головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 9/2006 
Персонал № 9/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Кривавий жовтень 1905 року: сплановане насильство чи стихійний вибух

Ігор ОМЕЛЬЯНЧУК,
кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії й історії держави і права Харківського економіко-правового університету

Однією з найтрагічніших сторінок Першої російської революції стали погроми жовтня 1905 р., організацію яких громадська думка приписувала уряду і «Чорній сотні», під якою малися на увазі всі прихильники самодержавства [1].

Детонатором для цього соціального вибуху послужив, як не дивно, маніфест 17 жовтня, який дарував населенню громадянські свободи. Він був несподіваним як для ліберальної опозиції, що зустріла його радістю, так і для місцевої влади, яку він увергнув у стан повної розгубленості. Але якщо ліберали вважали революцію закінченою, то радикальні партії сприйняли маніфест як сигнал до останнього штурму царизму. Відразу після опублікування царського маніфесту, вулиці міст Російської імперії заповнили революційні демонстрації супротивників самодержавства. У той же час значна частина міського населення, добробут якої в результаті революційних подій 1905 р. (страйків, хвилювань та ін.) різко погіршився, вийшла на вулиці з вимогою відновлення «законності і порядку». Невдоволення представників цих соціальних прошарків, що збиралося протягом осені, досяг-ло свого піка 18 жовтня. У цей день на вулицях міст Російської імперії зустрілися два могутніх потоки консервативних і революційних маніфестацій, утворивши страшний погромний вир, який забрав тисячі людських життів.

У Києві 18 жовтня 1905 р., у день проголошення царського маніфесту, демонстрація з червоними прапорами рушила до будинку міської Думи, двері якого були відкриті на її вимогу. Про подальші події розповідає В. В. Шульгін: «Царська корона, укріплена на думському балконі, звалилася, по юрбі пройшов шепіт: «Жиди скинули царську корону». Євреї в будинку Думи порвали царські портрети, виколювали їм очі. Рудий студент-єврей, пробивши головою портрет імператора, носив на собі полотно і несамовито кричав: «Тепер я — цар»» [2]. Хоча розслідування сенатора Є. Турау установило, «що в знищенні [царських] портретів і вензелів брали участь, як росіяни, так і євреї» [3], збурення, викликане образою вірнопідданських почуттів, виявилося спрямованим, у першу чергу, проти євреїв, тому що їхня роль у революційних подіях була найбільш помітна. За свідченням В. В. Шульгіна, 18 жовтня 1905 р. у Києві «здавалося всі, хто міг ходити, були на вулицях. У всякому разі, усі євреї. Але, їх здавалося ще більше, ніж було, завдяки їхній зухвалій поведінці» [4]. Є. Турау також стверджував, що єврейська молодь «при всіх зіткненнях з військами, поліцією і християнським населенням... тримала себе зухвало, нерідко ображаючи їх релігійні почуття і знущаючись над предметами загального шанування» [5], що і спровокувало початок контрреволюційних маніфестацій у цей день [6] і додало їм антиєврейського характеру.

Схожа ситуація була й в Одесі. Але тут зіткнення урядових сил і радикальної опозиції не припинялися з 14 липня, з часу прибуття на одеський рейд бунтівного броненосця «Князь Потьомкін-Таврійський». 18 жовтня одеські вулиці заповнили юрби народу. За даними, зібраними сенатором Кузьмінським, єврейська молодь «з усвідомленням своєї переваги і навіть нахабністю стала вказувати росіянам, що свободу не добровільно дано, а вирвано в уряду євреями». Відповідно до свідчень помічника Одеського поліцмейстера Кисляківського, євреї говорили росіянам: «Ми вам дали Бога, дамо і царя (або уряд)» [7]. У відповідь «на вулицях стали з'являтися більш-менш численні юрби робітників і людей різних професій, що йшли з іконами в руках, з портретами Государя Імператора, національними прапорами». По дорозі маніфестантів обстрілювали, у них кидали бомби, однією було вбито 6 осіб [8].

