головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 5/2006 
Персонал № 5/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Переселенські процеси в Киргизстані: історія, політика і громадська безпека

Аскар ДЖАКІШЕВ,
Надзвичайний і Повноважний Посол Киргизстану в Україні, кандидат історичних наук, доцент Американського університету в Центральній Азії

За останні 150 років своєї історії Киргизстан являє собою територію, куди активно мігрували різні етноси. Кочовий спосіб життя, який вели киргизи у XIX ст. і господарювання, що не передбачає оброблення земельних угідь і т. п., створювало ілюзію наявності величезних масивів вільної, ніким не зайнятої землі. Тому з приєднанням киргизьких племен до Росії, з 1868 р. до 1883 р. на півночі і з 1893 р. на півдні Киргизстану, здійснювалося доволі активне переселення козаків і селян. Так, за 15 років з 1868 по 1883 р. у Семиреченській області виникло 36 поселень, у яких розселилося 2500 сімейств, які прибули з Воронезької губернії й України [1]. Міграція народів до Киргизстану відбувалася не тільки з Російської імперії, а й з Циньсько-го Китаю (після придушення Тайнінського повстання в Китаї — у листопаді 1877 року).

У Пржевальську з'явилася перша група дунган — кількістю 1166 чол., які рятувалися від каральної армії генерала Цзао Цзунтана. До кінця 80-х рр. ХІХ ст. у Киргизстані й Казахстані мешкало більш як десять тисяч дунган [2]. У 1891–1892 рр., унаслідок неврожаю і голоду на значній частині європейської території Росії, до Туркестанського краю прибуло близько 12 тис. самовільних переселенців, які утворили 23 селища. До Семиріччя таких переселенців приїхало 1769 родин, і побоюючись можливих ускладнень через нестачу придатних для освоєння земель, царський уряд у 1890 р. наклав заборону на переселення. Однак усупереч офіційній забороні самовільне переселення тривало.

У зв'язку з революцією 1905 р. царський уряд, прагнучи погасити хвилювання в Росії, знову відкрив Туркестан для переселення, і пішла чергова хвиля переселенців. У 1906 р. у Середній Азії налічувалося 77174 переселенця, зокрема в Семиреченській області — 39751, у Сир-Дар'їнській — 27221 і т. д. Як показують наведені дані, основна частина переселенців оселилася в Сир-Дар'їнській і Семиречен-ській областях — головно у кочових і напівкочових районах, населених казахами і киргизами. Колоніальна адміністрація провадила політику, спрямовану на експропріацію киргизьких земель, це почалося з вилучення так званих «вільних» земель, тобто пасовищ. На початку XX ст. царський уряд перейшов уже до масового вилучення земель у корінного населення Туркестану на користь переселенців [3].

Реквізиційна політика з вилучення та відчуження земель не могла не призвести до соціального вибуху. Нестерпне становище корінного населення стало основною причиною повстання 1916 р., яке було жорстоко придушено. Як наслідок, киргизи втратили 30% свого населення, 60–70% худоби, 130 тис. киргизів утекли до Східного Туркестану (Західний Китай) [4].

Після повалення царизму, навесні 1917 р. на батьківщину повернулося близько 64 тис. біженців, а 38 тис. ще залишалися за межами Киргизстану [5]. Рееміграція киргизів, що почалася після Жовтневої революції 1917 р., тривала до 60-х рр. XX ст. [6].

У радянський період міграційні процеси не припинилися. Під час колективізації 1929–1932 рр. весь куркульсько-байський елемент було вислано за межі Киргизької АРСР, натомість прибувало розкуркулене населення з інших регіонів СРСР. Так, виселенців з Республіки німців Поволжя, Саратовської, Ленінградської областей і Північного Кавказу було розміщено у Ворошиловському районі Киргизької АРСР. У Кантському районі розселилися виселенці з Узбекистану, Північного Кавказу і Поволжя, територія Чуйського району стала місцем проживання громадян Польщі і колишніх жителів м. Ленінграда, висланих в адміністративному порядку в 1935–1937 роках. Для виселенців із Ленінградської, Саратовської областей, Республіки німців Поволжя і Північного Кавказу в 1932 р. у Кизил-Аскерскому районі було організовано радгосп «Джані-Джер», а в Кагановичському районі — радгоспи «Джані-Пахта» і «Нижньо-Чуйський» [7].

Крім «організованих» переселенців, з листопада 1929 р. на північ Киргизії з різних місць СРСР стали прибувати так звані «небажані» переселенці — у загальній масі «саморозкуркулені» селяни (тобто ті, які самі розпродали своє майно), які втікали з рідних місць від жахів колективізації [8]. За рахунок «небажаних» переселенців у квітні 1930 р. число безробітних у м. Фрунзе зросло до 4579 осіб [9].

На початку 1931 р. Середньоазійське бюро (Средаз-бюро) ЦК ВКП(б) ухвалило завершити етап суцільної колективізації в Туркестані. Відповідно до цієї директиви було прийняте рішення виселити з Середньої Азії до України і Північного Кавказу шість тисяч бай-манапських і куркульських господарств, у тому числі з Киргизстану — 700 господарств [10]. Кампанія з розкуркулювання господарств набула ширшого розмаху. Тільки з сіл Фрунзенської області за межі Киргизії було вислано більш 1 тис. куркульських і бай-манапських родин, замість запланованих 700 із усієї Киргизії [11]. За даними історика Р. Конквеста розкурку-лювання в Середній Азії торкнулося майже пів-мільйона людей. У Киргизстані опір населення розкуркулюванню та колективізації відбувався переважно у формі міграції за кордон, причому частина прикордонного населення пішла до Китаю, повівши з собою 30 тис. овець і 15 тис. голів корів і коней [12], а також — масового винищення худоби.

У січні 1933 р. насильницька колективізація і як наслідок — голод, що почався у Казахстані, погнали казахів до прикордонних районів Киргизії, незважаючи на зусилля загороджувальних загонів ГПУ не допустити міграцію [13]. Щодня від голоду і хвороб помирало від п'яти біженців [14]. За неповними даними до Киргизстану перекочувало більш як12 тис. казахських родин [15].

Під час Великої Вітчизняної війни Киргизстан прийняв населення з прифронтових районів. Частину громадян було евакуйовано разом із демонтованими підприємствами, інші прибували поодинці або родинами. До 1 грудня 1942 р. кількість «неорганізованих» евакуйованих сягнула 138 тис. чоловік. Для організації обліку та прийому евакуйованих, уряд Киргизької РСР розпорядився організувати облік громадян, які прибували, забезпечити їх житлом, роботою і медичним обслуговуванням, допомогти одягом, взуттям і харчуванням [16]. У 1943 р. відповідно до рішення РНК СРСР із західних областей України і Білорусії до Киргизстану (м. Токмак) було переселено 21500 польських громадян, яких раніше утримували у в'язницях, таборах і спецпоселеннях [17].

Агресія фашистської Німеччини надала сталінському режиму зручну нагоду обвинуватити народи Кавказу в зрадництві й у державній зраді. 31 січня 1944 року ДКО СРСР прийняв постанову про виселення чеченців і інгушів у Казахську і Киргизьку РСР. У середині березня 1944 р. на місця призначення прибули перші ешелони з переселенцями. До Киргизії відправили 28 ешелонів (75342 осіб) [19]. 24 серпня 1944 р. було прийнято постанову про розміщення у Киргизькій РСР турків-месхетинців, курдів і хемшилів, виселених із Грузії в кількості 5984 чоловіки. Спецпоселенців німецької національності налічувалося 10959 чол., із них 9854 місцеві німці, на яких поширювався режим спецпоселення [20]. За даними відділу спец-поселень НКВС СРСР на 1 жовтня 1944 р. до Киргизстану було переселено 120858 осіб. Пізніше, у березні 1945 р. сюди переселили 10700 балкарців [21]. Разом із репресованими народами: чеченцями, інгушами, балкарцями і т. д., «помилково» було переселено кумиків, аварців, езидів, лакців, агулів [22]. Перші місяці переміщення до Киргизстану спецпоселенців були одними з найважчих, бо не відразу вдалося налагодити стерпні умови існування. Від початку їх переселення і до 1 серпня 1944 р. від хвороб померло 5128 осіб [23]. Усього за роки війни Киргизстан прийняв більше 300 тис. нових мешканців [24].

7 липня 1945 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про амністії ув'язнених на честь перемоги над гітлерівською Німеччиною. У зв'язку з масовим звільненням ув'язнених було ліквідовано чотири виправно-трудові колонії НКВС Киргизької РСР [26]. Концентрація великих мас переміщених осіб у республіці, особливо у м. Фрунзе і Фрунзенській області, а також амністія ув'язнених дали першу в післявоєнний період відчутну хвилю злочинності, зокрема бандитизму.

Через ріст злочинів і часті випадки втеч спецпоселенців було вжито особливих заходів. 5 січня 1949 р., відповідно до наказу МВС СРСР, було створено оперативно-розшуковий загін при МВС Киргизької РСР (100 осіб). За 11 місяців 1949 р. працівники МВС ліквідували 12 банд, оперативно-розшукові застави затримали 844 осіб, які втікали з місць позбавлення волі, 325 осіб, які залишили місця обов'язкового поселення; затримано 348 злочинців і осіб без документів, 73 дезертири Радянської Армії і 190 репатріантів [28].

Киргизстан став також місцем відбування покарання для військовослужбовців, засуджених за здійснення військових злочинів. Так, у складі спецпоселенців числилося 663 особи, які служили в РВА (російська визвольна армія), 1766 — у німецьких частинах, 306 — у національному легіоні, і 160 — у різних загонах, каральних органах; три тисячі колишніх військовослужбовців армії генерала Власова, так звані «власовці», перебували на спец-поселенні (в селищі Майлі-Суу Джалал-Абадської області) [32].

Після смерті Й. Сталіна і новому етапі в радянській історії міграційні процеси набувають іншого характеру. Якщо раніше переселенська політика мала примусовий характер, то тепер міграційні процеси стали показником перших паростків свободи, початку катастрофи тоталітарного режиму. У 50-ті роки припинив своє існування сталінський ГУЛАГ, із таборів було звільнено сотні тисяч в'язнів, було реабілітовано репресовані народи Кавказу, які згодом повернулися на батьківщину, було відмінено заборону на пересування для колгоспників. Десятки тисяч громадян добровільно їхали освоювати цілинні землі Казахстану, будувати гідроелектростанції й іригаційні споруди до Середньої Азії, розробляти нові родовища енергоресурсів у Сибіру. Міграція у межах СРСР ставала справою природною.

Цьому процесу передувала амністія для карних злочинців, ініційована Л. Берія й оголошена Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року. За цією амністією з 2 млн 526 тис. ув'язнених було звільнено 1 млн 181 тис. осіб [34]. Разом із тим свободу отримали й особливо небезпечні злочинці. В особистих інтересах Берія намагався, за допомогою випущених на волю злочинців, дестабілізувати суспільство, створивши в країні атмосферу страху. До листопада 1953 р. у Киргизстан прибуло 9 тис. амністованих, що призвело до ускладнення оперативної обстановки в республіці, особливо в столиці. Фрунзенська міліція була не в змозі самостійно контролювати ситуацію. Підрозділи органів міліції було переведено на казармений стан [35]. Із 3 липня 1953 р. відповідно до вказівки МВС СРСР у м. Фрунзе запроваджується патрулювання військами МВС і міліції.

У 1955 р. у республіку, переважно до Фрунзен-ської області і до м. Фрунзе, з інших регіонів СРСР прибуло близько 15 тис. осіб, в основному амністованих, яких необхідно було розселити і працевлаштувати. Представники цієї категорії громадян найчастіше вчиняли правопорушення. Показово, що серед осіб, притягнутих того року до кримінальної відповідальності, 422 особи (47%) не працювали, 224 особи (25,5%) були раніше засуджені [36]. Активність злочинних проявів досягала часом такого рівня, що стала загрожувати нормальному життю столиці республіки. У 1956 р. у столиці було вчинено кілька зухвалих групових хуліганських і інших насильницьких дій та знущань над городянами. Випадки хуліганства тоді, порівняно з 1955    р., почастішали по республіці вдвічі, а в м. Фрунзе — майже втричі [37].

Після XX з'їзду КПРС (1956 р.), що засудив культ особистості Сталіна, і реабілітації депортованих народів, було послаблено режим спецпоселень, що призвело до зростання кількості правопорушень серед колишніх спецпоселенців. За 7 міс.

1956  р. за різні порушення було заарештовано 118 спецпоселенців, а до кримінальної відповідальності притягнуто 232 особи [38]. Великий суспільний резонанс мало збройне пограбування банку в Покровському районі Фрунзенської області, вчинене колишніми спецпоселенцями. Через півтора місяця банду чисельністю більш як 20 осіб було затримано. Було встановлено, що ця банда протягом 1954–1956 рр. скоїла сім пограбувань кас МТС і районних відділень Держбанку в трьох областях Казахської РСР [39].

Після виходу 24 листопада 1956 р. постанови уряду СРСР про відновлення автономій п'яти депортованих народів (чеченці, інгуші, карачаївці і балкарці), їм було дозволено повернутися на батьківщину. За півроку з республіки виїхало 35790 колишніх спецпоселенців. За даними перепису 1959 р. у Киргизстані залишилося 25208 чеченців, 1721 інгуш, 2234 балкарці, 4783 карачаївці і курди, понад 10 тис. турків-месхетинців і азербайджанців [40].

У 50-ті роки, за рахунок зовнішнього напливу людей до республіки, кількість міського населення зростала більшими темпами, ніж сільського. Із 1950 р. по 1960 р. усе населення республіки збільшилося на 415 тис. чол., міське — на 247 тис., сільське — лише на 168 тис. чоловік. Під час проведених у 1957 р. вибіркових перевірок було виявлено більш як сім тисяч випадків проживання громадян без паспортів і прописки [42]. Тільки за перше півріччя 1959 р. органи міліції оштрафували 3,5 тис. чол., із них майже половину за порушення паспортного режиму [43]. Концентрація кримінальників відзначалася, головним чином, у місцях самовільних стихійних забудов — у м. Фрунзе і Чуйській області. Тут, переважно, осідали громадяни, які прибули до республіки під час війни і в повоєнні роки. Вимушена відірваність мігрантів від традиційних історико-культурних коренів, соціально-побутова невпорядкованість, відсутність умов для культурного розвитку молоді створювала в цих районах криміногенне середовище. Не випадково на цей регіон і припадає половина всіх злочинів у республіці. Так, у 1953 р. у Фрунзенській області й у столиці їх було скоєно 52%, у 1954 р. — 49,7%, у 1955 р. — 59,6%, у 1956 р. — 63% [44].

На межі 50-х і 60-х рр., у зв'язку з будівництвом Нарінського каскаду ГЕС і промислових підприємств, переміщенням до Киргизстану трудових ресурсів з інших регіонів СРСР, роботи міліції додалося, тому було розроблено і здійснено заходи щодо зміцнення правопорядку на новобудовах. Протягом 1959 р. і початку 1960 р. на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 серпня 1959 р. до республіки прибуло близько 4 тис. осіб, звільнених із місць ув'язнення, і велика кількість тих, кого достроково звільнили суди. Дехто з них, головно, рецидивісти, знову стали на злочинний шлях [45].

У цей же період Киргизстан прийняв близько 30 тис. переселенців із Син'цзяню (КНР). Переважно уйгурів, які втікали від наслідків проведеної керівником КНР Мао Цзедуном політики «культурної революції» і «великого стрибка». Постійна міграція до республіки великих груп населення не дозволяла органам управління і правопорядку налагодити належний облік і контроль. Так, проведена статуправлінням республіки й органами міліції перевірка стану обліку населення в містах і селищах свідчила, що паспортний режим перебував тоді в незадовільному стані, про що було відзначено в листі ЦСУ СРСР [46].

Отже, перетворення Киргизстану на зону примусового утримання депортованих народів, на місце висилки різного роду карного елемента, на прихисток для великих мас населення з-за кордону, без урахування економічних, культурних і соціальних наслідків для республіки та її громадян, негативно позначилося на стані оперативної обстановки тут. Унаслідок вищезгаданих обставин, органи управління і правопорядку республіки втратили контроль над негативними процесами, що відбувалися в суспільстві. Закономірним підсумком цієї політики стали масові заворушення 17 травня 1967 р. у м. Фрунзе. Організаторами й активними учасниками погромів виявилися особи без певного місця проживання, п'яниці, наркомани, хулігани, спец-поселенці й раніше засуджені.

Наприкінці 60-х рр. трохи вдалося призупинити ріст злочинності. Проте за рівнем злочинності з розрахунку на 10 тис. населення Киргизстан займав одне з перших місць серед республік Середньої Азії. На значному рівні залишалася міграція сюди населення, причому м. Фрунзе за темпами росту населення займало перше місце в СРСР. За даними МВС республіки, серед мігрантів певний відсоток становили декласовані елементи та раніше суджені [47].

У 70-ті рр. почався відтік російськомовного населення з Киргизстану. Питома вага росіян у Киргизстані, досягши свого піка у 1959 р., протягом наступних десятиліть стала знижуватися. Паралельно з цим процесом, через збільшення народжуваності населення в республіці, стала набирати темп внутрішня трудова міграція сільської молоді до міст. Влада республіки намагалася організувати роботу філій столичних підприємств у сільській глибинці, щоб призупинити міграцію. Але ці зусилля були недостатніми. Відсутність у мігрантів із села необхідної робітничої кваліфікації, незабезпеченість житлом робили їхню адаптацію в містах украй складною. Як наслідок, виникла ситуація, коли сільська молодь була не в змозі адаптуватися до життя в місті, деградувавши в асоціальну масу маргиналів, готових узяти участь у будь-яких протизаконних акціях, що показали захоплення орних земель навколо міст Ош і Фрунзе в 1990 році.

Уся попередня переселенська політика методично, ніби закладаючи міни уповільненої дії, створювала умови для виникнення різного роду конфліктів. Настав час, коли ці міни стали вибухати. Ошські події 1990 р. призвели до масового виїзду російськомовного населення з республіки. Громадянська війна, що почалася того ж року в Таджикистані виштовхнула етнічних киргизів до Киргизстану.

Розпад СРСР і «парад суверенітетів» на всьому пострадянському просторі викликав безпрецедентне переміщення величезних мас людей. Унаслідок економічної кризи, безробіття, проявів націоналізму й з інших причин 1993 р. Киргизстан залишило 110 тис. чоловік. До 1 січня 1995 р. виїхало близько 300 тис. осіб [49].

Протягом останнього десятиліття Киргизстан став об'єктом міграції з сусідніх країн: Таджикистану, Узбекистану і Китаю. Так, Баткенську область заселяють таджики. Певна частина громадян Узбекистану мігрує до Киргизстану через ліберальні закони, що дозволяють вести свій бізнес із більшою вигодою, ніж на батьківщині. А киргизи Півдня у пошуках кращої долі їдуть до Бішкеку, в Чуйську область.

Отже, Киргизстан, віддавши в інші країни найбільш кваліфіковану й освічену частину свого населення, приймає мігрантів із низьким рівнем освіти та культури, найчастіше осіб із кримінальним багажем. Очевидно, стихійна міграція несе клубок проблем: зростання рівня злочинності, інфекційні хвороби, що непосильним тягарем лягає на соціальну сферу держави. На жаль, за радянський період і за період незалежності киргизи як етнічна група не стали повноцінно сильним і провідним компонентом народу Киргизстану. Вони не перевершили представників інших національностей за рівнем освіти, кваліфікації, національної самосвідомості тощо, і тому не могли стати об'єднуючим ядром для інших етнічних груп.

Ми гадаємо, що таке становище створює реальну загрозу стабільності в суспільстві, бо якщо киргизи не в змозі зайняти належне становище титульної нації, то хто тоді візьме на себе провідну роль? Очевидно, поки держава не контролюватиме демографічні і міграційні процеси, проблеми бідності, нерозвиненості, злочинності і постійної загрози виникнення соціальних потрясінь, дамокловим мечем висітимуть над нашим суспільством.

Література

1.  Усенбаев К. Восстание 1916 года в Киргизии / Под ред. А. Х. Хасанова; АН Кирг. ССР. — Фрунзе: Илим, 1967. — С 105.

2.  История кыргызов и Кыргызстана: Учеб. пособие для вузов / Ответ. ред. Т. Койчуев; НАН Кыргызской Республики. — Бишкек: Илим, 1995. — С. 131–133.

3.  Усенбаев К. Восстание 1916 года в Киргизии. — С. 106–107,113.

4.  Архив МВД К Р. 0.1 Д. 5. Л. 5. Политико-экономический обзор Кирг. ССР на 1.01.1946 г.

5.  Усенбаев К Восстание 1916 года в Киргизии. — С. 238, 242–243.

6.  Архив МВД К Р. 0.1 Д. 5. Л. 5. Политико-экономический обзор Кирг. ССР на 1.01.1946 г.

7.  Там само. — Л. 40.

8.  ЦГА ПД К Р. Ф. 10.0.1. Д. 293. Л. 90. Спецдонесение Киргизского отдела ОПТУ секретарю Киргизского ОК ВКП[б] Кулькову от 30.01.1930 г.

9.  Ц ГА ПД К Р. Ф.10.0.1. Д. 292. Л. 52. Спецсводка № 7 Киргизского отдела ОПТУ «О настроениях безработных, состоящих на учете на Бирже труда» от 26.04.1930 г.

10. Ц ГА ПД К Р. Ф.10. 0.1. Д. 363. Л. 72, 74, 76–78. Письмо Среднеазиатского бюро ЦК ВКП[б] для Киробкома ВКП[б] от 21.07.1931 г.

11. Архив МВД К Р. 0.1. Д. 5. Л. 28. Политико-экономический обзор Кирг. ССР на 1.01.1946 г.

12. Конквест Р. Жатва скорби // Родина. — 1989. — Сентябрь. — С. 47–48.

13 ЦГА ПД К Р. Ф.10. Д. 1. Л. 87. Протокол № 145 заседания бюро Киробкома ВКП[б] «Об откочевке казахского населения в приграничные районы Киргизии» от 17.01.1933 г.

14.  ЦГА ПД КР. Ф.10.0.1. Д. 520. Л. 1–3. Докладная записка начальнику ОДТОО ГПУ от 25.01.1933 г.

15.  Болжурова И. «Великий перелом» в Киргизии // Вечерний Фрунзе. — 1989. — 14 янв. — С. 6.

16.  ЦГА КР. Ф. 511сс. 0.2 с. Д. 166. Л. 146. Распоряжение СНК Киргизской ССР от 23.08.1941 г.

17.  История кыргызов и Кыргызстана: Учеб. пособие для вузов. — С. 233.

19.  Бугай Н. Ф. Правда о депортации чеченского и ингушского народов // Вопросы истории. — 1990. — Июль. — С. 39, 41.

20.  Джакишев А. Вопрос-Ответ // Вестник времени. — 1990.— №. 11. — С. 29.

21.  История кыргызов и Кыргызстана: Учеб. пособие для вузов. — С. 233.

22.  Джакишев А. Вопрос-Ответ // Вестник времени. — 1990. — № 11. — С. 30.

23.  ЦГА ПД КР. Ф. 56.0.4. Д. 471. Л. 237–238. Докладная записка «О состоянии хозяйственно-трудовом и культурно-бытовом устройстве спецпоселенцев с Северного Кавказа, расселенных на территории Киргизской ССР» от 11.09.1944 г.

24.  История кыргызов и Кыргызстана: Учеб. пособие для вузов. — С. 234.

26. Архив МВД КР. 0.2. Д. 38. Л. 356. Приказ НКВД Кирг. ССР № 0604 от 22.08.1945 г. «О ликвидации ИТК НКВД Кирг. ССР № 2, 4, 11, 12».

28. Архив МВД К Р. 0.1 с. Д. 18. Л. 1. Приказ МВД Кирг. ССР № 002 от 5 января 1949 г. «Об организации оперативно-розыскного отряда 3 категории при МВД Кирг. ССР».

32. Архив МВД К Р. 0.1. Д. 22. Л. 15, 20. Доклад о работе МВД КиргССР на 1.06.1950 г.

34. Лунеев В. Преступная мифология // Известия. — 1991. — 15 апреля — С. 4.

35. ЦГА ПД К Р. Ф. 56.0.4. Д. 1029. Л. 68. Протокол заседания ЦК КП Киргизии от 27.09.1955 г.

36. Ц ГА ПД КР. Ф. 1082.0.3. Д. 27. Л. 154. Протокол собрания партийной организации МВД Кирг. ССР от 7.02.1958 г.

37. Ц ГА ПД К Р. Ф. 1082.0.3. Д. 13. Л.18, 20, 24. Протокол собрания партийной организации МВД Кирг. ССР от 18.01.1957 г.

38. Ц ГА ОД К Р. Ф. 406.0.1. Д. 677. Л. 214, 216–217, 228, 230. Стенограмма заседания бюро Фрунзенского ОК КП Киргизии № 30/44 «О мерах по усилению массово-политической работы среди спецпереселенцев» от 14.08.1956 г.

39. Джакишев А. Из истории милиции Кыргызстана. 50-е гг. / Ред. Дж. Джунушалиев НАН КР, КРСУ. — Бишкек: Илим, 1998. — С. 56.

40. Джакишев А. Миграция и правопорядок в Кыргызстане // АКИ-пресс. — 1998. — № 6. — 4 апр.— С. 30.

42. Ц ГА ПД КР. Ф. 406, Он. 1. Д. 669. Л. 33. Протокол заседания бюро Фрунзенского ОК КП Киргизии от 18.01.1956 г.

43. Ц ГА ПД К Р. Ф. 56.0.4. Л. 155. Стенограмма 7 Пленума ЦК КП Киргизии от 15.12.1959 г.

44. Ц ГА ПД КР. Ф. 1082.0.3. Д. 29. Л. 256. Протокол собрания парторганизации МВД Кирг. ССР от 27.02.1958 г.

45. Архив МВД К Р. Ф. 1.0.1. Д. 90. Л. 4. Приказ МВД Кирг. ССР «О неудовлетворительной организации оперработы в органах милиции МВД Кирг. ССР» № 001 от 15.02.1961 г.

46. Архив МВД К Р. Ф. 1.0.1С. Д. 107. Л. 293. Приказ МВД Кирг. ССР № 150 от 27 марта 1962 г. «О результатах проверки состояния паспортного режима».

47. Джакишев А. Миграция и правопорядок в Кыргызстане // АКИ-пресс. — 1998. — № 6. — 4 апр. — С. 30.

49. Вишневский В. Беженцы и вынужденные переселенцы // Республика. — 1995. — 19 сент. — С. 3.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту