Соборна Україна:
корінні народи і національні меншини

Нині про Соборну Україну говорять як про сучасну українську державу [1, с. 4, 11–15]. Але є ще одна Соборна Україна — етнічна територія. Верховна Рада України рішуче скоротила текст державного Гімну, щоб не припустити можливих провокацій, при згадуванні етнічних територій, тому покликатимемося на неупереджене джерело. Українські етнічні землі дуже вдало визначив 1831 року видатний росіянин Микола Надєждін. У рецензії на першу книжку Миколи Гоголя він писав, що Україна перебуває «під благодатним шатром синього неба, на широкому килимі степів, які облямовані струмками Дунаю і Дону, пасмами Кавказу і Карпат, хвилями Євксину (Чорного моря. — А. П.) і Каспію» [2, с. 280–281]. І саме цю Україну намагався об'єднати в одній державі гетьман Павло Скоропадський [3, с. 109]. Українці компактно проживають у російській Азії, Казахстані і Киргизії. Разом із Україною ці землі могли б стати співдружністю українських націй [4, с. 25–34]. Після Другої світової війни до 1954 року за межами УРСР опинилося понад 40% української етнічної території — в Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Білорусі, Росії і Молдові [5, с. 8]. УРСР як член ООН підписала і ратифікувала Гельсінський Прикінцевий Акт, ІІІ та ІV принципи якого визнавали непорушність кордонів УРСР з Румунією, Угорщиною, Чехо-словаччиною, Польщею, Росією і Молдовою, тобто Україна проголошувала 24 серпня 1991 року незалежність у визначених Москвою і визнаних Гельсінським Прикінцевим Актом кордонах, що звузило поняття соборності. Займаючи Українську Слобожанщину, Краснодарський і Ставропольський краї, Росія, ігноруючи як спадкоємець СРСР Гельсінський Прикінцевий Акт, відкрито зазіхала на Східну і Південну Україну на тій підставі, що в містах сходу і півдня розмовляють російською мовою. Г. Щокін вважає, що це подібний до югославського сценарій «для України, згідно з яким має відбутися “розчленування” єдиної і потенційно могутньої країни на Західну і Східну з одночасним виокремленням Кримського півострова. Так розкручується деякими ЗМІ “російськомовне питання”, та усілякими засобами штучно підкреслюються культурні особливості західного, східного і південного регіонів нашої соборної України. Підступна ідея розколу України має, вочевидь, деякі історичні паралелі, в яких згадують, наприклад, Західно-Українську Народну Республіку (1918), а також Донецько-Криворізьку Радянську Республіку (1918) зі столицею у Харкові» [6, с. 11]. Російську мову навіть деякі російські патріоти визнають останнім українським варіантом церковнослов'янської, тобто українською книжною (городською) мовою ХVII–XVIII ст. [7, с. 115–137, 340]. До числа російськомовних в Україні зараховують у Москві і представників інших народів, які за межами України мають свої національні держави — білорусів, молдо-ван-румунів, болгар, поляків, гагаузів-турків, греків, поляків, угорців, німців, євреїв тощо. Не називаємо кримських татарів, бо вони є етнічною корінною меншістю України. Але в міжнародних правових документах «досі не вироблено критеріїв чіткого поділу між поняттями “національна” та “етнічна” меншини» [8, с. 207].

Конституція України 1996 р. у статтях 11, 92 п. 3 та 119 п. 3 запровадила у правову систему нашої країни термін корінного народу без відповідного його визначення та без подання переліку корінних народів. «Законодавство про статус корінних народів досі не прийнято; більшість дослідників пов'язують вирішення цього питання з визначенням правового статусу кримських татар (кримськотатарського народу)» [9, с. 78]. На статус корінного народу в Україні мають право румуни (молдавани), як і українці в Молдові та Румунії, які разом з українцями з 1357 р. до 1812 р. мали свою державу Молдову [10, с.148]. Упродовж ХVІІІ і до кінця 80-х років ХІХ ст. Російська імперія скорочувала частку українського населення Молдови. Для зменшення кількості українців комуністична Москва організувала три голодомори (1921–1923; 1932–1933; 1946–1947). Щодо болгар, греків і гагаузів, то вони з'явилися в Україні внаслідок релігійних утисків християн у Турецькій імперії. Всі останні представники інших народів з'явились в Україні з причин угорської, польської та російської політики в Україні, яка в різні часи була колонією Угорщини, Польщі, Росії — СРСР і Австро-Угорщини. Саме вони, за концепцією М. Алмаші, мають право на статус «національної меншини». «Національні меншини, — стверджує вчений, — це особи, які є громадянами цієї держави, не належать до титульної національної спільноти чи корінних народів цієї держави і самоідентифікують себе як представники певної національної меншини» [8, с. 208].

Хоча Конституція незалежної України приймалася 1996 року, коли вже був піввіковий досвід ООН і Міжнародної організації праці (МОП) у визначенні і користування в конвенціях і рекомендаціях терміна «корінні народи» [11, с. 61], два корінні народи України — українці та кримські татари за статтями 3 і 24 користуються лише правами людини і громадянина. А нова Конституція Автономної Республіки Крим, яка прийнята ВР України в грудні 1998 р., не визнає кримських татар корінним народом України, а відтак і Курултай (Національні збори) і Меджліс кримськотатарського народу Соборними представницькими органами кримськотатарського народу [12, с. 7]. А це означає, що Конституція України, оперуючи в статтях 10, 11 поняттями «національні меншини» і «корінні народи», уподібнена до Конституції Франції 1958 р., стаття 2 якої визнає одну французьку націю і заперечує поділ громадян на будь-які етнічні чи національні групи. «Уряди Франції, Швеції, Японії, США та деяких інших держав (Україна. — П. А.) негативно ставляться до «визнання колективних прав корінних народів» [11, с. 62]. А Бразилія, Малайзія, Еквадор, Австралія (як і згадана Японія) відмовляються вживати сам термін «корінні народи» [13, с. 102, 107–113, 132–134, 137, 142].

Нова Конституція України й Автономної Республіки Крим були прийняті після того, як ООН прийняла рішення про проведення десятиріччя корінних народів світу (1995–2004) [14, с. 163], оприлюднила проект Декларації прав корінних народів світу [15]. Але в цих Конституціях права українського і кримськотатарського народу відсутні, що фактично ставить Україну поряд із країнами, які «відмовляються вживати сам термін «корінні народи». У преамбулі до Конституції України словами «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей» ВР свідомо порушила права титульного в Україні українського народу (етносу) на національну державу, які визнані «Декларацією про надання незалежності колоніальним країнам і народам», яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року.

Відповідно до документів ООН і ЮНЕСКО, національна держава — це така держава, в якій титульний народ становить 67% населення [16, с. 330]. Згідно з переписом 2001 року українців в Україні 77,8% від загальної кількості населення ( за переписом 1989 р. було 72,7%), росіяни 17,3% (за переписом 1989 р. було 22,1%). Українську мову вважають рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визнали як рідну 29,6% населення (показник знизився на 3,2%). Рідною мовою вважають мову своєї національності 85,2% українців, 14,8% українців рідною визнають російську. Тому говорити про російськомовність в Україні необхідно із застереженням. В Ізраїлі — національній державі євреїв, як повідомили 28 серпня 2002 року о 15 годині «Українські телевізійні новини» (за визнанням Равінат), євреї, до речі, становлять 30% населення.