головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 7/2006 
Персонал № 7/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Cтратегія діяльності закладів вищої освіти

Олена ПОЛІЩУК, докторант МАУП

Дотепер у державі немає чіткого означення стратегічних цілей функціонування закладів вищої освіти, які тепер (як і в радянський період) виконують роль наповнення студентів знаннями задля професійної підготовки.


Розглянемо проблему формування освітньої стратегії на етапі становлення громадянського суспільства в Україні. Із роками стає дедалі очевидніше, що національна система освіти від моменту оголошення незалежності не стала флагманом і фундаментальною основою трансформації України в демократичну соціальну правову державу, про що було проголошено у статті 1 Конституції. Стратегія розвитку освіти, в основу якої закладені спочатку державна Національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття), а потім «Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті» [1; 2], не надала дієвого імпульсу для орієнтації навчально-педагогічної діяльності закладів освіти на формування особистості і створення умов для її самореалізації в майбутній життєдіяльності.

Чому ж так відбувається, що все заплановане в національній системі освіти на має реального втілення в життя? Спробуємо відповісти на це запитання. Правильну відповідь слід шукати на перетині декількох наук, провідне місце серед яких посідає наука управління [3; 4; 6; 7]. Не сумніваємося в тому, що існуючий механізм державного управління, технократичний за своїм змістом, не сприймає доктрини розвитку освіти, зорієнтованої на формування особистості, яка самореалізується впродовж усього життя. Саме тому управлінська культура, спираючись на досягнення філософії, педагогічної, психологічної, соціологічної наук, повинна запропонувати такий механізм стратегічного управління, який крок за кроком кардинально змінить ситуацію, що склалася.

Цьому питанню приділено багато уваги у працях Г. А. Дмитренка. Учений вважає, що мова йде не стільки про значне збільшення тих мізерних фінансових засобів, які сьогодні «відпускаються» на систему освіти, скільки про формування тієї нової управлінської культури в апараті державного управління і в закладах освіти, у межах якої вдасться реалізувати нову стратегію розвитку системи освіти в контексті формування громадянського суспільства.

Але, що у цьому контексті означає «громадянське суспільство»?.. Після глибшого вивчення основ демократичної, соціальної, правової держави з'ясовуємо, що така держава із таким суспільством забезпечує, точніше, сприяє (створюючи відповідні умови) вільному розвитку особистості або, іншими словами, самореалізації своїх громадян, орієнтованій на загальнолюдську мораль і національні традиції. Таке тлумачення сутності громадянського суспільства подано в науковій літературі [3; 4; 5]. Розпочати формування такого суспільства можна за допомогою реалізації антропосоціально-го підходу (antropos — з гр. людина) до системи державного управління, яке спрямовує діяльність персоналу органів влади на людину як «мірило всіх речей», як «мету і засіб водночас», як «особистість і основну продуктивну силу суспільства».

Стратегія розвитку системи освіти не може бути відірваною від стратегії розвитку всього суспільства і загальної концепції перетворення тоталітарної держави в демократичну, соціальну, правову. Але, водночас, якщо нині немає чіткої стратегії і концепції, і офіційно не знайдений механізм такого перетворення, це ще не означає, що в системі освіти не може виникнути необхідний механізм кардинального вдосконалення системи державного управління, адже саме система освіти виконує роль «тяглової конячки» будь-яких соціальних, соціально-технічних або соціально-економічних перетворень. На думку автора, розробка нової стратегії розвитку системи освіти повинна починатися з формування її цінного кінцевого продукту (термін Рона Хаббарда), який згодом повинен бути чітко відображений у кінцевих результатах діяльності персоналу і органів влади, і закладів освіти всіх рівнів.

Оскільки сфера освіти — це соціальна система «людина-людина», то таким цінним кінцевим продуктом повинна бути людина (як особистість і основна продуктивна сила) адекватна, а тому корисна громадянському суспільству. Стає очевидним, що у її формуванні полягає місія системи освіти.

