Вищий навчальний заклад як соціально-культурна система:
від концепції до практики

Микола СВІРЕНЬ,
кандидат технічних наук, професор, директор Кіровоградської філії МАУП
Світлана БАРАБАШ,
доктор філологічних наук, професор Кіровоградської філії МАУП

Методологічна основа нашої роботи покликається на дві санкції:

• сучасні ідеї, які розкривають закономірності і фактори саморозвитку соціальних систем;
• принципи синергетичного мислення, що визначають можливості і межі втручання у процес функціонування соціальних систем із їхніми власними тенденціями і механізмами саморозвитку.

Щоденна практика колективу Кіровоградської філії МАУП стала основою наших роздумів і висновків.

Ми вважаємо, що Міжрегіональна Академія управління персоналом та всі її філії поступово стають певними майданчиками, лабораторіями соціально-психологічного та педагогічного проектування нової системи відносин і комунікацій між різними суб'єктами діяльності, адже процес освіти охоплює значно більший простір, ніж внутрішня робота навчального закладу. За поняттям культурно-освітнього регіону стоїть концепція безперервної освіти в тому розумінні, що наше життя просякнуте освітніми взаємозв'язками: автоматичний вихід у сферу соціально-економічних, господарських процесів, со-ціокультурну сферу, в політику засобів масової інформації. І надзвичайно важливим є розуміння навчального закладу як соціо-культурної системи, функції якої не обмежуються лише підготовкою людини до професійної діяльності.

Отже, систему роботи вищої школи розглядаємо як форму трансляції розширеного відтворення культурних норм, цінностей, ідей, як простір генерування суспільної ідеології, яка разом з її носіями «вростає» і «проростає» в культурі, як спосіб підготовки людини до оптимального існування в соціумі і культурі.

Від початку діяльності Кіровоградської філії МАУП постало завдання сформувати навчальний заклад із відкритою соціально-педагогічною системою. При цьому зауважимо, що у сфері гуманітарних і соціальних наук останнім часом набула загального визнання думка про те, що люди є «відкритими системами», які впливають на формування інших і формуються самі упродовж життя безпосередньо через спільну і багатосторонню взаємодію з соціальним та природним середовищем.

У цьому контексті принцип відкритості використовуємо у трьох значеннях:

• для характеристики системи діючих контактів навчального закладу та середовища у процесі спільної роботи;
• для опису суспільних взаємовпливів суб'єктів у процесі діяльності;
• для характеристики особистісних змін у функціонуванні навчального закладу як від критої системи соціалізації.

Принцип відкритості кваліфікуємо як за-гальнонауковий методологічний принцип, що характеризує якісний стан життя індивіда, групи навчального закладу зі своїм світоглядом, характером відносин з оточуючим світом, системою соціалізації.

У нашому навчальному закладі послідовно вирішувались такі завдання:

• формування нового образу внз не тільки як освітнього і наукового, а й духовного, і соціально-культурного центру, який творить особистість нового типу, привабливу для студентів, з високим рівнем професіоналізму викладачів, присутності особливої системи духовно-моральних референтів, духовної атмосфери, спроможної інтегрувати освітні і виховні аспекти. Навчальний заклад функціонує насамперед як соціокультурна система, яка має згармонізувати існування людини і суспільства через актуалізацію і гармонізацію людської екзистенції як найважливішого механізму культурної трансмісії — збереження наукового та професійного потенціалу України;
• формування інноваційної, організаційно-педагогічної моделі, яка зорієнтована на оперативне реагування на ринку праці, на досягнення високої ефективності освіти через використання сучасних методик і найновіших технологій;
• оптимізація стосунків між керівництвом, викладачами, студентами;
• становлення багаторівневих і багатосторонніх зв'язків із суб'єктами державної влади, різноманітними державними і недержавними установами та навчальними закладами, громадськими організаціями обласного, всеукраїнського, міжнародного рівня, творчими спілками, засобами масової інформації;
• психологічна перебудова колективу через відмову від традиційних форм викладання, винесення навчальної ситуації за межі аудиторії, підвищення вимог до педагогічної, наукової, організаційно-методичної, виховної діяльності.

Принципи організації освітнього та виховного простору навчального закладу задля успішної соціалізації молоді:

• Принцип цілісності (взаємозалежність змісту освіти і важливих складових особистого існування).
• Принцип оптимізації зони «найближчого розвитку» (українського соціально-культурного середовища як основного простору життєдіяльності студента).
• Принцип референтації освітнього простору (на референтацію освітнього простору зорієнтовані навчальні програми, система заходів для виявлення і підтримки лідерів у студентському середовищі, які сприймають цю концепцію та виражають прихильність їй своїм навчанням, участю в навчальній і суспільній діяльності).

Найважливішою метою діяльності нашого навчального закладу є позитивно соціалізована особистість, громадянин України, який має високу кваліфікацію, професійну етику, спроможний успішно діяти в умовах динамічно змінюваної ситуації, який продовжує і розвиває кращі риси української національної інтелігенції. Ми осмислюємо факт розвитку особистості як процес і результат її взаємодії із соціально-культурним контекстом (за культурно-історичною концепцією розвитку особистості Л. С. Виготського) [1, с. 12–22].

За цією організаційною системою успіх соціалізації та індивідуалізації особистості задається її соціально-культурним контекстом, а об'єктом оптимізації цих процесів є зона «найближчого розвитку» — соціально-культурне середовище як простір існування людини. Тому наш навчальний заклад зорієнтований на принципи партнерства і соціальної відповідальності; на пріоритет гуманістичних та демократичних соціальних технологій; на побудову освітнього і виховного процесів за принципом діалогічності, інформаційно-ціннісного поля навчання, яке поєднує багатоманітність теорій і поглядів, визначає роль викладача як посередника між національно-культурним, світовим духовним досвідом і особистістю студента. Українське соціально-культурне середовище — це сукупність соціальних, економічних, духовних факторів та умов, які безпосередньо оточують студента у процесі його навчання.

Розглянемо способи реалізації принципу референтації освітнього простору детальніше. У своїй діяльності звертаємося до фундаментального положення класика української психологічної науки Г. Костюка: «Виховання — це керування індивідуальним становленням людської особистості. Виховувати — означає проектувати поступове становлення якостей майбутньої особистості, керувати здійсненням накреслених проектів пристосування до життя у суспільстві, засвоєння вимог, які пред'являються суспільством індивіду» [4, с. 12].

Як бачимо, необхідною умовою максимальної активізації студентів у процесі навчання і підвищення ефективності цього процесу є визнання викладачами студентів суб'єктами власної діяльності і спричинена цим необхідність ретельного вивчення механізмів дії цих спонукальних сил, які через інтереси і мотиви ведуть до задоволення потреб особистості. При цьому потреби не можуть бути штучно нав'язані індивідові, оскільки вони мають відповідати системі його ціннісних орієнтацій.

Сутність виховання в культурно-історичній концепції — прийняття людиною ідеалів, вироблених національною культурою. Потяг до досконалості стає не тільки зовнішньою метою освіти, а й внутрішньою причиною творчості, основою духовно вмотивованих відповідальних вчинків людини. Тут спрацьовує ідентифікаційний механізм, тобто відбувається проекція власних можливостей на створений образ, ототожнення з ним. Відповідно, важливою умовою ефективності педагогічного процесу є залучення до педагогічного контексту референтів — взірців, які задають «планку» досконалості, допомагають досягти особистої гармонії і зрозуміти своє призначення, пробуджують у людині енергію самостворення, стають точкою відліку у визначенні сенсу свого життя. Для цілісного і всебічного розвитку особистості об'єкти ідентифікації мають відображати різноманітні рівні й зрізи буття: загальнолюдський, національний, соціальний, особистісний. Орієнтація на персоніфікований образ-ідеал, ототожнення з ним є визначальною умовою цілісного розвитку особистості. Цей процес передбачає звернення до «текстів» вітчизняної гуманітарної культури, яка є формою духовної рефлексії, містить сукупність способів реалізації сутнісних сил людини в контексті власного національного світу. Тож важливою теоретичною і практичною проблемою вищої школи є розробка умов і механізмів донесення цих текстів, їх сприйняття, актуалізація інтересу до людинотворчого потенціалу вітчизняної культури, яка містить автентичне осмислення духовного досвіду країни.

Високі ідеї, ідеали мають практично втілитися через певні методичні модулі практичної соціалізації, через конкретні організаційні структури формування національно-свідомих, духовно багатих, інтелектуально та технологічно підготовлених до життя особистостей. Отже, неможливо зрозуміти процес соціалізації, не пов'язуючи його з активністю особистості у сфері освоєння гуманітарної культури як системи форм, які акумулюють все-загальні способи духовно-практичної діяльності й спілкування. У межах діяльнісного підходу соціалізація є самореалізацією індивіда. Індивідуалізація в різних сферах життєдіяльності людини стає засобом його входження в суспільство. Найважливішим завданням цього процесу, за словами І. А. Іль'їна, є пробудження «духовного інстинкту», тому для нас головною проблемою виховання стала проблема пошуку референтів, тобто значущих взірців для поведінки, які задають і несуть в собі ідеали досконалості, пробуджують у людині енергію самовдосконалення, допомагають зрозуміти своє призначення, досягнути особистої гармонії. Значущі взірці (об'єкти ідентифікації) мають охоплювати різноманітні рівні: природний, соціальний, національний, особистісний.

