головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 3/2006 
Персонал № 3/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Політичний інтерес та ментальність у формуванні й становленні інститутів державної влади (історико-політологічний екскурс у часи Б. Хмельницького)

Валентина ОПАНАСЮК,
викладач історії України Сумського філіалу МАУП

У праці видатного українського вченого М. С. Грушевського «Істо­рія України-Руси» чимало тез, які презентують автора як політика. З ними можна погоджуватися чи полемізувати, вони одразу привер­тають увагу, спричиняють відповід­ні аналогії історико-політологічного характеру, особливо щодо, здавало­ся б, відомих, але досить зміфологізованих подій часів Козаччини.

Козацька легенда, яка бере поча­ток у південних степах України, за порогами Дніпра, є українським на­ціональним міфом. На цій легенді не треба спекулюва­ти, а розібратися, щоб враховувати раціональне для по­будови молодої Української держави.

Повернення до історичної спадщини народу, її де­тальне вивчення спонукали видатного історика до со­ціологічного та політологічного аналізу суспільства та визначили його шлях як державного діяча, який здо­був політичне визнання. Безсумнівно, що форму пар­ламентсько-президентського правління для своєї дер­жави першому Президентові Української Народної Республіки підказала історія нації, у складі якої він се­бе ідентифікував, передусім, козацько-гетьманська епоха. Сучасні політичні потреби та інтереси, націо­нальний характер українців — розсудливий, праце­любний, самостійницький, справедливий — доповнили концепцію формування і становлення інститутів дер­жавної влади доби революційних потрясінь початку ХХ століття.

Аналізуючи зміст першого офіційного договору, під­писаного Богданом Хмельницьким з королем Речі Посполитої, а саме: Зборівського трактату 1649 року, М. Грушевський зазначає, що документ повністю від­повідав інтересам козацького стану та православної церкви, але ігнорував інтереси селянства. «Народні маси, які так дружньо виступили на заклик Хмель­ницького, відчули себе ошуканими і відвернулися від нього» [1, с. 185].

Польський король Ян-Казимир не врахував, пропо­нуючи замирення, потенційні можливості українсько­го селянства, яке перетворилося на рушійну силу і примушувало гетьмана до продовження боротьби за інтереси власне не козацькі, а всенародні, державниць­кі. Селянство добивалося можливості вільного перехо­ду в козацький стан та послаблення кабального кріпос­ницького тягаря. Звинувачуючи у своїх негараздах польських та спольщених магнатів і шляхтичів, народні маси відчули смак волі і не хотіли поверта­тися до колишніх власників.

М. Грушевський вважає, що зі Зборівським договором Хмельниччина втрачає характер вільного народного руху, народної війни [1, с. 185]. Варто було відновити боротьбу з по­ляками, враховуючи фактор політичного часу (невирішеність селянського питання, затягу­вання Сеймом ратифікації трактату, і без того невигідного в момент розмаху козацько-се­лянської війни, урізання в архіважливих для українців питаннях скасування унії та еконо­мічної свободи від польських гнобителів, по­чаток територіально-адміністративних пере­творень, хиткість політичної ситуації та го­товність польських міщан до виходу зі стану очікування), як розгорнулася нова хвиля за­ворушень, руйнівна у своїх виявах і силі.

Б. Хмельницький і сам розумів, що населен­ня повсталих територій вимагало більшого, аніж задоволення суто козацьких вимог, що його місія «Мойсея» ще не виконана, що між козацькими та селянськими інтересами поз­начилася прірва. Якщо її не ліквідувати, хви­ля народного руху поглине і свого лідера. «Зборівський договір за своїм змістом стано­вив рішучу неможливість — як руським, так і полякам — дотримуватися його; і ті й інші змушені були його порушувати» [2, с. 46]. Не­задоволеність інтересів соціальних спільнот у боротьбі проти політичного, економічного і релігійного гноблення підштовхувала до рі шучих дій на основі вже досягнутих перемог

Самі реєстрові козаки незадоволені були ви нятковістю своїх привілеїв. Коли Б. Хмель ницький на початку березня 1650 р. (післ ратифікації у січні 1650 р. Сеймом Зборів ського договору) зібрав у Переяславі козакі на генеральну раду для затвердження реєс тру, то зазнав, за його зізнанням, велики труднощів.

Після цієї ради Хмельницький поїхав д Києва на зустріч із Киселем (київським воє водою, відомим польським дипломатом, ук раїнцем за походженням, який проводи практично всі переговори з Б. Хмельниць ким) і готувався пообідати в його замку, я раптом збройний натовп поспільства наки нувся на замок із розлюченими вигуками, щ пора вчинити розправу над Киселем. Хмель ницький безстрашно вийшов до народу, при сягався, що за Киселем немає ніякої зради, обіцяв не пускати панів у їхні помістя. На товп цього разу послухався, але Хмельниць кий після цього сказав Киселю таке: «Пан підчепили мене; на їхнє прохання я погодив ся на такий договір, якого не можу виконат ніяким чином. Посудіть самі: сорок тисяч ко заків (чисельність реєстру за Зборівським до говором), а з рештою що я буду робити? Вон мене вб'ють, а проти поляків все ж таки пов стануть» [2, с. 49].

Гетьман знову відчув, що на хвилі народно­го обурення умовами договору, визріває слушний момент для творення національної держави, владні інститути якої стояли на за­хисті інтересів козацько-селянської маси та міщан. Засадничий характер цих інтересів визначала ментальність українців, від діда-прадіда вихованих на християнській традиції та прагненні самостійно господарювати та ор­ганізовуватися.

Загострення уваги на Зборівському тракта­ті не є безпідставним. Так само, як Акт про державний суверенітет зорієнтував україн­ське суспільство на побудову власних дер­жавних інститутів наприкінці ХХ ст., угода 1649 р. між польським королем та україн­ським гетьманом стала офіційним відправ­ним моментом для формування державних інститутів влади, які мали відповідати власне загальнонаціональним інтересам.

Які чинники впливали на принципи побу­дови та організаційні форми владних інститу­тів? Чи є подібність між ними в переломні моменти суспільно-історичного розвитку в традиційному суспільстві, яким є Україна? Наскільки залежність «політичний інтерес до владних інститутів — ментальність» здатна забезпечити державотворчий поступ у проце­сі інтеграції та дезінтеграції? Чи забезпечує сучасна держава інтереси національної безпе­ки?

Ці і подібні питання сьогодення закорінені в архетипах національної свідомості, історич­них формах державного управління; їх інституціоналізація, завершуючись на певних ета­пах державотворення, відроджувалася в принципових положеннях на нових витках.

Державу Богдана Хмельницького аж ніяк не можна ототожнювати з сучасною Україн­ською державою. Але слушно зауважити, що без історичного контексту ідея національного державотворення може залишитися нереалі­зованою.

Г. Щокін визначає українське суспільство як консервативне, засноване на політичній ідеології і практиці суспільно-політичного життя, яка орієнтується на збереження та під­тримку традиційних цінностей і морально-правових засад, що закладені в основі сім'ї, нації, релігії, власності [5, с. 36].

Традиційна спрямованість українського суспільства спричинила масові політичні ру­хи та партії, які часто в боротьбі за владу спе­кулювали національною ідеєю, а тому відвер­нули громадськість від етнонаціональних проблем. Нині національні ідеї партії експлуатують перманентно в пік політичного пози-ціювання до органів влади.

Перенасиченість культурно-національними лозунгами виборчих програм деяких політич­них партій, як і відсутність у лідерів націо­нального руху виваженої програми перетво­рення національної економіки, дистанціювала їх від електорату і змусила об'єднуватися в політичні блоки. У результаті на виборах до Верховної Ради у 2002 р. перемогли лібераль­ні та соціал-демократичні доктрини, які зумі­ли поєднати націоналізм в його кращих вия­вах (патріотизм) з ідеєю цілеспрямованого поступу вперед до суспільства з розвинутою ринковою економікою, яке забезпечить інте­реси тих, хто хоче, але через суб'єктивні полі­тичні обставини не може реалізуватися.

Українська ментальність тяжіє до форм са­моуправління в межах національного держа­вотворення. Еліта, яка формує принципи по­будови та завдання інститутів державної вла­ди, зобов'язана поєднувати сучасні політичні реалії з визначеними національним характе­ром політичними потребами всього грома­дянського суспільства, а не окремих, близь­ких до влади суб'єктів політичного життя. Принципи представництва мають надавати однакові можливості у формуванні органів законодавчої влади всім без винятку грома­дянам суверенної держави. Відмова від виз­наченого постулату, або його свідоме чи неусвідомлене ігнорування, загрожує цілісності громадянського суспільства та робить мало-дієвими інститути державної влади.

Від часів Хмельницького і доби буржуазно-демократичної революції початку ХХ ст. у пи­танні задоволення політичних інтересів мало що змінилося. Конфлікти інтересів у радикаль­них формах стимулюють зміни, актуалізують і змішують політичні вимоги соціальних спіль­нот, але становлення інститутів державної вла­ди (управлінського апарату, армії, законодавчої влади тощо) відбувається, як і раніше, на стадії «інтеграції». Лише в процесі співробітництва у суспільстві, побудованому на засадах демокра­тії, можна створити засоби для задоволення потреб різних суб'єктів політики.

Харизма Б. Хмельницького, який тяжів до ідеї спадкової обмеженої монархії в україн­ських землях, давала змогу, хоч і з потугою, іг­норувати інтерес козацької голоти до участі в управлінні через Військову раду. Його нас­тупники, не маючи таких важелів впливу, вдалися до занедбування архаїчних традицій спільного вироблення рішень руським вічем, яке практикували у козацьких військових радах, усвідомлено, але необачно. Недалеког­лядність у врахуванні інтересу до державної влади як засобу задоволення потреб призвела до зростання прірви між козацькою сіромою, захисником інтересів знедолених селян, та козацькою старшиною.

Охопити безпосереднім представництвом через загальну військову раду 16 полків по обох берегах Дніпра вже за часів Хмельниць­кого було справою складною, тому законо­давча влада поступово перейшла до ради старшин. Козацька старшина стала елітою ук­раїнського суспільства. Однак домінування власного інтересу до державної влади як за­собу збагачення, враховуючи експлуатацію селянства, зрештою визначило її політичний крах. Об'єктивні історичні факти свідчать і вчать: розмежування суспільства на ґрунті домінування власних, а не загальнодержав­них інтересів, було використане сусідніми державами (Росією, Річчю Посполитою, Ту­реччиною), які мали стосовно України власні геополітичні плани. У цьому сенсі виправданою є політика сучасної України щодо під тримання єдності громадянського суспільс тва та розбудови Верховної Ради як представ ницького інституту влади.

Домінантою сучасної державної політики питанні інституціоналізації владних струк тур є принцип двопалатного парламенту, що умовах практики національного державотво рення має тенденцію до ускладнення у задо воленні потреб та інтересів рядових грома дян. З іншого боку, таке трансформування ук раїнського парламенту, по-перше, позбавит деяких проблем в управлінні державою н стадії прийняття та реалізації законів, запро понованих до затвердження президентом; по друге, з'явиться можливість сподіватися, щ на шляху реформування українська економі ка та соціально-культурна сфера прискорят свій поступ.

Аналіз практики державотворення в доб Хмельниччини порушує ще одну суттєв важливу для українців проблему — творенн національної еліти. Після краху тоталітарно комуністичної системи відбулося не тільки розбалансування економіки, — порушилася система підготовки управлінських кадрів. Кілька років українське суспільство шукало орієнтири, президент вдавався до перетасову­вань в органах управління, але зміна мініс­трів, голів обласних державних адміністрацій чи інших відповідальних керівників трива­лий час не давала бажаного результату. Керів­никам різних рівнів бракувало знань, інколи заважали амбіції чи схильність до викорис­тання службового становища у власних ці­лях. Гірка «слава» П. Лазаренка посприяла оцінюванню України на міжнародній арені як корумпованої держави.

Сьогодні можна стверджувати, що як само-відтворюваний організм, самостійна Україна зробила перші кроки для забезпечення інсти­тутів управління кадрами нової генерації, но­вого політичного мислення. У системі підго­товки управлінських кадрів значну роль відіг­рає Міжрегіональна Академія управління пер­соналом, забезпечуючи високий рівень знань та формуючи активну політичну позицію.

Українцям не байдуже, хто ними управляє. На перших президентських і парламентських виборах, як і в козацькі часи, електорат зде­більшого орієнтувався на харизму лідера. Ос­танні вибори продемонстрували, що вибо­рець порівнює цілі, викладені в передвибор­чій програмі претендента, з засобами їх досяг­нення та способами співпраці у системі інсти­тутів державної влади.

Активна діяльність партій та громадсько-політичних рухів дає можливість рекрутува­ти конструктивних політичних лідерів до ор­ганів управління. Як правило, такі лідери ма­ють досвід роботи у виробничій або управлін­ській сферах, відстоюють активну громадську позицію. Закон «обігу еліт» Вільфредо Паре-тто, на перший погляд, в Україні діє: забезпе­чено поповнення владної еліти свіжими кад­рами. Не будемо забувати, однак, що еліти тя­жіють до замкнутості, а в Україні традиційно існує тенденція до використання родинних зв'язків у переміщенні вгору по соціальній драбині. У сучасних умовах просування в елі­ту через родинні зв'язки чи товариські сто­сунки призводить до збіднення державної влади та її номенклатури в плані моральному, інтелектуальному, пропагандистсько-ідеоло­гічному. Проблему формування державної еліти потрібно вирішувати на основі скоорди­нованої цілісної державної програми підго­товки і висування кадрів. Така програма не дасть змоги законсервувати демократичніn процеси, припинить відтік кращих кадрів за кордон, оскільки сприятиме оптимізації у суспільстві, розвитку економіки, а не збага­ченню деяких осіб та груп, відкриє Україні шлях до світового співтовариства.

Ефективність політики держави залежить від уміння організаційно-управлінських структур знаходити оптимальну узгодже­ність індивідуальних, групових, суспільних, національних інтересів у конкретних історич­них умовах [4, с. 177].

Богдан Хмельницький у межах козацької території, визначеної Зборівським (1649 р.), а згодом Білоцерківським (1651 р.) договорами, створив вертикаль влади, яка через військові органи презентувала інтереси різних станів. Категорично негативна позиція польського Сейму в питанні скасування унії та проблема економічної безпеки селянства, яка зачіпала й особисту безпеку гетьмана, підштовхнули йо­го до порушення договірних зобов'язань пе­ред Річчю Посполитою та до відновлення во­єнних дій. Стан війни заважав об'єднанню суспільства та проведенню владними структу­рами Війська Запорозького внутрішньої полі­тики. З одного боку, селянство втомилося від війни, а з іншого — не могло залишити на пів-дорозі проблему звільнення від кріпосної за­лежності від магнатів і шляхтичів.

Хмельницькому забракло сили для забезпе­чення становлення та розвитку держави ук­раїнського народу. Відсутність чіткої зовніш­ньополітичної орієнтації, намагання лавіру­вати в зовнішньополітичному просторі, приз­вели до розділу етнічних українських земель між сусідніми державами. Нарешті, внутріш­ні і зовнішні чинники спричинили у кінці XVIII ст. повну інкорпорацію держави Росі­єю та Австрією.

Умови, які склалися в сучасному світі, дають підстави вважати Україну державою, що відбу­лася, з усіма її атрибутами, зокрема публічною владою. Чи забезпечують владні інститути по­літичні потреби народу, який усвідомлює свою цілісність та претензійність? Особливо важли­ва проблема захищеності. В її основі — при­родний інстинкт самозбереження, відчуття безпеки, засвоєне з молоком матері.

Українська ментальність усвідомлює дер­жавні органи влади як патримоніальні. Від того, наскільки вони захищають інтереси гро­мадян, залежить рівень задоволеності їхньою діяльністю, довіра до державних інституцій, рівень соціальної стабільності.

Розробка заходів подолання «продовольчої кризи» та їх цілеспрямоване широкомасштабне впровадження на всіх рівнях влади з використанням економічних та управлін­ських важелів впливу, підвищило довіру до уряду. До справи були залучені інститути ви­конавчої влади, фінансова, фіскальна систе­ми. Нагляд за дотриманням законності здій­снювала прокуратура, інформаційна підтрим­ка засобів масової інформації супроводжува­ла дії Кабінету Міністрів та Президента у ви­рішенні питання продовольчої безпеки.

Населення України чекає від державної уп­равлінської системи, керівництва банків та підприємств спільних дій для забезпечення стабільності і передбачуваності (сприятливо­го прогнозування) розвитку економіки. У цьому сенсі «продовольча криза» має стати поштовхом для пріоритетного притягнення та залучення інвестицій у сферу малого та серед­нього бізнесу, зокрема в сільськогосподарське виробництво, податкового сприяння його роз­витку, державного регулювання монополістів.

Вільний економічний розвиток — не єдина потреба українського громадянина, хоч за нього боролися від початку Козаччини та ру­ху Б. Хмельницького. Міграція населення із села до міста, індустріальний розвиток країни загострюють вирішення проблеми безробіт­тя, екологічної безпеки. Ціла низка соціаль­них проблем стимулює законодавчу та орга­нізаційно-управлінську діяльність гілок дер­жавної влади: комунальні послуги та платежі, виплата заробітної плати та пенсій, медичне забезпечення та освіта, пільгове кредитуван­ня соціальних програм, стимулювання народ­жуваності, охорона материнства та дитинс­тва. Особлива турбота держави — боротьба зі злочинністю, корупцією, падінням моралі то­що. Важливо, щоб така діяльність не поглиб­лювала прірву між економічною, політичною елітою та народом.

Знову наштовхуємося на аналогії минулих періодів державотворення. Розмах будівниц­тва в часи відносної політичної стабільності, так званого «золотого спокою» Речі Посполи­тої (1638–1647 рр.), коли збудовано величез­ні замки, костели та монастирі, на фоні за­гального зубожіння дестабілізував баланс ін­тересів, поглибив протиріччя, перетворився в передумову соціального конфлікту під керів­ництвом Богдана Хмельницького. Не хочеть­ся, щоб за подібним сценарієм розвивалася програма житлового будівництва тепер, коли в Києві вже виявилися перші відгомони соці­ального незадоволення.

Українцям відомі періоди національної гор­дості за свою державу. Про Військо Запорозьке знали в Європі, на нього зважали, з ним ук­ладали союзи (союз зі Швецією, Бранденбур­гом та ін.). Нині над відновленням сприятли­вого іміджу України на світовій арені дово­диться працювати Президентові, урядові, Верховній Раді. Плани співробітництва з НАТО та інтеграції в Європейський Союз ма­ють на меті забезпечення вільного розвитку України в економічному та воєнно-політич­ному напрямах.

В умовах глобалізації інтерес українців до інститутів влади як засобу збереження націо­нальної ідентичності, самобутності знову ак­туалізує державно-національну консолідую­чу ідею.

Україні часів Б. Хмельницького не вистачи­ло часу, щоб підготувати до потреб життя та «внести в русло нових відносин класові і еко­номічні протиріччя». Як зазначав М. С. Грушевський, «для цього необхідний був тільки період більш-менш спокійного і вільного іс­нування. З усіх боків жадібно чатували сусіди-вороги, користуючись будь-якими розбіж­ностями, будь-яким скрутним становищем правлячої партії, щоб роздмухати смуту і ви­користати її для себе» [1, с. 203].

Тепер Україна має всі геополітичні можли­вості, а українська нація — відповідний мен­талітет, щоб за вмілого керівництва та чіткої концептуально-стратегічної лінії розвитку перетворитися на державу, на яку зважати­муть у світі. Але ми маємо знати, чого хочемо і що не чинитимемо протиріч із нашими при­родними і соціальними потребами. Відповіді на такі питання треба шукати в державному будівництві, аналізуючи в цілісності і взає­мозв'язках політику та ідеологію, структуру та функції інститутів влади не тільки в періо­ди їх розквіту, а й у кризові моменти, наприк­лад, на етапі консолідації нації в козацькі ча­си. Без історичного досвіду, врахування мен­тальних потреб нам не обійтися.

Література

1. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1991.

2. Костомаров М. Богдан Хмельницький. — К., 1992.

3. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995.

4. Надольний М. І. Інтереси людські // Соціальна філософія: Короткий Енциклопедичний Словник / За ред. В. П. Андрущенка, М. І. Горлача. — Київ — Хар­ків, 1997.

5. Щокін Г. У пошуках ідеології для нашої України // ПЕРСОНАЛ. — № 11. — С. 32–38.

6. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — Львів, 1990–1992.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту