У думський час

За більше, ніж століття під російською короною єврейство виросло з 820 тисяч (з Царством Польським) до понад 5 мільйонів, при тому віддавши еміграції більш як півтора мільйона, тобто зростання 8-кратне від 1800 до 1914 року. А за останні дев'яносто років зростання було у 3 1/2 раза (1 млн 500 тис: 5 млн 250 тис.) — тоді як населення всієї Імперії за ці роки ( з новими областями) виросло в 2 1/2 раза.

Але в цей час обмеження ще залишалися і живили в Сполучених Штатах анти-російську пропаганду. Столипін гадав, що з нею можна буде справитися розясненням, запрошенням американських конгресменів і кореспондентів — відвідувати Росію. Однак, до осені 1911 р. ситуація загострилася до розірвання 80-літ-нього стійкого торговельного договору з Америкою. Столипін не знав ще, що означає полум'яна промова майбутнього миротворця Вільсона, що означає єдність американського Конгресу. Але до розірвання того договору він не дожив.

Столипіна, який дав своє спрямування, світло й ім'я передвоєнному десятиліттю Росії, — навесні 1911, при озлобленні і кадетського крила, і крайньо-правих, розтоптаного законодавцями обох крил за закон про західне земство, — було у вересні 1911 вбито.

Перший російський прем'єр, який чесно поставив і всупереч Государеві виконав завдання єврейської рівноправності, помер — за насмішкою Історії? — від руки єврея.

Доля середньої лінії.

Адже вбивати Столипіна намагалися сім разів, і цілі революційні групи різного складу — і не вдавалося. А тут — геніально справився одинак.

Ще юний, недозрілий розум, сам Бог-ров не міг охопити в цілому державного значення Столипіна. Але з дитинства бачив повсякденні і принизливі сторони політичної нерівноправності від родини, і був перейнявсь від свого кола, та й сам, — палкою ненавистю до царської влади. І, мабуть, у тих київських єврейських колах, здавалося б настільки ідеологічно гнучких, не виникло пом'якшення до Столипіна за його спроби зняти антиєврейські обмеження, а в кого, з більш заможних, і виникло, то все одно переважила пам'ять його енергійного придушення революції 1905-06 і роздратуванням за його зусилля з «націоналізації російського кредиту», відкрите суперництво з приватними капіталами. У колах київського (і петербурзького, де вбивця, визріваючи, теж побував) єврейства діяло те всерадикальне Поле, у якому молодий Богров вважав себе вправі і навіть зобов'язаним — убити Столипіна.

Настільки сильним було Поле, що дозволило таке з'єднання: капіталіст Богровотець піднявся, благоденствує при цьому державному ладі, Богров-син іде на руйнування цього ладу, і батько, після пострілу, привселюдно висловлює гордість за такого сина.

Виявилося, що не зовсім вже одинаком був Богров: йому тихо аплодували в тих заможних колах, що раніш залишалися беззастережно відданими ладові.

А цей постріл, яким було підсічене видужання Росії, міг же бути зроблений і в самого царя. Але вбити царя Богров вважав неможливим: тому (за його словами), що «це могло б викликати на євреїв гоніння», «викликати утиски їхніх прав». По вбивстві ж лише прем'єр-міністра, він передбачав правильно, такого не відбудеться. Але він вважав — і гірко помилився — що це сприятливо позначиться на долі російського єврейства.

І той же М. Меншиков, спершу дорікнувши Столипіну за поступки євреям, в скорботі промовляє над ним: нашу велику державну людину, нашого кращого правителя за півтора століття — вбили! — і вбивцею виявився єврей? і не посоромився? так як посмів він стріляти в прем'єр-міністра Росії?! «Київський лиховісний постріл... мав бути прийнятий як сигнал до тривоги, до великої тривоги... не треба помсти, але потрібна нарешті відсіч».

І що ж відбулося в ті дні в «чорносотенному Києві», населеному безліччю євреїв? Серед київських євреїв у перші ж години після вбивства виникла масова паніка, вони почали полишати місто. Та «жах обійняв єврейське населення не тільки Києва, але й інших віддалених місцевостей риси осілості і внутрішньої Росії». Клуб російських націоналістів хотів збирати підписи про виселення всіх євреїв з Києва (хотів, але не збирав). Не відбулося і найменшої спроби погрому. Голова молодіжного «Двоглавого орла» Галкін закликав розгромити київське Охоронне відділення, що проморгало вбивство, і бити євреїв, — його угамували негайно. Прем'єр-міністр Коковцов терміново викликав у місто козачі полки (всі війська були на маневрах, далеко за містом) і розіслав усім губернаторам енергійну телеграму: попереджати погроми — всіма заходами, аж до зброї. Війська були стягнуті в розмірі, у якому не стягали і проти революції. (Сліозберг: якби у вересні 1911 спалахнули погроми, «Київ був би свідком різанини, що не поступалася б жахіттям часів Хмельницького»).

І погрому не відбулося ніде в Росії, жодного, ані найменшого. (Хоча ми часто читаємо, що царська влада завжди тільки мріяла і шукала як влаштувати єврейський погром).

Зрозуміло, відвернення заворушень є безпосереднім обов'язком держави, і за успішного виконання — недоречно чекати похвали. Але за такої вражаючої події-приводу — вбивство глави уряду! — уникання погромів, що очікувалися панічно, могло бути відзначене, хоча б мимохідь. Але ні, — такої інтонації — ніхто не чув, ніхто не згадує.

І, у що навіть важко повірити, київська єврейська громада не виступила з осудом або стороннім жалем із приводу цього вбивства. Навпаки. По страті Богрова багато сту-дентів-євреїв і курсисток зухвало вбралися в жалобу.

І росіяни це тоді зауважили. Зараз опубліковано, що В. Розанов у грудні 1912 написав: «Після [вбивства] Столипіна в мене якось усе обірвалося до них [євреїв;] чи посмів би росіянин вбити Ротшільда й взагалі «великого з їхніх».

Під поглядом же історичним, приходять дві вагомі думки, що помилково було б вчинок Богрова списувати на те, що, мовляв, «це діяли сили інтернаціоналізму». Перша — це було не так. Не тільки його брат у своїй книзі, а й різні нейтральні джерела вказують, що розрахунок допомогти долі єврейства — у нього був. Друга ж: що взятися за незручне в історії, обміркувати його і шкодувати — відповідально, а відрікатися і відмиватися від нього — дрібно.

Однак зречення і відмивання почалися чи ледве не відразу. У жовтні 1911 до Державної думи було подано запит октябристів про неясні обставини вбивства Столипіна. І зараз же депутат Нісселович протестував: чому октябристи у своєму запиті не приховали, що убивця Столипіна єврей?! Це, сказав він,      антисемітизм!

Упізнаю і я цей незрівнянний аргумент. Через 70 років і я отримав його від американського єврейства у вигляді тяжкого обвинувачення: чому я не приховав, чому я теж назвав, що вбивця Столипіна був єврей? І не береться до уваги, що я описав його настільки цільно, скільки міг. І не має значення, що його єврейство означало в його спонуканнях. Ні, неприховання з мого боку — це був антисемітизм!!

Гучков гідно відповів тоді: «Я думаю, що набагато більший акт антисемітизму полягає в самій дії Богрова. Я запропонував би членові Державної Думи Нісселовичу звертатися з гарячим напутнім словом не до нас, а до своїх одновірців. Нехай він їх переконає силою свого красномовства, щоб вони якнайдалі трималися від цих двох ганебних професій: служби як шпигунів в охороні і служби як активних працівників терору. Цим він зробив би велику послугу своєму племені.

Але що єврейській пам'яті, коли й російська історія саме це вбивство допустила змити зі своєї пам'яті, залишилося воно якоюсь незначною, невиразною побічною плямою. Лише в 80-ті роки я почав піднімати його з забуття а сімдесят років не прийнято було те вбивство згадувати.

Відсуваються десятиліття — і більше подій впадає у наше око.

Я не раз задумувався над примхливістю Історії: над непередбачуваністю наслідків, що їх вона підставляє нам, наслідків наших дій. Вільгельмівська Німеччина пропустила Леніна на розкладання Росії — і через 28 років одержала півстолітній поділ Німеччини. — Польща сприяла зміцненню більшовиків у найтяжкий для них 1919 рік, для якнайшвидшої поразки білих, — і одержала собі: 1939, 1944, 1956, 1980. — Як завзято Фінляндія допомагала російським революціонерам як вона не терпіла, винести не могла своєї переважної, але в складі Росії, свободи — і одержала від більшовиків на 40 років політичну приниженість («фінляндизацію»). — Англія в 1914 задумувала розтрощити Німеччину як свою світову суперницю — а саму себе вирвала з великих держав, та й уся Європа сокрушилася. — Козаки в Петрограді були нейтральні в Лютому й у Жовтні — і через півтора року одержали свій геноцид (ті самі козаки). — У першочервневі дні 1917 ліві есери потягнулися до більшовиків, потім дали їм видимість «коаліції», розширеної платформи, — і через рік їх самих було розчавлено так, як не справилося б із ними ніяке самодержавство.

Цих далеких наслідків — нам не передбачити. Нікому ніколи. І єдиний порятунок від таких промахів — завжди керуватися тільки компасом Божої моральності. Або, по-просто-народному: «Не рий іншому ями, сам до неї потрапиш».

Так і від убивства Столипіна — жорстоко постраждала вся Росія, але не допоміг Богров і євреям.

Хто як, а я відчуваю отут ті ж велетневі кроки Історії, її несподівані результати.

Богров убив Столипіна, охороняючи київських євреїв від утисків. Столипін — і без того був би незабаром звільнений царем, але, безсумнівно, був би знову покликаний у 1914-16, і при ньому — ми не скінчили б так ганебно, ні у війні, ні в революції. (Якщо б ще, при ньому, ми в ту війну вступили б).

Крок перший: убитий Столипін — програні у війні нерви, і Росія лягла під чоботи більшовиків.

Крок другий: більшовики, за всієї їхньої лютості, були бездарніші за царський уряд, через чверть століття швидко віддали німцям пів-Росії, і Київ.

Крок третій: гітлерівці легко пройшли в Київ і — знищили київське єврейство.

Той же Київ, і теж вересень, тільки через 30 років від богровського пострілу.

І в тому ж Києві, у тому ж 1911, ще за півроку до вбивства Столипіна, заварювалася і майбутня справа Бейліса. Є підстави думати, що за прем'єра Столипіна це зганьблення юстиції ніколи б не відбулося. Наприклад, відомий випадок: переглядаючи архів Департаменту поліції, Столипін натрапив на записку «Таємниця єврейства» (попередниця «Протоколів»), про світову єврейську змову. І поставив резолюцію: «Можливо й логічно, але упереджено... Спосіб протидії для уряду неприпустимий». Унаслідок цього «Протоколи» «ніколи не було визнано царським урядом за основу офіційної ідеології».

Про процес Бейліса написано тисячі й тисячі сторінок. Хто захотів би тепер вникнути докладно в усі звиви справи, громадської кампанії і суду — мав би, без перебільшення, витратити не один рік. Це — поза межами нашої книги. Через 20 років після події, у радянський час, були надруковані повідомлення поліційних чиновників у Департамент поліції про хід процесу, увазі бажаючих можна запропонувати і їх. І велася повна стенограма процесу і її було опубліковано. А ще — звіти півсотні присутніх журналістів.

Убито було 12-літнього хлопчика Андрія Ющинського, учня Києво-Софійського духовного училища, вбито у звірячий і надзвичайним способом: йому було завдано 47 колотих ран, з очевидним знанням анатомії — у мозкову вену, у шийні вени й артерії, у печінку, нирки, легені, у серце, завдано з явною метою знекровити його живого і, судячи з патьоків крові, у вертикальному положенні (звичайно, зв'язавши й заткнувши йому рота). Здійснити таке міг тільки вмілий злочинець, та й не один. Виявлено вбитого було із запізненням у тиждень — у печері, на території заводу Зайцева. Але печера не була місцем убивства.

У найперших обвинуваченнях не було ритуального мотиву, але незабаром він виник, так ще виникло накладення за термінами, що вбивство збіглося з настанням єврейського Великодня і нібито закладанням нової синагоги на території Зайцева (єврея). Через чотири  місяці  після  вбивства було,  за цією версією обвинувачення, заарештовано Мена-хема Менделя Бейліса, 37 років, працівник на заводі Зайцева. Його було заарештовано без переконливої підозри. Як це відбулося?

Слідство про вбивство повело київське роз-шукове відділення — воно було гідним побратимом київського Охоронного відділення, що заплуталося на Богрові і погубило Столипіна. Вели багатомісячну справу два таких самих, як «куратор» Богрова ротмістр Кулябко, — Міщук і Красовський, за сприяння злочинно безглуздих помічників (до печери, де знайдено труп Ющинського, городові розчищали сніг, щоб зручніше ввійти приставу, і тим знищили можливі сліди злочинців). Але гірше від того — між цими сищиками виникло змагання, хто відзначиться в розкритті, чия версія правильніша, — і вони не зупинялися перед тим, що провалювали дії свого суперника, плутали спостереження, залякували свідків, навіть заарештовували агентів один в одного, а Красовський гримував підозрюваного, перш ніж представити його свідкові. Вели «слідство» як рядове і віддалено осмислити не могли масштабу події, у яку вплуталися. Коли через два з половиною роки нарешті відкрився суд, Міщук сховався у Фінляндію від обвинувачення у підробці речовинних доказів, сховався від суду і важливий співробітник Красовського, а сам Красовський, втративши посаду, перемінив позицію і став помічником адвокатів Бейліса.

Слідство майже два роки кидалося помилковими версіями, довге обвинувачення висіло над родичами вбитого, потім доведена їхня повна непричетність. Ставало все зро-зумілішим, що прокуратура зважиться формально обвинуватити і судити Бейліса.

Бейліса обвинуватили, за сумнівних доказів, тому, що він був єврей. Та як можливо було в XX столітті, не маючи фактично обґрунтованого обвинувачення, роздмухувати такий процес на загрозу цілому народові? Переступивши приватну долю Бейліса, воно уже виростало в обвинувачення проти єврейства, — і з цього моменту вся обстановка навколо слідства, а потім суд став набувати міжнародного розголосу на всю Європу й Америку. (Попередні ритуальні процеси в Росії виникали частіше на католицькому ґрунті: Гродно 1816, Веліж 1825, Вільна, справа Блондеса 1900; кутаїське, 1878, було в Грузії, дубоссарське, 1903, у Молдавії, а власне у Великоросії одне саратовське, 1856. Сліозберг, однак, не поминає вказати, що і саратовська справа також мала католицьке походження, а в справі Бейліса: група підозрюваних злодіїв — поки експертом з ритуальних обвинувачень узятий католик і прокурор Чаплінський — теж поляк).

У київській судовій палаті обвинувальний висновок, через його сумнівність, було прийнято лише трьома голосами проти двох. За кампанії право-монархічної преси, що розгорнулася, Пурішкевич у Державній думі в квітні 1911 говорив так: «Ми не обвинувачуємо всього єврейства, ми болісно хочемо істини» про це загадкове, дивне вбивство. “Чи існує серед єврейства секта, що пропагує здійснення ритуальних убивств... Якщо є такі бузувіри, затавруєте цих бузувірів”, а «ми боремося в Росії з цілим рядом сект» своїх, але і висловлював думку, що справу буде в Думі зам'ято через страх перед пресою. А в дні відкриття суду правий націоналіст Шульгін у патріотичному «Киевлянине» виступив проти цього процесу і «убогого багажу» судової влади (за що крайні праві обвинуватили його, що його підкупили євреї). — Але і зупинити обвинувачення і відновити розслідування, ще за крайньої незвичайності звірячого вбивства, теж ніхто не зважився.

А з іншого боку піднялася і кампанія ліберально-радикальних кіл, і преси, не тільки російської, але ось уже і всесвітньої. Живлячися самою упередженістю обвинувачення підсудного, він без угаву щодня таврував вже і свідків. У цьому розпалі В. Розанов бачив утрату міри, особливо серед преси єврейської:

«залізна рука єврея…сьогодні вже розмахується в Петербурзі і б'є по щоках старих заслужених професорів, членів Державної Думи, письменників…»...

Тим часом збивалися останні спроби вести нормальне слідство. Стайня на заводі Зайцева, повз яку обвів слідчого Красовський, яка пізніше  була в  підозрі  як  місце  вбивства,

згоріла за два дні до неквапливо призначеного слідчого огляду. Повів своє енергійне розслідування журналіст Бразуль-Брушковський і, тепер уже приватна особа, той Красовський. (Утім, В. Бонч-Бруєвич випустив брошуру, обвинувачуючи Бразуля у кори-столюбності). Вони висунули версію, що вбивство вчинила Віра Чеберяк, чиї сини дружили з Андрієм Ющинським, а сама вона — з кримінальним світом. Під час розслідування, що розтягнулося на місяці, таємничо померли обидва сини Чеберяк, вона звинувачувала в отруєнні їх Красовського, а Бразуль і Красовський — її саму в убивстві своїх синів. Версія їхня була, що вбивство Ющинського вчинила Чеберяк зі спеціальною метою симулювати ритуальне вбивство. А Чеберяк стверджувала, що адвокат Марголін запропонував їй 40 тисяч карбованців, щоб вона прийняла вбивство на себе. Марголін же заперечував це потім на суді, але зазнав адміністративного покарання за некоректність поведінки.

Спроби простежити, навіть аби тільки назвати десятки деталей судового сум'яття, ще збільшили б плутанину. (Утягнулися туди і «метиси» з революції й охранки. Не можна не виділити двозначної ролі й дивної поведінки на суді жандармського підполковника Павла Іванова — того самого, який, усупереч усякому закону, із уже присудженим до смерті Богровим складав і протоколював ще нову версію його мотивів до вбивства Столипіна, які покладають усю вагу провини на охоронні органи, у яких Іванов і служив.) Та вся завихрена обстановка справляла свій буремний тиск на очікуваний суд. Він тягнувся місяць, у вересні-жовтні 1913. Він був громіздкий: викликалося 219 свідків (з'явилося 185), і ще затягувався сторонами, прокурор неабияк поступався групі найсильніших адвокатів — Грузенбергу Карабчевському Маклакову Зарудному які, зрозуміло, вимагали стенографувати його зриви, як-от: цей процес утруднено «єврейським золотом», «вони [євреї в цілому] начебто глумляться, дивіться, ми вчинили злочин, але... нас ніхто не посміє притягнути». (Чи дивуватися, що в дні суду Віппер одержував погрозливі листи, у тому числі із зображенням петлі, так не він один — і цивільні позивачі, і експерт обвинувачення, а ймовірно й адвокати захисту; явно боявся помсти старшина присяжних). Крутився ажіотаж перекуповування запрошень на суд, гудів весь Київ. Але залишався байдужим простолюд.

Була на суді і докладна медична експертиза — декілька професорів, які не дійшли згоди між собою, чи залишався живий Ющинський до останньої рани або вмер раніше, про ступінь його страждань. Але центр процесу був в експертизі богословській і науковій — про саму принципову можливість ритуальних убивств із боку євреїв, на чому і зійшлася вся світова напруга. Захист викликав найбільших експертів по гебраїзму, рабин Мазе давав експертизу про Талмуд. Експерт від православної церкви професор Петербурзької Академії І. Троїцький дав загальний висновок, що відхиляє криваве обвинувачення проти євреїв; він підкреслив, що православ'я ніколи і не висувало їх, ці обвинувачення виходять з католицького світу (І. Бікерман потім нагадає, що в царській Росії самі станові пристави «ледь не щорічно» зупиняли розмови про християнську кров для єврейського Великодня, «інакше ми мали б "ритуальну справу" не раз у десятки років, а щорічно»). Головним експертом обвинувачення на суді і був католицький ксьондз Пранайтіс. Прокурори, у розвиток суспільної суперечки, вимагали залучити до розгляду ритуальні процеси, які колись зникли, але захист відвів це клопотання. Таким судовим поворотом — до питання про ритуальність або не ритуальність убивства — ще більше розпікалася світова напруженість навколо процесу