26. Ланин П. Тайные пружины истории. — С. 193.
27. Парнов Е. Трон Люцифера. — М.: Политиздат,
1991. — С. 277.
28. Башилов Б. История русского масонства. — М.: Русло–Община, 1992. — С. 104.
29. Там само. — С. 90–91.
30. Ланин П. Тайные пружины истории. — С. 199.
31. Башилов Б. История русского масонства. — М.: Русло–Община, 1992. — С. 119.
32. Дичев Т., Николов Н. Зловещий заговор. — Ургенч, МП «Мураббий», 1992. — С. 16.
33. Ланин П. Тайные пружины истории. — С. 203.
34. Там само.
35. Оггер Г. Магнаты... начало биографии. — М.: Прогресс, 1985. — С. 235.
36. Власов Ю. Огненный крест. — М.: Новости, 1992. — Ч. 1. — С. 389.
37. Ланин П. Тайные пружины истории. — С. 252.
38. Там само. — С. 252–253.
39. Дьяконов Ю. Пятая колонна в России. — М.: Московитянин, 1995. — С. 27.
40. Петров В. Правда об Америке // Наш современник. — 1992. — № 2. — С. 171.
41. Вашингтон и масоны // Молодая гвардия. — 1991. — № 10. — С. 144.
42. Русаков Р. Дыхание драконов. — М.: Московитя-нин, 1995. — С. 6.
43. Виноградов А. Россия, путь осмысления // Молодая гвардия. — 1991. — № 9. — С. 268.
44. Аргументы и факты. —1990. — № 35.
45. Дичев Т., Николов Н. Зловещий заговор. — С. 128.
46. Острецов В. Масонство, культура и русская история. — М., 1998. — С. 593.
47. Там само. — С. 607–608.
48. Ланин П. Тайные пружины истории. — С. 262.
49. У Бнай Брит под колпаком // Правда. — 1993. — 31 июля.
50. Дичев Т., Николов Н. Зловещий заговор. — С. 126– 129.
51. Коммерсанть-Власть. — 1998. — № 4.