РУБРИКИ |
|
№ 3/2006 | |
архів номерів
|
Політичний інтерес та ментальність у формуванні й становленні інститутів державної влади (історико-політологічний екскурс у часи Б. Хмельницького)Валентина ОПАНАСЮК, викладач історії України Сумського філіалу МАУП У праці видатного українського вченого М. С. Грушевського «Історія України-Руси» чимало тез, які презентують автора як політика. З ними можна погоджуватися чи полемізувати, вони одразу привертають увагу, спричиняють відповідні аналогії історико-політологічного характеру, особливо щодо, здавалося б, відомих, але досить зміфологізованих подій часів Козаччини. Козацька легенда, яка бере початок у південних степах України, за порогами Дніпра, є українським національним міфом. На цій легенді не треба спекулювати, а розібратися, щоб враховувати раціональне для побудови молодої Української держави. Повернення до історичної спадщини народу, її детальне вивчення спонукали видатного історика до соціологічного та політологічного аналізу суспільства та визначили його шлях як державного діяча, який здобув політичне визнання. Безсумнівно, що форму парламентсько-президентського правління для своєї держави першому Президентові Української Народної Республіки підказала історія нації, у складі якої він себе ідентифікував, передусім, козацько-гетьманська епоха. Сучасні політичні потреби та інтереси, національний характер українців — розсудливий, працелюбний, самостійницький, справедливий — доповнили концепцію формування і становлення інститутів державної влади доби революційних потрясінь початку ХХ століття. Аналізуючи зміст першого офіційного договору, підписаного Богданом Хмельницьким з королем Речі Посполитої, а саме: Зборівського трактату 1649 року, М. Грушевський зазначає, що документ повністю відповідав інтересам козацького стану та православної церкви, але ігнорував інтереси селянства. «Народні маси, які так дружньо виступили на заклик Хмельницького, відчули себе ошуканими і відвернулися від нього» [1, с. 185]. Польський король Ян-Казимир не врахував, пропонуючи замирення, потенційні можливості українського селянства, яке перетворилося на рушійну силу і примушувало гетьмана до продовження боротьби за інтереси власне не козацькі, а всенародні, державницькі. Селянство добивалося можливості вільного переходу в козацький стан та послаблення кабального кріпосницького тягаря. Звинувачуючи у своїх негараздах польських та спольщених магнатів і шляхтичів, народні маси відчули смак волі і не хотіли повертатися до колишніх власників. М. Грушевський вважає, що зі Зборівським договором Хмельниччина втрачає характер вільного народного руху, народної війни [1, с. 185]. Варто було відновити боротьбу з поляками, враховуючи фактор політичного часу (невирішеність селянського питання, затягування Сеймом ратифікації трактату, і без того невигідного в момент розмаху козацько-селянської війни, урізання в архіважливих для українців питаннях скасування унії та економічної свободи від польських гнобителів, початок територіально-адміністративних перетворень, хиткість політичної ситуації та готовність польських міщан до виходу зі стану очікування), як розгорнулася нова хвиля заворушень, руйнівна у своїх виявах і силі. Б. Хмельницький і сам розумів, що населення повсталих територій вимагало більшого, аніж задоволення суто козацьких вимог, що його місія «Мойсея» ще не виконана, що між козацькими та селянськими інтересами позначилася прірва. Якщо її не ліквідувати, хвиля народного руху поглине і свого лідера. «Зборівський договір за своїм змістом становив рішучу неможливість — як руським, так і полякам — дотримуватися його; і ті й інші змушені були його порушувати» [2, с. 46]. Незадоволеність інтересів соціальних спільнот у боротьбі проти політичного, економічного і релігійного гноблення підштовхувала до рі шучих дій на основі вже досягнутих перемог Самі реєстрові козаки незадоволені були ви нятковістю своїх привілеїв. Коли Б. Хмель ницький на початку березня 1650 р. (післ ратифікації у січні 1650 р. Сеймом Зборів ського договору) зібрав у Переяславі козакі на генеральну раду для затвердження реєс тру, то зазнав, за його зізнанням, велики