Головні парадигми перманентної світової війни навколо України

Григорій МУСІЄНКО, кандидат фізико-математичних наук, професор філософії і політології КДІДПМД ім. М. Бойчука

Постає закономірне запитання: де шу­кати причину цього парадоксу? Логіка і методоло­гія наукового дослідження дає часткову відповідь на те, у який спосіб можна дійти до його розгадки. А шлях цей починається з встановлення початку істо­рії в часі і просторі, визначення суб'єктів історично­го процесу закономірностей і спрямованості його розвитку, що в остаточному підсумку дасть змогу передбачити майбутнє людства і навіть установити час «кінця історії». Прадавні мудреці радили почи­нати з самого себе. Отже, перш ніж говорити про парадигми осягнення світової історії, діалоги і по­леміки цивілізацій, українцям варто звернутися до замовчуваної власної української, найстаршої у сві­ті цивілізації, аби почути її сповідь-монолог перед сучасною Україною і цілим світом.

Коли йдеться про замовчування ролі українців у світових цивілізаційних процесах, то мається на увазі не стільки предмет дослідження історичної науки з конкретною локально-часовою визначеніс­тю подій і процесів, скільки засадничі проблеми фі­лософії історії — встановлення загальних тенденцій і закономірностей розвитку глибинних явищ і сус­пільних процесів, що спостерігалися в Україні. Фі­лософія історії України є складовою частиною сві­тової історії людства, проте з усіма властивими ук­раїнцям особливостями.

Філософія історії в основу своєї методології пок­ладає формаційний та цивілізаційний підходи [1]. Ці підходи застосовують віддавна; з ними асоцію­ються різні ідеологічні засади — парадигми, проте в ширшому розумінні, ніж у працях Куна. Це стосу­ється передусім світоглядних і соціально-етнічних аспектів.

Не вдаючись до аналізу проблеми цивілізацій, за­уважимо, що всі три найвідоміші теоретики цивілі-заційного підходу в осягненні історії — М. Данилевський, О. Шпенглер і А. Тойнбі — користуються різ­ними критеріями для означення самого поняття «цивілізація». Для Данилевського це культурно-іс­торичний тип, що сягнув вершини свого розвитку. Проте не названо засад, які формують конкретний культурно-історичний тип, бачимо посилання лише на вимоги «природної системи історії» [2]. Він до­вільно змішує принципи і пріоритети, покладені в основу виділених ним 10 типів цивілізацій, а саме: етнічний, державний та територіально-континен­тальний.

Викликає здивування й те, що він зарахував мало не до найвищого культурно-історичного типу слов'янську цивілізацію. Проблема слов'янства справді заслуговує на увагу з багатьох причин, зок­рема й через те, що вона не має жодного свого гено­типу, крім лінгвістичного. Тож немає підстав гово­рити про якусь слов'янську цивілізацію. Цей фено­мен історії став наслідком політичних спекуляцій імперської Росії з метою підірвати зсередини націо-нальновизвольну боротьбу народів, що їх вона поне­волила. Нині слов'янофільство знову активізується, щоб втягти в імперське ярмо Росії своїх найближ­чих сусідів — Україну і Білорусь (не без допомоги азійських слов'ян Казахстану).

Дещо інакше розглядає цивілізації О. Шпенглер, хоч він має у типологізації цивілізацій багато спіль­ного з М. Данилевським. Цивілізація для Шпенгле­ра означає завершення життя певного історично зу­мовленого типу культури, можливо, такий занепад­ницький погляд ученого на цивілізації пояснюється тим, що він як патріот дуже тяжко пережив поразку Німеччини у Першій світовій війні, оцінюючи її як цивілізаційну катастрофу для цілої Європи. Недар­ма свою головну працю з філософії історії Шпен­глер назвав «Занепад історії» [3]. Хоча він до циві­лізацій зараховував лише 8 культурно-історичних типів, але там все ж знайшла місце російська циві­лізація, а замість слов'янської пошановано культу­ру майя. До рівня високорозвинутих цивілізацій потрапили тільки чотири — індійська, антична, арабська та західноєвропейська. Російська цивілі­зація залишилась поза межами цього вузького кола. Серед можливих причин подібного можна в першу чергу виділити те, що Росія не має свого окреміш-нього етнічного генотипу і цілісного національно-культурного історичного ядра.

 

Великим розмаїттям поглядів, часто суперечли­вих, на цивілізаційні процеси відзначаються дослід­ження А. Тойнбі. Тож не випадково у його 12-том­ному «Дослідженні історії» [4] спочатку йдеться про 30 типів цивілізацій, потім їх кількість зменшу­ється до 21, далі — до 13, і нарешті залишається тільки 6 (нашої доби), а саме: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна. Тому напрошується висно­вок: в основу своєї типологізації цивілізацій Тойнбі поклав релігійно-церковний принцип. Якщо зняти словесне маскування з наведених назв цивілізацій, то стане майже очевидним те, що насправді йдеться про католицько-протестантську, православно-ві­зантійську, ісламську, індуїстську та буддистську цивілізації. Отже, вся його філософія історії про­сякнута духом провіденціалізму, суть якого дуже влучно визначив Гегель у «Філософії історії»: «Провидіння, причому божественне провидіння, керує світовими подіями». Не випадково провіден­ціалізм гаряче підтримували ідеологи і прибічники російського монархізму від Синоду Російської Пра­вославної Церкви й слов'янофіли з метою забезпе­чити Москві роль спадкоємця Риму і Константино­поля як центрів і володарів світу. Узагальнюючи те­орії цивілізаційних процесів М. Данилевського, О. Шпенглера і А. Тойнбі, можна дійти такої думки: вони були представниками Російської, Німецької та Британської імперій і дбали не стільки про нау­ковий пошук рушійних сил світової історії, скільки про забезпечення інтересів своїх імперій під час розподілу сфер впливу і ресурсів планети. Адже провіденціалізм освячує принципи «всяка влада — від бога» і «мета виправдовує засоби», серед останніх і такі, як агресивні війни і необмежене пограбу­вання, і визиск праці підкорених народів. На ко­ристь цього промовляють події та факти, зафіксова­ні в анналах історії. Першим серед них є те, що вся історія людства являє собою безперервну війну між народами, яка вряди-годи переривається коротко­часним миром. Аби підтвердити висловлену думку, варто звернутися до історії і навести деякі статис­тичні дані.

Нині у світі живе понад 6 млрд людей. Народів налічується 3 тисячі, однак лише близько 200 ма­ють державність і представлені в ООН. До класу «державних націй» належать нині й українці, які за чисельністю (близько 50 млн) входять до другого десятка загального реєстру народів.

Згідно з даними досліджень швейцарського архі­варіуса Я. Бареля [5], за останні три з половиною тисячі років людство пережило близько 15 тис. війн, в яких загинуло понад 3,5 млрд людей. Зокре­ма, Франція провела 188 війн, Англія — 176, Авс­трія — 131. На жаль, немає інформації про кількість війн, які провела Росія, і кількість знищених нею народів.

Що ж до кількості жертв війн з боку українців, то вона сягає 200 млн [6]. Чому ж усі мовчать про спо­конвічний геноцид українців, коли увесь світ диву­ється, що вони й досі живуть на своїй землі? Відпо­віді на це запитання ніхто, крім самих українців, не дасть.

Тим часом є всі підстави говорити про перманен­тну світову війну проти українців і за панування над Україною. Доказом цього є той факт, що світові теоретики цивілізаційних процесів і творці різних парадигм осягнення світової історії не спромоглися

навіть помітити такий феномен цивілізації, як три­пільську культуру чи державу Аратту. А це ж най­давніші цивілізації світу, вік окремих фрагментів яких перевершує 21 тисячоліття! Тим часом прези­дент США Білл Клінтон ще 1994 року підтвердив думку, що українці — найстарша нація світу.

У філософії історії Україна посідає чільне місце не тільки тому, що тут народилася, сформувалася й вистояла у жорстокій боротьбі з ворогами україн­ська нація. Це пояснюється ще й тим, що, за слова­ми автора ґрунтовної праці «Філософія історії» Франсуа Вольтера, «Україна завжди боролася за свою свободу». У цьому контексті не стало винят­ком і ХХ століття, коли Україна юридично віднови­ла свою незалежність, і XXI століття. Детальний виклад історії боротьби українців за свою незалеж­ність виходить за межі цієї короткої розвідки.

Згідно із засадами геополітики, головними чин­никами, що визначають життя нації, є географічне середовище і засоби забезпечення її існування й са­мовідтворення. Отже нація має обов'язок в будь-який спосіб захищати свій «життєвий простір» від зазіхань інших націй. Географічно Україна посідає дуже вигідне положення — щодо розміщення, ре­льєфу, клімату, ресурсів забезпечення життя. Це бу­ло добре відомо у світі з давніх-давен. Українці й їх­ні пращури відзначалися осілим способом буття і притаманною від природи любов'ю до рідної землі. Та природа наділила їх жорстокими й невситимими сусідами, зокрема — з північного боку. Згадаймо ще й зайд, які сунули в Україну з безмежних і голих монгольських степів, з боку Півдня і Заходу, з моря і суходолу. Не заглиблюючись далі в констатацію фактів і методів загарбання територій України, виз­начимо першу з головних парадигм світової війни проти неї — парадигму життєвого простору. Для пе­ремоги загарбника над автохтоном цього замало. Зайдаокупант не може почуватися у безпеці, поки йому не вдасться зламати хребет корінному етносо­ві. Ту т відбувається жорстоке протистояння «духу крові» — расово-генетичного коду. Тому другою го­ловною парадигмою цієї світової війни стає расово-генетична парадигма. На практиці вона реалізуєть­ся численними методами: фізичним знищенням супротивника, асиміляцією, депортаціями, змішу­ванням населення, геноцидом, етноцидом, лінгво­цидом тощо. Обидві ці парадигми належать до типу безпосередньої дії. Вони реалізуються з допомогою фізичної сили різного типу і різного часу застосу­вання. У разі, коли обидві парадигми не принесли бажаних результатів, застосовується третя головна парадигма — перевтілення і колаборанства. Суть її зводиться до того, що окупант ззовні перевтілюєть­ся в автохтона з метою формування в його середо­вищі потужної і дієвої мережі зрадників. Для цього широко використовуються псевдопатріотична риторика, змішані (часом фіктивні) шлюби, удавана прихильність до традицій, звичаїв та вірувань. Життєва практика показує, що застосування навіть усіх трьох названих вище парадигм не забезпечує загарбникові цілковитого підкорення чужої нації й країни, зокрема українців і України.

Коли йдеться про перманентну світову війну нав­коло України, є потреба бодай частково розтлума­чити термінологічну суть окремих понять. Поняття «війна» нині значно розширилось і зазнало значних змін у формі та змісті. У класичному розумінні тер­мін «війна» розглядається як найрадикальніша форма врегулювання антагоністичного конфлікту із застосуванням зброї — фізичної, хімічної, бакте­ріологічної, нейтронної чи атомної, чи термоядер­ної тощо. Питання про міжнародне обмеження її застосування виходить за межі цього дослідження. У процесі розвитку людської цивілізації війна набу­ла найвитонченіших рис — не лише фізичних, а й віртуальних.

За сучасних умов зброєю у війні стають гроші, енергоресурси, інформаційні системи, психотропні засоби, телепатія та інше. Це є безпосереднім нас­лідком науково-технічної, інформаційної та інших революцій кінця ХХ і початку ХХІ століть. Загаль­ну теорію розвитку таких видів зброї і ведення з їх допомогою світової війни не тільки проти України можна назвати парадигмою абсолютної блокади супротивника. Отже, це вже буде четверта головна парадигма світової війни. Вона належить до пара­дигми змішаного типу, де взаємопов'язані фізичні й віртуальні методи впливу на суспільство і масову свідомість.

Віртуальні методи ведення війни відомі давно. Зокрема, до них належать такі методі, як хибна ін­формація чи дезінформація, різні чутки та плітки. Цікаво, що з допомогою цього методу єврейський банкір Ротшільд використав поразку Наполеона під Ватерлоо для нечуваного у світовій практиці пограбування Англії.

В основі згаданих вище головних парадигм перма­нентної війни проти українців і України лежать за­кони реального буття — природи. Проте не менший вплив на окремих людей, націю і цілу людську спільноту мають парадигми, які хоч і «ґрунтуються на позаприродних засадах», однак можуть бути за­собом зомбування поряд зі спекуляцією на вродже­них вадах психіки людини, які асоціюються з глупо-тою. Реальну небезпеку для нації несуть чужі релі­гійні доктрини й вірування.

Заперечують національну самоідентифікацію особи, нації і не визнають національних держав. На­томість дехто з них претендують на статус «єдиного народу землі», який на основі права на самовизна­чення народів має узаконити свою державність у межах, приміром, доктрини «Новий світовий поря-

док» такого собі «пророка» О. Ледяєва. Ці домаган­ня вже вийшли за межі демагогічних декларацій, стають реальною загрозою для життя українців і ук­раїнської держави, на що вже звернули увагу екс-перти-правники [7].

На жаль, велика частина українців не здатна від­різнити вовка в овечій шкурі від вівці. А це вже ста­вить питання іншого рівня — про загрозу націо­нальній безпеці українців і України. Про його акту­альність свідчить те, що на виборах до Верховної Ради України балотувалося близько 500 кандидатів у народні депутати України і значно більше до міс­цевих рад впливових прихильників ідеологічної доктрини Нового світового порядку.

Багато з них успішно завершили виборчі перегони й опинилися в органах державної і місцевої влади. Це сталося всупереч висновкам правової експертизи про те, що є всі законні підстави для заборони діяль­ності таких релігійних організацій. Проте, схоже, ніхто в Україні не виявляє бажання наражатися на конфлікт з впливовими світовими центрами, бо як не крути, а всяка влада від бога і вона перебуває по­ки що в руках «богообраного народу». Як це не прик­ро говорити, але можливим є висновок, що на вибо­рах 2006 року українці з власної волі допустили в парламент лютих україножерів, які вже розпочали наступ з усіх боків проти всього українського, аби ліквідувати незалежність України шляхом її роз-шматування, почавши з надання російській мові ста­тусу регіональної, офіційної з подальшим її одержав-ленням. Варто нагадати, що у переддень нового 2006 року президент Російської Федерації В. Путін пуб­лічно висловив підтримку цієї підступної кампанії, що збіглася в часі з «газовою війною» і роздмухуван­ням антиукраїнської істерії в Криму російськими патріотами і псевдоукраїнцями з «руського блоку».

Ба навіть більше, Держдума Росії замість того, щоб почати підготовку заходів щодо виведення з України російського Чорноморського флоту заяви­ла про свій намір повернути Крим у лоно матінки--Росії. На масових збіговиськах у Севастополі і Фе­одосії під російськими триколорами та двоголови­ми візантійсько-московськими орлами оголошуєть­ся «хрестовий похід» проти НАТО, а насправді — проти України, недаремно ж там рясніли гасла: «НАТО — нет!», «Украина для россиян!», «Крим для татар!». А що ж тоді залишається для україн­ців? Невже лише молитися за Росію і її новітнього самодержця? Марна справа, бо «пропаде молитва за богом».

Тим часом христолюбиві слов'янофіли продов­жують галасувати про те, що нібито росіяни і укра­їнці брати не лише у Христі. А де ж іще? Ніде, бо са­мі росіяни співають: «русский с китайцем братья навек». Виходить, що українцям треба добре помір­кувати, а не знову загукати: «Навіки разом!»

Не варто цього робити, бо перш ніж із кимось об'єднуватись, спочатку треба рішуче розмежува­тись. До цього закликав своїх товаришів навіть сам вождь юдобільшовизму. Українцям варто дослуха­тись цієї поради.

Тепер дуже модно стало теоретизувати про загро­зи національній безпеці України. Дивує те, що така загроза нібито чатує на українців лише з Заходу — з боку США, НАТО чи Світової Організації Торгівлі тощо. Дехто схиляється до думки, що їй загрожує ісламський тероризм чи навала мігрантів зусібіч. Проте, мало хто звертає увагу на Північний Схід — на Росію, яка тільки й мріє про те, як приборкати непокірну Україну разом з українцями. Без цього вона як імперія приречена на загибель. Головний спосіб її існування — перманентна війна, яка вже триває понад 500 років [8]. Причину цього найкра­ще з'ясував російський імператор Микола І: «Рос­сия — государство не торговое и не земледельчес­кое, а ВОЕННОЕ (виділено мною. — Г. М.) и приз­вание ее быть грозою света» [9]. Сучасна зовнішня і внутрішня політика й ідеологічна доктрина Росії не зазнали суттєвих змін, а президенти новітньої Росії прагнуть наслідувати досвід своїх попередників-ім-ператорів. Що ж до можливих загроз, і не тільки з північного боку, то свого висновку про них дійшла Організація українських націоналістів, яка в п. 17 «Політичної постанови ІІ Великого збору ОУН 1941 р.» записала: «Жиди в СРСР є найвідданішою підпорою пануючого більшовицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Організація українських націоналістів поборює жи­дів як підпору московсько-більшовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва — це головний ворог» [10].

На завершення всього викладеного хочеться вис­ловити таку підсумкову думку: незважаючи на щи­рі намагання філософів налагодити неупереджений діалог цивілізацій, на практиці все обертається на гостре протиборство дикості й цивілізації.

Література

1. Філософія. Навчальний посібник / За ред. І. Ф. На-дольного. — К.: Вікар, 1998.

2. Данилевський Н. Я. Россия и Европа. — М., 1991.

3. Шпенглер О. Закат Европы. — М., 1993.

4. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. — К., 1995. — Т. 1.

5.  Молода гвардія. — 1974. — 12 травня. — №
93(3510).

6.  Мусієнко Г. Україна для українців. — К., 2003.

7.  Новый мировой порядок для Украины. — К., 2003.

8.  Бунич И. 500-летняя война в России. — К.: СПб., 1997.

9.  Інформаційний бюлетень. — 2006. — 26 січня. — № 3.

10. Українська суспільно-політична думка у 20 століт­
ті / Упорядники Т. Гунчак і Р. Сольчаник. — Нью-Йорк: Су­
часність, 1983. — Т. 3.