20 жовтня в Маріуполі, за свідченням очевидця, коли патріотична маніфестація разом із козачими частинами, після молебню, з'явилася в місті, у неї «стали стріляти з вікон жидівських будинків, простреливши руку учню-техніку, який ніс портрет Государя. Тоді піднялася метушня, хаос, тиснява, діти, жінки старі плакали, зомлівали, кричали, а робітники, дорослі жителі і козаки збожеволівши від злості, такої нечу-ваної зухвалості й обурливої образи патріотичних почуттів, озлоблені попередніми подіями 18 і 19 жовтня [революційними демонстраціями. — І. О.] як розлютовані звірі накинулися на жидівські будинки, відкіля стріляли залпами в народ, процесію і козаків» [9].

У Полтаві 22 жовтня, після молебню на Соборній площі «юрба стала розходитися, і в цей час на головній вулиці і прилягаючих до неї провулках зроблений був ряд пострілів євреями в групу патріотичних маніфестантів, які мирно проходили, а також і в поліцію» [10]. В Іваново-Вознесенську безладдя також почалися 22 жовтня. Після того, як один з ораторів на мітингу біля міської Думи сказав: «Не треба нам Царя», «настрій юрби відразу змінився: у юрбі пішло ремство й обурення, і відразу стали організовуватися групи «націоналістів». У той же день на площі був відслужений молебень, «при участі... 20–30-тисячної юрби народу, з білими бантами на грудях», після якого, «негайно ж юрба приступила до погрому єврейських магазинів і будинків». Ще одним приводом до погрому «послужили два постріли під час маніфестації, зроблені з вікон будинку, займаного євреєм Берн-штейном» [11].

Дуже часто приводом до зіткнення слугував зовнішній прояв нелояльності до монарха. У Москві 22 жовтня юрба робітників-монар-хістів на розі Кам'яного моста «накинулася на студента, що тут проходив, який... необережно висловився на адресу Царюючого Дому. Маніфестанти скинули його в Москву-ріку» [12]. У Ніжині після молебню, патріотична маніфестація з портретом імператора ходила містом, змушуючи «євреїв і студентів присягати царю». Але оскільки не всі погоджувалися стати перед портретом на коліна, почалися побиття, що перейшли в погром [13].

Отже, погроми жовтня 1905 р., що ввійшли в історію під назвою «єврейських» були спрямовані не стільки проти євреїв, скільки проти «революціонерів» узагалі, серед яких, як відомо, євреї становили переважний відсоток. Сенатор Є. Турау, якому було доручено розслідування причин погрому в Києві, стверджував, що безладдя 18–21 жовтня 1905 р. мали «безпосередній зв'язок із загальним революційним рухом, що охопив майже всю Росію» [14]. Сам Микола II у листі від 27 жовтня 1905 р. адресованому його матері імператриці Марії так оцінював події, що відбулися по опублікуванні царського маніфесту: «... Народ обурився нахабністю і зухвалістю революціонерів і соціалістів, а оскільки 9/10 з них жиди, то вся злість обрушилася на них — звідси єврейські погроми... дісталося й російським агітаторам...» [15].

Сучасний американський дослідник А. Ашер також стверджує, що «хоча євреї і були головною мішенню погромів жовтня 1905 року, нападам піддавалися не тільки вони», а фактично всі, хто «підтримував перемогу опозиції над автократією» [16]. Наприклад, у Шуї, погром, що почався як єврейський, незабаром переріс в ан-тиреволюційний виступ, і про євреїв просто забули [17]. У Великому Устюзі, «народна юрба громила квартири людей, які виголошували політичні промови на мітингах», в Іваново-Вознесенську було розгромлено не тільки єврейські будинки і магазини, а «також і російські, де були квартири соціалістів» [18].

Всього, за час жовтневих погромів у Російській імперії загинуло 1622 і поранено 3544 чоловіки. С. Степанову вдалося встановити національно-конфесіональну приналежність 2/3 потерпілих, із них іудеїв: убитих — 711, поранених — 1207; православних: убитих — 428, поранених — 1246 [19]. У той же час погром у Житомирі, що відбувся в квітні 1905 р., тобто не пов'язаний з революційними подіями осені цього року, було спрямовано дійсно винятково проти євреїв. Тому серед жертв цього погрому було 18 іудеїв і 1 християнин — студент, який входив до єврейської самооборони [20].