труднощів. Після цієї ради Хмельницький поїхав д Києва на зустріч із Киселем (київським воє водою, відомим польським дипломатом, ук раїнцем за походженням, який проводи практично всі переговори з Б. Хмельниць ким) і готувався пообідати в його замку, я раптом збройний натовп поспільства наки нувся на замок із розлюченими вигуками, щ пора вчинити розправу над Киселем. Хмель ницький безстрашно вийшов до народу, при сягався, що за Киселем немає ніякої зради, обіцяв не пускати панів у їхні помістя. На товп цього разу послухався, але Хмельниць кий після цього сказав Киселю таке: «Пан підчепили мене; на їхнє прохання я погодив ся на такий договір, якого не можу виконат ніяким чином. Посудіть самі: сорок тисяч ко заків (чисельність реєстру за Зборівським до говором), а з рештою що я буду робити? Вон мене вб'ють, а проти поляків все ж таки пов стануть» [2, с. 49]. Гетьман знову відчув, що на хвилі народного обурення умовами договору, визріває слушний момент для творення національної держави, владні інститути якої стояли на захисті інтересів козацько-селянської маси та міщан. Засадничий характер цих інтересів визначала ментальність українців, від діда-прадіда вихованих на християнській традиції та прагненні самостійно господарювати та організовуватися. Загострення уваги на Зборівському трактаті не є безпідставним. Так само, як Акт про державний суверенітет зорієнтував українське суспільство на побудову власних державних інститутів наприкінці ХХ ст., угода 1649 р. між польським королем та українським гетьманом стала офіційним відправним моментом для формування державних інститутів влади, які мали відповідати власне загальнонаціональним інтересам. Які чинники впливали на принципи побудови та організаційні форми владних інститутів? Чи є подібність між ними в переломні моменти суспільно-історичного розвитку в традиційному суспільстві, яким є Україна? Наскільки залежність «політичний інтерес до владних інститутів — ментальність» здатна забезпечити державотворчий поступ у процесі інтеграції та дезінтеграції? Чи забезпечує сучасна держава інтереси національної безпеки? Ці і подібні питання сьогодення закорінені в архетипах національної свідомості, історичних формах державного управління; їх інституціоналізація, завершуючись на певних етапах державотворення, відроджувалася в принципових положеннях на нових витках. Державу Богдана Хмельницького аж ніяк не можна ототожнювати з сучасною Українською державою. Але слушно зауважити, що без історичного контексту ідея національного державотворення може залишитися нереалізованою. Г. Щокін визначає українське суспільство як консервативне, засноване на політичній ідеології і практиці суспільно-політичного життя, яка орієнтується на збереження та підтримку традиційних цінностей і морально-правових засад, що закладені в основі сім'ї, нації, релігії, власності [5, с. 36]. Традиційна спрямованість українського суспільства спричинила масові політичні рухи та партії, які часто в боротьбі за владу спекулювали національною ідеєю, а тому відвернули громадськість від етнонаціональних проблем. Нині національні ідеї партії експлуатують перманентно в пік політичного пози-ціювання до органів влади. Перенасиченість культурно-національними лозунгами виборчих програм деяких політичних партій, як і відсутність у лідерів національного руху виваженої програми перетворення національної економіки, дистанціювала їх від електорату і змусила об'єднуватися в політичні блоки. У результаті на виборах до Верховної Ради у 2002 р. перемогли ліберальні та соціал-демократичні доктрини, які зуміли поєднати націоналізм в його кращих виявах (патріотизм) з ідеєю цілеспрямованого поступу вперед до суспільства з розвинутою ринковою економікою, яке забезпечить інтереси тих, хто хоче, але через суб'єктивні політичні обставини не може реалізуватися. Українська ментальність тяжіє до форм самоуправління в межах національного державотворення. Еліта, яка формує принципи побудови та завдання інститутів державної влади, зобов'язана поєднувати сучасні політичні реалії з визначеними національним характером політичними потребами всього громадянського суспільства, а не окремих, близьких до влади суб'єктів політичного життя. Принципи представництва мають надавати однакові можливості у формуванні органів законодавчої влади всім без винятку громадянам суверенної держави. Відмова від визначеного постулату, або його свідоме чи неусвідомлене ігнорування, загрожує цілісності громадянського суспільства та робить мало-дієвими інститути державної влади. Від часів Хмельницького і доби буржуазно-демократичної революції початку ХХ ст. у питанні задоволення політичних інтересів мало що змінилося. Конфлікти інтересів у радикальних формах стимулюють зміни, актуалізують і змішують політичні вимоги соціальних спільнот, але становлення інститутів державної влади (управлінського апарату, армії, законодавчої влади тощо) відбувається, як і раніше, на стадії «інтеграції». Лише в процесі співробітництва у суспільстві, побудованому на засадах демократії, можна створити засоби для задоволення потреб різних суб'єктів політики. Харизма Б. Хмельницького, який тяжів до ідеї спадкової обмеженої монархії в українських землях, давала змогу, хоч і з потугою, ігнорувати інтерес козацької голоти до участі в управлінні через Військову раду. Його наступники, не маючи таких важелів впливу, вдалися до занедбування архаїчних традицій спільного вироблення рішень руським вічем, яке практикували у козацьких військових радах, усвідомлено, але необачно. Недалекоглядність у врахуванні інтересу до державної влади як засобу задоволення потреб призвела до зростання прірви між козацькою сіромою, захисником інтересів знедолених селян, та козацькою старшиною. Охопити безпосереднім представництвом через загальну військову раду 16 полків по обох берегах Дніпра вже за часів Хмельницького було справою складною, тому законодавча влада поступово перейшла до ради старшин. Козацька старшина стала елітою українського суспільства. Однак домінування власного інтересу до державної влади як засобу збагачення, враховуючи експлуатацію селянства, зрештою визначило її політичний крах. Об'єктивні історичні факти свідчать і вчать: розмежування суспільства на ґрунті домінування власних, а не загальнодержавних інтересів, було використане сусідніми державами (Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною), які мали стосовно України власні геополітичні плани. У цьому сенсі виправданою є політика сучасної України щодо під тримання єдності громадянського суспільс тва та розбудови Верховної Ради як представ ницького інституту влади. Домінантою сучасної державної політики питанні інституціоналізації владних струк тур є принцип двопалатного парламенту, що умовах практики національного державотво рення має тенденцію до ускладнення у задо воленні потреб та інтересів рядових грома дян. З іншого боку, таке трансформування ук раїнського парламенту, по-перше, позбавит деяких проблем в управлінні державою н стадії прийняття та реалізації законів, запро понованих до затвердження президентом; по друге, з'явиться можливість сподіватися, щ на шляху реформування українська економі ка та соціально-культурна сфера прискорят свій поступ. Аналіз практики державотворення в доб Хмельниччини порушує ще одну суттєв важливу для українців проблему — творенн національної еліти. Після краху тоталітарно комуністичної системи відбулося не тільки розбалансування економіки, — порушилася система підготовки управлінських кадрів. Кілька років українське суспільство шукало орієнтири, президент вдавався до перетасовувань в органах управління, але зміна міністрів, голів обласних державних адміністрацій чи інших відповідальних керівників тривалий час не давала бажаного результату. Керівникам різних рівнів бракувало знань, інколи заважали амбіції чи схильність до використання службового становища у власних цілях. Гірка «слава» П. Лазаренка посприяла оцінюванню України на міжнародній арені як корумпованої держави. Сьогодні можна стверджувати, що як само-відтворюваний організм, самостійна Україна зробила перші кроки для забезпечення інститутів управління кадрами нової генерації, нового політичного мислення. У системі підготовки управлінських кадрів значну роль відіграє Міжрегіональна Академія управління персоналом, забезпечуючи високий рівень знань та формуючи активну політичну позицію. Українцям не байдуже, хто ними управляє. На перших президентських і парламентських виборах, як і в козацькі часи, електорат здебільшого орієнтувався на харизму лідера. Останні вибори продемонстрували, що виборець порівнює цілі, викладені в передвиборчій програмі претендента, з засобами їх досягнення та способами співпраці у системі інститутів державної влади. Активна діяльність партій та громадсько-політичних рухів дає можливість рекрутувати конструктивних політичних лідерів до органів управління. Як правило, такі лідери мають досвід роботи у виробничій або управлінській сферах, відстоюють активну громадську позицію. Закон «обігу еліт» Вільфредо Паре-тто, на перший погляд, в Україні діє: забезпечено поповнення владної еліти свіжими кадрами. Не будемо забувати, однак, що еліти тяжіють до замкнутості, а в Україні традиційно існує тенденція до використання родинних зв'язків у переміщенні вгору по соціальній драбині. У сучасних умовах просування в еліту через родинні зв'язки чи товариські стосунки призводить до збіднення державної влади та її номенклатури в плані моральному, інтелектуальному, пропагандистсько-ідеологічному. Проблему формування державної еліти потрібно вирішувати на основі скоординованої цілісної державної програми підготовки і висування кадрів. Така програма не дасть змоги законсервувати демократичніn процеси, припинить відтік кращих кадрів за кордон, оскільки сприятиме оптимізації у суспільстві, розвитку економіки, а не збагаченню деяких осіб та груп, відкриє Україні шлях до світового співтовариства. Ефективність політики держави залежить від уміння організаційно-управлінських структур знаходити оптимальну узгодженість індивідуальних, групових, суспільних, національних інтересів у конкретних історичних умовах [4, с. 177]. Богдан Хмельницький у межах козацької території, визначеної Зборівським (1649 р.), а згодом Білоцерківським (1651 р.) договорами, створив вертикаль влади, яка через військові органи презентувала інтереси різних станів. Категорично негативна позиція польського Сейму в питанні скасування унії та проблема економічної безпеки селянства, яка зачіпала й особисту безпеку гетьмана, підштовхнули його до порушення договірних зобов'язань перед Річчю Посполитою та до відновлення воєнних дій. Стан війни заважав об'єднанню суспільства та проведенню владними структурами Війська Запорозького внутрішньої політики. З одного боку, селянство втомилося від війни, а з іншого — не могло залишити на пів-дорозі проблему звільнення від кріпосної залежності від магнатів і шляхтичів. Хмельницькому забракло сили для забезпечення становлення та розвитку держави українського народу. Відсутність чіткої зовнішньополітичної орієнтації, намагання лавірувати в зовнішньополітичному просторі, призвели до розділу етнічних українських земель між сусідніми державами. Нарешті, внутрішні і зовнішні чинники спричинили у кінці XVIII ст. повну інкорпорацію держави Росією та Австрією. Умови, які склалися в сучасному світі, дають підстави вважати Україну державою, що відбулася, з усіма її атрибутами, зокрема публічною владою. Чи забезпечують владні інститути політичні потреби народу, який усвідомлює свою цілісність та претензійність? Особливо важлива проблема захищеності. В її основі — природний інстинкт самозбереження, відчуття безпеки, засвоєне з молоком матері. Українська ментальність усвідомлює державні органи влади як патримоніальні. Від того, наскільки вони захищають інтереси громадян, залежить рівень задоволеності їхньою діяльністю, довіра до державних інституцій, рівень соціальної стабільності. Розробка заходів подолання «продовольчої кризи» та їх цілеспрямоване широкомасштабне впровадження на всіх рівнях влади з використанням економічних та управлінських важелів впливу, підвищило довіру до уряду. До справи були залучені інститути виконавчої влади, фінансова, фіскальна системи. Нагляд за дотриманням законності здійснювала прокуратура, інформаційна підтримка засобів масової інформації супроводжувала дії Кабінету Міністрів та Президента у вирішенні питання продовольчої безпеки. Населення України чекає від державної управлінської системи, керівництва банків та підприємств спільних дій для забезпечення стабільності і передбачуваності (сприятливого прогнозування) розвитку економіки. У цьому сенсі «продовольча криза» має стати поштовхом для пріоритетного притягнення та залучення інвестицій у сферу малого та середнього бізнесу, зокрема в сільськогосподарське виробництво, податкового сприяння його розвитку, державного регулювання монополістів. Вільний економічний розвиток — не єдина потреба українського громадянина, хоч за нього боролися від початку Козаччини та руху Б. Хмельницького. Міграція населення із села до міста, індустріальний розвиток країни загострюють вирішення проблеми безробіття, екологічної безпеки. Ціла низка соціальних проблем стимулює законодавчу та організаційно-управлінську діяльність гілок державної влади: комунальні послуги та платежі, виплата заробітної плати та пенсій, медичне забезпечення та освіта, пільгове кредитування соціальних програм, стимулювання народжуваності, охорона материнства та дитинства. Особлива турбота держави — боротьба зі злочинністю, корупцією, падінням моралі тощо. Важливо, щоб така діяльність не поглиблювала прірву між економічною, політичною елітою та народом. Знову наштовхуємося на аналогії минулих періодів державотворення. Розмах будівництва в часи відносної політичної стабільності, так званого «золотого спокою» Речі Посполитої (1638–1647 рр.), коли збудовано величезні замки, костели та монастирі, на фоні загального зубожіння дестабілізував баланс інтересів, поглибив протиріччя, перетворився в передумову соціального конфлікту під керівництвом Богдана Хмельницького. Не хочеться, щоб за подібним сценарієм розвивалася програма житлового будівництва тепер, коли в Києві вже виявилися перші відгомони соціального незадоволення. Українцям відомі періоди національної гордості за свою державу. Про Військо Запорозьке знали в Європі, на нього зважали, з ним укладали союзи (союз зі Швецією, Бранденбургом та ін.). Нині над відновленням сприятливого іміджу України на світовій арені доводиться працювати Президентові, урядові, Верховній Раді. Плани співробітництва з НАТО та інтеграції в Європейський Союз мають на меті забезпечення вільного розвитку України в економічному та воєнно-політичному напрямах. В умовах глобалізації інтерес українців до інститутів влади як засобу збереження національної ідентичності, самобутності знову актуалізує державно-національну консолідуючу ідею. Україні часів Б. Хмельницького не вистачило часу, щоб підготувати до потреб життя та «внести в русло нових відносин класові і економічні протиріччя». Як зазначав М. С. Грушевський, «для цього необхідний був тільки період більш-менш спокійного і вільного існування. З усіх боків жадібно чатували сусіди-вороги, користуючись будь-якими розбіжностями, будь-яким скрутним становищем правлячої партії, щоб роздмухати смуту і використати її для себе» [1, с. 203]. Тепер Україна має всі геополітичні можливості, а українська нація — відповідний менталітет, щоб за вмілого керівництва та чіткої концептуально-стратегічної лінії розвитку перетворитися на державу, на яку зважатимуть у світі. Але ми маємо знати, чого хочемо і що не чинитимемо протиріч із нашими природними і соціальними потребами. Відповіді на такі питання треба шукати в державному будівництві, аналізуючи в цілісності і взаємозв'язках політику та ідеологію, структуру та функції інститутів влади не тільки в періоди їх розквіту, а й у кризові моменти, наприклад, на етапі консолідації нації в козацькі часи. Без історичного досвіду, врахування ментальних потреб нам не обійтися. Література 1. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. 2. Костомаров М. Богдан Хмельницький. — К., 1992. 3. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995. 4. Надольний М. І. Інтереси людські // Соціальна філософія: Короткий Енциклопедичний Словник / За ред. В. П. Андрущенка, М. І. Горлача. — Київ — Харків, 1997. 5. Щокін Г. У пошуках ідеології для нашої України // ПЕРСОНАЛ. — № 11. — С. 32–38. 6. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — Львів, 1990–1992. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |