Тероризм — винахід міжнародних банкірів для фінансового поневолення світу (закінчення)
професор, перший заступник голови Української Консервативної партії
Убивство президентів США Гарфільда Джеймса (Garfield, James A.) і Уільяма Мак-Кінлі (McKinley, William)
Отже міжнародні банкіри змінили тактику — з інспірування революцій і війн перейшли до створення банківської паніки. Одним із головних членів цього руху був Дж. П. Морган, батько якого був агентом Ротшільда і непогано заробив під час громадянської війни. Але вони не забували й про терор проти американських президентів.
Звернемо увагу на ще одне вбивство — Гарфільда Джеймса (1831–1881), 20-го президента США (у 1881 р.) від Республіканської партії, яке сталося через 16 років після смерті Авраама Лінкольна. Злочин здійснив Чарльз Гіто, якого й досі вважають психічно ненормальною людиною. Це сталося 2 липня 1881 року на залізничній станції у Вашингтоні. Це було дивне вбивство, бо Чіто вдалося дуже близько підійти до президента Гарфільда і зробити два постріли. Президент помер 19 вересня 1881 року, промучившись два з половиною місяці. Убивцю було повішено 30 червня 1882 року. На засіданні суду Гіто повідомив про те, що це Господь звелів йому вбити Гарфільда. Багато фактів свідчать про те, що й убивство було невипадковим, бо Гарфільд також був противником центрального банку. Президент США Джеймс Гарфільд висловлював таку точку зору щодо могутності грошей: «Той, хто забезпечує контроль обсягу грошей у кожній країні є повновладним господарем усієї промисловості й торгівлі».
Змінивши тактику, банкіри розпочали підготовку нової компанії, з організації депресій і банківської паніки. Міжнародні банкіри вміють чекати свого часу і першу значну паніку вони організували 1893 року, віддавши наказ приватним банкірам забрати назад усі видані ними позички. Сенатор Роберт Оуен «... засвідчив перед комітетом Конгресу, що банк, який належав йому, отримав від Національної банківської асоціації так званий» Циркуляр про паніку 1893 року». Він наголошував: «Заберіть дві третини своїх вкладів і одну третину ваших позичок...» [1, c. 176]. Банкіри створювали паніку, не запевняючи американців, що банки неплатоспроможні. Вони видали циркуляр, вимагаючи від банків зробити це власноручно. Міжнародні банкіри завжди дотримувалися такої стратегії. Вони створювали проблему, викликали напругу в суспільстві, підштовхуючи людей вимагати від Конгресу прийняти закони, які були вигідні банкірам (творцям проблеми).
Паніку використав і Конгрес задля встановлення прибуткового податку в 1894 році. Отже, Фінансовим інтернаціоналом запропоновано американському народу два способи знищення середнього класу: за допомогою центрального банку і через прибутковий податок.
Довгий час ця тактика не приносила успіхів Фінансовому інтернаціоналові. А в 1900 році адміністрація Уільяма Мак-Кінлі (1843–1901), 25-го президента США (1897–1901) від Республіканської партії, порушила судову справу проти компанії «Нозерн секьюрітіз» відповідно до анти-трестівських законів. Розібравшись у ситуації Мак-Кінлі, обраний на другій термін президентства, поміняв своїх віце-президентів і... незабаром 6 вересня 1901 року його було вбито. У той день біля музичного павільйону на Панамериканській виставці в Буфалло (штат Нью-Йорк) зібрався нетерплячий, збуджений натовп. Люди створили довгу чергу, щоб мати змогу обмінятися рукостисканням із президентом Уільямом Мак-Кінлі. У черзі стояв і 28-річний чоловік, праву руку якого було обмотано товстим шаром бинта. Звали його Леон Шолгож, і він був добре відомий місцевій поліції як небезпечний анархіст. Дійшовши до початку черги, Шолгож зупинився приблизно на відстані одного метра від президента, вихопив револьвер з-під пов'язки і вистрілив. Проте куля, влучивши в ґудзик смокінга, відскочила, не завдавши президентові жодного ушкодження. Але другий постріл уразив Мак-Кінлі в живіт. Через вісім днів після цієї трагічної події президент помер від гангрени підшлункової залози. 29 жовтня 2001 року в Обенській тюрмі Нью-Йорка Шолгожа було страчено на електричному стільці.
Відома єврейська анархістка Емма Голдман, яка добре знала Шолгожа, висловлювала здогад, що до злочину вбивцю підштовхнула серія публікацій у газеті «Вільне суспільство», де його звинувачували в радикальних поглядах. Газета радила анархістам триматися якомога далі від Шолгожа, тому що, на думку редактора Абе Ісаака, той був скоріше за все шпигуном чи поліцейським провокатором. Не виключено, що газета отримала замовлення на дискредитацію Шолможа, бо в пресі тих часів було багато публікацій, у яких висловлювалися припущення про наявність широко розгалуженої змови.
Президентом США став віце-президент Теодор Рузвельт, який незабаром припинив переслідування компанії «Нозерн секьюрітіз». Пізніше, у 1904 році, Рузвельта обрали президентом США.
Представник інтересів Ротшільда Дж. П. Морган розпочав підготовку до створення центрального банку Америки в 1907 році — поїздкою до Європи. Тривалий час Морган перебував то в Лондоні, то в Парижі, де були резиденції двох гілок банківської сім'ї Ротшільдів. Наслідком його поїздок стала загальна паніка 1907 року, що супроводжувалася інформаційною кампанією на підтримку створення центрального банку.
Вудро Вільсон, який займав у той час посаду президента Прістонського університету, виступив перед американським народом. Він говорив: «Усім цим бідам можна покласти край, якщо обрати комітет із шести-семи відданих нації людей, таких як Морган і дати їм можливість вести справи нашої країни». Отже, Вільсон мав бажання передати справи держави людині, яка була винуватцем усіх бід, тобто Дж. П. Морганові!
Тоді головною причиною паніки 1907 року вважали відсутність у США центрального банку. Змовники підготували проект центрального банку, для якого придумали назву «Федеральна резервна система» (ФРС), щоб американський народ не протестував проти його створення. ФРС мала належати приватним особам, які б отримуючи прибуток, контролювали б випуск національної валюти; ця структура мала розпоряджатися державними ресурсами, давати гроші у борг під час воєн.
Метод, що його використали змовники для введення в оману американців полягав у тому, аби поділити Федеральну резервну систему на 12 округів і в такий спосіб, позбавити народ можливості називати її центральним банком. Під загальним наглядом управління ФРС банки 12 округів мали служити як скарбниці для валютних резервів тих банків, які приєдналися до системи.
Коли законопроект про центральний банк було підготовлено, потрібно було мати президента, який не накладе на документ вето після проходження через Сенат. Президентом у 1910–1911 роках був Уільям Говард Тафт, колишній суддя, губернатор Філіппін й адміністратор управління Панамського каналу. Він був противником центрального банку і мав намір його заборонити. Тафт був республіканцем, і його неодмінно переобрали б на другий термін у 1912 році.
Агент Ротшільда полковник Хауз зробив усе для того, щоб на виборах президента США 1912 року в динамічній виборчій кампанії переміг Вуд-ро Вільсон, який став учнем полковника Хауза, і, почавши вивчати ідеї свого вчителя, настільки наблизився до нього, що пізніше казав: «Думки Хауза й мої були однаковими».
Отже, до початку ХХ ст. на зміну майже двові-ковому пануванню англійського фунта стерлінгів приходить долар Сполучених Штатів Америки (США). Жорстока боротьба фінансових кланів Ротшільда, Моргана й Рокфеллера за створення центрального банку США закінчилась 23 грудня 1913 році підписанням американським президентом В. Вільсоном закону про Федеральну резервну систему США — після прийняття його Конгресом. На відміну від інших держав, де право емісії грошей належить державі, тобто її центральному банку, Америка передала це право найбільшим володарям приватного капіталу, тобто Фінансовому інтернаціоналові.
Отже, використовуючи американську революцію, війну 1812 року, громадянську війну 1861 року, вбивство трьох американських президентів, фінансові паніки 1873, 1893 і 1907 років міжнародні банкіри зрештою примусили американський народ прийняти рішення про створення центрального банку.
Що ж отримав американський народ від ФРС?
Конгресмен Чарльз Ліндберг так висловився щодо функцій ФРС: «… це найбільший траст на землі. Відразу після того, як президент підпише законопроект, невидимий уряд, якому належить влада грошей, буде легалізовано. Новий закон породить інфляцію, якщо тільки траст захоче її мати. З цього моменту депресії будуть створювати науковими методами» [2, c. 16]. Конгресмен дивився в корінь проблеми: ФРС розроблено як інструмент для створення критичних ситуацій в економіці США.
Інший конгресмен — Райт Петман, голова банківського і валютного комітету, також попереджав американців про небезпеку існування ФРС. «Сьогодні в США діє два уряди, — говорив Пат-ман. — У нас є конституційний уряд і незалежний, непідконтрольний і неузгоджений уряд у Федеральній резервній системі, який проводить операції з грошима, що згідно з законом повинен робити Конгрес» [2, c. 1].
Отже, Федеральна резервна система забезпечувала контроль грошей і могла створювати інфляції та дефляції за власним бажанням. Перша можливість викликати депресію з'явилась у 1920 році, коли ФРС створила те, що було названо панікою 1920 року. Процес ішов так: система збільшила кількість грошей (за 1914–1919 роки кількість грошей збільшилась у два рази), засоби масової інформації переконали людей брати великі суми в кредит. Позичаючи гроші, банкіри через деякий час вимагають повернути найбільш значні суми.
Цей процес надзвичайно детально розглянув сенатор Роберт Оуен, голова банківського й валютного комітету, банкір. Ось що він писав: «На початку 1920 року фермери швидко багатіли. Вони спочатку брали в кредит гроші й купували землю за сприяння уряду, який позичав їм гроші, і ставали банкрутами після раптового скорочення кредитів, яке відбулося в 1920 році. Те, що відбулося 1920 року — повна протилежність тому, що повинно було відбутися. Замість того, щоб ліквідувати надлишок грошей, створений війною за ці роки, правління Федеральної резервної системи влаштувало збори, про які громадськість нічого не знала. Збори відбулися таємно 16 травня 1920 року. Лише великі банкіри були присутніми на них. Наслідком зборів стало скорочення кількості кредитів (банкам наказали відкликати свої позички), що наступного року призвело до зменшення національного прибутку на 15 млрд доларів, до втрати роботи мільйонами людей, зменшення загальної вартості земель і ферм на 20 млрд доларів» [2, c. 24].
Завдяки цьому скороченню, до рук банкірів потрапили не тільки величезні площі фермерських земель, а й значна частина банків тих, хто не задовольняв ФРС. Їх змусили продати свої банки за зниженими цінами тим, у кого були гроші для купівлі банків-банкрутів. Як відомо паніка 1920 року зруйнувала 5400 банків.
Успіх згаданої паніки підштовхнув банкірів до наступного кроку — катастрофи 1929 року. Їхні дії полягали, знову ж таки, у збільшенні кількості грошей протягом 1921–1929 років. Аналіз показує, що за цей період ФРС збільшила кількість грошей з 31,7 млрд доларів у 1921 році до максимального в 45,7 млрд у 1929 році, тобто на 144%. Для введення цих грошей в економіку США окремі банки позичали гроші у Федеральної резервної системи під 5%, а населенню давали позику під 12%. Маса грошей ФРС ставала спочатку доступною великим корпораціям, які потім позичали надлишки покупцям з Уолл-стріт. Ці позики не-банківських корпорацій практично не відрізнялись від банківських.
Виникає запитання: чи можливо, щоб ФРС запланувала катастрофу 1929 року? Якщо так, то наближені до Федерального резерву банки знали правила гри і спочатку не брали в ній участі, а коли ціни упали, вони мали можливість скупити банки, що розорилися, за частину їхньої справжньої вартості.
Одним із «найуспішніших власників», які отримали величезні прибутки, був Бернард Барух, той самий, який привів Черчіля на біржу, щоб він своїми очима побачив могутність біржової системи. Він сказав: «Я розпочав ліквідувати свої запаси акцій і перевів гроші в облігації й валюту. Я також купував золото» [3, p. 63]. Серед тих, хто позбавився акцій і нажив капітал, був Джозеф Кеннеді, батько президента Джона Кеннеді, який узимку 1928/29 років вчасно залишив біржу. «Прибутки, які він отримав від… продажу своїх акцій, він знову не вкладав, а зберігав готівкою». Серед тих, хто також продав свої акції перед крахом, були міжнародні банкіри Генрі Моргентау і Дуглас Діллон.
Власники акцій ішли до банків, щоб отримати хоч якусь готівку і виплатити частину своїх боргів. Це викликало нову паніку, і президент Франклін Рузвельт, щоб покласти їй кінець, у березні 1933 року зачинив усі банки на «вихідні».
Потім розпочався зворотній процес. Кількість грошей перейшла від максимальної (майже 46 млрд доларів) до мінімальної в 30 млрд за чотири роки. Ця дія ФРС призвела до закриття заводів, шахт, зменшення випуску товарів. Цю депресію штучно створили в США самі банкіри. Не вистачало готівки. Вона стала інструментом розмінів, торгівлі, оплат та ін., а банки збирали купюри, не випускали їх в оборот, притримували в себе. Фінансові олігархи навмисне призупинили будь-яку торгівлю. Фабрики були неспроможні продавати свою продукцію, оскільки населення не мало грошей, щоб її купити, а робітників звільняли, бо їм нічим було платити. Виникло страшенне безробіття, а банкіри говорили, що настали важкі часи.
Оскільки люди не розуміли суті цієї експлуататорської системи, вони були розгублені, їх жорстоко грабували. Банки розорили тисячі ферм, бо фермери не могли платити податки, а також вносити плату за землю, яку вони брали в оренду. Більшість людей втратили своє майно, усі свої заощадження.
Тим часом банки продовжували друкувати гроші, але не випускали їх в оборот, і стверджували, що грошей немає. У точно розрахований момент фінансові олігархи раптом випусили в оборот мільярди паперових грошей, за допомогою яких почали готувати Другу світову війну. Усього за декілька років у США перейшли від однієї крайності до іншої: від безробіття і повного застою — до повної зайнятості у виробництві військової продукції, що стало домінувати. Випущені в оборот гроші докорінно змінили життя. Фермери охоче продавали свою продукцію, фабрики організовували роботу в декілька змін, одна за одною відкривалися покинуті шахти. Закінчилась депресія і відкрилася істина: нестачу грошей організували банки. Автори депресії — олігархи.
Проте й нині у США гроші друкують і контролюють банки Федеральної резервної системи, яка є приватною фінансовою організацією. А це означає, що в будь-який момент, коли фінансисти захочуть, вони організують або кризу, або спад виробництва, або війну, що принесе їм прибутки, тому що все це направить гроші у тому напрямі, у якому потрібно банкам.
Сенатор Луіс Мак-Фадден добре розумів усі махінації банкірів. Із початком краху біржі він помітив, що «гроші й кредити Сполучених Штатів перебувають під цілковитим контролем банківського альянсу — Першого національного банку Моргана і національного міського банку Куна-Лоеба». 23 травня 1933 року Мак-Фадден висунув звинувачення проти правління ФРС, установи, що викликала фінансову кризу 1929 року і пояснив, хто отримав користь із цієї ситуації, особливо наголосивши на впливі міжнародних банкірів: «Я звинувачую їх… у змові з метою передачі іноземцям і міжнародним лихварям права власності й управління фінансовими ресурсами Сполучених Штатів…». Свою заяву він закінчив висновком, що депресія сталася не випадково: «Це була ретельно підготовлена подія… Міжнародні банкіри створювали умови відчаю для людей задля того, щоб вони могли з'явитися як правителі всіх нас» [4].
Конгресмен дорого поплатився за свої спроби пояснити причини депресії й фінансового краху: «Двічі наймані вбивці робили спробу застрелити Мак-Фаддена; згодом він помер через декілька годин після банкету, де, майже напевно, був отруєний» [5, p. 99].
Інший конгресмен Райт Петман уніс на розгляд Конгресу законопроект, який давав право на проведення ревізії ФРС. Представники Федерального резерву енергійно протестували проти цього проекту. Згодом Конгрес прийняв пропозицію Петмана, але з поправкою: обмежити ревізію тільки адміністративними витратами.
Після виборів 1974 року конгресмен Петман, голова банківського комітету, втратив своє місце, бо за словами одного із його конкурентів, Пет-ман був «занадто старим». Або «занадто розумним!»
Сполучені Штати Америки опинилися повністю під п'ятою міжнародних банкірів. Потрібно було спровокувати дві світові війни і велику депресію 1930-х років, щоб закріпити своє панування. Після Другої світової війни настав етап захоплення світового панування через використання ресурсів США і долара (як світової валюти).
Убивство президента США Джона Ф. Кеннеді (Kennedy, John F.)
Без сумніву, найвідоміше політичне вбивство ХХ століття, яке вразило світове товариство, — вбивство 35-го президента США (1961–1963) від Демократичної партії Джона Ф. Кеннеді (1917–1963) в Далласі (штат Техас) о 12 годині 30 хвилин 22 листопада 1963 року. У присвяченій цій події статті, надрукованій у «Нью-Йорк Таймс» 1988 року, Філіпп Шеннон писав: «Минуло чверть століття відтоді, як на Ділей Плаза в Далласі пролунали постріли, що смертельно поранили президента, але дослідники, науковці і спільнота, так і не дійшли єдиної думки про обставини вбивства Джона Кеннеді. Багатьом дослідникам події 22 листопада 1963 року зрозуміло одне: вони ніколи точно не зуміють дізнатися про те, що відбулося в той день і чому». Це без сумніву так. Але аналізуючи історію президентів протягом останнього століття і їхні дії, можна дійти висновку, що до цього причетні фінансові олігархи.
Давайте звернемося до «Протоколів сіонських мудреців», де в протоколі № 5 знайдемо такі слова: «Немає нічого небезпечнішого від особистої ініціативи: якщо вона геніальна, вона може зробити більше того, що зможуть зробити мільйони людей, серед яких ми посіяли розбрат». А в протоколі № 15 читаємо таке: «Якими далекоглядними були наші вчені мужі давніх віків, коли казали, що задля досягнення серйозної мети не слід зупинятися на якихось засобах, або рахувати жертви, принесені заради цієї цілі. Ми ніколи не рахували жертв із тваринного поріддя гоїв... Смерть є неминучий кінець для всіх. І набагато краще є наблизити цей кінець для тих, хто стоїть на заваді нашим справам, як для нас творців тих справ...».
Звістка про трагічну смерть досить популярного президента-демократа Джона Кеннеді сколихнула всю Америку і хвилею обурення та скорботи прокотилася світом. Політичне вбивство вищої посадової особи, незважаючи на інші вбивства президентів США, для сторонніх спостерігачів було абсолютно неочікуваним. На перший погляд, убивство не мало жодної причини, бо за Д. Кеннеді ніщо не порушувало традицій американської двопартійної системи.
Було висунуто декілька версій, серед яких і «кубинський слід» — її поява пов'язана з кризою в Карибському морі й боротьбою США проти Фіделя Кастро, і «радянський слід» — із уже готовою жертвою Лі Освальдом, який був одружений з жінкою з СРСР і деякий час мешкав у Радянському Союзі.
Проте жодна з цих версій не витримувала критики. Перш за все тому, що на той час не було жодного прецеденту «результативної» організації спецслужбами якоїсь із країн політичного вбивства посадової особи такого рангу. Якщо додати до цього ще й серію вбивств із метою знищення слідів, то взагалі така операція по силі тільки спец-службі США.
До того ж зовнішньополітичний конфлікт між країнами-суперниками: Радянським Союзом і Америкою підійшов до межі переговорів і тому вбивати президента, з яким було досягнуто домовленості, — нелогічно.
Версія, за якою Лі Харві Освальд був фанатичним лівим терористом-одинаком не витримала перевірки фактами, тому що Джона Кеннеді було вбито декількома пострілами, які було зроблено з близької відстані. А як відомо Освальд знаходився на далекій відстані від машини вбитого президента.
Не додавала ясності й версія техаських нафтових магнатів, які не любили Кеннеді й яким на руку був передчасний вихід президента у відставку. Але вся протидія офіційному розслідуванню наводила на думку, що змова проти Кеннеді була і її сліди вели до Нью-Йорка і Вашингтона.
Немотивованим було і вбивство брата Джона Кеннеді, сенатора Роберта Кеннеді, потенційного кандидата на посаду президента. Все це наводило на думку, що замовники вбивства боялися того, що брат убитого президента зможе довести розслідування до логічного завершення, якщо стане президентом США. Але можлива й інша версія, а саме: Роберт Кеннеді, ставши президентом, зможе стати виконавцем волі свого брата і довести до завершення його справу, яка була небезпечна для змовників.
Тобто таємниці вбивств братів Кеннеді мали спільне коріння, тому всі обставини й мотиви залишилися до кінця не розкритими, вбивці — невідомими.
Проте є один факт, що його замовчують західна преса й політики. Складається враження, що хтось досить впливовий наклав вето на цей мало відомий, але досить важливий факт діяльності президента Джона Кеннеді. Ідеться про намагання Кеннеді забрати у Федеральної резервної системи, яка є приватною структурою, монопольне право друкувати американські долари.
Молодий президент США Джон Кеннеді не тільки звернув увагу на жалюгідно залежне становище держави від приватних банків, що входять до Федеральної резервної системи, а й виявив, що це положення суперечить Конституції США, яка зобов'язує друкувати американські гроші федеральне Міністерство фінансів.
І президент США, як гарант Конституції, замість того, щоб просити гроші у приватних банкірів Федеральної резервної системи, задумав провести свою грошову реформу. Безумовно, він радився щодо її проведення зі своїм братом, міністром юстиції Робертом Кеннеді.
4 червня 1963 року Джон Кеннеді підписує Указ президента за № 11 110, у якому доручає Міністерству фінансів США виконувати свої конституційні обов'язки і розпочати друкувати гроші. «Кеннеді, ймовірно, обґрунтовував свої дії положенням Конституції, яке проголошувало, що тільки Конгрес може друкувати й забезпечувати контроль випуску грошей. При цьому національний борг, що накопичувався, зменшується за рахунок суми відсотків, які в такому випадку не виплачуються банкірам Федеральної резервної системи, яка друкує паперові гроші і видає їх у вигляді позичок уряду під відсотки» [6, p. 275], — писав один із авторів.
Це було надзвичайно небезпечне для президента рішення. Президент про це знав. Про це знали і його найближчі соратники, у тому числі й Роберт Кеннеді. Це був насправді історичний крок, зробивши який Джон Кеннеді, безумовно, врятував би націю від лихварського зашморгу і дав би приклад іншим державам. Але цей крок став для нього фатальним.
Тепер відомо, що Міністерство фінансів детально вивчило це питання і приступило до виконання президентського Указу. Проблему наповнення казни і виплати державного боргу все тій же Федеральній резервній системі можна було вирішити в надзвичайно короткий термін.
До того часу, коли кортеж президента США з охороною їхав Далласом, на складах Федерального казначейства вже лежали, готові до використання, нові стодоларові банкноти на суму … аж чотирьох трильйонів доларів! Це величезна кількість грошей. Нині борг Сполучених Штатів Америки приватним банкам, що входять до ФРС становить шість трильйонів доларів.
Убивство президента в Далласі зупинило цей історичний процес... Ліндон Джонсон, який змінив Джона Кеннеді дав розпорядження спалити зелені папірці без будь-яких пояснень.
Ось так було провалено одну з найбільш великих і значних для людства грошових реформ. Федеральна резервна система й досі друкує долари, збагачуючи власників і збільшуючи державний борг імперії, що має назву Сполучені Штати Америки.
Чи варто пов'язувати ці події — убивство президента США Джона Ф. Кеннеді, його брата сенатора Роберта Кеннеді і подальший розквіт Федеральної резервної системи — читач має вирішити сам.
Для нас у цих подіях сьогодні немає нічого неочікуваного. Якщо мова йде про абсолютну владу, якої міжнародні банкіри добивалися протягом багатьох століть, і раптом плодам їхньої роботи виникає загроза, то чи варто дивуватися, що засновники фінансової піраміди «замовили» вбивство президента США. Це саме ті сили, які провокували революції, розв'язували світові війни з мільйонними жертвами. Хіба для них убивство ще одного президента є проблемою? Тим більше, що це була для них чужа людина, тому що Джон Кеннеді був за походженням ірлан-дцем-католиком.
На те, що організаторами й ініціаторами вбивств Джона Кеннеді і його брата Роберта були одні й ті самі сили, вказує і той факт, що жоден із наступних президентів чи то республіканців, чи демократів так і не зважив на необхідність довести справу розслідування цього агресивного вбивства до логічного кінця. Більше того, всі спроби незалежних слідчих провести власне розслідування закінчувалися нічим або смертю слідчих.
І це відбувається в країні, яку нам нав'язують як приклад для наслідування, як взірець демократії. Особливо цинічним є те, що американські президенти й сенатори ще й тепер притримуються офіційної версії вбивств.
Це є свідчення того, що сили, які вбили президента і його брата, ще й до сьогодні знаходяться на самій верхівці закулісної влади. Гроші правлять світом…
Річард Мілхаус Ніксон (Nixon) і Білл Джеферсон Клінтон (Clinton)
Дуже багато політиків і аналітиків не могли зрозуміти, чому було стільки спроб дискредитації американських президентів Річарда Ніксона (1913–1994) й Білла Клінтона (нар. 1946 р.). Невже знову гроші, невже знову міжнародні олігархи? Дійсно, надзвичайно складно розібратися в процесах, що призвели до вигнання Ніксона з Білого дому і паплюження ім'я Білла Клінтона. Справа ускладнюється ще й тим, що підконтрольні міжнародним банкірам ЗМІ подавали інформацію у спотвореному вигляді, тобто так, щоб слідів фінансових лихварів не було й видно.
Уотергейтське переслідування Річарда Ніксона, як виявилося пізніше, у той час було найбільшим переворотом, організованим латентною структурою, що має назву «Круглий стіл» і слугує Фінансовому інтернаціоналові.
Річард Ніксон, 37-й президент США (1969–1974) від Республіканської партії, прийшов у Білий дім на хвилі національного патріотизму, а в 1972 році, висунувши свою кандидатуру на другий термін, не залишив жодного шансу своєму суперникові демократу МакГоверну. Здавалось уся Америка на боці Ніксона, проте через півтора року після тріумфу він змушений буде покинути Білий дім як злочинець.
Ставши президентом під час війни у В'єтнамі, коли в Америки були величезні борги перед своїми союзниками і значний внутрішній борг, Ніксон зробив, здавалося, неймовірне. У серпні 1971-го він провів девальвацію* долара, чим значно знецінив свій борг, який становив майже 100 млрд доларів. Це призвело до девальвації марки Німеччини та ієни Японії. А відміна золотого паритету долара порушила світову структуру валют, що ґрунтується на Бреттон-Вудській угоді 1944 року. Дії Річарда Ніксона вступили в суперечність із планами представників міжнародного фінансового капіталу, які і є справжніми правителями США.
Проте тут слід зробити невеликий відступ. Справа в тому, що Річарда Ніксона «підставили» саме ті ж міжнародні банкіри, які, наживаючись на війні, безперервно друкували паперові долари, провокуючи інфляцію.
Закінчення Другої світової війни поставило перед міжнародними банкірами складне завдання: як звільнитися від знецінених доларів, кількість яких зросла за роки війни в 3,6 раза. Що робити з такою купою зелених папірців? Згідно з «планом Маршалла»** в Західну Європу було скинуто 12,4 млрд доларів «допомоги». Тоді отримали «допомогу» 17 країн світу. Тоді всі думали, що США рятували себе від інфляції, експортувавши її в Європу.
Спочатку справи йшли добре, бо кожен банк — власник американської валюти отримував право обмінювати паперові долари на золото за ціною 35 доларів за одну тройську унцію (31,1035 г.) — у такий простий спосіб США застрахували себе від повернення доларів до Америки. А післявоєнна Європа, доведена до відчаю доларовими ін'єкціями і викликаною ними інфляцією, швидко зрозуміла, у чому справа і розпочала укріплювати національну валюту через стиснення грошової маси.
По деякім часі для США настали негативні наслідки. Тому що, коли стискають грошову масу, в ній не залишається місця для валюти інших країн. Західна Європа стала рятуватися від американських доларів, як від небезпечної хвороби. Процес пішов у інший бік, а його апогей спостерігався в 1971 році, коли тільки за один день Центральний банк Федеративної Республіки Німеччини обміняв на дойчмарки 1,2 млрд доларів для обміну на золото. Того року щоденні звіти про золотий запас США нагадували повідомлення з війни. Зрештою, у серпні Америка заявила про те, що обмін доларів на золото закінчено. Крім того, в країні було введено 10-відсоткове мито на імпорт товарів і на три дні заморожено заробітну плату та ціни. Було також запроваджено плаваючий валютний курс, який породив нестримну доларову інфляцію. Виступаючи в Конгресі США, президент Річард Ніксон приголомшив конгресменів такими цифрами: золотий запас Америки зменшився на 12 тис. тонн, тобто вдвічі, кількість же готівкових доларів у країні становила 52 млрд, а решта світу володіла ще 80 мільярдами. Спад довіри до долара викликав великий попит на золото і зростання його ціни. Якщо в кінці 1971 року ціна тройської унції була 38 доларів, то в лютому 1973 року вона становила вже 42,22 долара, а через рік, у лютому 1974 — 150 доларів. Сьогодні вартість унції — 556 доларів.
Президент США Річард Ніксон не захотів миритися з тим, що з 52 млрд доларів прибутку, що його отримала Америка 1971 року, лише 50% було створено у виробництві, а інша частина — у зовнішній торгівлі і фінансовій сфері. Підтримка середнього класу не змогла врятувати його, тому що фінансова еліта в його діях побачила загрозу своїм прибуткам за межами США і загрозу своєму статусові панівного класу.
17 червня 1972 року відбулося вторгнення до Уотергейського комплексу, яке, за даними дослідження Гаррі Алана, опублікованими в книжці під назвою «Справа Рокфеллера», підготували люди Рокфеллера. «Неймовірно погано зробленим і підготовленим вторгненням в Уотергейт керували люди Рокфеллера» — пише Алан.
Уотергейська справа у США, пов'язана з розслідуванням подій щодо протизаконних дій «Комітету Республіканської партії з переобрання президента» в період виборчої компанії 1972 року [спроба встановити підслуховувальний пристрій в штаб-квартирі Демократичної партії в готелі «Уотергейт» (Watergate) у Вашингтоні]. Було викрито порушення законності (підкуп, погрози тощо) з боку посадових осіб Білого дому. Президент Р. Ніксон, під загрозою звинувачень у причетності до «Уотергейтської справи» і притягнення його до відповідальності в порядку імпічменту, в серпні 1974 року пішов у відставку.
Так представники лихварського клану продемонстрували, що для них інтереси міжнародного фінансового капіталу важливіші за інтереси більшості населення США.
Приниження Ніксона стало наочним уроком майбутнім президентам Сполучених Штатів, щоб вони й не думали, що можуть піти проти міжнародних лихварів і перемогти. Самого Ніксона не вважали такою яскравою особистістю і його не спіткала доля Джона Фіцджеральда Кеннеді.
Проте, який би метод не вибирали, міжнародні банкіри передбачали, щоб кожен претендент на місце в Білому домі усвідомив, що немає жодної людини поза межами їхнього впливу.
Про цей вплив свідчить увесь період президентства Білла Клінтона, 42-го президента США (1993–2001), від Демократичної партії, який досяг значних успіхів на політичній ниві. У 1992 році він переміг Джорджа Буша, рейтинг якого напередодні президентських виборів становив 90 відсотків. Жоден президент у історії США не міг похвалитися таким результатом. Але чому переміг Клінтон? Чим він зумів полонити серця виборців?
У січні 1998 року Білл Клінтон виступив перед Конгресом США зі щорічним посланням «Про стан справ у країні»; 72 хвилини тривав виступ і 72 рази він переривався оплесками конгресменів. «Пані і панове, — розпочав Клінтон промову, — стан справ у нашій країні міцний. Давайте зміцнимо нашу націю напередодні ХХІ століття». Незважаючи на незначний досвід політика, Білл Клінтон своїми короткими та влучними гаслами завоював довіру виборців і переміг: «Допомога самій Америці, а не іноземним державам». І тут же коментар: якщо мене оберуть президентом, визначальними пріоритетами будуть інтереси національної економіки, боротьба з безробіттям, зниження податків, відродження міст, удосконалення системи вищої освіти, розвиток науки й нових технологій, розвиток програм навчання робітників новим спеціальностям, захист навколишнього середовища».
Його національний патріотизм прийшовся до душі середньому класу населення США, який створює 70 відсотків внутрішнього валового продукту.
Протягом перших п'яти років президентства Клінтона в країні було створено 14 млн робочих місць, рівень безробіття став найнижчим за останні 25 років. Але найбільшим досягненням адміністрації президента Клінтона було те, що в країні практично покінчили з дефіцитом державного бюджету. Коли президент Клінтон приймав справи від Буша, дефіцит бюджету за прогнозами на початок 1998 року повинен був становити 357 млрд доларів. На кінець року дефіцит бюджету було зведено до 10 млрд доларів, а в 1999 році США вперше за останні три десятки років мали бездефіцитний бюджет. У наступні п'ять років бюджетний прибуток досяг майже 200 млрд доларів, і президент мав намір витратити кошти на зміцнення пенсійної системи. Різниця між прогнозом і результатом — 557 млрд доларів. Саме на таку суму держава повинна була позичити гроші у Федеральної резервної системи. Підрахуйте відсотки та прибуток фінансових лихварів, і тоді стане зрозуміло, чому Фінансовий інтернаціонал нацькував своїх продажних журналістів на Білла Клінтона. Втрачати надприбутки Світова єврейська імперія не буде…
Клінтон досяг і значних успіхів у боротьбі зі злочинністю. Збільшення кількості поліцейських та посилення покарання за правопорушення дали можливість значно знизити рівень злочинності. У 1998 році було заплановано збільшити кількість поліції на 100 тис. осіб і покращити фінансування роботи слідчих.
Здавалося б, такого президента слід тільки підтримувати. Але з самого початку президентства Клінтона засоби масової інформації (підконтрольні фінансовим лихварям) розпочали розкручувати якісь ще допрезидентські фінансові порушення сім'ї Клінтонів. Незважаючи на цікавість американців до цих чуток, рейтинг Клінтона завжди був високим, і ті, хто керував ЗМІ і розкручував новий «Уотергейт», не досягли бажаної мети.
Проте сили, незадоволені Клінтоном, не зупинилися на цьому. Зрозумівши, що з фінансового боку сім'ю Клінтонів важко скомпрометувати, фінансові лихварі почали шукати інші шляхи для дискредитації президента, новий привід для скандалу. Через деякий час з'явилися в пресі повідомлення на тему відносин президента з жінками. Спочатку — Пола Джонс, потім — Кетлін Віллі, і, нарешті, — сама Моніка Левінські (єврейка, як і інші, за національністю). Пола Джонс витратила величезну купу грошей, які невідомо звідки появилися в неї, для притягнення президента до суду. Проте зазнала фіаско.
Та знову й знову в засобах масової інформації здіймалися хвилі скандалів, у яких замішаний президент Кеннеді. Апогеєм стала справа Моніки Левінські, що викликала вал інформації про всі інтимні деталі цієї справи в друкованих ЗМІ, у мережі Інтернету.
Здавалося, що для американців немає нічого важливішого, як установлення факту перелюбу президента з Монікою, де, як…? Кому це потрібно? Хто зацікавлений у тому, щоб президент, який зробив так багато для американського народу, пішов геть?
І, незважаючи на те, що абсолютна більшість населення США, підтримує президента, є сили, які мають владу реальнішу, ніж ті, хто створює 70% внутрішнього валового продукту. Ось і вся демократія захваленого американського устрою…
Хто ж репрезентує ці сили? У кого влада більша за президентську? Великі фінансові імперії, представникам яких тісно в рамках національних інтересів і які хочуть, щоб країною керували за їхніми моделями. Це вже наддержавне управління в рамках імперії — Світової єврейської імперії.
Президент Білл Клінтон був другим президентом, який намагався управляти Америкою, керуючись інтересами власного народу, а не інтересами міжнародних лихварів. Саме вони на початок 1992 року забезпечили собі абсолютну владу у США. Проте, з приходом у Білий дім Клінтона фінансові магнати почали почувати себе непевно, що й призвело до цькування президента в пресі, створення цілої серії «уотергейтів». Мас-медіа весь час вели мову про необхідність застосування імпічменту до Клінтона. У той же час результати громадського опитування підтверджували високий рейтинг президента, якому довіряли 60 відсотків американських виборців.
У боротьбі з президентом Б. Клінтоном міжнародні олігархи не досягли успіху і це симптоматично. Маніпулювати суспільною думкою стає все складніше навіть за наявності «кишенькових» мас-медіа.
Єдине, чого досягли олігархи в боротьбі з Клінтоном, — це практичне його банкрутство. Він змушений був звертатися до найкращих адвокатів США, послуги яких коштують не менше 500 доларів за годину. Білл Клінтон викинув на це понад 3 млн доларів при сукупному прибутку в 569 511 доларів усієї сім'ї в 1997 році. Оклад президента на той час становив 200 тис. доларів на рік. Президент — банкрут, але більшість американських громадян на його боці.
Загадка смерті президента Франції Шарля де Голля (De Gaulle, Charles).
Не менш трагічна доля і генерала Шарля де Голля (1890–1970), який у 1958 році встановив режим особистої влади, досяг значних успіхів у сфері економіки і пережив безліч замахів, але не зміг протистояти Фінансовому інтернаціоналові. Відомо про 31 документально підтверджену спробу замаху на його життя. Протягом усієї політичної кар'єри генерал викликав ненависть з боку і лівих, і правих, і навіть центристів. На нього нападали під час війни пронімецькі сили і французи. Але на найбільшу небезпеку де Голль наражався, перебуваючи на посаді президента Франції. Попри те, що всі спроби вчинити замах на генерала були приречені на провал, все ж, у середині 1960-х років над ним нависла серйозна загроза.
Що ж трапилося?
У 1964 році французький міністр фінансів, який брав участь у затвердженні проекту Сіті Банку в 1916 році, в похилому віці, відчуваючи докори сумління, розповів президенту де Голлю про користь, що її приносить міжнародна фінансова система. «Уявіть, що на аукціоні продається картина Рафаеля, і її хочуть купити німець Фрід-ріх, араб Абдула, росіянин Іван і янкі Джон. Кожен із них пропонує за картину свої товари: німець — техніку, араб — нафту, росіянин — золото, а янкі Джон з веселою посмішкою запропонував подвійну ціну, витягнув гаманець із пачкою сто-доларових банкнот, відрахував потрібну суму, забрав картину й пішов геть».
«А в чому ж трюк?» — спитав де Голль. «Трюк у тому, що янкі заплативши 100 стодоларових банкнот, фактично заплатив 3 долари, тому, що вартість паперу на одну банкноту в 100 доларів становить з центи…».
Усе багатство світу, все його золото йшло в обмін на папірці!
На початку 1965 року генерал де Голль провів прес-конференцію, на якій закликав відмовитися від використання долара в міжнародних розрахунках і перейти до єдиного золотого стандарту.
На думку французького президента, привілеї долара склалися в той час, коли «майже все золото світу» було зосереджено в США. Тепер же ситуація змінилася і в банках та сховищах Європи золота більше, ніж в Америці. Американці реально можуть «обміняти на золото лише невелику частину зелених папірців, які вони розповсюджують по світу, перекладаючи свої економічні труднощі на плечі інших».
Це вже було занадто, і 1 липня 1966 року відбулася нова спроба вбити де Голля. Машина президента, направлялася в аеропорт Орлі, звідки генерал повинен був летіти з візитом до Радянського Союзу. Вона проїхала мимо нічим не примітного з вигляду автомобіля, припаркованого на бульварі Монпарнас і начиненого майже тонною динаміту. Замах готувала група студентів, що формально належала до організації «Рада національного опору». Проте з невідомих причин бомба не підірвалася. Як з'ясувалося пізніше, групу студентів було вночі заарештовано. Вони попалися на тому, що напередодні вночі вирушили грабувати банк, щоб із «добутими» там грошима тікати після замаху з країни. Там їх і схопила поліція.
Генерал розумів, що він затіяв небезпечну гру з фінансовими олігархами. Як патріот Франції і надзвичайно смілива людина, він не міг терпіти зашморг лихварського капіталу. Де Голль зібрав 750 млн паперових доларів і в 1967 році під час офіційного візиту до США з величезним скандалом обміняв їх на золото. Цей крок Франції змусив багатьох піддати сумніву перспективність «зеленої» валюти. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Фінансового інтернаціоналу, стала прес-конференція генерала де Голля 27 листопада 1967 року, на якій президент Франції знову закликав інші країни виступити за відміну «доларового еквівалента». Одночасно гострій критиці було піддано агресію Ізраїлю під час «шестиденної війни» і проти Тель-Авіва введено санкції.
Саме в той же час, підконтрольні фінансовим олігархам засоби масової інформації Франції, розпочали критику французького президента. У квітні 1968 року в Монжраблані (Канада) відбулося засідання Більдербергського клубу, присвячене виступам проти де Голля, на якому головною дійовою особою був барон Едмон де Ротшільд. На засіданні були присутні керівник провідного відділу ЦРУ Джеймс Енглтон і представники розвідок декількох європейських країн. Наслідки не забарилися. Агенти американських і радянських спецслужб взялися за роботу. Не залишилося протоколів засідань клубу, але події наступних днів красномовно представили прийняті там рішення. Вже 1 травня 1968 року розпочалися виступи студентів і профспілок. Вони тривали весь травень. Міжнародні банкіри дружно відмовили президенту Франції в кредитах і почали продавати французькі франки та купувати німецькі марки. Франк різко упав у ціні. Все це підірвало авторитет де Голля, і в квітні 1969 року він пішов у відставку. Тож результатом засідання Більдербергського клубу й прийнятих рішень стала відставка президента де Голля. Фінансовий інтернаціонал, який витратив багато сил на боротьбу з непокірним генералом, святкував перемогу. Після цього де Голль проживе лише два роки…
Так невидимі правителі розправлялися з неугодними лідерами країн світу.
Причини Другої світової війни
Ця війна забрала життя мільйонів людей. Але не менш страшний інший її наслідок — ненависть, яка залишилася у серцях багатьох проти тих, хто був на іншому боці лінії фронту. Лайливим з лайливих стало слово «фашизм». Тому тепер, коли хочуть знищити політичного супротивника, то на нього перш за все наклеюють ярлик «фашиста». Проте давайте не уподібнюватись до малих дітей і не боятися тіні минулого, розглядаючи причини війни з гітлерівською Німеччиною.
Коли до влади прийшов Адольф Гітлер, він перебудував країну і вивів її з важкої економічної кризи. Економічний прогрес Німеччини 1933–1939 років не має рівних в історії. Його було б неможливо досягти, якби не вдалося об'єднати націю і пробудити її творчі сили.
Успіхи Німеччини викликали несамовиту злість і ненависть у тих країнах, що давно перетворились на слухняних рабів міжнародного банківського капіталу.
У своїй статті «Дві протилежні економіки» сучасний німецький публіцист Манфред Редер пише: «Його [Гітлера] економічна система передбачала автаркію кожної країни, тобто економічну незалежність від інших країн. Кожен народ повинен бути здатним розвиватися сам собою, без зовнішньої допомоги. Ус і життєво необхідні для незалежного існування продукти мала виробляти сама країна, якщо це можливо. Тільки така країна зможе проводити незалежну економічну політику. Кожна національна економіка, що залежить від інших країн для отримання життєво необхідних продуктів, не тільки піддається кризам — вона до того ж стає потенційною жертвою для всякого роду вимагань. І навпаки, ті народи й національні економіки, які твердо спираються тільки на самих себе, можуть мати здорові торговельні відносини з іншими країнами, обмінюючи лишки виробництва і специфічні продукти, але зберігаючи в той же час незалежність і не попадаючи в боргову яму. У такий економічній системі, безумовно, немає місця для міжнародної біржі з її спекулятивним котируванням і валютними махінаціями. Економічна система Гітлера перетворилася в найлютішого ворога крупних міжнародних банкірів, існуючим тільки завдяки здаванню грошей в найми і стягнення з них відсотків. Саме вони й організували, зрештою, світову війну проти Німеччини. Про це говорив навіть англійський історик генерал Фулер, який заявив, що «на війну наштовхнули не політичні ідеї Гітлера; мотивом цього разу став його успіх у справі створення нової економіки. Причинами війни є: заздрощі, жадібність і страх».
Отже, не концтабори і не переслідування євреїв, якими до 1945 року ніхто не цікавився, спровокували війну. І не перегляд Версальського договору, не Данцінг чи безпека Польщі спровокували війну. Принц Шаумбург-Ліппе, у минулому помічник Геббельса, повідомляє про різноманітні мирні пропозиції, зроблені Гітлером після польської компанії, тому що між західними країнами й німецьким рейхом не існувало жодних територіальних претензій, як не було і взаємних погроз. Гітлер навіть пропонував вивести війська з Польщі.
Але всі переговори закінчилися невдало, бо всі умови підписання миру зводилися до одного: висувалася вимога, щоб Німеччина знову поставила свої фінанси в залежність від міжнародної біржі. У такому разі було гарантовано негайне підписання мирної угоди.
Проте в цьому питанні Гітлер не збирався робити поступок, бо знав, що повернення до фінансового рабства означало кінець будь-якої незалежної політики, кінець свободи, кінець незалежності народів. Тепер його примусили боротися не на життя, а на смерть із міжнародними фінансовими олігархами. Це складало альтернативу сьогоднішній економіці, у якій усі держави і народи об'єднують в єдину глобальну систему лихварського процентного рабства. У цій системі про незалежність не може бути й мови, тому що в ній національні уряди перетворюються в простих виконавців волі анонімної зграї крупних банкірів і біржових спекулянтів.
Фактично в Другій світовій війні перемогу отримали міжнародні банкіри, які перемогли не тільки Німеччину, а й поневолили майже увесь світ. Майже всі уряди танцюють під їхню дудку. А народи не здатні проводити самостійну політику, або розвивати економіку за своїми власними планами. Сполучені Штати всіх «демократизують», використовуючи «томагавк-право», заганяючи всі народи в Світову єврейську імперію, де править лихварський капітал.
Причини американської агресії проти Іраку
Частіше за все американську агресію проти Іраку пояснюють прагненням знизити ціни на нафту. Але чи насправді це так? США мають багато важелів тиску на експортерів нафти, а країни, що входять до Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК) неодноразово стверджували, що вони готові повернути ціни на рівень 25 доларів (нині понад 60 доларів) за барель. Але американці цим не скористалися.
Чому? Чого хочуть досягти США своєю агресією? Може дійсно усунення Саддама Хусейна? Проте для Америки це не проблема. Не раз їхні спецслужби без зайвої соромливості вбивали політиків, які їм не до вподоби, влаштовували перевороти в інших країнах. Навіщо дратувати весь світ, якщо все можна зробити чужими руками? Саме так було спровоковано дві світові війни, які спустошили Старий Світ і казково збагатили США…
Ось свідчення віце-прем'єра і міністра фінансів Хекмата, який на друге місце з національних багатств поставив наявність золота в Іраку, «... а нафту — тільки на третє. Золото Іраку — не папір, позеленений Ротшільдом, воно не на рахунках у єврейських банках. Воно лежало й накопичувалось у сховищах ЦБ Іраку, що називається з часів Навуходоносора. Блокадами чи санкціями його звідти витягнути Ротшільду було не по зубах. Під це золото за 1 динар давали 6 доларів. Щодо долару жодна валюта світу нічого подібного дозволити не могла з причини хлюпкості. Були такі часи. Де тепер те золото?» [7, c. 17].
Але це не є головною причиною агресії США. Є щонайменше ще дві причини війни в Іраку. Ось що пише з цього приводу журналіст і генерал Віктор Філатов: «У Національному музеї Іраку були не світові цінності, а світові свідки. А сам Ірак, його земля, яка зберігала таємниці й розгадки нашої цивілізації, звідки й як пішли люди — Світовий Свідок. Слова »розкрадання», »викрадання», »крадіжки» тут застосовуються для втаємничен-ня жахливого злочину перед людством, тому що люди на землі ще не усвідомили саму можливість навмисного знищення свідків зародження »світо-вої цивілізації». Світ думає категоріями єврейського Голлівуду — із банку украли мільйон, але браві копи всіх спіймали. Ізраїль їх просто знищив, як незаперечних свідків: культура й цивілізація розпочиналась не з євреїв... У тій розмові про багатства Іраку Хекмет на перше місце поставив саме це — цінності цивілізації, які вже були знайдені в землі Іраку і зберігалися в Національному музеї Багдада... Євреї готуються до третього храму Соломона. Його вони, кров з носа, повинні побудувати для Мошіаха... У данській газеті «Клич полуночі» сказано: «Ізраїль замовив в США 60 000 тонн самого дорогого каменю оніксу, який було добуто в місті Бетфорді і відправлено в Ізраїль для відновлення храму Соломона». Подвійний рабин Ізраїлю об'являв, що »Мошіах» народився. «Йому пощастить закінчити облаштування єврейської держави і приступити до реалізації тисячолітньої мрії юдейської — відновлення храму Соломона» й управління світом» [7, c. 68–70].
Отже, знищити докази правди про зародження цивілізації, про те, хто є хто в сучасному світі, а також свідчення того, що євреї все придумали про свою обраність і релігію, було чи не найголовнішою причиною агресії США.
Ще однією причиною, надзвичайно важливою для Світової єврейської імперії було збереження долара, як засобу продовження серії війн із метою встановлення свого панування.
Світло на наявність таких цілей проливає аналіз довготривалих закономірностей розвитку світової економіки. Динаміка основних показників свідчить про те, що світова економіка зазнає чергової структурної кризи. Зниження темпів економічного зростання у багатьох країнах, падіння прибутків і надлишок фінансових ресурсів свідчать про вичерпаність можливостей розширення виробництва в традиційних напрямах. Саме тут і слід шукати справжні причини американської агресії.
У цій війні, як і в попередніх війнах, Сполучені Штати Америки вирішували головне стратегічно важливе для Світової єврейської імперії завдання збереження свого монопольного права на емісію світової валюти — долара.
Починаючи з 1971 року, коли міжнародні банкіри відмовились від обміну доларів на золото, вони примусили весь світ використовувати американську національну валюту як світову. Вони не тільки стали присвоювати емісійний прибуток, а й випустили 80% доларової грошової маси під забезпечення американських державних зобов'язань. Саме тому вони й можуть вести війни, що дорого коштують і тримати в страху весь світ.
Невпинна емісія «зелених» сформувала глобальну фінансову піраміду, у якій забезпеченість доларової маси золотовалютними резервами США становить лише 4%. Достатньо комусь розпочати масштабне скидання доларів, як може відбутися лавиноподібне руйнування світової валютно-фінансової системи, і американському економічному лідерству може настати кінець. Тут же з'ясується, що США винні всьому світу понад 30 трильйонів доларів. Для підтримки стійкого долара США потрібно постійно генерувати попит на долари і не давати можливості будь-кому висловити сумніви щодо наявної фінансово-кредитної системи.
Але в процесі втягування світової економіки в структурну депресію скорочується загальний попит на кредити і фінансовий ринок лихоманить. Сукупні втрати на американському фондовому ринку за останні чотири роки перевищили 7 трильйонів доларів. У всьому світі катастрофічно зростає кількість надлишкових вільних доларових ресурсів.
Становлення нового технологічного устрою забезпечить зростаючий попит на кредити. Проте до того часу як структурна перебудова набере темп, США необхідно всіма можливими способами стимулювати попит на долари і блокувати спроби їх «скидання».
Організувавши війну в Югославії, Сполучені Штати дестабілізували економічну й політичну ситуацію в Європейському Союзі. Стійкість євро виявилась тимчасово підірваною, а плани з розширення сфери обороту цієї валюти заморожені. Як і раніше європейські країни змушені тримати основну частину своїх резервів у доларах.
Під приводом «хрестового походу» проти міжнародного тероризму США добилися заморожування величезних доларових активів, що належать арабським організаціям і особам. Це аналогічно спаленню великої кількості доларів. А відповідно на таку ж суму грошей можна надрукувати додатково аналогічну кількість доларів і ввести їх в оборот. Тобто міжнародні банкіри, створивши систему стабілізаційних фондів, доларових еквівалентів, для національних кредитних систем, заморожуючи активи окремих країн і осіб, вилучають із обороту величезну кількість паперових грошей. Відповідно на кількість вилучених грошей міжнародні банкіри можуть додрукувати таку ж кількість доларів. Чудовий бізнес, не правда?
Багато держав, особливо після дефолту 1998 року, намагаються звільнитися від доларових пут. Так, Китай і інші країни Азійсько-Тихоокеанського регіону намагалися створити свою Федеральну резервну систему, використовуючи китайський «золотий» юань у якості еквівалента для міждержавних розрахунків у рамках регіону. Використавши ярлик «боротьби з міжнародним тероризмом», на хвилі ескалації міжнародної напруги, США заблокували ініціативу зі створення міжнародного валютного фонду згаданими країнами в їхніх національних валютах.
Причиною ескалації напруги між Україною і Російською Федерацією є також долар.
Чому?
По-перше, створення спільного ринку між декількома країнами передбачає створення єдиної грошової системи для розрахунків. Так, нині обсяг торгівлі між Росією і Україною становить майже 30 млрд доларів. Якщо розрахунки між цими двома країнами вестимуться за гривні чи рублі, 30 млрд доларів буде скинуто, що при коефіцієнті обороту, наприклад, у сім разів, становитиме 210 мільярдів доларів. Це може викликати значне знецінення доларів. Тому міжнародним банкірам вкрай невигідне витіснення американської валюти, і вони будуть за допомогою своїх фондів провокувати ескалацію напруги між Росією і Україною. Згадаємо, як єврейський депутат Фельдман кричав: «За Тузлу можна отримати й по «тузлі». Цікаво, чи він сам буде бити по «тузлі»? Але сам факт розпалювання ворожнечі депутатом, якому єврейські банкіри дали гроші на його «базарний бізнес», свідчить про те, що міжнародні банкіри всіма засобами намагаються утримати долар на поверхні.
По-друге, збільшення ціни на газ і на транзит газу, оплата його грошима (обов'язково в доларах), а не якийсь там бартер, знову ж таки, збільшує кількість доларової маси, яка довгий час перебувала поза межами США.
Спровокований міжнародними банкірами стрибок цін на нафту і газ, розрахунки за яку скрізь проводяться в доларах, також відтягнув і пов'язав частину надлишкової доларової маси.
Зрештою, як уже згадувалося, війна в Іраку дала США ще один інструмент запобігання спроб скидання доларів — заморожування банківських рахунків цілих країн. На черзі Іран…
Отже, США діють абсолютно свідомо. Міжнародним банкірам, яким слугує американський президент Джордж Буш, вкрай важливо зберегти за собою право емісії світової валюти, що дає можливість провести модернізацію економіки Америки за рахунок решти світу. Кожен, хто ставить під сумнів доцільність використання долара як світової валюти, або закриває для нього свої ринки, становить загрозу їхнім національним інтересам. А свої інтереси міжнародні банкіри вміють захищати, використовуючи найманих солдат та військову силу США і НАТО [8, c. 176].
А тепер повернімося до війни з Іраком. У листопаді 2000 року, за два місяці до введення в дію нової європейської валюти — євро, Саддам Хусейн робить заяву, що всі нафтові угоди Ірак укладатиме в євро. На додаток до цього Багдад анонсує обмін своїх золотовалютних резервів у сумі 10 млрд доларів на євро. Це був ризикований і невигідний крок для Іраку, бо євро тоді коштував тільки 80 центів. При простому обміні Багдад втрачав 2 млрд доларів.
Тоді ж «Радіо Свобода» — тісно пов'язане з ЦРУ — так прокоментувало це рішення: «Перехід Багдаду від долара до євро при укладанні нафтових угод є спробою покарати Вашингтон за проведення жорсткої політики щодо його країни і введення санкцій, тим самим Ірак хоче змусити європейців до порушення встановлених заборон».
У чому ж полягає «покарання Вашингтону»? Тільки в тому, щоб показати приклад іншим країнам у боротьбі з монополією долара.
Подальші події розвивалися так.
У травні 2001 року Хав'єр Солана відвідує Москву в рамках «технічного саміту» Росія — ЄС. Головним досягненням саміту є створення «змішаної групи» для вивчення можливостей підтримання двосторонніх комерційних відносин, в основу яких покладено розрахунки не в доларах, а в євро. Відомо, що Російська Федерація укладає з ЄС майже 40% торговельних угод, в той час як з США тільки 8%. Від'їжджаючи з Росії, Хав'єр Солана не приховував своїх емоцій. Ще б пак, договір з Росією в недалекому майбутньому давав можливість використовувати євро в економічних відносинах з Європейським Союзом.
Тепер вже не тільки Ірак, а й Алжир і Лівія висловили готовність перейти на євро.
У січні 2002 року президент Європейської Комісії Романо Проді представляє євро в Нью-Йорку на біржі. Проте така значна подія в фінансовому світі проходить без підтримки американської преси, яка намагається її замовчувати. Відомо в чиїх руках засоби масової інформації — у руках міжнародних банкірів-лихварів.
У тому ж 2002 році іранське керівництво приймає рішення перевести в нову європейську валюту половину своїх валютних резервів. А в кінці року — 7 грудня офіційно оголошує про рішення перейти на євро й Північна Корея.
Процес переходу на євро і блокування долара розпочинається і в Латинській Америці. Першою про це заявляє Бразилія, де навіть розрахунки з купівлі-продажу державних облігацій переводяться в євро. Потім президент Венесуели Уго Чавес укладає бартерні угоди з сусідніми країнами, обмінюючи нафту на необхідні країні товари, ви-водячи, у такий своєрідний спосіб, долари з торговельних операцій.
Приклад згаданих країн мають намір наслідувати Малайзія, Китай і низка інших азійських країн. Виносяться на розгляд плани переходу до продажу нафти за євро…
Намічається лавиноподібний процес дедоларизації, який міг би призвести до значного зменшення світового панування міжнародних банкірів. Реалізація цих планів означала б початок кінця шантажу за допомогою долара, як «привілейованої резервної валюти» і пов'язаної з цим політичної влади над світом.
Терміново було необхідно зупинити цей процес. Це можна було зробити тільки вдавшись до війни…
Буш і Саддам Хусейн довгий час підтримували партнерські відносини. Перебуваючи на посаді директора Центрального розвідувального управління, а пізніше віце-президента, Джордж Буш підтримував Саддама в його восьмилітній війні з Іраном після вигнання шаха в 1979 році. У 1980-ті роки Ірак був запеклим ворогом Ірану, який тоді все ще переживав ісламську революцію. Американське керівництво вважало Багдад бастіоном, що огороджував від падіння режими в проамери-канськи настроєних державах: Кувейті, Саудівській Аравії і навіть у Йорданії. Адміністрація Рональда Рейгана і Джорджа Буша санкціонувала продаж Іракові багатьох товарів, у тому числі й отруйних хімічних речовин, сибірської язви й бубонної чуми.
Серед тих, хто проводив американську політику щодо Багдаду в період війни між Іраном і Іраком (1980–1988 рр.), був Дональд Рамсфельд, який довгий час займав посаду міністра оборони. Роз-таємничені документи свідчать про те, що під час використання Багдадом хімічної зброї Рамсфельд регулярно їздив до Іраку, тим самим порушуючи міжнародні конвенції. Щоб запобігти краху цієї країни, адміністрація Рейгана надавала іракцям розвідувальну інформацію. Тенденція до підтримки Іраку з боку США спиралася на директиву з питань національної безпеки № 114 від 25 листопада 1983 року — одне з небагатьох важливих зовнішньополітичних рішень епохи Рейгана, яке до сьогодні ще утаємничено. За словами колишніх офіційних осіб США, в директиві йде мова про те, що Сполучені Штати Америки повинні вжити всі «необхідні і законні дії» для запобігання поразки Іраку під час війни з Іраном. Директиву було видано в той період, коли весь час надходили повідомлення про застосування іракськими військами хімічної зброї…
1 листопада 1983 року високопоставлений співробітник держдепартаменту США Джонатан Т. Хау повідомив держсекретарю Джорджу Шульцу, що згідно з розвідувальними даними іракські війська «майже щоденно застосовують хімічну зброю» проти іранців. Можна навести багато фактів, що свідчать про подвійні стандарти американської адміністрації, про те, які американські компанії поставляли хімічну зброю Іраку, про фінансову допомогу Саддаму Хусейну. Все це свідчить про неприкритий цинізм американської адміністрації, якою керують міжнародні фінансові лихварі…
Після 1990 року Ірак Саддама Хусейна став загрозою рівновазі сил між Ізраїлем і арабськими країнами. Крім того, через війну з Іраном у Хусейна не було наявних грошей для того, щоб платити борги.
Криза загострилася 2 серпня, коли іракські війська ввійшли в Кувейт. Буш зараз же заморозив усі іракські активи в США, створивши додаткові фінансові проблеми Саддамові.
З 1984 року Хусейн не зустрічався з американськими дипломатами, чого не можна сказати про бізнесменів. Як зазначає економіст Поль Адлер: «Було відомо, що Девід Рокфеллер зустрічався з іракським лідером у крайньому випадку, три рази, після того, як консорціум »Чейз Манхеттен» став провідним фінансовим джерелом багатьох іракських кредитів» [9, р. 3]. Повідомлялось також, що Алан Стога, віце-президент банку «Кіссінджер Ассошейтс» зустрічався з іракськими лідерами за два роки до виникнення конфлікту в Перській затоці.
«Саддам почав розуміти, що не зможе отримати те, чого він хотів від власних структур. Тому він мав ділові контакти з людьми, які йому більше підходили — з іноземними бізнесменами, військовими підрядниками, спеціалістами в галузі технологій і вченими, інколи він зустрічався з кореспондентами» [10, р. 3], — повідомлялось у вашингтонській газеті «Спотлайт».
Прослідкувавши фінансові потоки, що виникли в результаті цих недипломатичних контактів, що привели до війни, конгресмен Генрі Гонзалез, голова комітету Палати представників із банківської справи, фінансів і міських питань, дійшов жахливого висновку. Він виявив, що майже 5 млрд доларів позичок у 1980-х роках надійшли Саддаму Хусейну через Атланту (штат Джор-джія), з відділення «Банк Національ дель Лаво-ро», що належало італійському уряду. Директора філії Кристофера Дрогула викликали до Федерального суду, де той визнав себе винним у тому, що надав дозвіл на переведення такої великої суми готівкою без згоди центрального офісу банку в Італії. Більшість оглядачів не вірили, що Дрогул міг провернути таку крупну операцію без відома своїх покровителів. Боббі Лі Кук, один із багатьох адвокатів Дрогула, висунув версію, що його клієнт став жертвою «плану, розробленого на самому вищому рівні американського уряду». Високопоставлений представник італійського банку Франц фон Ведель свідчив у суді, що його бос Дрогул діяв за порадою консультантів банку «Кіссінджер Ассошейтс».
У 1989–1990 роках міністерство юстиції Буша зняло обвинувальні акти проти італійського банку з боку генеральної прокуратури Атланти. Це відбулося після візиту представників Федерального бюро розслідувань (ФБР) до банку 4 серпня 1989 року. Процес проти менеджерів банку тягнувся понад чотири роки. Оголошення про зняття обвинувальних актів було зроблено після того, як Буш повідомив про припинення вогню в Перській затоці.
Цей скандал, що отримав назву другого «Ірак-гейта», спонукав конгресмена Гонзалеза підготувати резолюцію Палати представників, якою пропонувалось оголосити імпічмент генеральному прокурору Уільяму Баррі за «перепони правосуддю у справі про італійський банк» [11, р. 1]. Голова законодавчого комітету Палати представників Джек Брукс попросив Баррі призначити за цією справою спеціального обвинувача. Проте Уільям Баррі відмовився зробити це, посилаючись на те, що він не здійснив жодних невірних дій.
Це був єдиний випадок у історії США, коли генеральний прокурор не зміг призначити спеціального обвинувача за проханням Конгресу.
Останній приклад ми навели для того, щоб було зрозуміло, що у Світовій єврейській імперії діють свої закони, яким підкоряються навіть президенти й генеральні прокурори Сполучених Штатів Америки.
Тепер президент Буш запросив у Конгресу США 470 млрд доларів на військові видатки, з яких 90 млрд доларів — на продовження війни в Іраку. Спалюючи доларові папірці в «печі» амери-кано-іракського конфлікту Сполучені Штати збільшують свій національний борг банкам Федеральної резервної системи, збагачуючи Світову єврейську імперію. Про жорстокість війни, де гинуть десятки тисяч мирних іракців, серед яких жінки та діти, адепти нового світового порядку не думають. Вони друкують папірці і рахують, рахують прибутки. Але час розплати близько… І він неодмінно наступить.
Замість післямови
Мене часто запитують: невже український Президент, фахівець банківської справи не знає цієї проблеми, чи знає, але не хоче нічого робити? Ці питання я адресую до Президента України. А тут тільки можу послатися на «Протоколи сіонських мудреців»: «У близькому майбутньому ми встановимо відповідальність президентів. Тоді ми вже не будемо церемонитись з реалізацією того, за що відповідатиме наша знеособлена креатура. Що нам до того, якщо порідіють ряди спраглих влади, що виникнуть безладдя від незнаходження гідних на президента, безладдя, яке остаточно дезорганізує країну...
Щоб реалізувати цей наш план, ми будемо інспірувати вибори таких президентів, у яких у минулому є якесь приховане темне діло, якась »панама» — тоді вони будуть вірними виконавцями наших вказівок, оскільки боятимуться викриття і не захочуть втратити владу і почесті, пов'язані з посадою президента. Палата депутатів сприятиме, захищатиме, обиратиме президентів, але ми в неї відберемо право пропонувати закони, змінювати їх, бо це право буде нами надано »відповідальному» президентові, маріонетці в наших руках. Звичайно, коли влада президента стане мішенню всяких наскоків, ми дамо йому право на самозахист у вигляді звернення до народу, до його рішення, тобто до того ж нашого сліпого прислужника — більшості з натовпу» [12, c. 37].
Тому й надіятися на нашу колоніальну адміністрацію немає ніякого сенсу…
Знання проблеми і вірна постановка діагнозу дає шанс на практичну реалізацію задуманого. Як звільнитися від доларового зашморгу, від лихварського процента, від фінансової неволі? Українські консерватори мають перспективний план вирішення цієї проблеми. Ми не обіцяємо нічого надзвичайного українцям. Можливо, ми нав'яжемо ще більш сурову дисципліну і бідним, і багатим, бо якщо бідні розбещені, то багаті ще більше розбещені. На відміну від комунізму і ліберального демократизму (з їх економічним гнобленням людини), які перетворюють людину в раба системи, ми пропонуємо націонал-солідаризм, який має устремління, перш за все, до духовної трансформації суспільства. Богоцентристський світогляд зміцнює націю і надає благородства кожному індивіду, бо солідаризує тих, хто поділяє однакову традицію і належить до однієї національної душі.
Ідеологія національного солідаризму, що є панівною в нашій концепції, це реакція проти демократичної манії все фарбувати у сірий колір, все робити однобоким, посереднім, зрівненим. Національний солідаризм має дві складові: національну та інтернаціональну, що передбачає об'єднання всіх народів світу проти жменьки паразитів-лихварів, названих Фінансовим інтернаціоналом. Вони використовуючи ідеологію сіонізму, штампи антисемітизму і «демократії», грабують усі народи світу і будують Світову єврейську імперію. «Демократія» думала завоювати любов народу, але вона так і не зрозуміла, що народні маси презирливо ставляться до тих, у кого немає мужності жити не за вказівками закулісної влади США, а бути самими собою. Демократія викинула стиль з народного життя.
Ми повинні покінчити з грою в парламентські шахи, розпочати виховувати національну еліту, спростити податкову систему, покращити роботу органів державного управління, змінити пріоритети в галузі внутрішньої безпеки і національної самоповаги.
Сьогодні кожен уряд мусить рахуватися з тим, що кожна його дія зачіпає інтереси транснаціональних корпорацій та банків і на всі його необдумані односторонні міри може надійти відповідний удар певної сили і багатостороннього формату.
І останнє, про що ведуть мову надзвичайно рідко. У відсталих країнах з економікою, що деградує, вся економічна і політична лінія проходить за домінантою внутрішнього і зовнішнього боргу. Для скорочення витрат на обслуговування і погашення зовнішнього боргу потрібні дешеві долари. Для отримання більш дешевих доларів застосовують так званий «якір інфляції» — національні гроші включають у рамки валютного коридору. Їх обмінний курс знижується повільніше, ніж іде інфляція. Це дає видиме благополуччя в бюджеті. Він має низький дефіцит або не має його зовсім. Це може створити і благополучну ситуації в платіжному балансі країни. Але ножиці обмінного і реального курсу національної валюти (її скрита девальвація) викликають збитки в реальному секторі економіки. Власне цим і було спровоковано кризу в Росії в серпні 1998 року. Він визрівав з літа 1995 року, коли під переговори про перенесення боргових платежів довелося ввести валютний коридор для рубля. Збитки безпосередньо призводять до деградації балансів підприємств, спричиняючи «спазм ліквідності» в економіці.
Українська Консервативна партія викликає оскаженілу злість і ненависть у тих країнах, які вже давно перетворились у слухняних рабів міжнародного банківського капіталу. Консерватори поставили завдання: звільнити Україну із обіймів цього транснаціонального спруту, і відміна «процентного рабства» є головним етичним принципом і програмою. Саме тому міжнародна економічна мафія разом із українською колоніальною адміністрацією намагається знищити Українську Консервативну партію і Міжрегіональну Академію управління персоналом.
Чи задумується хто-небудь над тим, навіщо нам вступати до Світової організації торгівлі (СОТ)? Вступ до цієї організації потрібний тим, хто продає нашу сировину, метал, вироби хімічної промисловості. Вступ до СОТ потрібен у першу чергу міжнародним банкірам, щоб продовжувати опутувати країну лихварським процентом. Більшості українців СОТ не тільки не потрібний, але й шкідливий.
А навіщо потрібно вступати Україні до НАТО? Тільки для того, щоб НАТО захищало український колоніальний уряд Світової єврейської імперії. Тільки в разі вступу України до НАТО міжнародні правителі будуть спокійними, знаючи, що в разі повстання Українського народу проти олігархів, колоніального уряду та ксеноеліти війська НАТО будуть вірними захисниками цих найманців міжнародних банкірів. Єдиним завданням НАТО є захист Світової єврейської імперії від радикальних борців за національне визволення.
Яким же бачать на Світовому економічному форумі в Давосі майбутній глобальний світ? Про це досить переконливо заявив на цьому форумі в 1996 році президент Бундесбанку: «Політичні керівники повинні знати, що тепер вони підпорядковані контролю фінансових ринків».
Тепер і Україна поставила свої фінанси в залежність від міжнародної біржі, що потягло за собою кінець будь-якої незалежної національної політики, кінець свободи, кінець усякої незалежності. Це заставляє нас, свободолюбних українців боротися не на життя, а на смерть з міжнародною фінансовою гідрою.
Демократія, яку нав'язують нам силою, є утаємничена форма правління міжнародних банкірів... Демократія — лише варіант диктатури, цієї безпринципної анонімної диктатури крупних банків, для яких демократія є необхідним для їхньої діяльності середовищем і заради досягнення якої вони вже спровокували цілу серію війн і готують нові війни. Для подібної демократизації використовується «томагавк-право»: «Ви ще не вірите в демократію — тоді ми летимо до вас».
Хто наступний?
* Закінчення. Початок у № 4 за 2006 р.
* Девальвація — законодавче зменшення золотого утримання (вартості) грошової одиниці, зниження курсу паперових грошей відносно золота чи іноземної валюти.
** Програма «План Маршалла» — названа за іменем тодішнього держ-секретаря США Джорджа Кетлет Маршалла (1880–1959), ініціатора програми відновлення і розвитку Європи після Другої світової війни шляхом надання їй американської економічної допомоги. Лауреат Нобелівської премії миру за 1953 рік.
Література1. Эпперсон Р. Невидимая рука. Взгляд на историю как на заговор. — К.: Изд-во Аратта. — 2003. — С. 176.
2. Gary Allen. «The Bankers, Conspiratorial Origins of the Federal Reserve». — American Opinion (March, 1978).
3. Gary Allen. Federal Reserve, the Anti-Economics of Boom and Bust. American Opinion. — April, 1970. — P. 63.
4. Cogressional Record. Bound Volume, (May 23, 1933). — Pp. 4055–4058.
5. Martin Larson. The Federal Reserve. — P. 99.
6. Jim Marrs, Crossfire: The Plot That Killed Kennedy (New York: Carrol & Craf, 1989). — P. 275.
7. Филатов В. Война. Сводки с фронтов иудейской империи. — М.: Алгоритм, 2006. — С. 17.
8. Організація північноантлантичного договору — НАТО (North Atlantic Treatic Organization — NATO), — створена 4 квітня 1949 року у Вашингтоні (США).
9. Paul Adler: Warren Hough and Lawrence Wilmot. «Saddam: Bush-Whacked?». The Spotlight. April 8. — 1991. — P. 3.
10. Warren Hough. «Iraq Policy No Accident». The Spor-tlight. — October 5. — 1992. — P. 3.
11. Mike Blair. «Conzales: Impeach Top Cop». The Spor-tlight. — September 28. — 1992. — P. 1.
12. Сіонські протоколи: джерела і документи: Іст. пам'ятка. — К.: МАУП, 2005. — С. 37.