Оскільки важливою концептуальною ідеєю у створенні відкритої педагогічної системи навчального закладу став принцип рефе-рентації освітнього простору, то реалізація цього принципу передбачала:

• Творчий підхід до побудови програм, факультативів, які відображають можливу систему духовних взірців для наслідування, зокрема через логічно доцільне використання виховних можливостей різних навчальних предметів, через реалізацію потужного виховного потенціалу гуманітарних предметів.
• Створення особливого «запрошуючого середовища» для самих викладачів та студентів як відповідної моделі людських стосунків.
  Як відомо, соціальне оточення відіграє важливу роль у вихованні та навчанні людини; несприятливе середовище може звести нанівець усі виховні зусилля. Отже, постала мета створити своєрідну педагогічну екосистему.
• Духовний простір студентства формується образами відомих творчих та наукових діячів, які беруть участь у здійсненні навчального процесу, наукових конференціях, різноманітних творчих акціях.
• Принцип референтації реалізується також при винесенні навчальної ситуації за межі аудиторії, коли найактивніші студенти випробовують себе в ролі організаторів соці-окультурних акцій, різноманітних соціалізуючих центрів.
• Створюються творчі ініціативні групи, які від початку навчання «занурюються» в досить серйозну програму діяльності, що спричиняє інтенсивне напруження інтелектуальних, організаційних, духовних зусиль. У програмах роботи таких майстерень на першому плані — розвиток особистості конкретного студента. Це сприяє вирішенню протиріччя між теоретичним і практичним навчанням, залученню студентів до здійснення реальної соціально-культурної практики. Таким чином, це не тільки форма організації навчання, а й спосіб життя, сенсотворення, відчуття своєї необхідності суспільству.
• На референтацію освітнього простору зорієнтована і система засобів із підготовки і підтримки лідерів у студентському середовищі, які поділяють філософію навчального закладу.

Суголосно з цією концепцією надзвичайної актуальності нині набувають роздуми Михайла Грушевського щодо національного поступу молоді України. У його працях «На порозі нової України. Гадки і мрії», «На українські теми. Батьки й діти» та інших, написаних на початку ХХ ст., висвітлені важливі проблеми вищої школи, які не втрачають своєї значущості і нині. Віддаючи належне значенню формальних кваліфікацій, вчений визнавав їх важливими для національного становища, аби українці не залишалися «за скобками суспільної ієрархії за недостачею кваліфікації». Михайла Грушевського прикро вражало однобічне пробудження в молоді кар'єристичних, матеріалістичних потягів і відсутність уваги до духовності, яка нерідко безжально і безповоротно глушиться в гонитві за дипломом. Учений застерігав: те, що занедбується у сфері духовного життя, суспільних і культурних інтересів у молодості, звичайно, залишається порожнім місцем, яке не заповнюється пізніше, коли людина здобуде диплом і має змогу жити для себе. Не розбуджені духовні інтереси, культурні й суспільні інстинкти занепадають ще більше під матеріалістичною прозою, здобуванням кар'єри і грошей. Учений вважав позитивним елементом наявність певної ірраціональності в молодіжному середовищі, бо коли молодь «сильна, жива, енергійна криє в собі задатки майбутньої плідної й творчої діяльності — вона мусить, до певної міри, ви-коліюватися з старих, протертих, проїзжених доріг». Українська нація зазнає величезної шкоди, на думку М. Грушевського, оскільки замість справді сил духовних, інтелігентних, яких вона потребує і мусить цінити, — замість інтелігенції справжньої, котра б становила діяльну, активну культурну силу, — дістає інтелігенцію номінальну, паперову, власників дипломів, кваліфікацій, які в переважній частині «чисто формально заповнюють собою різні місця в структурі національного життя», але не становлять активного, продуктивного ініціативного творчого елементу. Громадянська активність молоді, підкреслює М. Грушевський, особливо, «коли йдеться про національну освіту, повинна підтримуватися, як політиками, так і усією громадськістю» [3, с. 210].

Сучасна концепція МАУП як освітньо-навчальної структури увібрала температуру тривоги про долю вищої освіти в Україні не тільки М. Грушевського та його однодумців, а й нинішніх освітян-практиків, тих, хто розробляє і впроваджує управлінські рішення в навчально-виховний процес.

Література

1. Выготский Л. С. Основы педологии. — М.: Изд-во 2-го Моск. мед. ин-та, 1934.

2. Клепко С. В. Інтегративна освіта і поліморфізм знання. — Київ-Полтава-Харків, 1998.

3. Корогод Л. П. М. Грушевський про місце і роль молоді в національному розвитку України // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Навчання молоді на сучасному етапі: питання методології й методики». — К.: «А.Л.Д.», 1996.

4. Костюк Г. Психологія. — К., 1968.

5. Ларичев О. И. Теория и методы принятия решений. — М.: Логос.

6. Євтодюк А. В. Автореферат канд. дис. «Синергетичні засади моделювання освітніх систем». — 2002.