головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 7/2006 
Персонал № 7/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Трансформація образу лідера в сучасному соціокультурному просторі

Тарас ПОЛКОВЕНКО, кандидат філологічних наук, заступник директора Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП

У соціумі віддавна існували уявлення про лідера [1], який ліпше за інших мусить орієнтуватись у порядках, правилах, законах, а також нести особисту відповідальність за стан підпорядкованого йому колективу.


Специфіка лідерства полягає в тому, що іноді (зокрема, у суспільно-політичній площині) бачимо спроби створення у тієї чи іншої соціальної групи позитивного враження про ініціативи певного лідера. На цьому тлі в людей часом «оживають» окремі «квазіміфологічні» уявлення про те, наприклад, що лідер має особливі якості чи недоступні іншим можливості, силу тощо [2]. Утім, образ лідера в людській уяві формується не таким, яким він є насправді, а проходить крізь призму суб'єктивних вражень.

Система відносин лідер/послідовник має бути подібною до способу взаємин між людьми в реальному житті. Людині властиво порівнювати характер і вчинки лідерів із власним характером і вчинками. При цьому може бути досягнута певна мета: самовдосконалення до рівня позитивного лідера, самозаспокоєння внаслідок усвідомлення правильності орієнтації на позитивного героя, само-піднесення під час порівняння людиною своєї особи з опонентами обраного нею лідера тощо.

Стосунки між людьми засновані на формуванні уявлень, що є одним із визначальних механізмів у змінному соціальному середовищі. Уявлення, як традиційні, так і новітні, — це фактор суспільних відносин, виражений зокрема й на певному соціально-політичному тлі [3]. Різноманітні політичні форманти, які розвиваються в суспільстві, частково є площиною відтворення прагнень у межах окремих колективів і можуть бути засобом фіксації людських уявлень.

У взаєминах кожна людина створює образ іншої людини, уявлення про неї, тобто відносини починають існувати вже не між людьми, а між уявленнями. Ці уявлення повсякчасно доповнюються, між ними існує фактичний зв'язок. Власне людські стосунки припиняються тоді, коли відбувається формування образів. Очевидно, що відносини, засновані на уявленнях, завжди залишаються мінливими, проте ця варіативність і є передумовою трансформацій образів, зокрема й образу лідера. Важливо усвідомлювати протилежну полярність можливої видозміни — позитивну чи негативну, внаслідок чого виникає проблема вибору і з'являється внутрішній конфлікт.

Дійсно, у світі існує конфлікт протиріч, розмежувань у поглядах, двоїстості. Людина приймає конфлікт як обов'язкову частину повсякденного існування, бо вона змирилася з конкуренцією, жадібністю, агресивністю як із природними чинниками життя. Приймаючи такий стан речей, людина визнає структуру суспільства такою, якою вона є, з тяжінням до постійних видозмін.

Коли перед виборами аналітики досліджують людські прагнення, думки, почуття, вивчають соціальне напруження, що виникає внаслідок очікування в суспільстві позитивних трансформацій, це зовсім не означає, що обраний згодом політичний лідер почне діяти саме в напрямку колективних прагнень. Доводиться констатувати, що допоки більшість людей пристосовується до шаблону життя і прагне бодай невеликих зрушень на краще, життя залишається ареною лідерів.

Чому соціальне середовище завжди орієнтоване на лідерів? Примітно, що між лідерами і послідовниками існує виразна схожість, особливо у сфері психологічних якостей. І ті, й ті мають ідентичний рівень конфліктності. Проте в них також є однакове прагнення позбутися конфлікту. Лідер і його послідовники разом досліджують це питання і, зрештою, беруть частину відкриття кожен собі.

У дійсності (у спрощеному вигляді) схема створення позитивного контексту образу керівника така: діяльність лідера — це «пусковий механізм» для його послідовників, які хоч і чинитимуть так само, проте усвідомлюватимуть узяту керівником відповідальність за «початок спільної діяльності» та орієнтуватимуться на деякі психологічні якості лідера.

На цьому тлі й виникає особливий зміст у можливості маніпулювати людською думкою та враженнями, а саме: лідер, який залишатиметься в уяві послідовників лише «взірцем», нехай навіть тим, хто започаткував спільну роботу, в будь-який момент може втратити позитив ний характер в очах однодумців (наприклад, унаслідок мінливості суспільних тенденцій). Навпаки, лідер, який обґрунтовує свою діяльність ідеологічно, матиме можливість стабільно залишатися так би мовити «зрозумілим» для своїх послідовників. Якщо людина робитиме щось під впливом ідеї, вона не вважатиме витрачені зусилля даремними, оскільки ця діяльність задовольнятиме її внутрішню потребу. Саме лідер як носій певної ідеї є своєрідним взірцем у досягненні досконалості послідовниками. Ідейний лідер знову і знову відтворюватиме для однодумців їхні власні прагнення. У цьому незаперечна перевага ідейного керівництва і водночас форма протистояння можливій негативізації образу лідера в суспільстві.

Упродовж тривалого історичного періоду (ХІХ–ХХ ст.) й до сьогодення, з-поміж інших зрушень у світовому соціокультурному та суспільно-політичному просторі помітно низку трансформацій понять «лідер», «герой». У чому причина наявних видозмін цих, поза сумнівом, традиційних образів, які є зрозумілими кожній людині, незалежно від національної, релігійної приналежності чи освітнього рівня?

До середини ХІХ століття, наприклад, образ героя в європейській культурно-історичній традиції мав кілька усталених форм. Цей образ функціонував як у жанрах народної творчості, так і в мистецькому просторі. У наступний період, унаслідок суспільних перетворень, на теренах європейських держав, не тільки соціум, а й культурний вимір зазнав докорінних змін [4], що не могло не позначитися на характері образної системи взагалі, й героїчної образності зокрема.

Так, ХІХ століття у Росії є добою великих реформ (запроваджених Олександром ІІ), які позитивно сприймали і слов'янофіли, й західники. Проте маніфест 1861 року негативізував більшість досягнень попередніх років. Посилилася бюрократія, дворяни згуртувалися в опозиційну до уряду силу і висловлювали невдоволення існуючим у країні станом. Тогочасні анархісти так розуміли ситуацію. Кріпацтво зникло, та залишився сам спосіб рабського мислення, у надрах якого лишалося презирство до людської особистості, деспотичні форми батьківського виховання, визнання нижчості жіноцтва тощо. Це все позначалося й на тодішній моралі, яка мала витоки в нелюдському безправ'ї. Іншими словами, виникли передумови до глибинних змін у руслі культурного, соціального й політичного життя, а для цього постала потреба у відмові від марновірства, хибних уявлень, звичаїв. Це було найпростіше зробити, відмовившись від усіх надбань попередніх епох, заперечивши існуючий економічний устрій, уряд і владу, політику й культуру, науку та мораль. Такі тенденції поширювалися серед учнівства та студентства, нігілістичні ідеї звучали зі сторінок деяких часописів, їх висловлювали Герцен, Писарев, Чернишевський.

Уточнити характер усіх видозмін у соціокультурній площині тогочасної Росії можна такою фразою: «анігіляція культури». Молодь намагалася ігнорувати будь-які умовності «міщанського середовища», планувала порятувати «поневолену вітчизну» і в основному орієнтувалася на якобінські взірці в ідеологічному плані. За такого розвитку подій, через брак духовних цінностей, гуманітарних принципів освіти й виховання, закономірно заперечувалися не тільки існуюча політична система, а й народні традиції, релігійні погляди тощо. У підсумку: представники нижчого й середнього класу дійшли висновку про потребу заколоту, страйку, терору як оптимального способу змінити світ.

На цьому історичному тлі уявлення про героїку та лідерство зазнали значної деформації. Поняття «герой» стає синонімом поняття «революціонер», а надалі, особливо наприкінці ХХ століття — «терорист». Варто дослідити образ героя (лідера) в контексті культурологічного погляду на владу, що дасть змогу уточнити окремі висновки про характер трансформації понять «герой», «лідер» у нинішньому соціально-культурному середовищі й усвідомити початок епохи антидержавності.

Під поняття «влада» потрапляють такі стосунки, в яких можна виділити взаємини типу «підкорення/покора», проте в культурологічному вимірі акценти цього поняття зміщуються в бік відносин «лідер/послідовник» тощо. Примітно, що стосунки лідер/послідовник тримаються на достатньо стійкій основі авторитетності, яка має ґрунтуватися не на мотивації страху, а на мотивації зацікавленості спільною проблематикою або вирішення спільних питань. Крім того, авторитетність передбачає можливість змінити спосіб дії послідовників, прийнятий ними як закон або норма поведінки.

Влада лідера лише тоді визнається позитивною, якщо базується на легітимних принципах, своєрідній взаємній довірі у суспільних відносинах.

За реляціоністською концепцією, влада функціонує на рівні готовності представників певної суспільної верстви змінювати свою поведінку під впливом суб'єктивних чинників, наприклад, ідей лідера. У свою чергу суб'єктивні чинники визначаються на рівні мети, засобів і наслідків діяльності; переконань, за посередництвом яких виконуєть

ся та чи інша діяльність (причому необов'язково з урахуванням наслідків, традиційних концептів, афективних станів).

Суб'єктивний вплив може посилюватися і набувати пролонгованого характеру, наприклад, за умови харизматичності особи лідера. Харизматичний варіант влади якраз і властивий героям, а також пророкам. Функціонування владних механізмів у такому варіанті засновано, в основному, на афективному сприйнятті особи лідера, який вдається до руйнування традиції, відкидання норми, здобуття перемог за будь-яких обставин тощо.

Класичний образ героя, відомий, наприклад, із народної прози, демонструє саме усталену форму панування, яка тримається на вірі в створені, наприклад, упродовж розвитку певної нації закони, а образ героя сучасності у кращому разі базується на харизматичному типі влади. Насправді, такий формант має досить варіативну внутрішню психологічну структуру, що водночас мало пов'язується з якоюсь однією культурною традицією. Відсутністю «національних» маркерів сучасних героїчних і псевдогероїчних образів, які набувають у культурному (а частково і політичному) просторі архетипних властивостей, можна пояснити факт, що й досі світове співтовариство не виробило єдиного визначення, скажімо, поняття «терорист» [5].

Образ терориста — героя багатьох сучасних творів кіномистецтва, літератури й публіцистики — у культурному вимірі посідає нині помітне місце. Очевидно, що це своєрідний ярлик, який досить просто навішується в умовах агресивного світу, але який ніхто у такому варіанті не прагне використовувати. На заміну пропонуються дещо інші назви: «борець за правду», «повстанець», «солдат». І знову доводиться констатувати, що ніхто й досі не визначив, що саме називати тероризмом. Якщо насильство застосовується для досягнення політичної мети, в такому разі простіше зорієнтуватись у визначеннях. Але тероризм буває й «сам по собі», без уточнення мотивів. І тільки завдяки тому, що терористичні акти часто спрямовані проти мирного населення, у деяких країнах цю діяльність вважають військовим злочином.

Примітно й таке.

Подібно до «звичайної» злочинної діяльності, яка в жодній країні світу не зменшується з року в рік, але хоча б вивчається криміналістами, тероризм так само не втрачає актуальності. Проте в жодному з інформаційних джерел неможливо відшукати аналіз подій 11 вересня 2001 року в США з позиції історії сучасного світу. В «офіційних» медіа звучали тільки малопридатні для розуміння реального стану справ версії, що так сталося внаслідок небажання Усами бен Ладена сприйняти американські свободи. Та їх прийняли до уваги,    оскільки    всі звикли дивитися на проблему тероризму, в основному, з «цієї» сторони барикад. Це означає, що виправдання тероризму не буде, отже спроби дослідити коріння та ідеологію ісламського «героїзму» не буде також.

Виникає закономірне питання: чому ж тоді в Америці так легко придбати такий собі захалявний довідник із терористичної діяльності («Щоденники Тернера»), написаний у 70-ті роки ХХ століття відомим расистом У. Пірсом? Мова про книжку, яка стала причиною появи в історії США Тіма Маквея, який у 1995 році підірвав міський будинок в одному з американських штатів (загинуло 168 чоловік). Після цієї події американці змушені були переглянути існуючі формулювання поняття «тероризм», бо на суді Маквей оголосив себе солдатом — противником злочинної системи. Чи не в цей час, завдяки «антигерою» Маквею, виникає поняття «ан-тидержавність»? А разом із цим стає очевидною амбівалентність поняття «тероризм»: інша сторона, на чийсь погляд, ще більш неправильно.

Справа Маквея поставила ще й питання про т. зв. «державний тероризм». Різницю між останнім і легальними збройними операціями помітити часом неможливо. Як своєрідний критерій оцінки, варто пригадати короткий анекдотичний текст, що з'явився у період активізації бойових дій проти Іраку: «З американської преси: «Жорстокі араби збили ракетою військовий літак США, який мирно бомбив їхні міста».

То чи існує тепер традиційна героїка, що наповнила колись високим змістом народні пісні й балади, легенди та перекази, літописи і хроніки? Яких видозмін зазнають завтра образи президентів, політиків, інших лідерів в уявленні людей та в медіа-просторі? Відповіді — у тисячолітній національній історії.

Література

1.     Происхождение вещей. — М., 1995.

2.     Кессиди Ф. Х. От мифа к логосу. — М., 1972.

3.     Белова Т. В. Культура и власть. — К.,1991.

4.     Голубченко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К.,1993.

5.     Жариков К. В. Терроризм и террористы. — Минск, 1999.

 



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту