Сучасне геополітичне значення НАТО: розширення чи розпад?

В основі створення будь-якого об'єднання держав закладена ідентичність їхніх зовнішньополітичних цілей, або ж наявність спільної загрози. У разі реалізації зовнішньополітичних завдань, виникнення суперечностей між членами коаліції, зникнення спільної загрози існування альянс втрачає сенс, він розпадається [1, с. 64]. Історія демонструє цілий ряд подібних прикладів. Суперечності між Росією й Австро-Угорщиною призвели до розпаду «Союзу трьох імператорів» (Росія, Німеччина, Австро-Угорщина). Розгром Четверного союзу (фактична ліквідація загрози з боку Німеччини) і зіткнення інтересів серед країн-переможців у Першій світовій війні обумовили розпуск Антанти. Нарешті, перемога над нацизмом дозволила перевести протиріччя в таборі антигітлерівської коаліції по лінії Англосаксонський світ — Радянський Союз з латентної фази в роки Другої світової війни у відкрите протистояння військово-політичних блоків НАТО — ОВД* під час «холодної війни».

Загальновідомо, що НАТО, як військово-політичний союз із домінантною роллю США, було створено в умовах ідеологічної і геополітичної боротьби проти СРСР, і згодом — ОВД. Ідеологічне виправдання Північноатлантичного альянсу формулювалось як захист західних демократій від поширення комунізму в Європі. Однак, після розпаду ОВД і СРСР, ліквідації комуністичної системи, як головної загрози, і зникнення ідеологічного протистояння між членами НАТО і новими незалежними державами, альянс не тільки продовжує існувати, а й значно розширюється.

Сучасні американські теоретики ізоляціонізму вважають, що існування НАТО після закінчення «холодної війни» даремне, не відповідає інтересам США, оскільки змушує їх бути залученими у конфлікти за межами Західної півкулі [24].

У ЄС, особливо після війни в Іраку 2003 р., усе чіткіше артикулюється думка про заміну НАТО на нову глобальну систему безпеки, що включає ЄС, США, Росію, Китай (під егідою ООН) [16, с. 47].

Деякі російські дослідники також вважають, що НАТО є реліктом «холодної війни», і, на їхнє переконання, його варто замінити на нову систему європейської колективної безпеки, що враховувала б особливі інтереси і національні особливості всіх учасників [8]. Зокрема, російська дипломатія впродовж 1990-х років наполягала на підвищенні ролі ОБСЄ і ревносно сприймала поширення НАТО на Схід, усвідомлюючи втрату свого геополітичного впливу в Європі. У той самий час М. Косолапов вважає, що НАТО на сьогодні — найбільш дієздатна міжнародна організація, «реальний центр фактичної глобальної влади», що прагне авторитарними методами нав'язати свій пріоритет над міжнародним правом [15, с. 133, 136].

Згідно з теорією політичного реалізму, як уже було зазначено вище, наявність будь-якої коаліції виправдовує зовнішня загроза [1]. Отже, якщо Північноатлантичний блок не припинив своє існування після розпуску ОВД, то загроза все ще існує (або з'явилася нова), крім того, варто припустити збереження єдності зовнішньополітичних цілей серед учасників НАТО.

К. Райз відзначає, що питання про призначення НАТО за відсутності радянської загрози все ще відкрите для дискусії між США і європейськими партнерами. Існування альянсу, з одного боку, актуалізується прагненням країн Східної Європи відповідати критеріям відбору і вступити в нього, але, з іншого боку, втратить усякий зміст без наявності спільної оборонної свідомості і з'єднання членів конкретною місією [17, с. 112].

Російські дослідники проблем НАТО С. Тка-ченко і С. Петерманн намагаються довести, що зникнення спільного ворога, в особі СРСР, призвело до ерозії основ альянсу, на яких він створювався і функціонував. Тому трансформацію в політичний блок, базований на спільній системі цінностей, він може не пережити [18, с. 39].

Отже, ми можемо виокремити два основні погляди   щодо   Північноатлантичного   альянсу: НАТО — клуб (система безпеки) демократичних держав; НАТО — інструмент американського контролю в Євразії для збереження статусу США як єдиної супердержави і недопущення повернення до біполярної системи міжнародних відносин [3, с. 12, 35–36].

Для американських політичних аналітиків, прихильників «активного втручання і залучення», НАТО є найважливішим інструментом політики США в Європі в справі стабільності і недопущення виникнення «нової євразійської супердержави», що є пріоритетним завданням американської зовнішньої політики в Євразії. Проблеми міжнародного тероризму і поширення зброї масового знищення розглядаються США тільки в контексті недопущення зміни балансу сил і геополітичних реалій [3, с. 67; 5; 24].

З. Бжезинський у книзі «Великая шахматная доска...» неодноразово наголошував на значенні НАТО як запоруки «американської переваги» [3, с. 41, 66]. До того ж, на його переконання, альянс, ще дотепер являє собою гегемона (США) і васалів (країни Європи), і має потребу в серйозній трансформації у бік рівності двох основних партнерів (США і ЄС) [3, с. 66, 96]. Він схильний думати, що Північноатлантичний альянс згодом трансформується в більш відкриту і демократичну систему, доступну для всіх країн, що поділяють цінності Заходу. Більше того, на його думку, для недопущення відродження Росії як нової могутньої євразійської держави необхідно особливе співробітництво НАТО з Росією, як з «молодшим партнером» [3, с. 67–68]. У той самий час слід уникати прийняття Росії до альянсу, оскільки вона може зіграти на американо-європей-ських протиріччях і тим самим відновити свій вплив в Євразії. Для США головним пріоритетом є збереження своєї могутності, а не поліпшення відносин з Росією [3, с. 238].

Отже, З. Бжезинський виправдує існування розподілюваних ліній у Європі і НАТО як інструмента американської могутності у світі, й зокрема в Євразії. Росії приділяється роль своєрідного євразійського буфера між НАТО і Китаєм. При цьому Росія повинна бути «партнером», а не членом альянсу, також вона не має створювати союзи з Китаєм та всередині СНД, оскільки це підірве американське домінування на континенті [3, с. 67–68, 106, 238–239].

Геополітичне протистояння Росії і Заходу має глибше історичне коріння, ніж період існування НАТО. Ще під час Першої світової війни як супротивники Росії (Німеччина й Австро-Угорщина), так і союзники (Англія і Франція) прагнули її послабити, відокремивши від Європи поясом буферних держав, загнати в «кордони Московської Русі» [2]. Об'єктами геополітичного протистояння були Балкани, Центральна і Східна Європа, Чорноморський регіон. Практично ситуація повторилася і під час Другої світової війні, у якій Радянський Союз здобув геополітичний успіх у Центральній і Східній Європі.

Відповідно до геополітичної теорії Маккинде-ра країна, що контролює Східну Європу, контролює Євразію в цілому, панує над усім світом [1; 3, с. 52; 22, p. 62–63]. Отже, поширення НАТО на Схід дозволить США, за класичними геополі-тичними схемами, зберегти свою могутність у Євразії й уникнути відбудови геополітичного і військового потенціалу Росії, як можливого суперника на континенті. Слід також згадати класичну формулу НАТО — «to keep Amerіcans іn, Russіans out, and Germans down» («тримати американців у [Європі], росіян поза [Європою] і німців у шорах») [9, с. 49]. Цієї формули дотримується і З. Бжезинський, помітно її модернізувавши: Росія не тільки повинна бути поза Європою, а й під контролем із боку США і Європи як «молодший партнер» або «буфер» між Європою і Китаєм [3, с. 67–68, 72].

Сфера геополітичного впливу Росії звужується до її географічних кордонів, що викликає певне занепокоєння у керівництва цієї країни. Це відобразилося в таких основних документах, як Концепція Національної безпеки РФ і Концепція зовнішньої політики РФ. Розширення НАТО на Схід, на тлі ослаблення ролі ООН і ОБСЄ, розглядається як загроза безпеки Росії, оскільки створює можливість появи в безпосередній близькості від російських кордонів іноземних військових баз [13; 14]. Тобто, як ми можемо помітити, у концепціях було втілено класичний геополітичний підхід. У той самий час Концепція зовнішньої політики передбачає активне економічне і військове співробітництво з ЄС і окремими його членами (Францією, Німеччиною, Італією) [13]. Отже, ЄС, навіть зважаючи на військову складову, не розглядається як загроза Росії, і його розширення сприймається позитивно.

Росія, на думку Т. Бордачова, виходить із концепції багатополярного світу, у якому Європі приділяється роль незалежного гравця, а не молодшого партнера США. Отже, НАТО — агресивний інструмент США, існування якого підтримують вашингтонські «яструби» і чиновники, які побоюються втратити роботу [6, с. 28–29].

Подібну точку зору поділяє К. С. Гаджиев: НАТО існує доти, доки США мають політичну волю утримувати бюрократичний апарат і перебувати в Європі. Коли США полишать Європу, блок сам собою зруйнується [7, с. 328]. Головною стратегією виживання НАТО є його розширення з метою закріплення геополітичного успіху після розпаду СРСР і недопущення відродження ваги Росії у світі [7, с. 327–328].

У той ж час ліберальна частина російської політичної еліти вважає, що Росії слід активно співпрацювати з НАТО, можливо, навіть вступити до організації, оскільки це підвищить рівень безпеки і дозволить адаптувати західні демократичні цінності. Росія зможе відігравати особливу роль у альянсі. Зокрема, на думку С. Караганова і В. Лукіна, НАТО як система безпеки демократичних держав поступилася позиціями, і виявилася ледве не на узбіччі світової політики через однобічні дії США в Іраку. Разом із тим Росії вигідне збереження і розширення євроатлантичної коаліції, у якій вона зможе відігравати роль мос-та-медіатора між США і континентальною Європою [12, с.17–18; 23, p.115–117].

Для Європи відповідь на запитання про необхідність існування НАТО в сучасних геополі-тичних умовах не є однозначною. Із 2001 р. ситуація у відносинах США — Європа ускладнюється через непродумані кроки Дж. Буша [11, с. 44]. Іракська війна 2003 р., проведена США на шкоду інтересам не тільки Росії, але і європейським союзникам по НАТО (головним чином Німеччини і Франції) [20, с. 21], ледь не призвела до розколу альянсу і навіть ЄС [21, с. 23; 16, с. 45]. У всякому разі подібний геополітичний виклик Америки, її схильність до однобічних дій, змусили задуматися європейців про створення альтернативної системи безпеки. На цьому тлі стала вимальовуватися вісь Париж — Берлін — Москва.

Необхідно відзначити, що ЄС, з одного боку, є економічним гігантом, одним зі світових центрів сили, але в той же час, з іншого боку, він значно поступається США у військовій силі [10, с. 224–225; 11, с. 45]. Зокрема, ядерний потенціал Європи в 10 разів менший, ніж Америки. На думку В. А. Дергачова, Європі, щоб стати світовим геополітичним гравцем у противагу США, необхідно замість розширення зайнятися нарощуванням власного військового потенціалу [10, с. 225]. Розширення НАТО і ЄС за рахунок країн Центральної і Східної Європи, тобто колишнього радянського блоку, навпаки, розпорошує сили серцевини континентальної Європи (Франції і Німеччини), що дозволяє США зберігати свою лідуючу роль на континенті [3, с. 236; 11, с. 44–45].

Одним із варіантів підвищення військового потенціалу Європи могло б стати особливе партнерство ЄС із Росією, яка все ще залишається другою ядерною державою після США. Зближення Росії із континентальною Європою (насамперед із Францією і Німеччиною) може змінити баланс сил і знизити вплив Америки в Євразії. У питанні ж про необхідність створення противаги США в Європі немає єдності. Великобританія — опонент континентальної Європи і головна спільниця США. Франція і Німеччина, навпаки, дистанціювалися від Америки, і схиляються до особливих відносин з Росією, виходячи з ідеї «Великої Європи від Атлантики до Уралу» [10, с. 201].

Отже, в умовах переходу від біполярної системи міжнародних відносин до однополярної, роль НАТО як інструмента євразійської політики США значно зростає. Тут альянс відіграє подвійну роль. З одного боку, розширюючись, він консолідує Європу, «як спільну Батьківщину», підвищує рівень безпеки в цій частині світу. З іншого боку, НАТО перешкоджає розвитку «Європи Батьківщин», у якій головну роль могли б відігравати Франція і Німеччина, і їх зближенню із Росією для створення противаги США [10, с. 201; 11, с. 44]. Тобто головне завдання НАТО — недопущення формування нового центру сили, конкурента США в Євразії.

Із ростом військового потенціалу Європи й усвідомлення її власних геополітичних інтересів, не завжди співпадаючих із прагненнями США, НАТО поступово втратить свою актуальність. Розпуск НАТО автоматично призведе до руйнації однополярної системи міжнародних відносин.

Разом із тим розпад НАТО може стати ймовірним у двох випадках. По-перше, у разі дотримання США курсу, спрямованого на необмежене глобальне панування. У зв'язку з цим односторонні та непогоджені з союзниками дії США, які вступають у суперечність з інтересами Європи, насамперед, Франції і Німеччини, стимулюватимуть розвиток осі Париж — Берлін — Москва до трансформації в окремий політичний союз. По-друге, це може бути падіння потенціалу США як супердержави. В умовах політики постійного глобального контролю та втручання США можуть витратити власні військово-політичні ресурси й будуть змушені перейти до ізоляціонізму, що, в свою чергу, призведе до скорочення їх присутності в Європі, де все більшу роль буде грати власний оборонний союз, можливо на основі ЗЄС — Західноєвропейського Союзу.

---

* Організація Варшавського Договору.

Література

1. Бар С. А., Бондаренко Д. Я. К вопросу о коалициях и разделительных линиях в Европе // Военная мысль. — 1999. — № 2. — С. 64–65.

2. Бондаренко Д. Я., Крестовская Н. Н. Украина и Крым в Первой мировой войне в стратегических планах воюющих сторон // Вісник Університету внутрішніх справ. — Вип. 7. — Ч. 2. — 1999. — С. 6–10.

3. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. — М.: Международные отношения, 2005.

4. Бжезинский З. Как строить отношения с Россией // Pro et Contra. — Т. 6. — № 1–2: Внешняя политика России: 1991–2000. — Ч. I. — 2001. — С. 137–152.

5. Богатуров А., Кременюк В. Современные отношения и перспективы взаимодействия между Россией и Соединенными Штатами Америки // Независимая газета. — 1996. — 28 июня.

6. Бордачёв Т. Terra Incognita, или Европейская политика России // Pro et Contra. — Т. 6. — № 4: Внешняя политика России: 1991–2000. — Ч. II. — 2001. — С. 23–33.

7. Гаджиев К. С. Введение в геополитику. — М.: Логос, 2003.

8. Гриднев В. П., Крючин М. Г. , Родин В. А. Об идеологии разделительных линий в Европе: история и современность // Военная мысль. — 1998. — № 5. — С. 6–13.

9. Дашичев В. И. Национальные интересы России и Украины в свете экспансии НАТО на Восток // Российско-украинские отношения: преемственность и развитие. — Одесса: АТЕКС, 1996.

10.  Дергачёв В. А. Геополитика. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004.

11.  Їжак О. Біля «відчинених дверей». Європейська оборонна інтеграція і національна безпека України // Політика і час. — 2002. — № 2. — С. 43–53.

12.  Караганов С. Шансы и угрозы нового мира // Россия в глобальной политике. — 2003. — Т. 1, № 2. — С. 10–20.

13. Концепция внешней политики Российской Федерации // Независимая газета. — 2000. — 14 июля.

14. Концепция Национальной безопасности Российской Федерации // Министерство иностранных дел России www.mid.ru

15. Косолапов Н. Россия, США и мировое развитие // Pro et Contra. — Т. 5. — № 2: Россия — США — Мир. — 2000. — С. 121–137.

16. Сантер Ж. Голос Европы должен быть услышан // Россия в глобальной политике. — 2003. — Т. 1. — № 2. — С. 44–48.

17. Райз К. Во имя национальных интересов // Pro et Contra. — Т. 5. — № 2: Россия — США — Мир. — 2000. — С. 103–120.

18. Ткаченко С., Петерманн С. Сотрудничество стран СНГ в военной сфере и фактор НАТО. — СПб.: СПбГУ, 2002.

19. Тренин Д. Ненадежная стратегия // Pro et Contra. — Т. 6. — № 1–2: Внешняя политика России: 1991–2000. — Ч. I. — 2001. — С. 50–65.

20. Троицкий М. Концепция «программируемого лидерства» в евроатлантической стратегии США // Pro et Contra. — Т. 7. — № 4: Внешняя политика нового века. — 2002. — С. 86–103.

21. Храбан И. Современная система международных отношений одновекторная? // ПЕРСОНАЛ. — 2004. — № 8. — С. 18–21.

22. Чубарян А. Европа единая, но делимая // Россия в глобальной политике. — 2003. — Т. 1. — № 2. — С. 22–30.

23. Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations: A Comprehensive Survey. — N. Y.: Harper Collins Publishers, 1990.

24. Lukin V. The Russia Bridge over the Atlantic // Russia in Global Affairs. — 2002. — № 1. — P. 112–120.

25. Maddox L. US Grand Strategy Alternatives after the Cold War. — Stockholm, 1999.