Однією з причин спалаху насильства в жовтні 1905 р. опозиція вважала поширення провокаційних чуток. У Києві, напередодні погрому, поширювалися заклики «До Руських людей» антисемітського змісту і рукописні листки, підписані неіснуючим Великим пустельником Лаври [21]. У Харкові, згідно з поліцейським рапортом, «невідомий мужик с. Введенське Зміївського повіту, продаючи капусту, розповідав своїм покупцям, що в їхньому селі з'явилися невідомі йому особи, які підбурюють людей бити євреїв, запевняючи при цьому, що це Цар наказав» [22]. Малоймовірно, щоби подібна агітація велася представниками нечисленних і невпливових на той час чорносотенних партій. До того ж схожі випадки були й у місцевостях, де ці партії не могли мати впливу, зокрема, у Царстві Польському, переважна більшість населення якого сповідували католицизм. Наприклад, у червні 1905 р. у селах Високий Кол і Тогово Радомської губернії в мирну юрбу, що вийшла з костьолу, замішалися «декілька агітаторів, які підбурили її до погрому» [23].

С. Степанов наводить факти провокаційних дій і з боку єврейських політичних організацій. 11 травня 1905 р. у Ніжині (Чернігівська губ.) було затримано трьох євреїв, які розкидали заклики російською мовою «Народ, рятуйте Росію, себе, бийте жидів, а то вони зроблять вас своїми рабами». Тоді ж у Чернігові сіоністи-соціалісти поширювали заклики єврейською мовою, які закликали «ізраїльтян» озброюватися [24].

Розглядаючи причини погромів, не можна ігнорувати й антисемітські настрої, характерні для значної частини християнського населення, особливо в межі єврейської осілості. Викликана ними істерія навесні 1905 р. охоплювала цілі повіти на Волині. Під впливом чуток про те, що «євреї будуть бити християн» «цілі села (включно з жіноцтвом) озброєні вилами, граблями, дрюками й іншою зброєю не сплять вночі і виходять на окраїни селищ зустрічати уявлю-ваних ворогів», — писала газета «Киевлянин» [25]. Під час жовтневих заворушень того ж року в Києві «поширилася чутка, начебто євреї в місті спалили Голосіївський монастир і перерізали всіх ченців» [26]. Навіть розклеєні по місту спростування за підписом генерала Карасса не змогли заспокоїти населення.

Самі чорносотенці головною причиною єврейських погромів називали активну участь євреїв у революційному русі. «Взявши до уваги таку єврейську зацікавленість у революційній роботі, стане зрозумілим прояв вибухів народного обурення на адресу народу Ізраїльського», — писали «Московские ведомости» [27]. «Рано чи пізно терпець простих російських людей уривається, і наслідки — єврейські погроми», — стверджував правий публіцист А. В. Ососов [28].

Для таких заяв у правих були підстави [29]. «Московские ведомости» стверджували, що «з усієї кількості революційних агітаторів, затриманих адміністрацією, близько 90% були євреї» [30]. В Одесі 16 жовтня 1905 р. влада заарештувала 214 учасників заворушень, 197 були євреї [31]. Д. І. Іловайський зі сторінок своєї газети також стверджував, що в Одесі «більшість затриманих за стрілянину у війська і поліцію — головним чином, євреї» [32]. За даними члена «Русского собрания» М. М. Бородкіна, євреї складали 29,1% у числі притягнутих до відповідальності по політичних справах за 1904–1907 роки [33]. Тверська губернія не входила до межі осілості, проте, за період з 1 квітня до 1 жовтня 1907 р. за революційну діяльність адміністративному вигнанню з її меж було піддано 14 осіб, із яких четверо (тобто 35%) було євреями [34].

Але все-таки не можна не визнати, що в діях погромників були не тільки політичні, а й релігійно-етнічні мотиви. Нерідко виставлені у вікнах єврейських квартир православні ікони були надійним захистом від погромників [35]. Генерал О. С. Лукомський згадував про своє прибуття до Києва після жовтневих погромів: «У всіх вікнах квартир, готелів, магазинів було виставлено ікони. Ікони прикрашали вікна і єврейських магазинів...» [36].

Соціальний склад погромників упродовж декількох жовтневих днів зазнав істотних змін. Ініціаторами патріотичних маніфестацій, що перейшли в погроми, як правило, були робітники. В Одесі першими на вулиці вийшли портові вантажники [37]. У тодішнім передмісті Києва — Солом'янці погром влаштувала партія чорноробів із міста (близько двох тис. осіб), в іншому передмісті — Деміївці — ініціаторами безладь стали робітники цукрового заводу, після того як революційна демонстрація з червоними прапорами пішла до Києва [38]. В. В. Шульгін також відзначав, що серед погромників більшість «очевидно, робітники» [39]. Згодом до погромів почали приєднуватися і декласовані елементи. В Одесі за повідомленнями очевидців, погроми влаштовували особи, які примкнули до патріотичних маніфестацій: «... на шляху проходження до юрби приєднувалися і багато інших випадкових осіб, у тому числі багато хуліганів, босяків...» [40]. У Києві на третій день погрому «склад юрби значно змінився, у ній переважали різні безробітні і босяки» [41].

Але найактивнішу роль у погромах зіграли селяни. У Стародубі Чернігівської губернії 24 жовтня «цілий день добровільна російська міліція затримувала вторгнення в місто озброєних рушницями партій сільських громил» [42]. У Гостомелі (пригород Києва) «з околишніх сіл приїхала юрба в 300 чоловік. Влаштували погром, роз'їхалися по домівках, попередньо попросивши священика відслужити молебень за здоров'я Государя-Імператора» [43]. За підрахунками С. Степанова, селяни становили 83% погромників [44].

Погроми стали реакцією певної частини населення на подальший розвиток революції і були спрямовані, у першу чергу, проти неї. Але, подекуди, вони мали й іншу мету: усунути економічних конкурентів, в основному в сфері торгівлі. Розслідування подій у Києві встановило: «Траплялося, що підбурювали до погрому дрібні крамарі — конкуренти євреїв... хазяї дрібних ремісничих закладів» [45].

Маніфест 17 жовтня вніс певну дезорганізацію в дії влади, тому що «даровані свободи» суперечили введеному в багатьох місцях воєнному стану. Офіційні особи, за рідкісним винятком, не робили нічого для припинення погромів. Сенатор Є. Турау, який розслідував київські події, відзначав: «У дні погрому вражала та безсумнівна, близька до потурання бездіяльність військ і поліції» [46]. В Одесі, командуючий військами округу О. В. Каульбарс, даючи вказівки поліцейським, заявив: «Ми усі співчуваємо погрому...» [47]. Серед погромників також панувало переконання, що «начальство дозволило грабувати євреїв». Наприклад, у Чернігівській губернії в с. Лечиці староста говорив односельцям про розпорядження, яке прийшло з міста — бити євреїв [48].

Поліція, здебільшого, також не перешкоджала заворушенням. В Одесі, після того як відбулося декілька інцидентів між населенням і городовими, останніх було знято з посад і зосереджено в дільницях, щоби запобігти нападам на поодиноких поліцейських. Розпорядженням градоначальника Д. Б. Нейдгарта війська також були виведені з вулиць, щоб «дати населенню можливість безперешкодно використовувати надану маніфестом свободу у всіх видах» [49]. Отже, влада кинула місто напризволяще.

Бачачи бездіяльність поліції, війська найчастіше просто не втручалися в те, що відбувалося. Один козак у Києві так пояснив своє завдання, отримане на патрулювання вулиць: «щоби ніхто не стріляв з вікон і з балконів, і щоби не билися між собою» [50]. Багато сучасників навіть вважали, що військовослужбовці брали участь у погромах. Але такі випадки були лише в Одесі. Як видно з рапорту командуючого військами Одеського округу «у юрбі вуличних грабіжників були присутні люди у військовому одязі» [51]. У Києві ж у погромі брали участь відпущені додому по закінченні Російсько-японської війни запасні. Крім того, у Києві військам було віддано розпорядження — віднімати і зносити награбоване в зазначені місця. Вигляд навантажених речами солдатів, які виконували цей наказ, і викликав чутки про їхню участь у грабунку [52].

Більшість сучасників вважали, що жовтневі події 1905 р. кимсь організовано, аргументуючи це тим, що погроми одночасно охопили величезну територію. І ліберальні, і демократичні кола не допускали можливості самостійного виступу народних мас на захист самодержавства. Перші вважали їх нездатними без впливу агітаторів на масові організовані дії (якими їм уявлялися погроми), а другі не припускали, що народ, який вони вважали носієм вищих моральних цінностей, здатний зі своєї ініціативи влаштувати криваві безладдя.

Американський дослідник А. Ашер вважає «досить правдоподібними» уявлення про те, що погроми 1905 р. «планував царський уряд», в іншому разі, як, на його думку, можна пояснити «такий вибух ненависті в багатьох віддалених один від одного регіонах величезної країни з часовим інтервалом всього в кілька днів» [54]. Головним аргументом на користь організації погромів владою А. Ашер вважає діяльність відомої друкарні жандармського ротмістра М. С. Комі-сарова, яка напівлегально друкувала в стінах Департаменту поліції листівки антисемітського змісту [55]. Але вищезгадана «друкарня» складалася з однієї ручної ротаційної машини, конфіскованої в революціонерів, і тому не могла забезпечити друкованою продукцією всю країну і діяла вона з грудня 1905 до лютого 1906 р. [56], тобто вже після того, як хвиля погромів прокотилася по країні.

Навряд чи в Росії в жовтні 1905 р. існувала сила, спроможна за кілька годин (нагадаємо, маніфест 17 жовтня був повною несподіванкою і для революціонерів, і для представників влади) вивести на вулиці десятки тисяч чоловік у сотнях населених пунктів і організувати їх на рішучі дії. Цієї ж точки зору дотримувалися і монархісти. «Щоб там не твердили єврейські газети про підступи поліції й адміністрації, про організацію “чорних сотень”, вони самі в душі повинні зізнатися, що це або... самозаспокоєння, або “прийом” боротьби. Надто вже дружно, занадто стихійно вибухнули події після опублікування Маніфесту 17 жовтня, щоб тут можна було визнати зловмисне підбурювання темної юрби або підкуп, тим більше, що Маніфест був несподіванкою», — писав журнал «Мирный труд» [57].

Не витримує критики і висунута опозицією версія про організації погромів у жовтні 1905 р. чорносотенними (монархічними) партіями, яка закріпилася в публіцистичній літературі. Частина єврейських погромів узагалі відбулася до появи масових правих організацій. Так тільки в 1904 р., під час Російсько-японської війни, за даними Я. С. Хонігсмана й А. Я. Наймана у різних місцевостях зафіксовано близько трьох десятків погромів [58]. Влітку 1905 р. у районі Керчі відбувся «погром у селищах Єнікале, Опасноє, Капкани», приводом до якого «послужило ставлення євреїв до поразок Росії в Російсько-японській війні» [59].

У жовтні 1905 р. відбулося 690 погромів у 660 населених пунктах [60]. До цього часу в Росії існувало лише три чорносотенні організації, які припускали розширити свою діяльність на всю країну: «Руское собрание», Союз російського народу і Російська монархічна партія. Кількість їхніх прихильників обчислювалося сотнями, більшість яких проживала в столицях. Виниклі ж на місцях протягом літа й осені 1905 р. кілька десятків дрібних монархічних гуртків, не являли собою серйозної сили внаслідок політичної маргінальності як їхніх організаторів, так і учасників.

«Киевлянин» у властивому йому стилі писав: «Уся славна зграя іудейських адвокатів, найвідо-міших, просто відомих і зовсім невідомих, із усіма зграями шукачів, вживали неймовірних зусиль, щоб знайти хоч маленький доказ страшної організації хуліганів і грабіжників, і нічого не знайшли» [61]. Правий публіцист А. П. Ліпран-ді пояснював погроми 1905–1906 рр. саме «відсутністю монархічних організацій, вплив яких на народні маси виявився потім зовсім протилежним; з ростом і повсюдним поширенням їхні погроми не підсилилися, а навпаки, зовсім припинилися» [62]. Наприклад, монархічна маніфестація, проведена Союзом російського народу 4 червня 1907 р. в Одесі в період різкого загострення протистояння між єврейським і православним населенням міста, пройшла без ексцесів [63]. А за повідомленням газети «Тверское Поволжье», навесні 1907 р. у Красному селі Костромської губернії заворушення були «припинені винятково завдяки втручанню членів Союзу [російського народу]» [64].

Коли чорносотенний рух набрав силу, у Російській імперії відбулися тільки два погроми, порівнянних за своїми масштабами з жовтневими, у Седлеці і Бєлостоці в 1906 році. Але монархічні партії не могли в цих містах мати великого впливу, бо російського населення в них було значно менше за чисельністю, ніж поляків і євреїв. Наприклад, у Бєлостоці до 1889 р. на 2242 православних приходилося 3447 католиків, 2366 протестантів і 48552 іудеї [65]. За даними, наведеними В. М. Острецовим, головну роль у погромі відіграли селяни околишніх сіл, які приїхали на ринок [66]. А про те, що антисемітські настрої були й у польського населення, свідчать документи Департаменту поліції. Так, в одному з них повідомляється, що 13 листопада 1906 р. на Волині в Старокостянтинів-ському повіті затримано поляка Б. Орпіков-ського «за заклик до побиття євреїв» [67].

Отже, єврейські погроми осені 1905 р. виникли стихійно як реакція консервативно налаштованої частини міських низів на подальший розвиток Першої російської революції. Причин кривавих заворушень було декілька. Найважливішою з них стала активна роль євреїв у революційних подіях, поява на вулицях великих мас людей із протилежними політичними переконаннями, економічна боротьба між торгівлею і ремеслом. Крім того, певну роль в ескалації насильства відіграла і ворожнеча, в основі якої лежало релігійно-етнічне протистояння між послідовниками християнства й іудаїзму.


Література

1.  Самі монархісти не відмовлялися від цього найменування, вважаючи його почесним, і вбачали прямий зв'язок своєї організації із середньовічними «чорними сотнями» (торгово-ремісничими корпораціями), які стали основою Другого ополчення, що звільнило Москву від польських інтервентів у 1612 році.

2.  Шульгин В. В. Годы. Дни. 1920. — М., 1990. — С. 343; Погромы по официальным документам. — СПб., 1908. — С. 229.

3.  Погромы по официальным документам. — С. 227.

4.  Шульгин В. В. Годы. Дни. 1920. — С. 340.

5.  РГИА. Ф. 1405. Оп. 539. Д. 384. Л. 3.

6.  Погромы по официальным документам. — С. 230.

7.  Там само. — С. СХХIV, СХХV.

8.  Там само. — С. СХLVІІІ, СL.

9.  ГАРФ. Ф. 116. Оп. 1. Д. 128. Л. 19 об.

10. Московские ведомости. — 1905. — 23 октября. — № 281.

11. Там само. — 30 октября. — № 288.

12. Там само. — 23 октября. — № 281.

13. Киевлянин. — 1905. — 28 октября. — № 298.

14. РГИА. Ф. 1405. Оп. 539. Д. 384. Л. 3.

15. Цит. за: Шульгин В. В. «Что нам в них не нравится...»: об антисемитизме в России. — СПб., 1992. — С. 239.

16. Ашер А. Погроми 1905 року: самочинність, чи заплановане насильство? // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — № 5–6. — С. 187.

17. Иванов Ю. Рабинович и другие. Еврейский вопрос в Шуйском уезде // Родина. — 2002. — № 4–5. — С. 119.

18. Московские ведомости. — 1905. — 25 октября. — № 283; 30 октября. — № 288.