Якою повинна бути людина як продуктивна сила, щоб задовольняти потреби роботодавця в особі держави або приватної особи, або колективного власника засобів виробництва? Безумовно, по-перше, професійно підготовленою, тобто досвідченою, по-друге, фізично та психічно здоровою, по-третє — надійною, поважати керівника та партнерів, по-четверте, творчою особистістю, здатною орієнтуватися в різноманітних ситуаціях і не розгублюватися в умовах, які раптово змінюються.

Роботодавцю потрібна людина освічена, творча, моральна, фізично здорова. Мова йде про гармонійно розвинену людину, що й підтверджується стратегічними завданнями системи освіти, чітко задекларованими в Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття)*.

Маємо сформульовану група стратегічних цілей, задля реального формування гармонійно розвиненої особистості студента. Така особистість корисна суспільству: навколишньому соціуму та роботодавцеві.

Пріоритет мають визначені параметри гармонійно розвиненої особистості. Скажімо, якщо для навколишнього соціуму на перше місце необхідно поставити моральність, то для роботодавця сьогодні головне мати професійно підготовленого освіченого співробітника (менеджера, інженера, юриста, економіста, робітника). Утім, у багатьох японських фірмах вже тепер на роботу скоріше приймуть людину моральну, але недостатньо компетентну, аніж великого професіонала, але людину з недостатнім рівнем морального розвитку.

Серед основних засобів, що забезпечують досягнення стратегічних цілей, є два види основних ресурсів: економічні та людські (нині термін «людські ресурси» замінюється на термін «людський потенціал»). До економічних ресурсів належать, насамперед, фінансові, матеріально-технічні та паливно-енергетичні, без яких не можуть функціонувати установи та заклади освіти, і які в технократичній системі управління вважаються ключовими.

Із позицій антропосоціального управління громадянським суспільством первинним ресурсом вважають людину, яка забезпечує виготовлення кінцевого продукту, в нашому випадку, гармонійно розвиненої особистості, відповідно до потреб громадянського суспільства.

Тепер очевидний дефіцит економічних засобів у системі освіти (особливо на дошкільному та шкільному рівнях) відтіснив на другий план ресурси людські. Цей дефіцит змусив комерціалізувати всю діяльність закладів освіти (і займатися, зокрема, поборами з батьків), а найбільш активну частину вчительсько-виховательського корпусу примусив шукати роботу в іншій сфері. Актуальною проблемою нині є масове небажання учнів і студентів навчатися, а також невміння це робити. Безумовно, істотно вплинули на цей факт зовнішні умови функціонування системи освіти, наприклад, економічних ресурсів. Інша важлива обставина — якість кадрового потенціалу дошкільних закладів освіти та початкових шкіл. І тут важко переоцінити, наприклад, роль учителя початкової школи, який активно розвиває первинні прагнення учнів до пізнання. Навчити дітей вчитися та прищепити (безумовно, спільно з батьками) їм основи моральної поведінки — основна функція вчителя початкової школи, яку зараз часто не виконують.

Суттєвим ресурсом для досягнення стратегічних цілей системи освіти є організація доцільної

трудової діяльності всього персоналу, і в органах управління, і в закладах освіти.

У цілому третій елемент стратегічного блоку управління системою освіти (місія — стратегічні цілі — засоби досягнення стратегічних цілей) складається з економічних ресурсів і людських ресурсів (людський потенціал). До економічних ресурсів належать фінансові, матеріально-технічні, паливно-енергетичні засоби. Людські ресурси — це педагогічні кадри, організація доцільної трудової діяльності персоналу органів управління та закладів освіти.

У процесі формування громадянського суспільства в Україні слід звернути увагу на організацію трудової діяльності персоналу в системі освіти, маючи на увазі, що економічні ресурси завжди можна «здобути» за допомогою відповідної політичної волі пануючої влади. Дійсно, якщо припустити, що завтра або найближчим часом, система освіти отримає необхідний максимум засобів для свого функціонування, включаючи різке підвищення зарплати викладачам в середньому в 3 (!) рази. Виникає запитання: наскільки підвищиться ефективність її функціонування з точки зору отримання цінного кінцевого продукту? І чи підвищиться взагалі, якщо всі категорії працівників просто трудяться, не бачачи остаточної мети.

Щоб організувати доцільну трудову діяльність будь-якого працівника, необхідно домогтися, щоб його конкретна праця була завжди корисною і раціональною. Корисність конкретної праці визначається задоволенням будь-якої потреби, що має суспільний характер. Нескладно зробити висновок: якщо кожен працівник робитиме свою роботу для підвищення рівня гармонійного розвитку тих, хто навчається, і ступеня їх самореалізації в системі освіти і подальшій діяльності, тоді його конкретна праця буде корисною.

Нині необхідно змінити існуючу культуру адміністративного управління на цільову адаптивну управлінську культуру, що базується на послідовній реалізації квадри основоположних принципів за допомогою відповідного методичного інструментарію. Квадру цих принципів становлять: цілеспрямування, зворотний зв'язок за результатами діяльності, цілеорієнтована мотивація трудової діяльності, адекватність кожного працівника своїй посаді.

У межах формування нової управлінської культури — культури управління за цілями та результатами — виникає можливість вирішити глобальну проблему морального та фізичного оздоровлення нації. Мова йде про те, що за допомогою підвищення рівня морального та фізичного розвитку і здоров'я людей спочатку в системі освіти, а потім і в будь-яких трудових колективах (під час підбору й атестації кадрів), можна розвивати в людях бажання бути моральними та фізично (психічно) здоровими.

І в цьому контексті трансформація українського суспільства може розпочатися з системи освіти, яку необхідно переводити на управління за цілями та результатами, що стало можливим унаслідок виникнення кваліметричних моделей, які називаються факторно-критеріальними.

У будь-якому випадку реалізація цільового управління в системі освіти, особливо на її базовому рівні, буквально «змусить» батьків, вихователів, учителів та викладачів звернути увагу на проблему формування особистості тих, хто навчається, і можливості їх розвитку з урахуванням майбутньої самореалізації. На жаль, повз таке вирішення пройшла як радянська влада, так і нинішня, лише декларуючи цілі розвитку людини у вільному суспільстві. Таке суспільство не можливо сформувати без зусиль, його створюють люди через відповідну систему відносин, яку формують власними руками.

У цьому контексті кваліфікована підготовка студентів до праці в конкретній сфері діяльності потребує не тільки знань із відповідної спеціальності. Треба, щоб студент-випускник був конкурентоспроможним ще й за діловими і людськими якостями, а також за рівнем фізичного здоров'я. Необхідною умовою для цього стає введення паспорту особистості вже з першого курсу навчання студента у ВНЗ.

Література

1.  Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття). — К.: Райдуга, 1994.

2.  Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті. — К.: Шкільний світ, 2001.

3.  Гошко А. О., Дмитренко Г. А., Князєв В. М. Контури нового управлінського курсу трансформації України. — К.

4.  Дмитренко Г. А. Методологические контуры новой теории формирования гражданского общества в Украине // ПЕРСОНАЛ. — 2001. — № 9. — С. 24–29.

5.  Дмитренко Г. Формування соціального (громадянського) суспільства в Україні на основі антропосоці-ального підходу // Управлінські аспекти соціальної роботи. — К.: МАУП, 2002. — С. 59–78.

6.  Дмитренко Г. А. Стратегічний менеджмент: цільове управління освітою на основі кваліметричного підходу: Навч. посібник. — К.: ІЗМН, 1996.

7.  Дмитренко Г. А., Олійник В. В., Ануфрієва О. Л. Цільове управління: вимірювання результативності діяльності учнів і педагогів: Навч.-метод. посібник. — К.: УІПК-ККО, 1996.

 



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту