Стратегічне завдання системи управління
вищою освітою України

Для України на етапі становлення ринкової економіки надзвичайно важливо усвідомити вирішальну роль людських ресурсів в економічному розвитку, а також те, що людина при цьому є кінцевою метою будь-якого виробництва.

Науково-технічний прогрес — один із основоположних факторів сучасного економічного розвитку — передбачає як найважливішу умову кардинального вдосконалення робочої сили, покращення її характеристик на ринку праці. Особливість сучасного стану української економіки полягає в тому, що процеси ринкових перетворень здійснюються в умовах глибокої затяжної кризи і в часі, коли нагальною є необхідність подолання значного відставання в науково-технічній сфері.

Зазначені процеси, що відбуваються в економіці, формують нові вимоги до якості робочої сили, які визначають конкурентоспроможність працівника на ринку праці. Умовно їх можна поділити на дві підгрупи: вимоги на зовнішньому і на внутрішньому ринках праці [1, с. 91–92]. До першої підгрупи вимог належать такі:

• соціальна компетентність і нормативно-правовапідготовленість у питаннях прав людини, побудовистосунків із роботодавцем, працевлаштування, соціального захисту, трудового права, діяльності профспілок, пенсійних, страхових та інших фондів тощо;
• знання законів ринкової економіки, кон'юнктури ринку праці та його конкретного сегмента;
• гнучкість, тобто здатність працівника швидко пристосовуватися до зміни ситуації на ринку праці;
• професійна й територіальна мобільність;
• готовність і вміння самостійно приймати правильні рішення відповідно до потреб ринку праці й відповідати за виконання цих рішень;
• бажання працівника підвищувати якість свого трудового життя в усіх аспектах, відповідальність за добробут своєї сім'ї;
• стійка мотивація до постійного підвищення конкурентоспроможності своєї робочої сили;
• уміння правильно обрати й успішно реалізувати свою трудову кар'єру.

У другій підгрупі вимог є такі:

• відповідні знання, вміння, навички, висока професійна компетентність, інтелектуальний і творчий потенціал, здатність сприймати та впроваджувати нововведення (інноваційність), мотивованість;
• адаптованість працівника до умов виробництва, що змінюються, різнобічне застосування наявних знань та навичок, профорієнтованість, професійна придатність;
• наявність високих ділових характеристик: дисциплінованості й організованості, відповідальності, ініціативності, працелюбності, самостійності; уміння ставити мету й наполегливо її досягати, комунікабельності; уміння знаходити і використовувати інформацію тощо; прихильне ставлення до свого підприємства;
• особисті риси: відповідні фізичні дані, розумові здібності, спеціальні нахили, інтереси й характер особи, мотивованість, профорієнтованість, профпридатність, інноваційність, відсутність шкідливих звичок, моральність, воля, кмітливість, надійність, упевненість у собі, доброзичливість, тактовність, справедливість тощо.

Якість робочої сили — це сукупність характеристик людини, що проявляються в процесі праці. Серед них назвемо кваліфікацію, особисті й ділові риси працівника: фізичні характеристики (стан здоров'я, вік та ін.), розумові (інтелектуальні) здібності, здатність адаптуватися, гнучкість, мобільність, мотивованість, інноваційність, професійну придатність, здатність навчатися, відповідальність, дисциплінованість, працездатність тощо.

Кваліфікація працівника — поєднання його загальної і спеціальної професійної освіти, інших умінь, професійних навичок та виробничого досвіду, для виконання в даних організаційно-технічних умовах певних видів робіт певної складності (рис. 1).

Виявлення змістових і кількісних характеристик якості робочої сили має не лише теоретичне, а й прикладне значення, яке суттєво зростає в умовах ринкової економіки. Так, багато підприємств, фірм залежно від особливостей конкретного робочого місця, використовуючи спеціальні методики, розробляють вимоги до якості робочої сили як розділи посадових інструкцій.

Конкурентоспроможність працівника є відповідністю якості робочої сили потребам ринку, можливість перемагати в конкуренції на ринку праці, тобто повніше, порівняно з іншими кандидатами, задовольняти вимоги роботодавців за рівнем знань, умінь, навичок, особистих рис [1, с. 99]. Конкурентопроможність працівника на зовнішньому ринку праці — це сукупність характеристик, які визначають порівняльні позиції конкретного працівника на цьому ринку і дозволяють йому претендувати на здобуття певних вакансій. Окрім високої якості робочої сили, що є визначальним параметром конкурентоспроможності, певне значення мають також і вимоги працівника до умов праці та її оплати, ціна робочої сили у співвідношенні з її якістю. Конкурентоспроможність працівника на внутрішньому ринку праці означає вміння проявити і використати свої особистісні, професійні та ділові якості, швидше й краще від інших реалізувати власний потенціал у конкретних умовах діяльності підприємства, а це дає можливість отримувати відповідну винагороду, досягти певного соціального статусу та забезпечити надійність свого службового становища і професійне зростання.

У наш час особливо зростає значення творчих здібностей працівника. Відомий науковець у галузі економіки праці Д. П. Богиня підкреслює неабияке значення «…володіння суміжними професіями, здатності до освоєння нових знань, нової техніки і технології, економіко-правової і політичної поінформованості, ініціативності, високих ділових якостей, неординарності у прийнятті рішень, прагнення до підтримки трудової дисципліни в колективі, а також здатності до виконання трудових функцій на рівні міжнародних стандартів» [2, с.138].

У процесі формування людського капіталу як елементу продуктивних сил суспільства освіта й професійна підготовка закріплюють у людини навички, поглиблюють усвідомлення особливої значущості її здатності до праці як творчої діяльності, формують і розвивають здатність конкурувати. Освоєння навичок конкурентності й формування конкурентоспроможності відбувається за три етапи:

• на першому, початковому, етапі освіти більшість населення отримує загальну середню освіту, освоюючи елементи конкуренції в процесі навчання, дошкільного та позашкільного виховання;
• на другому етапі, під час первинного професійного навчання (в профтехучилищах, вищих навчальних закладах освіти, в аспірантурі тощо), також є специфічна для кожного типу навчання система оцінок і атестацій, що розвиває конкурентоспроможність майбутньої робочої сили;
• на третьому етапі, під час самовдосконалення та професійного розвитку у сфері трудової діяльності, триває індивідуальне й колективне нарощення кваліфікації, удосконалення особистих та ділових рис, що є основою підтримання конкурентоспроможності працівників.

Таким чином, якість робочої сили — це основа конкурентоспроможності працівника на ринку праці. Більшість складових якості робочої сили і навички конкурентності формуються і/або розвиваються в процесі освіти і професійної підготовки. Тому система освіти та професійної підготовки стає важливим елементом інфраструктури ринку праці. Отже, системі освіти (у першу чергу вищої) належить провідна роль у формуванні конкурентоспроможного працівника в сучасних умовах, і вдосконаленню управління цією найважливішою сферою організації суспільства треба приділяти особливу увагу.

Першопричиною процвітання чи занепаду організацій і держав є, відповідно, гарне чи погане управління. Слідом за П. Друкером констатуємо, що не буває слабко розвинутих країн і організацій, що погано працюють, а є слабке управління і погані керівники. Це твердження стає особливо актуальним для сучасних ВНЗ, що саме й покликані готувати кваліфікованих фахівців і високопрофесійних менеджерів для різних рівнів і сфер управління.

Проектування нових і вдосконалювання наявних систем управління вищим навчальним закладом у сучасних соціально-економічних умовах повинні, на наш погляд, містити такі основні компоненти:

• розробку основних принципів філософії управління й організаційної культури ВНЗ як соціальної організації вищого типу;
• чітке визначення функцій управління відповідно до основних стратегічних цілей і тактичних завдань діяльності ВНЗ;
• побудову ефективної організаційної структури, що забезпечує якісне функціонування і стабільний розвиток вищого навчального закладу;
• формування конкурентоспроможного і висококваліфікованого апарату управління.

Проектування стратегії вищого навчального закладу починається з визначення довгострокових орієнтирів освітньої діяльності (тобто філософії організації), основних принципів побудови організаційної культури і їхнього публічного проголошення для роз'яснення призначення (місії) ВНЗ.

Філософія ВНЗ як соціальної організації має такі елементи:

• основний задум, що відображає мету вищогонавчального закладу, його стратегію і спрямованістьосвітньої діяльності;
• опис організації — історія, основні цінності, традиції, девіз, особливості і переваги, мотиви діяльності, тобто основні принципи організаційної культури ВНЗ;
• зовнішня політика — урахування інтересів замовників освітніх послуг, зв'язку з партнерами, відносини з іншими організаціями та ін.;
• внутрішньофірмова політика — основи управління ВНЗ, організації та оплати праці, принципи розробки і реалізації кадрової і соціальної політики.

Необхідною передумовою успішної розробки стратегії управління таким закладом є правильне визначення цілей. Знання й розуміння цілей організації визначає ефективність пошуку шляхів і адекватних засобів їх реалізації. Цілі встановлюються в таких сферах управлінської діяльності;

• управління стратегічним розвитком ВНЗ і його людських ресурсів;
• управління рекламно-інформаційною і видавничою діяльністю;
• управління науково-дослідною й учбово-методичною діяльністю;
• управління фінансово-економічною діяльністю;
• управління господарською і комерційною діяльністю ВНЗ.

Під час розробки стратегічних цілей і завдань управління вищим навчальним закладом необхідно прагнути до великомасштабних орієнтирів освітньої діяльності.

Наприклад, відповідно до щорічного звіту ООН, конкурентоспроможність країн світу в XXI сторіччі буде визначатися не природними і навіть не фінансовими ресурсами, а кваліфікацією робочої сили. У зв'язку з цим від кожного учасника виробництва вимагатиметься професійна і загальнокультурна підготовка не нижче рівня випускника коледжу. Не випадково Японія, що претендує на світове лідерство, оголосила про готовність переходу до обов'язкової вищої освіти. Тому головною метою кожного ВНЗ країни, має стати великомасштабна діяльність по підвищенню освітнього рівня нації, оскільки вважається, що незворотність реформ можлива тільки при підготовці не менше 25% працездатного населення до нових соціально-економічних умов. Лише забезпечивши необхідне зростання культурно-освітнього рівня всього народу, можна розраховувати на повноправне входження країни до співтовариства розвинутих держав світу.

Невід'ємним правом громадян будь-якої цивілізованої держави є право на отримання освіти. Тому освіта будь-якого рівня має бути доступною кожній людині тією мірою, якою вона здатна її здобути, завдяки своїм природним талантам і працездатності. Саме тому практично в усіх розвинутих країнах існує могутня підтримка сфери освіти з боку держави. Більшість українських учених і політиків теж дотримуються думки, що державну підтримку цієї сфери слід не лише зберегти, а й посилити у фінансовому плані. Однак нинішній стан економіки України і насамперед нестача бюджетних коштів спонукають дотримуватися принципу багатоканального фінансування освіти із залученням позабюджетних джерел. До них відносять не лише звичні вже кошти, які отримують від фізичних та юридичних осіб за рахунок контрактної системи навчання, а й кошти спонсорів і різних громадських та міжнародних організацій у межах програм допомоги і сприяння розвитку. У цьому аспекті значний науковий інтерес становить досвід розвинутих країн щодо реформування системи забезпечення освіти необхідними коштами. Розширення меж споживчого вибору в отриманні освітніх послуг у свою чергу, визначає необхідність зміни у схемі фінансування освіти. Аналіз різних підходів до фінансування вищої освіти дозволяє зробити висновок, що різноманітність стала головною ознакою цього процесу в кінці минулого століття. Концепція єдиного фінансування вищої освіти державою була ефективною, поки університети і коледжі займалися достатньо вузьким колом освітніх послуг, оцінюваних на підставі схожих між собою критеріїв. Оскільки ситуація змінилася, фінансувати цю сферу слід різними надходженнями залежно від програм. Тут надзвичайно важливо забезпечити максимальну ефективність у використанні бюджетних коштів.

Дані Держкомстату свідчать, що в Україні у 2003 р. на вищу освіту (І–ІV рівні акредитації) витрачено 4619,8 млн грн, або 6,1% від загальних видатків державного бюджету та 1,8% від валового внутрішнього продукту (табл. 1). Якщо порівнювати ці дані з 2000 р., то ситуація дещо покращилась. Але потрібно враховувати, що цифри наведено в поточних цінах, а це не дає повного уявлення про позитивні тенденції. Більш достовірним аргументом є вартість навчання одного студента. Якщо виходити із наведених даних у таблиці щодо загальних обсягів державного фінансування та загальної кількості студентів, то у 2003 р. вартість навчання студента за держзамовленням становила приблизно 381 дол. США.

Це явно недостатньо для якісної підготовки фахівців необхідних спеціальностей.

Вартість повної програми вищої освіти у різних країнах світу (у доларах США)

*2003 р., за держзамовленням.

Із даних табл. 2 видно, що в багатьох розвинутих країнах навчання у вищих навчальних закладах набагато дорожче.

Тому, з одного боку, Міністерство освіти і науки України та Міністерство економіки України повинні ставити перед урядом питання про збільшення у структурі держбюджету асигнувань на вищу освіту. А з іншого — потрібно розуміти і те, що найближчими роками збільшення видатків  об'єктивно буде стримуватись обмеженими можливостями держбюджету. Тож, поряд із необхідністю підвищення далі асигнувань із бюджету, ми пропонуємо переглянути доцільність фінансування в сучасних розмірах тих напрямів і спеціальностей вищої освіти, які в достатній мірі забезпечуються на платній основі.

Система освіти України повинна очолити процес освоєння всіма органами державного управління політичної і економічної сфер організації суспільства по країні, конкретно включившись у формування освічених, гармонійно розвинених людей. Ці люди мають великі шанси для самореалізації у всіх сферах своєї життєдіяльності в новій системі соціальних відносин, сприяючих такій самореалізації.

Україна, яка тепер активно долучається до всіх соціально-економічних перетворень у різних сферах життєдіяльності, може стати світовим лідером у максимально ефективному формуванні та використанні людського потенціалу. Це означатиме, що ми вже у видимому майбутньому доб'ємося видатних успіхів у економічному, етичному і фізичному оздоровленні українського суспільства, яке дійсно відповідатиме суті цивільного суспільства як ніяка інша країна в світі.

Література

1.  Грішнова О. А. Людський капітал: формування в системі освіти і професійної підготовки. —К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. — 254 с.

2.  Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати: Кол. монографія під заг. ред. Д. П. Богині / Ін-т економіки НАН України. — К., 2001. — 300 с.