19. Степанов С. А. Черная сотня в России (1905 — 1914 гг.). — С. 56.

20. Речи по погромным делам. Вып. ІІ. — К., 1908, С. 95, 105.

21. Погромы по официальным документам. — С. 263.

22. ГАХО. Ф. 3. Оп. 287, Ч. 1. Д. 1115. Л. 3–3 об.

23. Киевлянин. — 1905. — 26 июня. — № 174.

24. Степанов С. А. Черная сотня в России (1905 — 1914 гг.). — С. 58.

25. Киевлянин. — 1905. — 29 апреля. — № 117.

26. Московские ведомости. — 1905. — 22 октября. — № 280.

27. Там само.

28.  Ососов А. В. Еврейский вопрос // Мирный труд. — 1906. — № 2. — С. 24.

29. Киселев И. П., Корелин А. П., Шелохаев В. В. Политические партии в России в 1905–1907 гг.: численность, состав, размещение // История СССР. — 1990. — № 4. — С. 72.

30. Московские ведомости. — 1906. — 11 января.— № 8.

31. Погромы по официальным документам. — С. СХХV.

32. Кремль. — 1906. — 16 января. — №№ 23, 24 и 25.

33. Бородкин М. [М.] О революции // Мирный труд. — 1907. — № 6–7. — С. 137.

34. ГАТО. Ф. 927. Оп. 1. Д. 1184. Л. 32 об.

35. Див. напр.: Киевлянин. — 1905. — 21 октября. — № 291; 26 октября. — № 296 и др.

36 Лукомский А. С. Воспоминания // Вопросы истории. — 2001. — № 6. — С. 73.

37. Погромы по официальным документам. — С. СХLVІІІ.

38.  Киевлянин. — 1905. — 25 октября. — № 295.

39.  Шульгин В. В. Годы. Дни. 1920. — С. 363.

40.  Погромы по официальным документам. — С. СL.

41.  Киевлянин. — 1905. — 21 октября. — № 291.

42.  Московские ведомости. — 1905. — 29 октября. — № 287.

43.  Киевлянин. — 1905. — 26 октября. — № 296.

44.  Степанов С. А. Черная сотня в России (1905 — 1914 гг.). — С. 79.

45.  Погромы по официальным документам. — С. 239.

46.  Там само. — С. 239.

47.  Там само. — С. СLХIV, СLХХХІ.

48.  Степанов С. А. Черная сотня в России (1905 — 1914 гг.). — С. 80.

49.    Погромы по официальным документам. — С. СХХХIV.

50.  Там само. — С. 241.

51.  Там само. — С.193.

52.  Там само. — С. 245.

53.  Там само. — С. 238.

54.  Ашер А. Указ. соч. — С. 185.

55.  Там само. — С.191.

56.  Рууд Ч. А., Степанов С. А. Фонтанка, 16: Политический сыск при царях. — М., 1993. — С. 297.

57.   Р. Е. Современные впечатления // Мирный труд. — 1905. — № 9. — С. 215.

58.  Хонигсман Я. С., Найман А. Я. Евреи Украины. Краткий очерк истории. Ч. 1. — К., 1993. — С. 140.

59.  ЦГИАУ. Ф. 348. Оп. 1. Д. 86. Л. 2.

60.  Кожинов В. В. Загадочные страницы истории XX в. — М.: Прима В, 1995. — С. 109.

61.  Киевлянин. — 1905. — 16 декабря. — № 347.

62.  Липранди А. П. Равноправие и еврейский вопрос // Мирный труд. — 1910. — № 10. — С. 35.

63.  ЦГИАУ. Ф. 268. Оп. 1. Д. 112. Л. 16.

64.  Тверское Поволжье. — 1907. — 28 марта. — № 142.

65.  Энциклопедический словарь / Издатели Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. Т. V. — СПб., 1891. — С. 236.

66. Див.: Острецов В. М. Черная сотня и красная сотня (Правда о Союзе Русского Народа). — М., 1991. — С. 21.

67. ЦГИАУ. Ф. 1335. Оп. 1. Д. 582. Л. 1.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту