Етнонаціональна політика у сучасному українському суспільстві

Для української спільноти споконвіку була притаманна поліетнічна структура населення, що спричиняє необхідність не лише здійснювати теоретичне осмислення і наукове вивчення етнонаціональних процесів, а й генерувати таку політико-правову модель, яка була б адекватна до потреб розвитку матеріальної і духовної культури всіх етнічних угрупу-вань, національних меншин, які проживають на теренах нашої держави. Проголошення незалежності України у 1991 році стало тріумфом національно-патріотичного світогляду українців. Націоналізм перестав бути ідеологією визвольних змагань, а перетворився на державотворчий інструмент. Президентські вибори 2004 р. продемонстрували, що ідея єдності нації є основною детермінантою цивілізованого розвитку держави. Ефективність нинішньої влади має вимірюватися тим, чи спроможна вона дотримуватися норм Конституції України (де вже у преамбулі йдеться про право на самовизначення громадян України всіх національностей) та реалізовувати етнонаціональну політику як пріоритетний державотворчий чинник. У ст. 11 Основного Закону зафіксовано, що етнонаціональну структуру українського суспільства становить передусім українська нація, корінні народи і національні меншини [10, с. 6].

Одразу слід наголосити на тому, що нація — порівняно нове явище соціогенезу. Після Великої французької революції завершилася доба формування модерних націй, пробудження і відродження так званих неісторичних, політично і державно поневолених народів. До 1789 р. етап західноєвропейського етногенезу в основному закінчується, а розпочинається ера націогенезу — перетворення народностей у сучасні нації. Від середини ХІХ ст. і до наших днів національне питання відіграє активну роль в політичному житті суспільства. Перші теоретичні рефлексії на прояви «національного ренесансу» втілювались у національних ідеологіях. Сутність нації, яка належить до найбільш досконалих феноменів суспільного буття людства, досить складно науково збагнути. Це пов'язано з тим, що національні процеси характеризуються великим динамізмом. Відомий український соціолог і політолог О. Бочковський символічно порівнює націю з річкою, береги якої створюють ілюзію тривкості форми, але яка вічно пливе, змінюючи своє русло. Учений зауважує: «Культура — це свого роду мірило своєрідності й вартості нації. Ступінь поширення і, головне, поглиблення культури в масах — це одна із передумов перетворення народу в націю» [1, с. 77].

Націогенетичні питання завжди викликають гострий політичний інтерес. Подвижники української ідеї, яка уособлювалась в творчості таких величних постатей, як П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, В. Липинський, В. Винниченко, Д. Донцов, М. Грушевський та інших, невтомно кликали наш народ до волі. Лише наприкінці ХХ ст. цей заклик було реалізовано в практичній площині. Як зауважують автори «Української мрії»: «Національна ідея у такому »доленосному» плані — те, що об'єднує народ на переломних, критичних етапах історії, пробуджує у ньому героїзм, готовність до подвигу, жертовності в ім'я важливої і навіть великої (у народному розумінні) мети» [7, с. 11]. Однак сьогодні, на жаль, не можна стверджувати, що в ідейно-світоглядних переконаннях українських громадян нація становить абсолютну цінність. Інтегруючим потенціалом суспільства нація є в тому разі, якщо вона пронизує душі більшості людей, освячується їхньою релігією, стає вагомим складником морально-ціннісних орієнтацій.

В українській політичній думці інтелектуальне осмислення проблем нації має досить поважних представників. Виразником ліберально-демократичної ідеології націєтворення був М. Грушев-ський, який писав: «Україна не тільки для Українців, а й для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе» [5, с. 106]. У багатьох своїх роботах Грушевський наголошував на глибокій цивілізаційній спорідненості України з Європою. Але водночас надмірно ідеалізуючи народ, учений недооцінював роль політичної еліти в державотворчих процесах.

Власну дефініцію «самостійного народу (нації)» дає С. Рудницький, який нацією схильний називати більшу чи меншу групу людства, яка має певну кількість своєрідних прикмет:

1.  Антропологічну расовість.

2.  Самостійну серед інших мову.

3.  Питомі історичні традиції і змагання.

4.  Власну культуру.

5.  Суцільну національну територію [22, с. 280–281].

Такі погляди відображали демократичну традицію західної національної ідентичності, що передбачає спільність території, політичної структури, мови й культури.

Професор соціології Лондонського університету Е. Сміт зазначає: «Історична територія, політико-юридична рівність членів, спільна громадянська культура та ідеологія — ось компоненти стандартної західної моделі нації. З огляду на вплив Заходу на сучасний світ вони зостаються суттєвими елементами, хоч і в трохи зміненій формі, багатьох незахідних концепцій національної ідентичності» [24, с. 20]. Отже, західне «громадянське» уявлення про націю має просторовий вимір і репрезентує новий вид політичного об'єднання — територіальну спільноту, для якої характерне чуття юридичної рівності серед різних її суб'єктів. «Спроба в Західній Європі об'єднати країни, які тривалий час були ворогами, — пише Б. Гаврилишин, — згуртувати політичні сили для прийняття рішень на наднаціональному рівні, не допускаючи руйнації, підкорення або »поглинання» повноправних членів співтовариства може визначити... модель перехідного етапу, що його мають пройти інші регіони земної кулі, перш ніж з'явиться єдиний світовий лад» [2, с. 98]. Тобто на теренах нинішньої Європи відбувається своєрідне випробування можливості створення нової постмодерної моделі побудови відносин між сучасними національними державами. У цьому полягає шляхетна місія старого континенту, до якої прагне долучитися й Україна.

Із позиції сьогодення існує потреба аналізувати етнонаціональну сферу в державотворчому вимірі. Для нас надалі є актуальною побудова національної держави, що базується на власному потенціалі: українській ментальності, культурі, духовних традиціях народу. Свого часу класик української політичної думки В. Липинський цю проблему окреслював так: «Кожна суспільна група, що хоче будувати, організувати суспільство, мусить черпати свої сили сама з себе. Тільки її власна внутрішня сила, її удільна вага, рішає про її вплив на ціле суспільство. Для того, крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тобто певну суму історичного досвіду, здобутого її попередніми поколіннями в боротьбі за існування й переданого» з молоком матері», з вихованням поколінням наступним. Оця сума певних суспільних вартостей... творить те, що ми називаємо культурою. Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без об'єднуючої спільної традиції і культури не може існувати група людей, біля якої має об'єднатися і зорганізуватися нація» [12, с. 70]. Усвідомлення національно-політичного архетипу для сучасного покоління українців — запорука їх стабільного буття в перспективі.

Теоретик українського консерватизму В. Липин-ський пропонує досить зважений проект розвитку національної держави. На його думку, нація — наслідок державності, яка може бути побудована лише на засадах здорового консерватизму і традиціоналізму. Мислитель наголошує на тому, що основним критерієм здоров'я нації є дотримання універсальних форм цивілізованого співжиття. «Щоб перемагати, — стверджує вчений, — ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але перш за все силу моральну. Крім ясної і виразної... віри світської, ідеології політичної, нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії» [13, с. 19]. Причому слід правильно тлумачити консервативну парадигму в українській політичній думці. Як зауважує Ю. Липа: «Консервувати — це не значить затримуватися, це є постійно поправляти, не знищуючи. Консерватизм не виключає поступу, лишень вимагає його. Вимагає сталої уваги до того, що вже збудовано, і обережного впровадження нового» [11, с. 153]. Адекватна інтерпретація консервативної ідеології в сучасних умовах може стати своєрідною методологічною парадигмою національного державотворення.

Аксіологічною домінантою для Липинського спершу є держава, а потім — нація. Власна державна організація є немов би завершенням діяльності нації в політичному просторі і має бути джерелом буття нації. Отже, «до української нації через українську державу» — таке політичне кредо В. Липин-ського. Народ набуває статусу нації у тому випадку, коли він свідомо мобілізує свої ресурси для досягнення цієї мети. На відміну від Липинського, в центрі уваги Д. Донцова була нація, хоча остаточну мету він вбачав у побудові Української держави. Передумовою для становлення власної держави Донцов вважав створення української нації як самосвідомої суспільної, культурної і політичної одиниці. Він трактував націоналізм як світогляд, що стимулює всі починання та встановлює взаємини з усіма проектами зовнішнього світу. Щоб поширити й зміцнити націоналістичний світогляд в українському народі, потрібно було, на думку Д. Донцова, перетворити українця на людину, яка б горіла майже релігійною любов'ю до своєї нації, глибоко відчувала волю до життя й до влади, яка визнавала б моральним та етичним тільки те, що зміцнює силу нації.

Національна солідарність, консолідація суспільства на основі спільних етнічних коренів відіграють вирішальну роль у поглибленні демократичних процесів в Україні, утвердженні громадянського суспільства, побудові правової держави. Тому має рацію В. Кафарський, коли стверджує: «Національне відродження — це всенаціональна розбудова українського громадянського суспільства. Державне відродження — це запорука всебічного відродження нації, розбудова України силою авторитету влади» [9, с. 68]. Ефективна національна політика є джерелом політичної і культурної динаміки суспільства. Вона має на меті виконувати онтологічну функцію в становленні української нації, сприяти стабільному розвитку держави. Проте взаємозв'язок таких явищ, як нація і держава не означає їхньої понятійної ідентичності. «Нація розглядається в контексті розвитку та існування культури, держава — у зв'язку з питанням політичної влади» [9, с. 60]. Все ж нація і держава приречені співіснувати, адже держава успішно розвивається за підтримки консолідованої нації, а остання здатна зберегти свою ідентичність лише завдяки протекції державної влади.

На думку багатьох дослідників, сучасна Україна переживає період визначення своїх державницьких та етнонаціональних пріоритетів. Своєрідним рубежем, який відділяє пострадянську Україну від тієї, що формується, стала Помаранчева революція. Вона дала потужний національний імпульс. І показала старшим українцям абсурдність тієї ситуації, коли вони соромляться бути українцями. Вона явила нам прекрасних молодих людей, які пишаються тим, що вони — українці. Для них не ритуальними деклараціями звучали слова про те, що бути українцем — це велика престижність і велика гордість [23, с. 59]. Наразі Україна стала на шлях утвердження реальної демократії.

У постреволюційній Україні існує чимало соціально-політичних та економічних негараздів, подолання яких можливе лише згуртованими зусиллями нації. Апробованим демократичним механізмом національної консолідації є феномен Майдану. Можна стверджувати, що «майданна демократія» — явище новочасних політичних процесів стало невід'ємною складовою частиною української національної ідеї. На думку А. Гальчинського, функція Майдану має ірраціональний підтекст і не пов'язана безпосередньо з результатами виборів. Він схильний вважати очевидним вплив Майдану на духовне самоусвідомлення та національне самовиявлення українських громадян. «У 1991-му ми відбулися як держава, — пише вчений. Нині створено потужну основу, яка дозволяє нам утвердити себе як український народ, політична нація. У цьому контексті єдино можливою державницькою позицією є оцінка Помаранчевої революції як важливого етапу української національно-визвольної революції, що має остаточно утвердити високі ідеали Української соборної держави» [3, с. 45]. Важливо, щоб Майдан не залишився лише апогеєм революційного піднесення та мобілізації під помаранчевими прапорами патріотичних сил, а започаткував модерну форму утвердження громадянського суспільства в Україні.

Одвічна мрія багатьох поколінь українських патріотів — самостійна держава та політична свобода наших громадян стали реальним фактом сьогодення. Поволі приходить усвідомлення необхідності справжньої соборності як територіальної і духовної єдності українського народу. Це відкриває перспективи утвердження відкритого демократичного суспільства, що передбачає, за К. Поппером, «традиції служіння закону, на противагу жорсткій традиції безпринципної влади страху» [19, с. 10–11]. На думку А. Растоу, основною умовою демократичної моделі суспільного розвитку є національна єдність. «Дане твердження означає тільки те, що величезна більшість громадян у майбутній демократії не повинна мати сумнівів і засторог щодо того, до якої політичної спільноти вони належать» [20, с. 594]. Але часто національні орієнтації політичних лідерів не узгоджуються з емпіричними запитами суспільства. Це створює проблеми для зміцнення демократії та легітимності влади.

Для консолідації українського суспільства питання національної ідентичності залишається найбільш дефіцитним. Нині Україна лише вибудовує модель, або, як полюбляв говорити М. Вебер, «ідеальний тип» переходу від олігархії до демократії. У вітчизняному політичному просторі фактично не існує консолідованої політичної сили, яка репрезентує помірковану національно-патріотичну ідеологію. Майже всі 45 партій і блоків, які змагалися за мандати народних депутатів на парламентських виборах 2006 року використовували націоналістичну риторику лише для створення привабливого політичного іміджу. Тому в новому парламенті націонал-патріотичної фракції не буде. «Причина такого явища лежить на поверхні: організований націоналізм як ідейний рух поки що не може конкурувати з номенклатурно-олігархічним рухом... В Україні номенклатура, олігархи, «центристи» навчилися спритно маніпулювати націоналістичними гаслами. Натомість націоналісти так і не опанували номенклатурного мистецтва» [25, с. 64]. Ускладнює гармонійний розвиток сьогоднішнього українського суспільства те, що здорові націоналістичні сили перебувають на маргінесі політичного життя.

За будь-яких обставин ідеологічно виважений націоналізм є актуальним, адже уособлює систему духовних цінностей, що ввібрала в себе досвід минулого, самобутність народу і ґрунтується на самоідентифікації нації у розв'язанні політичних, економічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку.

Уособлюючи здобутки свого етносу (рідну мову, культуру, традиції, віру), нація є довершеною спільнотою, що формується впродовж тривалої еволюції цивілізації. За словами Ж. Марітена: «Нація є спільнотою людей, які усвідомлюють себе такими, якими їх зробила історія, які високо цінують своє минуле... Нація має землю, вітчизну — колиску життя, праці, горя і мрій. У нації є мова, хоч лінгвістичні групи аж ніяк не збігаються повсюдно з національними... Нація має права, які є нічим іншим, як правами людських суб'єктів бути причетними до цінностей національної спадщини. Нація має історичне покликання розкриття й прояву власних різнобічних можливостей» [17, с. 460]. Звідси: потрібно не ігнорувати, а плекати світ національних почуттів — ось перспективний шлях для розвитку держави, запорука добробуту і процвітання її громадян.

У сьогоднішніх умовах досить складно провести миттєві суспільно-політичні трансформації, навіть із допомогою політичної реформи чи з новим парламентом. Український народ, який понад три століття перебував під ярмом поневолення, пережив жахливі випробування імперської політики — більшо-вицько-гулагівські репресії, голодомори, світові війни — нині обтяжений стереотипами колоніальної свідомості, соціально виснажений. Насамперед, як пише І. Лисяк-Рудницький: «Росія послідовно придушувала й винищувала всі прояви »українського сепаратизму», особливо в царинах політичної думки й »високої» культури. Іншими словами, Росія безоглядно поборювала все, що сприяло перетворенню українського етносу в націю. Отже, асиміляція, до якої прагнула російська політика, була передусім асиміляцією на державній, або імперській площині» [14, с. 473]. Існує багато версій духовно-політичної реінкарнації України на сучасному етапі. Найбільш оптимальну серед них висловлює В. Лісовий: «Очевидно, що подолання наслідків російської асиміляції в Україні має відбуватися шляхом прийняття нової етики міжетнічних взаємин: національні меншини мають подолати стереотипи нетерпимості до українських етнічних ознак» [15, с. 103].

Упродовж чотирнадцяти років державної незалежності у нас не сформувалася власна «національна аристократія», яка прагнула б стати провідником суспільної консолідації та духовного відродження України. Нинішній вітчизняний істеблішмент уособлює квазіеліту, яка не здатна адекватно відповідати викликам глобалізованого світу, гідно захищати національні інтереси. Така псевдо-еліта, приватизувавши владу, спроможна лише декларувати популістські гасла та лобіювати свої кланово-корпоративні інтереси. Брак свідомої політичної еліти, українофобство значної частини нашого суспільства не просто гальмують державотворчі процеси, а містять загрозу для самобутності української нації, цілісності її буття.

Успішній реалізації проекту українського відродження бракує насамперед патріотичної політичної еліти, яка впродовж етногенезу була об'єктом перманентної асиміляції. Деструктивними фактами, що ускладнюють політичну інтеграцію українського суспільства є зрусифікованість та комплекс національної меншовартості багатьох наших громадян, що призводить до соціальної та культурної маргінальності.

Організація суспільства за національними ознаками не втрачає актуальності й у постіндустріальну добу. Наразі в української влади немає чіткої моделі стратегічного розвитку держави, оскільки ще не завершено процес національної самоідентифікації. Однак учені висловлюють своє бачення перспектив формування української політичної нації. «Важливою складовою національного поступу України, — говорить Ю. Римаренко, — є політична стабільність суспільства, громадянський мир як стала ознака мудрості та зрілості нашого народу. Звідси — виховання вміння своєю працею, зваженим словом та витримкою сприяти становленню та зміцненню нової держави. Це вміння не втягувати себе в гострі політичні чвари та протистояння, що, зрештою, є виявом моральної та правової вихованості та свідомості» [21, с. 27]. Нинішня політична реформа лише започатковує структурування національного простору і його трансформацію до громадянського суспільства. Реальному становленню відкритого демократичного суспільства в Україні мають сприяти політичні партії, в яких артикульовані інтереси соціальних верств і мобілізовано активність громадян для здобуття та реалізації політичної влади.

Соціально-політичні і культурні орієнтації в суспільстві можуть набувати яких завгодно форм, але за змістом вони завжди є національними. І навпаки, великим парадоксом духовно-культурних засад спільноти стає відсутність національного змісту. Людина, яка перебуває в такому псевдокультурному просторі стає потенційним космополітом, біологічним ресурсом для засвоєння чужої культури. Як резонно зауважує О. Забужко: «Нами цілком забуто, що в широкому спектрі функцій культури не останнє місце посідає етнозахисна — функція слугувати засобом виживання свого суб'єкта, — а між тим саме українська історіософія свого часу устами В. Липинського проголосила була цю функцію дефінітивною для сутності культури» [6, с. 68].

Технократичному мисленню властиві нівелювання культурно-історичного формату суспільного буття, байдуже ставлення щодо національної ідеї. Останню ототожнюють з псевдоідеєю, що нібито хвилює винятково національно заангажованих громадян, які страждають синдромом розумових лінощів і хочуть переймати обов'язково західну модель суспільного розвитку. «Втім, магістральною тенденцією дальшого філософського поступу національної ідеї в Європі було не так завершення-зняття (і тим самим втрата себе!) в ліберальних а чи міфологічних формах націоналізму, як духовно-культурна її »приватизація», переродження національного »ми» в національне »я», — перехід в етико-персоналістичну, а відтак і в екзистенційну рефлексію» [6, с. 52]. Ці роздуми О. Забужко добре ілюструють суть етноцентричного розуміння національної ідеї.

Сучасні особливості національної самоідентифі-кації багато дослідників убачають у відданості людей своїй культурно-історичній традиції. Без певної критичної маси таких «пасіонарних» особистостей (за підрахунками Л. Гумільова їх кількість для України має становити близько півмільйона осіб), у сучасному перманентно мінливому світі складно уявити самодостатнє буття нації. Актуальними залишаються слова Х. Ортега-і-Гасета: «Національне життя є активною і динамічною реальністю, а не пасивним та статичним співіснуванням, мов купа каміння при дорозі. Єднання нації відбувається довкола великих спонукальних діянь, що потребують від усіх максимуму віддачі, а відтак — дисципліни і взаємовигоди» [18, с. 157].

Принципово важливим чинником оптимізації етнонаціональної політики держави є національні інтереси. Базою їх формування виявляються, з одного боку, національні вартості, до яких належать такі морально-етичні категорії, як Бог, добро, Україна, демократія, а з іншого — національні потреби, що повинні мати усвідомлений і цивілізований характер та визначатися залежно від обраних пріоритетів. Національні інтереси тісно пов'язані з конкретними щоденними життєвими потребами, але не зводяться лише до соціальної чи економічної сфери. Вони обов'язково повинні охоплювати всі без винятку сфери людського буття: економіку, культуру, політику, церковне життя тощо. Визначальною сутністю національних інтересів стали збереження і захист національного суверенітету, розбудова громадянського суспільства, правової держави. «На сьогодні для України пріоритетними є, по-перше, проведення реформ, які можуть створити в країні демократичне суспільство й нормальну ринкову економіку і, подруге, збереження стабільності.... Загальним пріоритетом повинні виступити мир і добробут людей. І тут же необхідно змінити акценти з суспільства, колективу і тим більше держави, на особу» [16, с. 116]. Національні інтереси повинні визначати найвищі органи державної влади — уряд чи президент, які мають легітимні повноваження. Їх слід спрямувати на консолідацію українського суспільства.

Сьогоднішні національні інтереси України знову проходять випробування російським неоімперіа-лізмом. Необмежене зростання узурпованої влади В. Путіна призводить не лише до активного утвердження в нашого північного сусіда авторитарної політичної системи з елементами керованої демократії, а й намагання форсовано репрезентувати нову месіанську ідею про те, що Росія врятує Європу і пострадянські країни від енергетичної кризи. Саме енергетично-транспортні та економічні чинники стали основними механізмами реалізації неоколоніального поневолення України. Спостерігаючи за газовими конфліктами між Росією і Україною, можна легко пересвідчитися в неадекватності дій нашої політичної еліти, якій катастрофічно бракує професійності й національної гордості. Цілком слушно з цього приводу зауважує Ю. Щербак: «Що таке національна гордість? Це ефемерне поняття, яке не вимірюється в жодних метричних системах, може стати джерелом ненависті, зверхності й шовінізму, але також і гордості, любові і боротьби за справедливість. Національна гордість вбирає як знання власної історії, так і розуміння сучасних потреб своєї вітчизни... Це не перманентна ненависть до »москалів», »ляхів» та інших уявних кривдників України. Це делікатне відчуття власної гідності, а не зверхності, вищості над іншими; це відчуття відповідальності за долю своїх дітей і свого народу. Національна гордість передбачає необхідність об'єднання всіх народних сил для захисту України в хвилини небезпеки і зовнішніх загроз» [26]. Спроби енергетичного поневолення України можуть стати фатально хибними для самої Росії, а українці напередодні виборів мають змогу осмислити проросійську політичну перспективу.