Українська та неукраїнська соціал-демократія в Україні

Українська соціал-демократія в Україні це:

1)    сукупність соціальних і демократичних ідей, сформованих в українському суспільстві від часів княжої доби на ґрунті споконвічних національних звичаєвих, традиційних, моральних норм;

2)    діяльність соціал-демократичних організацій, які, крім соціальних і демократичних ідеалів, сповідували та намагалися здійснити українську національно-державницьку ідею, захистити, зберегти і примножити українську культуру і духовність, відродити українську державність;

3) теоретична спадщина мислителів і діячів, які обґрунтовували неподільність соціального і національного визволення українського народу, домагалися і домоглися усамостійнення та визнання в світі його соціал-демократичних партій, творчо і вибірково запозичували здобутки європейської соціал-демократії, водночас збагачуючи її своїми.

Неукраїнська соціал-демократія в Україні це:

1) ідеологія, сформована на цінностях, привнесених сюди і насаджуваних тут поневолювачами, чужинцями, як правило, псев-доінтернаціональна;

2)   діяльність соціал-демократичних організацій, які відверто або приховано заперечували національну окремішність українців, їхнє право на політичну відрубність, вороже, у кращому випадку нейтрально, ставилися до їхніх національно-визвольних змагань, всіляко перешкоджали формуванню організованої української соціал-демократії;

3)   спадщина мислителів і діячів переважно панівних націй та їхніх слуг в Україні, які сприймали як належне, а то й обґрунтовували природну доцільність поневоленого статусу України, нівелювали національну свідомість українців, часто переходили на позиції соціал-шовінізму і національного зрадництва.

1995 р. на IX з'їзді Соціал-демократична партія України проголосила себе правонаступницею українського соціал-демократичного руху кінця XIX початку XX століть [1, с. 4]. Через рік, 1996 року, на X з'їзді СДПУ було перейменовано на СДПУ(о), яка у чинному Статуті зазначає, що «є послідовницею кращих традицій українського демократичного руху ХІХ–ХХ століть, усвідомлює себе частиною світового соціал-демократичного руху» [2, с. 3].

Однак аналіз реальних і практичних дій партії за минуле десятиріччя дає підстави для двох міркувань. Перше — слова дуже часто не збігалися з ділами. Друге — поняття «український соціал-демократичний рух кінця XIX початку XX століть» ідеологи і практики партії часто ототожнюють передусім із діяльністю РСДРП на теренах України, а вже через кому — УСДРП, УСДП та інших українських соціал-демократичних організацій. У партійних, популярних і наукових виданнях російську соціал-демократію трактують як вітчизняну. Іншими словами, нинішньому українському соціал-демократу пропонують мати дві Батьківщини — Україну і Росію. Для ілюстрації зазначеного розглянемо такі публікації. Перша під назвою «Етапи розвитку соціал-демократії на Херсонщині» належить перу В. М. Середи. Її початок є переспівом матеріалів із підручників і довідників з історії КПРС і УРСР про вірного ленінського соратника О. Цюрупу, гуртки РСДРП тощо, який закінчується 1903 роком. Далі велика біла пляма аж до 1996 року [3, с. 40–41]. І ні слова про славних українських соціал-демократів із Херсонщини О. Бачковського, А. Ніковського... Друга стаття доктора філософських наук, професора Запорізької державної інженерної академії В. Г. Воронкової «Соціал-демократична вітчизняна парадигма: персоналії», в якій читачеві пропоновано огляд політичних, філософських поглядів, життєвого шляху Петра Бернардовича Струве, Михайла Івановича Тугана-Барановського, Бориса Миколайовича Чічеріна, Сергія Миколайовича Булгакова, Миколи Олександровича Бердяєва. Показовим є закінчення статті: «Жовтнева революція перервала розвиток багатьох напрямів вітчизняної політичної думки, в еміграції опинилися сотні діячів культури і науки, і серед них найвидатніші філософи і політологи: П. Б. Стуве, М. О. Бердяєв, С. Л. Франк, І. О. Ільїн, С. М. Булгаков, Г. П. Федотов не сприйняли »більшовицького перевороту», »сталінократії», але вірили у посткомуністичне відродження Росії на принципах свободи і на основі морально-релігійних цінностей» [4, с. 63].

Як бачимо, автор намагається опосередковано переконати читачів, якими є передусім члени СДПУ(о), що Вітчизною для них є Росія, а Україна — складовою цього поняття. Із розглянутих і згаданих персоналій лише один — М. І. Туган-Барановський — представник вітчизняної української думки та науки. Решта до неї не мають жодного стосунку, якщо не брати до уваги прихованої або відкритої українофобії багатьох із них. Зокрема, Б. Чічерін, засновник російської великодержавної історіографії, провідник московської імперської ідеології, не визнавав окремішності українського народу.

На великоросійському шовінізмі Б. Чічері-на, критиканстві марксизму наголошував мій співвітчизник Микола Зібер ще 125 років тому [5, с. 82; 6]. До слова, у березні 2004 року минуло 160 років від дня народження М. Зібера, який уперше побачив цей світ у Судаку, а вічний спочинок отримав у Ялті. Він був вірним другом М. Драгоманова, разом із ним стояв біля витоків української соціал-демократії, увійшов в історію як піонер української кооперації. Проте ювілей М. Зі-бера не став приводом для вшанування названих і багатьох інших його заслуг в Україні в цілому чи хоча б у Криму. Чи не тому, що «син швейцарця, що оселивсь у Таврії, і українки, Зібер у своїй особі якнайкраще відбив тип людини, де перехрещувалися, з одного боку, українські, з другого — європейські зв'язки. Працюючи на Україні, він був європеєць, перебуваючи в Європі — зберіг українство» [7, с. 1086].

Чи не тому, що через два століття після Івана Мазепи і за два десятиліття до Степана Бандери співзасновник і лідер УСДРП Симон Петлюра став символом українського са-мостійництва, і було «забуто» про 125 років від дня його народження у травні 2004 року. Натомість друкований орган СДПУ(о) «Наша Газета +» без будь-якого приводу в ювілейні дні С. Петлюри «згадала» про «правильного» засновника російського марксизму Георгія Валентиновича Плєханова. Зі статті дізнаємося, що йому довіряв М. Пу-ришкевич за його любов до Батьківщини [8]. Звісно, об'єктом синівської любові Георгія Валентиновича була не Україна, а Росія. Прикметне і те, що минулого року СДПУ(о) у рідному місті С. Петлюри Полтаві організувала помпезне відзначення 150-річчя від дня народження Володимира Короленка, заслуги якого перед українською соціал-демократією і культурою полягають в українському закінченні його прізвища.

В Івана Васильовича Бабушкіна і такої заслуги немає, але його іконізують дніпропетровські об'єднані соціал-демократи. Підстави. Один із перших російських робітників соціал-демократів. Більшовик. Член Петербурзького, Катеринославського (тепер Дніпропетровськ) «Союзов борьби за освобождение рабочего класса». Агент «Искры». Учасник російської революції 1905–1907 років. Член комітетів Російської соціал-де-мократичної робітничої партії (РСДРП) в Іркутську і Читі, керівник збройного повстання в Читі, де і був розстріляний [9, с. 99]. У 1920 р. В. Ленін згадував: «... я особисто... пам'ятаю тов. Бабушкіна, видатного пітерського (виділення. — Авт.) робітника, розстріляного царськими генералами в 1906 році» [10, с. 314]. Ось такі «вагомі заслуги» має Іван Васильович перед українською соціал-демократією.

Харківські об'єднані есдеки енергійно взялися за встановлення на українському соці-ал-демократичному постаменті Хрістіана Георгійовича Раковського. Мабуть, тому, що в автобіографії він власноручно записав: «С раннего детства у меня развивалась сильная и горячая симпатия к России» [11, с. 609]. Зазначу, що до написання цих слів у 1926 році Х. Раковський уже завершив свою чотирічну дільність на посаді члена начебто Політбюро ЦК Компартії і буцімто уряду Радянської України, однак, жодного теплого слова про Україну, її народ, любов до нього, він не написав.

Після аналізу життєвого і політичного шляху X. Раковського складається враження, що жив він за принципом: «У соціал-демократа Батьківщини немає». Мабуть, недаремно у 1904 році, відомий французький соціаліст Жюль Гед у присутності Г. Плеханова йому повчально зауважив: «Соціальна демократія ніколи не може бути антинаціональною» [11, с. 614].

Людей без національного коріння, синівських почуттів до землі предків у народі називають перекотиполем, Іванами безродними. Уперше від свого роду Хрістіан відступився ще школярем, коли батьківське прізвище Станчев поміняв на престижніше і відоміше у Болгарії прізвище брата бабусі — Георгія Раковського. Але і під ним для своєї Вітчизни, розвитку в ній соціал-демократичного руху він зробив найменше, більше — для сербського, ще більше — румунського, найбільше — російських більшовиків.

У листопаді 1917 року X. Раковський став членом РСДРП(о), її центрального комітету, зауважте — не УСДРП чи якоїсь іншої української партії. Уже через два місяці нові однопартійці, за особистої участі В. Леніна, імпортували його в Україну для боротьби з українською самостійницькою владою. Тут, із невеликими перервами, він виконував завдання Москви до 1922 року. Очолював делегацію Радянської Росії на перемовинах з Українською Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, Комітет боротьби з контрреволюцією (читай — національно-визвольною революцією) в Україні, Політичне управління Реввійськради, Надзвичайну санітарну комісію, Комісію з палива та продовольства, Економічну Раду Радянської України. Посаду Голови Ради Народних Комісарів Х. Раковський поєднував з обов'язками наркомів внутрішніх, зовнішніх справ, охорони здоров'я України. Був членом По-літбюро ЦК КП(б)У. Скільки влади! Царські намісники й половини від неї не мали. Очевидно, В. Ленін так віддячився Х. Ра-ковському за виділений ним свого часу спеціальний грошовий фонд із спадщини свого батька, від якої він, на відміну від прізвища, не відмовився, на видання, транспортування газети «Искра».

Як писали радянські історики: «Ленін виявив йому цілковиту довіру в боротьбі із зовнішніми і внутрішніми ворогами революції... Х. Раковський намагався виправдати довіру вождя партії і народу» [12, с. 89, 90]. Уточнимо: боротьба велася проти українського національного визволення, вождь був вождем чужинської партії, а український народ на жодну із зазначених посад Раковського не запрошував і, тим паче, не обирав, а відтак довіри не виявляв. Раковський взявся керувати українцями без їх дозволу, не проживши з ними жодного дня, не знаючи їх історії, культури, традицій, звичаїв, мови. Ус я його діяльність в Україні була підпорядкована задоволенню інтересів червоної Російської імперії, збереженню за нею українських земель.

Ось кілька ілюстрацій. Січень 1919 року: «Ленін розмовляв у залі Моссовета з Раковським про необхідність відновлення єдності в лавах Комуністичної партії України, щоб ліквідувати партизанщину, організувати дисципліну в Червоній Армії на Україні» [12, с. 88]. Можна припустити, що приводом була ініціатива В. Шахрая про створення міцної самостійної української за характером Комуністичної партії, рівноправного члена Комуністичного Інтернаціоналу. Він слушно наголошував, що так звана КП(б)У «не є українською, а власне великоруською» партією. З такими ж оцінками, як до фарсу ставився до радянського уряду в Україні, члени якого «зовсім не знають і не хочуть знати української мови», сподіваються на російські війська Антонова, «на все українське дивляться, як на вороже, контрреволюційне». Відтак і Компартія, і уряд не мали підтримки серед українського населення, а спирались на «неукраїнські маси», які «не мали будь-якого інтересу в створенні окремого політичного центру Української Республіки».

В. Шахрай розкрив фальшиву суть більшовицької обіцянки забезпечити право націй на самовизначення, дійшовши висновку, що «примирити більшовицьку теорію національного питання з більшовицькою практикою неможливо». Відкидав їх формулу — «спершу соціальне питання, а потім національне» як брехливу і лицемірну, наполягав на їх одночасному вирішенні. Наголошував, що «поки одна нація панує, а інша мусить коритися, до тих пір ще не має соціалізму, навіть при соціалізуванні засобів виробництва». В. Шахрай нищівно критикував національну політику Х. Раковського в Україні [13, с. 119–269].

Успіхи Раковського в руйнуванні українського партійного руху, зокрема соціал-демократичного, вже через рік були оцінені В. Леніним. У заключному слові доповіді ЦК РКП(б) 30 березня 1920 року той задоволено і зверхньо відзначив: «Замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми одержали, завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній товаришем Раковським, те, що все краще, що було в середовищі »боротьбистів», увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а інше зникло з політичної сцени. Ця перемога вартує кількох добрих битв» [14, c. 254].

Нагадаємо, що боротьбисти — це частина українських соціалістів-революціонерів, які на V з'їзді в березні 1919 року ухвалили комуністичну платформу, вирішивши разом із більшовиками будувати в Україні радянську владу і взяли назву: Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів (УПСР комуністів-боротьбистів), а від серпня 1919 — Українська Комуністична партія (боротьбистів) — УКП(б). За вказівкою В. Леніна уряд Х. Раковського погодився на співробітництво з українськими есерівськими партіями і боротьбистами.

Союз із боротьбистами, які користувалися величезною популярністю в українському селі та контролювали численні партизанські загони, був вигідний і необхідний більшовикам для утвердження своєї влади в Україні. Досягнувши поставленої мети, вони з допомогою політичного і військового диктату змусили ЦК УКП(б) у березні 1920 року ухвалити рішення про самоліквідацію партії і передати свої повстанські загони в розпорядження командування Червоної Армії. Домігшись політичної самоліквідації боротьбистів, Москва невідкладно взялася за її фізичне «зникнення». 26 квітня 1920 року Політбюро ЦК РКП(б) доручило Ф. Дзержинському зміцнити тили російсько-польського фронту. Усіх боротьбистів, які потрапляли у поле зору майже півтори тисячного спеціального загону чекістів, нещадно знищували. Тих, хто вижив, остаточно винищили у 1937 році. Х. Раковського, одного з організаторів «зникнення» боротьбистів, було розстріляно 1941 року.

Повернемось до 1919 року. 24 травня Ленін телеграфує Раковському: «Вітаю із захопленням Олександрії і Знам'янки. Наполегливо прошу вивільнені сили направити в Донбас» [15, c. 559]. Ленінський уряд, а згодом і радянські історики вважали, що ці міста в районі Південного фронту були центрами отамана Григор'єва, і їх взяття мало велике значення для перемоги в громадянській війні.

Два коментарі:

Перший. Григоріїв (Григор'єв) Микола Олександрович — відомий український військовий діяч, полковник армії УНР, організатор її регулярних, а також повстанських частин. Після відступу Директорії УНР із Києва, він у лютому 1919 року розпочав у Харкові переговори з більшовицьким урядом України Х. Раковського. Згідно з домовленостями, силами Задніпровської стрілецької дивізії провів блискучу операцію зі звільнення Півдня України від військ Антанти. Побачивши грабіжницьку політику більшовиків в Україні, яку супроводжували криваві репресії проти українського селянства, М. Григоріїв підняв антибільшовицьке повстання. Після низки перемог і кровопролитних боїв з добірними Червоними російськими військами на Полтавщині, змушений був відійти зі своїми загонами на Херсонщину і об'єднатись із частинами Н. Махна.

Другий. Не можна називати опір українського народу московській навалі громадянською війною. Це була російсько-українська війна, розпочата більшовицьким урядом В. Леніна у грудні 1917 року. З одного боку, російського, вона була загарбницькою, з другого, українського — національно-визвольною. Х. Раковський був провідником і виконавцем політики поневолення України. Він брав найактивнішу участь у її пограбуванні червоною Москвою: вивезенні з України хліба, металу, вугілля, примусовій мобілізації українців у лави російської Червоної Армії для боротьби з українською владою.

Проведення більшовиками сумнозвісної політики воєнного комунізму, яка означала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів, експропріацію зерна у селян («прод-розверстка»), змусило більшість селян зовсім припинити виробництво. Це одразу ж спричинило дефіцит продуктів харчування, до того ж його виникнення збіглося з посухою, наслідком чого став голодомор 1921–1922 років, передусім на Поволжі. В Україні ж 1921 рік був урожайним. На цьому неодноразово наголошував В. Ленін. Так, 18 травня він телеграфує М. Фрунзе: «Урожай на півдні найкращий. Тепер найосновніше питання всієї Радянської влади, питання життя і смерті для нас, — зібрати з України 200–300 мільйонів пудів». На початку серпня 1921 року у зверненні до українських селян більшовицький вождь знову наголошує, що Україна зібрала багатий урожай, а відтак «робітники і селяни голодного Поволжя... чекають допомоги від українських землеробів. Допомога потрібна швидка. Допомога потрібна величезна». Водночас він вислав термінові телеграми керівнику таємної радянської поліції Ф. Дзержинському та іншим московським керівникам в Україні будь-якою ціною забезпечити заготівлю хліба для голодних центрів Росії [15, с. 681–683]. Х. Раковський замість захистити українців від хлібного розбою «старшого брата», силоміць забирає зерно у них і терміново відправляє в Росію. А в Україні сотні тисяч людей помирають від голоду. Це чергова «заслуга» Раковського перед українським народом і українською соціал-демократією.

У цьому контексті варто згадати ще про одну його «заслугу». У жовтні 1922 року на сторінках газети «Правда» він виступив з ініціативою, підтриманою В. Леніним, надання пріоритетності вирощування кукурудзи в боротьбі з голодом. Під його керівництвом в Україні було проведено масштабний експеримент із поширення «королеви полів» [12, с. 91]. Через чотири десятиліття його значно розширив М. Хрущов.

25 серпня 1922 року «Ленін розмовляє з Головою Раднаркому України Х. Г. Раков-ським» [16, с. 652]. Про що? Найімовірніше, про основні принципи майбутнього Союзного договору, де-факто укладеного між Білорусією, Закавказькими республіками, Росією і Україною 30 грудня 1922 року. Заслугою Х. Раковського деякі політики і науковці вважають те, що під час обговорення і прийняття цього договору він виступив проти сталінської концепції «автономізації», а підтримав ленінську — «федералізації». Х. Раковський разом із В. Леніним танцював його відоме політичне «танго»: «один крок назад — два кроки вперед». Голова більшовицького уряду Росії усвідомлював, що відразу після придушення в основному, але не повністю, національно-визвольного руху в так званих союзних республіках треба створити хоча б видимість їх суверенності. Щоб не викликати нової хвилі антиросійських виступів національно свідомої частини населення суб'єктів Союзу, він зробив крок назад. Після смерті В. Леніна, його наступники зробили два кроки вперед — спочатку автономізували, а згодом й унітаризували червону Російську  імперію  під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік. Інакше як юридично-політичним фарсом не можна назвати такий факт, що «прокуратор» Росії в Україні Х. Раковський підписував договір про створення СРСР від імені українського народу зі своїми кремлівськими господарями.

І на завершення. У біографічній довідці про Х. Раковського, доданій до постанови Політ-бюро СДПУ(о) від 23 червня 2004 року про проведення присвяченої йому наукової конференції, серед його чеснот визнано знайомство з російськими революціонерами П. Аксельродом, Г. Плехановим, В. Засулич, приятелювання з Р. Люксембург.

Знову два коментарі:

Перший. Що спільного між українською соціал-демократією і згаданими особами? Практично, нічого. Щоправда, крім них, Х. Раковський у автобіографії згадує про свої зустрічі на квартирі дружини із М. Туган-Ба-рановським [11, c. 613], який має незаперечні заслуги перед українською і європейською соціал-демократією. До того ж народився він на Харківщині і 8 січня 2005 року минуло рівно 140 років від дня його народження. Виникає закономірне питання: чому вшановують українського антигероя Х. Раковського, у якого, до слова, зовсім не «кругла» дата, а не українського героя, вченого зі світовим іменем і харківським корінням Михайла Івановича Туган-Барановського?

Другий. Наставниця Х. Раковського Роза Люксембург повністю ігнорувала національне питання, відверто заперечувала наявність України та українського народу окремішніх від Росії та росіян. Очевидно, що товариш Хрістіан добре опанував цю «науку» товаришки Рози. Можливо, що передав її своєму соратнику, другому секретарю ЦК КП(б)У за посадою і люксембуржцю за переконаннями Дмитрію Лебедю. Оскільки той у квітні 1923 року висунув теорію «боротьби двох культур», пропонував надати можливість вільно змагатись в Україні російській та українській культурам, сподіваючись, що в цій боротьбі неодмінно переможе «вища» російська культура.

Модернізований варіант лебедівської теорії пропонує один із нинішніх керівників та ідеологів СДПУ(о) М. Ф. Пєсоцький: «єдність двох культур» — російської й української. Мабуть, Микола Федорович також сподівається, що вони з часом об'єднаються в одну... російську культуру в Україні.

Отже, нарешті треба відмовитись від політичного лукавства, розмежувати українську та неукраїнську соціал-демократію в Україні. Звичайно, під неукраїнською соціал-демократією в Україні треба розуміти і польську, яка в Галичині майже так само боролася з українськими соціал-демократами, як російська над Дніпром. І австрійську, і єврейську...

Із Х. Раковським і К° в української соціал-демократії немає майбутнього.

Література

1. Соціал-демократична партія України (об'єднана). Від з'їзду до з'їзду. — К., 2000.

2. Статут соціал-демократичної партії України (об'єднаної). — К.: Виконком СДПУ(о), 2003.

3. Середа В. М. Етапи розвитку соціал-демократії на Херсонщині // Наше Гасло. — 2003. — № 1 — C. 40–46.

4. Воронкова В. Г. Соціал-демократична вітчизняна програма: персоналії // Наше Гасло. — 2003. — № 1. — С. 56–67.

5. Сарбей В. Г. Микола Зібер у контексті своєї й нинішньої епохи // Український історичний журнал. — 1958. — № 6. — С. 79–91.

6. Зибер Н. И. Б. Чичерин contra К. Маркс (Критика критики) // Зибер Н. И. Избранные экономические
произведения: В 2 т. — М.: Изд-во соц.-экон. лит., 1959. — T. 1. — С. 683–722.

7. Бованенко Д. Є. До історії політичної економії на Україні // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Баглая з нагоди сімдесятої річниці життя та п'ятдесятих роковинах наукової діяльності. — К., 1927. — С. 1086–1087.

8. Наша Газета+. — 2004. — 28 травня. — № 262.

9. Советский энциклопедический словарь / Гл . ред. С. М. Ковалёв. — М.: Сов. энцикл., 1979.

10.  Ленин В. И. Избр. произведения: В 3-х т. — М.: Политиздат, 1980. — Т. З.

11.  Деятели СРСР и революционного движения России: Энциклопедический словарь. — Репринтное изд. — М.: Сов. энцикл., 1989.

12.  Возвращенные имена: Сборник публицистических статей: В 2-х кн. / Сост. А. Проскурин. — М.: Изд-во Агентства печати «Новости», 1989. — Кн. 2.

13.  Мозлах С., Шахрай В. До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною?) // Політологічні питання. — 1993. — № 3. — С. 179–269; Юренко О., Шахрай В. «Пливти проти течії» // Політологічні питання. — 1993. — № 3. — С. 119–179.

14.  Ленін В. І. Повне зібр. творів. — Т. 40. — К: Вид-во політ. літ. України, 1974.

15.  Ленин В. И. Об Украине. — К.: Гос. изд-во полит. лит. УССР, 1957.

16.  Ленін В. І. Повне зібр. творів. — Т. 45. — К.: Вид-во політ. літ. України, 1974.